Krynica

«Десятиліття брехні про війну. У Росії досвяткувалися аж до путінського «побєдобєсія»

Брехня і перемога
(Вперше цю статтю було опубліковано на сайті Радіо Свобода у 2020 році)

9 травня 1981 року я, тоді ще 14-річний школяр, прийшов на відкриття нової будівлі «Українського державного музею Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років» на Печерських пагорбах. Рух було перекрито: від комплексу щойно від’хав кортеж генерального секретаря ЦК КПРС, голови президії Верховної Ради СРСР Леоніда Брежнєва.

Брежнєв – йому залишалося жити всього півтора року – був головною фігурою на церемонії і учасники відкриття музею вшановували його, скромного офіцера воєнних часів, як одного з полководців Другої світової війни. Але це вже було настільки звичним атрибутом останніх років правління Брежнєва, що я просто не помітив ритуальних улесливих промов.

Шок чекав мене вже під час екскурсії по музею, у залі бойової слави. Там, у цоколі монумента «Батьківщини-мати», золотими літерами по білому мармуру, були вибиті прізвища героїв Радянського Союзу – учасників війни. І що ж я побачив нагорі?

Зображення чотирьох зірок героя і напис:

Брежнєв Леонід Ілліч

Жуков Георгій Костянтинович.

Брежнєв справді тоді вже був тричі героєм Радянського Союзу і героєм соціалістичної праці (через півроку він отримає ще одну зірку героя і «вознесеться» над маршалом Жуковим, який був «усього лише» чотири рази героєм Радянського Союзу). Але ось тільки маршал Жуков, три з чотирьох своїх зірок отримав за участь у бойових діях і дві – під час Другої світової війни (четверту – за придушення антикомуністичного та антиімперського повстання в Будапешті). А Брежнєв вперше став героєм Радянського Союзу вже тоді, коли був генеральним секретарем ЦК. Пізніше присвоїв собі звання маршала і навіть нагородив себе самого орденом «Перемога» – в порушення статуту самої нагороди (після смерті Брежнєва його родичам довелося повернути орден). І ось – кульмінація. У залі бойової слави музею цей чоловік, який був політпрацівником і отримав генеральські погони тільки наприкінці війни, був на першому місці – перед усіма маршалами, генералами, перед знаменитими льотчиками, танкістами, артилеристами…

Так я отримав дуже хороший – і наочний – урок фальсифікації історії Другої світової війни. І якщо задуматися, всі ці роки були – і залишаються – битвою правди і фальсифікації. Це теж фронт і теж спадщина цієї страшної війни.

Приховування фактів і підміна їх міфами
Кажуть, що історію війни завжди пишуть переможці. Але переможці – аж ніяк не завжди фальсифікатори. А в Радянському Союзі – і у путінській Росії – це саме так. Приховували факти і намагалися підмінити їх міфами. Приховували документи – той же пакт Молотова-Ріббентропа пролежав у закритих архівах радянського керівництва аж до краху СРСР.

Намагалися не згадувати про перші, найстрашніші роки війни. Намагалися давати слово маршалам і затикати рот солдатам – це вже після першої опублікованої повісті київського письменника Віктора Некрасова «В окопах Сталінграду» з’явився вираз «солдатської правди» і люди, які ризикували своїм життям і бачили, як гинули їхні товариші, отримали можливість розповісти про кошмар війни. А до цього війна була як у фільмі «Падіння Берліну» – свято і оплески Сталіну, який прилетів до німецької столиці (насправді диктатор там не був).

Коли реальні події зникли під сміттям пропаганди, стали святкувати – і досвяткувалися аж до путінського «побєдобєсія»
З історії війни викреслювали цілі розділи. З вулиць радянських міст виганяли інвалідів, які пожертвували своїм здоров’ям, своїми руками і ногами заради перемоги. Засипали Бабин Яр – щоб забули про незручний Голокост. Намагалися перетворити війну на перемогу російського народу – так, ніби громадяни інших національностей не воювали й не гинули. І тоді, коли реальні події зникли під сміттям пропаганди, стали святкувати – і досвяткувалися аж до путінського «побєдобєсія».

А насправді перемога у будь-якій війні – це не «свято зі сльозами на очах», як співається в радянській пісні. Це усього лише можливість плачу в тиші, без страху завтра загинути самому й втратити близьких. Без бомбардувань, боїв і концентраційних таборів. Але із розумінням, що все це було вчора. Це можливість плачу серед руїн, на які перетворилася вся Європа – і Україна також. Це можливість плачу серед «похоронок», які були чи не у кожній родині. Це зараз здається, що перемога – це святкові салюти. А тоді люди, які пережили обстріли і бомбардування, божеволіли від кожного салюту – як зараз бояться салютів наші співвітчизники, що пережили російські обстріли.

Але все ж найголовніше у перемозі – це правда про війну і про всю її нелюдяність. Тому що якщо цю правду приховувати і не вистраждати, потім обов’язково з’являється бажання воювати і вбивати.

Радянське керівництво і його російські спадкоємці зробили все можливе, щоб приховати цю правду і підмінити її пропагандистською тріскотнею. Ось чому українці відзначають чергову річницю перемоги в країні, яка продовжує воювати. Територію якої окуповують і обстрілюють, громадян – вбивають і позбавляють завтрашнього дня. У країні, яка стала жертвою агресії у нібито мирний час.

У країні, яка стала жертвою десятиліть брехні про війну.

https://www.radiosvoboda.org/a/30602512.html
Krynica

«Кисло-солодке» частування від держсекретаря США. Про що засвідчив візит Блінкена до України?

Оглядач видання Washington Post Джон Хадсон назвав «кисло-солодким» візит американського державного секретаря Ентоні Блінкена до української столиці. Насправді цей образ – алюзія з однією зі страв святкового столу, якою пригощалися предки державного секретаря тут, в Україні.

Я ще добре пам’ятаю смак цього блюда, кисло-солодкої печені, що супроводжувало будь-яке велике свято у єврейській родині. І пам’ятаю своє дитяче здивування: м’ясо начебто кисле, але одночасно – і солодке. Так на самому початку життя, на святі, починаєш розуміти, що це життя не є таким простим, як може здаватися.

Те ж саме можна сказати і про візит державного секретаря до Києва. З одного боку – це очевидний потужний сигнал американської підтримки Україні. Уже сам той факт, що державний секретар відвідав Україну першою з країн нашого регіону, вже сам той факт, що президент Володимир Зеленський став першим і поки єдиним керівником із країн Центральної та Східної Європи, якому телефонував президент Сполучених Штатів, говорить багато про що. І перш за все про те, що на майбутньому саміті президентів США і Росії Джозеф Байден напевно буде розмовляти з Володимиром Путіним про необхідність деескалації ситуації в Україні. І що у такій деескалації зацікавлені не тільки у Києві, а й у Вашингтоні. А у Сполучених Штатів куди більше інструментів тиску на Росію, ніж в України.

З іншого боку, Ентоні Блінкен не приховував, що у Сполучених Штатах стурбовані кроками українського керівництва, які можна назвати відступом від реформ.

І головним тривожним сигналом – «поганим сигналом», як сказав сам державний секретар – стала ситуація навколо зміни керівництва «Нафтогазу України». Те, що глава американського дипломатичного відомства публічно заговорив про цю проблему, відображає всю глибину американської стурбованості. Адже готовність дотримуватися процедур, відповідних азам корпоративного права – це не інтереси Сполучених Штатів. Це, перш за все, інтереси України. А коли ці процедури порушуються, створюється живильне середовище для корупції, яку не здолати ніяким антикорупційним органам і ніякому громадському ентузіазму.

Саме тому Ентоні Блінкен на спільній пресконференції із українським президентом Володимиром Зеленським говорив про два найбільших виклики для України – російську агресію і корупцію, пов’язану із впливом олігархів. Варто нагадати в цьому зв’язку, що Блінкен – саме той чиновник, який запровадив персональні санкції проти Ігоря Коломойського і членів сім’ї олігарха. І зрозуміло, що Сполучені Штати будуть з особливим інтересом спостерігати, які кроки зробить українська влада, щоб звільнити країну від олігархічного впливу.

Це і є той самий «кислий» смак у «солодкому» блюді, запропонованому в Києві. Підтримка країни, яка бореться за свій суверенітет і за зміни у власному житті – це важлива частина американської зовнішньої політики, американського уявлення про цінності. Але саме тому, що мова йде про цінності, варто нагадати: давно минули часи, коли один з американських президентів нібито відгукнувся про одіозного нікарагуанського диктатора «Сомоса – сучий син, але він наш сучий син».

Ми, на щастя, живемо в іншому світі. У світі, де союзник повинен бути не «ворогом мого ворога», а однодумцем у боротьбі за спільні цінності. І це повинен розуміти кожен, хто хотів би після «кисло-солодкого» частування перейти до десерту.

https://www.radiosvoboda.org/a/ukrayina-ssha-vizyt-blinkena-viyna/31243533.html
Krynica

«Исторический визит» и взаимопонимание Вашингтона и Киева

Украинский президент Владимир Зеленский и другие представители руководства страны называют визит американского государственного секретаря Энтони Блинкена в Киев «историческим».

УКРАИНСКАЯ ЧАСТЬ ПОВЕСТКИ
При всей пафосности такого определения нельзя не признать, что этот первый визит высокопоставленного представителя новой американской администрации в украинскую столицу подчеркивает небывалую интенсивность контактов между Вашингтоном и Киевом, возникшую после появления в Овальном кабинете Джозефа Байдена.

Наблюдатели, утверждавшие, что Украина вряд ли будет главной заботой нового президента, у которого достаточно других проблем во внутренней и внешней политике, оказались посрамлены. Байден говорит о поддержке Украины и в своих выступлениях, и во время бесед с руководителями других стран, прежде всего с Владимиром Путиным.

И кстати, одной из важных причин визита Блинкена в Киев является активная подготовка к встрече Байдена и Путина. Американский президент выступил с инициативой такой встречи как раз во время своего телефонного разговора с российским коллегой, прошедшего на фоне небывалой концентрации российских войск у украинских границ. Тема Украины, безусловно, будет одной из важных тем американско-российского саммита. И логичным является готовность обсудить украинскую часть его повестки дня в Киеве.

Но и с точки зрения двусторонних отношений этот визит – демонстрация сохраняющейся американской поддержки Украины в ее стремлении обозначить свой собственный вектор развития и продвигаться по пути евроатлантической и европейской интеграции. Эту поддержку Энтони Блинкен также подтвердил.

ПОЛИТИЧЕСКИЙ СТИЛЬ ВАШИНГТОНА
Одновременно он продемонстрировал и американский политический стиль, когда встречался в парламенте с главами фракций, в том числе с бывшим президентом Петром Порошенко и с бывшим главой правительства Юлией Тимошенко. И это при том, что сам президент Зеленский избегает контактов с оппозиционными лидерами, воспринимая их как будущих конкурентов, а борьба с Порошенко является чуть ли не стержнем публичных заявлений главы государства.

Провел госсекретарь и короткую встречу с главой Православной церкви Украины митрополитом Епифанием. Хотя сам президент Зеленский традиционно дистанцируется от темы строительства самостоятельной канонической украинской церкви, возможно, воспринимая ее появление как политический успех своего предшественника.

А на совместной пресс-конференции с президентом Украины американский госсекретарь подчеркнул важность продолжения реформ в корпоративном управлении – это был легко читающийся сигнал вокруг ситуации с компанией «Нафтогаз», ради смены руководства которой украинское правительство пошло на приостановку работы независимого наблюдательного совета, члены которого затем отказались продолжать исполнять свои полномочия. То, что этот скандал произошел как раз накануне визита Блинкена, само по себе выглядит странным.

Тем более на фоне другого скандала – публикации стенограммы разговора главы офиса Зеленского Андрея Ермака с адвокатом Трампа Руди Джулиани, в ходе которого Ермак обещал учесть все пожелания собеседника относительно расследований, которые должны были погубить репутацию тогдашнего главного конкурента Трампа и нынешнего президента США. На переговорах Ермак сидел рядом с Зеленским, а сам президент увильнул от ответа на вопрос журналистов о влиянии Джулиани на действия украинских властей.

И это еще раз напомнило, что при всей «историчности» визита Блинкена украинскому руководству придется приложить еще немало усилий, чтобы помимо поддержки Украины рассчитывать еще и на взаимопонимание с американской администрацией.

https://vot-tak.tv/novosti/07-05-2021-portnikov-washington-kyiv/
Krynica

Це був не протокольний візит

Вже зараз можна сказати, що візит американського державного секретаря до української столиці був аж ніяк не протокольним візитом
І не тільки тому, що він проходив перед можливою зустріччю американського і російського президентів - і в цій ситуації американському керівництву було важливо і продемонструвати підтримку України, і обговорити з українським керівництвом загальні підходи до проблем напередодні переговорів з Путіним. Але ще й тому, що американська адміністрація під час цього візиту продемонструвала, що для неї є важливим в Україні. Причому продемонструвала публічно.

Важливий сигнал - зустріч держсекретаря із керівниками парламентських фракцій. Цим Блінкен вигідно відрізняється від Зеленського, який продовжує навіть у ситуації необхідності досягнення національної єдності лаяти своїх попередників і займатися наклепами на них в надії догодити люмпенізованому й проросійському електорату.

Важливий сигнал - зустріч із предстоятелем Православної церкви України в ситуації, коли влада намагається дистанціюватися від найбільшого цивілізаційного досягнення останніх десятиліть в надії догодити виборцям з Московського патріархату і прихильникам “русского мира” в Україні.

Важливий сигнал - квіти захисникам України, ще одне нагадування про російську агресію проти нашої країни.

Важливий сигнал - нагадування про важливість корпоративного управління на тлі розповідей Зеленського про його реформаторські успіхи. Це означає, що цивілізований світ гідно оцінив брудний трюк української влади зі зміною керівництва “Нафтогазу” і не збирається закривати на це очі. Ну і, звичайно ж, нагадування про олігархів, які плодять корупцію.

А важливий сигнал від Зеленського - це Єрмак поруч із ним на переговорах одразу ж після публікації розмови із Джуліані. Цей сигнал Блінкен, звичайно ж, помітив.

https://espreso.tv/vitaliy-portnikov-tse-buv-ne-protokolniy-vizit
Krynica

Крым и совесть

Крымские правозащитники продолжают фиксировать ухудшение ситуации со свободой совести на аннексированном Россией полуострове. Крымская правозащитная группа выступила с заявлением, в котором говорится о систематических нарушениях свободы вероисповедания. В качестве примера приводятся репрессивные действия российских властей по отношению к мусульманам и протестантам. С протестантами сейчас, кстати, воюют по всей России. В мусульманские общины тоже регулярно приходят с обысками по подозрению в радикальных настроениях, но в Крыму это имеет особый характер по сравнению с Кавказом и Поволжьем. Репрессивными действиями в мечетях власть, похоже, не просто хочет добиться лояльности духовенства, но и содействовать постепенному выдавливанию крымских татар с родной земли. Кремль не может позволить себе роскоши действовать с размахом Сталина и Берии, поэтому, думаю, и применяет хорошо знакомые чекистские приемы.

О том, что происходит в Крыму с общиной Православной церкви Украины, можно и не напоминать. Мы каждый день получаем свидетельства вопиющего пренебрежения правами верующих этой церкви. Русская православная церковь не осмелилась изменить границы собственной канонической территории после оккупации Крыма Россией, и поэтому Крым остался в формальной юрисдикции Украинской православной церкви Московского патриархата. Понятно, что сама эта религиозная организация и в духовном, и в политическом смысле остается под эффективным контролем патриарха Кирилла, так что формальное сохранение приходов в Крыму за УПЦ мало что меняет. Но все же патриарх Кирилл не решился изменить юрисдикцию этих приходов, а у российских властей, похоже, хватает желания и ресурсов бороться с последними несколькими священниками Православной церкви Украины на земле Крыма. И при этом об этих преследованиях говорят только правозащитники и журналисты. Священники УПЦ МП, имеющие возможность пользоваться всеми привилегиями людей, окормляющих паству в демократическом государстве, о страданиях своих братьев по вере на полуострове почему-то молчат. Молчат и на материковой Украине, молчат и в самом Крыму...

А если вспомнить, что большую часть прихожан ПЦУ в Крыму составляют этнические украинцы, желающие молиться на родном языке, или просто люди, которые не стали гражданами России после оккупации, то получатся, что Кремль своими действиями на полуострове загоняет этих людей в самое настоящее гетто. Лишает свободы совести, лишает собственности – как это происходит с землей на прибрежных территориях Крыма.

https://ru.krymr.com/a/vitaliy-portnikov-krym-i-sovest/31240597.html
Krynica

Убивать и замалчивать

Если бы депутатам Государственой думы России вручали что-то вроде национальной "премии Дарвина" за самую безумную законодательную инициативу, то, конечно же, Ямпольская, Жуков и унылый "сенатор"-пропагандист Пушков могли бы посостязаться за эту награду с Яровой, давно ставшей именем нарицательным для обозначения законодательного сумасшествия путинского режима.

Потому что сама идея принять закон, запрещающий историю, - а именно в этом смысл запрета на публичное отождествление роли Советского Союза и нацистской Германии в годы Второй мировой войны - в эпоху интернета и прозрачности информационного пространства это не просто мракобесие, а именно что сумасшествие самих депутатов и тех в Кремле, кто дергает за ниточки эти обветшавшие жуткие куклы.

Это в самом Советском Союзе могли запрещать книги и сажать в тюрьмы за их прочтение. Понятно, что адептам путинской России, этого ошметка сталинизма, очень хотелось бы обратно, к родным вождям. Но как туда добраться в эпоху интернета? Ведь книги можно издавать и за рубежами России. Лекции можно читать и в YouTube. В архивах КГБ можно работать не только в Москве, но и в Киеве - здесь все открыто, приезжайте, читайте, убеждайтесь, что по шкале преступлений по многим пунктам Сталин не только догнал, но и обогнал Гитлера.

Как все это скрыть теперь? Пакт Молотова - Риббентропа? Совместный военный парад большевиков и нацистов в поруганной диктаторами Польше? Катынь? Массовые изнасилования и репрессии против мирного населения - да, и отнюдь не только в Германии, хотя непонятно, почему нужно оправдывать массовые изнасилования и убийства в Германии. И как нужно ненавидеть собственный народ, чтобы пытаться удержать его в моральной бездне незнания и неуважения к правде. Пытаться внушить, что быть гражданином преступного государства - это честь, а не замечать и даже одобрять преступления этого государства - это и есть патриотизм?

Это нежелание отделять добро от зла, понимать, что борющееся за суверенитет государство может совершать военные злодеяния, что рядом с героизмом и стремлением сражаться за родину может быть и банальное мерзкое преступление, совершенное тем же героем, - тем и страшна война, что она уродует души - и так уже сыграло с российским обществом злую шутку. Это было доказано чеченскими войнами, которые привели к расчеловечиванию российских силовиков и широкой общественной поддержке полковника Буданова. Именно поэтому россияне так равнодушно в массе своей реагируют на вторжение своего государства в другие страны, на бомбардировки Алеппо, на пытки в донецких подвалах, на похищения в Крыму, на массовые изнасилования в Центральноафриканской Республике. Эти преступления, в отличие от преступлений Второй мировой войны, происходят на наших глазах и дают основания сравнивать не только сталинский и гитлеровский, но и путинский и сталинский, путинский и гитлеровский режимы. И это, кстати, никакими законами пока что не запрещается.

И да, признаю, что Владимиру Владимировичу, при всей крови, прилипшей к его загребущим рукам, до Сталина и Гитлера еще далеко. Есть над чем работать.

https://graniru.org/opinion/portnikov/m.281701.html
Krynica

Вони вбивають і в Африці

Розслідування французьких журналістів, яке підтвердив звіт експертів ООН щодо масового порушення прав людини у Центральноафриканській Республіці (ЦАР), знову продемонструвало, що російські політичні апетити аж ніяк не обмежуються сьогодні пострадянським простором. Що Кремль, як і у радянські часи, поспішає на допомогу будь-якому авторитарному режиму, який потребує силової підтримки і не здатен впоратися з власним народом за допомогою своїх силовиків.

Так російські найманці виявилися в ЦАР. При цьому найманцями їх можна назвати дуже умовно. Усі ці російські приватні військові компанії, починаючи з «Вагнера», – це аватари російської армії. Просто Кремль не хоче діяти відкрито, і всюди – включно з Україною або ЦАР – діє у своїй звичній логіці «іхтамнєтов». Але постійно палиться.

Їх там не було у Криму, але після окупації півострова Путін радісно визнав присутність окупаційного контингенту ще тоді, коли сама Росія формально визнавала Крим частиною України. А як це тоді називалося? «Самооборона Криму»? Їх там не було на Донбасі, але ось тільки постійно публікуються перехоплення розмов російських військових і «найманців», яких привозили прямо з російських військкоматів.

А французьким розслідуванням чомусь обурюється посольство Росії в ЦАР – здавалося б, що йому до приватної військової компанії? Але ж компанії в ЦАР просто немає, а є російські «інструктори», яких запросила влада. І, зрозуміло, посольство у кращих традиціях російської дипломатії радить журналістам розслідувати злочини повстанців, а не «вагнерівців». Нічого не нагадує? Не нагадує постійних порад розслідувати українські «злочини» на Донбасі, а не дії російських окупантів і їхніх посіпак?

І так, коли читаєш матеріали розслідування, то здається, що читаєш не про Африку, а про Донбас. Та сама атмосфера терору, встановлена прибульцями з Росії і тими, хто їм допомагає. Те саме розчарування «простих людей», які очікували, що прибульці «встановлять порядок», а самі перетворилися для нових господарів життя просто на матеріал для грабежів і зґвалтувань. Та сама «глибока заклопотаність» світової спільноти – у ЦАР, на відміну від «ДНР» і «ЛНР», навіть є миротворчий контингент ООН, який ніяк не обмежує самоуправства російських злочинців. І так, вони тепер убивають і в Африці. Не тільки на Донбасі.

Може, звичайно, виникнути питання – а навіщо це потрібно Путіну? Що він у Африці забув? Не варто думати, що російський президент не знає, що він робить. По-перше, з ЦАР – як і з окупованої частини Донбасу, як і з Криму – можна викачати гроші, не просто ж так там тиняються зомбі путінського кухаря Пригожина. По-друге, якщо у випадку з «народними республіками» Путін тисне на Україну, то у випадку з ЦАР Путін тисне на Францію, колишнього суверена цієї частини Африки. Так, звичайно, це не такий ефективний тиск, як у випадку з Донбасом, але й Франція не Україна: тиснуть як можуть. І взагалі я не стверджував би, що нічого не досягають.

Коли президент Франції Еммануель Макрон у серпні 2019 року, напередодні саміту групи семи у французькому Біарриці приймав Путіна у своїй резиденції у форті Брегансон, однією з головних цілей глави Республіки було якраз домовитися про зменшення ролі Росії в ЦАР в обмін на сприяння врегулюванню в Україні. Саме тому Макрон так був зацікавлений у паризькому саміті «нормандського формату», а посольство Франції в Києві не приховувало свого задоволення у зв'язку зі зміною влади в нашій країні. І сам Макрон на зустрічі з Путіним говорив «про той вибір, який був зроблений президентом Зеленським останнім часом, про ту позицію, яку він займав останнім часом» – цікаво, що ж це за вибір був такий?

Звичайно, у Макрона нічого не вийшло – бо його, як і Зеленського, Путін серйозно не сприймає, що йому той Макрон. І ще тому, що Путін ніколи не відмовляється від важелів впливу і джерел наживи. Французький президент, якщо судити по змінах у його риториці, це вже зрозумів. А український поки що навіть не намагається зрозуміти.

https://lb.ua/world/2021/05/06/484008_voni_vbivayut_i_afritsi.html
Krynica

З держсекретарем буде серйозна розмова

Сьогодні до Києва прибуває державний секретар США Ентоні Блінкен
Це буде перший візит нового глави американського зовнішньополітичного відомства до нашої країни з часу зміни влади в Білому домі. До речі, Блінкен був і першим високопоставленим американським чиновником, який вийшов на прямий контакт з українським керівництвом. Саме з його телефонної розмови з головою українського зовнішньополітичного відомства Дмитром Кулебою почалися регулярні контакти українських офіційних осіб з представниками адміністрації Байдена. Так що можна сказати, що зараз саме Блінкен «відповідає» у вищому американському керівництві за Україну, так, як відповідав за неї сам Байден у адміністрації Барака Обами.

Саме тому розмова Володимира Зеленського та інших українських керівників з держсекретарем буде дуже непростою. І Блінкен, і його шеф Байден прекрасно розуміють особливості політичної ситуації у нашій країні. Простіше кажучи - вони знають, чим дихають Зеленський та інші відверті популісти. Колективному «Кварталу 95» та олігархам з його фанатського клубу не вдасться пустити американцям пил в очі - та й, чесно кажучи, у Зеленського такий фокус проходить тільки з власними виборцями, ні з ким більше.

Тим більше, що Блінкен - з тих політиків, які називають речі своїми іменами, що проявилося під час його нинішнього європейського турне. У бесіді із міністром закордонних справ ФРН Хайко Маасом - відомим лобістом російського проекту "Північний потік-2" - Блінкен досить жорстко заявив про американську позицію щодо газопроводу. І це відрізняється від очікувань Берліна що нова адміністрація у своєму прагненні повернутися до Європи закриє очі на бажання німецького уряду підтримати закінчення проекту. На переговорах із міністром закордонних справ Франції Жан-Ів Ле Дріаном дипломати говорили про агресію Росії проти України, а не про якихось там "сепаратистів". І це, звичайно, не порадує Кремль напередодні можливої ​​зустрічі Байдена і Путіна. І не порадує тих у Києві, хто вважає за краще називати Росію агресором якомога рідше - хто б це міг бути?

Тому у наших інтересах говорити з держсекретарем щиро. Розуміти, що США зацікавлені в Україні як в союзній державі. Але державі, що прагне до демократії, а не використовує американську підтримку для будівництва огидного авторитаризму у клоунському ковпаку. Нам слід бути щирими ще й тому, що ми зацікавлені у сильній позиції Байдена на зустрічі з Путіним більше, ніж сам Байден.

Тому що від цієї позиції, в кінцевому рахунку, залежить наше найближче майбутнє.

https://espreso.tv/vitaliy-portnikov-z-derzhsekretarem-bude-seryozna-rozmova
Krynica

Великдень без перемир’я. Путін прагне цілком іншого

Напередодні великодніх свят в Києві визнали, що домовленостей про перемир’я досягти не вдалося. І головна причина – прагнення Росії домогтися укладення таких домовленостей між Україною і так званими «народними республіками». Що, зрозуміло, Київ схвалити не може. Для України сторона конфлікту – Росія і її роль окупанта кількох районів Донецької та Луганської областей зафіксована законодавчо. Про яке перемир’я з ОРДЛО у цьому випадку може йти мова?

Але у російської делегації тепер теж немає особливого вибору. Це раніше у Москві намагалися протягнути окуповані райони на переговори з владою України з чорного ходу. Але після того, як російський президент Володимир Путін під час переговорів із білоруським правителем Олександром Лукашенком заявив, що у питанні Донбасу президент України Володимир Зеленський повинен розмовляти не з ним, а з керівниками «народних республік», будь-який російський чиновник повинен відповідати цій публічній директиві.

Це раніше українських учасників переговорів намагалися заманити в пастки, як це було, наприклад, зі спробою створення так званої «консультативної ради», в якій повинні були спілкуватися представники України та окупованих районів, а Росія, Франція і Німеччина мали виступати в ролі спостерігачів. І, таким чином, створювалася ґрунт для майбутніх двосторонніх прямих переговорів влади України і ОРДЛО – але так, щоб у Києві цього не помітили. Але зараз від України вимагатимуть таких прямих переговорів. А якщо в Києві не будуть погоджуватися – відмовлятися від будь-яких домовленостей.

І так буде до того моменту, поки Володимир Путін не змінить своєї позиції і не повернеться до можливості переговорів щодо Донбасу з Україною. Чи може це статися? В принципі, шанси на зміну путінської позиції існують. На цю зміну може вплинути можлива зустріч американського і російського президентів або хоча б процес підготовки до цієї зустрічі.

При цьому не потрібно всерйоз розраховувати, що, навіть якщо українсько-російські переговори про врегулювання на Донбасі відновляться, вони приведуть до успіху. Можна сподіватися тільки на саме відновлення переговорного процесу. А вже тоді з’явиться можливість домагатися нового перемир’я, обміну полоненими, відкриття нових пропускних пунктів – тобто точкових рішень, які не призведуть до закінчення конфлікту в найближчому майбутньому й до відновлення територіальної цілісності України, але можуть полегшити життя людей, що живуть у прифронтовій зоні і врятувати життя військовослужбовців.

Російська «державна таємниця»
Але поки позиція Путіна залишиться незмінною, переговорний процес у рамках ТКГ буде надійно заблокований російською стороною. І, зрозуміло, не буде ніякої зустрічі в «нормандському форматі». Уже зараз Росія намагається підірвати і цей формат. Заступник голови адміністрації президента Росії Дмитро Козак, наприклад, запропонував провести зустріч політичних радників глав держав «нормандського формату» за участю представників «народних республік».

Я не буду здивований, якщо Путін запропонує Макрону, Меркель і Зеленському запросити на саміт у «нормандському форматі» Пушиліна та Пасічника. І російський президент прекрасно при цьому буде розуміти, що з його пропозиціями ніхто не погодиться. Але в Кремлі зараз домагаються не згоди партнерів на переговорах. Путіну важливо продемонструвати Зеленському, що без його прямих двосторонніх контактів із керівниками маріонеткових адміністрацій Донбасу не буде ніякого припинення війни. Втім, і з цими прямими переговорами – це вже російська «державна таємниця» – припинення війни теж не буде. А буде перетворення Росії зі сторони конфлікту на посередника. Чого і домагається Кремль.

І заради досягнення цієї мети немає значення навіть великоднє перемир’я.

https://www.radiosvoboda.org/a/velykden-bez-peremyrria-putin-prahne-inshoho/31232955.html
Krynica

Зеленский и глобус: встретятся ли президенты Украины и России?

Украинский президент Владимир Зеленский упорно продолжает продвигать идею своей возможной встречи с Владимиром Путиным. Создается впечатление, что, после того как предложение Зеленского Путину встретиться на Донбассе для обсуждения прекращения российского-украинского конфликта попало в заголовки мировых новостей, украинский президент, что называется, вошел во вкус.

Каждый день появляются варианты один другого фантастичнее и бессмысленнее. То Зеленский предлагает Путину встретиться в Ватикане, потому что это лучшая площадка для переговоров о мире. То офис Зеленского распространяет информацию, что есть и другие варианты: Иерусалим, Стамбул, Вена… При этом не скрывается, что все это — исключительно украинские идеи, никакой российской реакции на эти предложения нет.

В Москве подчеркивают, что вообще не получали никаких предложений о встрече от офиса президента Украины. При этом сам Владимир Путин утверждает, что готов принять Владимира Зеленского. Только не в Ватикане или Иерусалиме, и не на Донбассе, конечно, а в Москве. В любое время. Но не для обсуждения вопроса о Донбассе, а для обсуждения двусторонних отношений. А о Донбассе Зеленский должен разговаривать с руководителями так называемых народных республик Денисом Пушилиным и Леонидом Пасечником.

А не с Путиным, потому что Путин к «внутреннему» украинскому конфликту отношения не имеет. (При этом сам Зеленский идею переговоров с марионеточными руководителями «ДНР» и «ЛНР» отвергает напрочь.) У российской пропаганды свой список мест для возможной встречи президентов. Если Зеленский не хочет приехать в Москву, то, может быть, лучше провести встречу президентов в Крыму. С такой инициативой, например, выступила депутат Государственной Думы Светлана Журова…

Получается какой-то заколдованный круг. Зеленский хочет встретиться с Путиным для того, чтобы поговорить о прекращении войны. Путин готов встречаться с Зеленским, но не для того, чтобы говорить о войне. Зеленский приглашает Путина на Донбасс — чтобы Путин убедился, как страшна война. Путин приглашает Зеленского в Москву — потому что ни к какой войне Россия не причастна. Могут ли в этой ситуации президенты вообще встретиться?

ВСТРЕЧА НЕ ПРИБЛИЗИТ КОНЕЦ ВОЙНЫ
Дело даже не в том, что не могут. А в том, что эта встреча не будет иметь ровно никакого смысла. Зеленский заинтересован в прекращении конфликта на Донбассе, такое прекращение было одним из его предвыборных обещаний и продолжение войны может стать эффектной точкой в конце политической карьеры бывшего телевизионного комика. Путин заинтересован в продолжении конфликта, потому что именно этот конфликт остается одним из важных рычагов его влияния на Украину.

Если Зеленский чудом добьется своего и проведет встречу с Путиным, это не приблизит конец войны, но может поставить под сомнение солидность с Украиной ее западных союзников — потому что до сих пор подразумевалось, что украинскому президенту следует избегать давления российского коллеги и встречаться с ним исключительно в многосторонних форматах, в присутствии руководителей западных стран.

Почему же Зеленский мечется в этом заколдованном кругу, как белка в колесе, находя новые и новые точки на карте? Ведь сам он говорит, что для встречи важно не место, а суть. И даже если не замечать, что нельзя найти места, сути от этого не прибавится. Суть — это нежелание Путина признать Россию стороной конфликта и разговаривать с украинским президентом о прекращении войны.

Но этой реальности упорно не хочет признавать не только сам Зеленский. Этой реальности не видит и «ядерный электорат» президента – взрослые люди с детским мышлением, пребывающие в иллюзиях о том, что сложные проблемы решаются простой встречей с тем, кто, собственно, эти проблемы и создал. Зеленскому с его пикирующим рейтингом необходимо сохранить симпатии этих политических недорослей. И поэтому он еще долго будет бегать вокруг глобуса.

https://vot-tak.tv/novosti/30-04-2021-zelenskij-i-globus-vstretyatsya-li-prezidenty-ukrainy-i-rossii/