Krynica

Українська мова в українському ресторані. Повернення за святковий стіл

Розмовляємо зі Святославом Вакарчуком і Миколою Княжицьким на терасі одного з київських ресторанів. Спілкування, зрозуміло, йде українською мовою. Офіціанти – професійні і ввічливі – розмовляють між собою неподалік в очікуванні, поки ми визначимося із замовленням. Спілкування, зрозуміло, йде українською мовою.

Але ось офіціант підходить до нас прийняти замовлення і ... звертається російською. Сторонньому спостерігачеві це може здатися дивним, навіть диким. Чому люди, які спілкуються між собою однією мовою, вважають за краще перейти для бесіди з клієнтом на іншу? Тим більше, що офіціант чудово знає, хто такий Вакарчук, якщо не був на його концертах, то вже точно слухав пісні. І розуміє: рідна мова відвідувача – українська, а не російська. Як, втім, і рідна мова офіціанта. Тим більше, що офіціант – молодий хлопець, який, на відміну від нас, не застав часи ганебної русифікації, коли вважалося, що говорити українською мовою «у пристойному місці» просто соромно, що українська мова – це мова села, а не міста.

І, тим не менш, у цій побутової інтермедії – вся історія України останніх століть. Свідчення того, до якого рівня імперія розвинула в українців комплекс національної неповноцінності, так, що навіть через десятиліття після її загибелі, я чую від молодих людей, які приїжджають до Києва зі східних регіонів країни, що говорити рідною для них українською мовою «не прийнято», що «засміють».

І я згадую про своїх однокласників, україномовних хлопців, які будь-що-будь намагалися «звільнитися» від мови своїх батьків, тільки щоб уславитися «городскімі». І про своїх колежанок по російському відділенню філологічного факультету університету в Дніпрі, красивих дівчат із українських сіл, які за будь-що бажали вивчитися на викладачів російської мови. Саме російської! Щоб уславитися «городскімі». Щоб викладати мову, якою розмовляло місто.

Саме тому сьогоднішній день є таким важливим не тільки для української мови, він важливий для всієї України. Пасербицю, яка може хіба що мити тарілки на кухні, держава урочисто садовить за ошатний стіл. За міський стіл. І раптово виявляється, що ця падчерка – не падчерка ніяка, а рідна дочка, яка і була завжди городянкою, елегантною і вишуканою.

А злий чарівник, який намагався нашу «попелюшку» змусити прибиратися на чужій кухні, біситься від злості у своїх кремлівських палатах і розповідає світу про утиски «російськомовного населення», обмеження прав національних меншин, насильницьку українізацію та інші «українські злочини».

Тому що чарівник – не дурень. Він точно розуміє, що якщо українська мова стане своєю у великому місті, затвердиться як невід’ємна частина міської цивілізації, тоді ніяке повернення імперії вже не відбудеться.

https://www.radiosvoboda.org/a/ukrayinska-mova-obsluhovuvannia-movny-zakon/31048519.html
Krynica

Росія демонтує міжнародне право

Рішення ЄСПЛ за позовом України проти Росії щодо фактичного контролю над анексованим Кримом знову продемонструвало, що у сучасному світі існують дві системи міжнародного права - загальноприйнята і ... російська
Окупація Криму стала кульмінацією у створенні цієї паралельної системи міжнародного права. Після того, як Росія встановила фактичний контроль над територіями колишніх радянських республік - Придністров'ям, Абхазією і Південною Осетією - вона легалізувала власний контроль над Кримом, офіційно оформила приєднання окупованої території. І саме це рішення стало одним з головних доказів, які призвели до рішення ЄСПЛ.

Однак це рішення - як і будь-які інші рішення міжнародних інституцій - не матиме для Росії ніяких реальних наслідків. Бо саме після анексії Криму Кремль остаточно визначився з відмовою від пріоритету міжнародного правосуддя, а потім і оформив цю відмову у новій редакції Конституції Росії.

По суті, Путін пішов тим самим шляхом, яким пішов Сталін після Другої Світової війни - тільки у «скороченому» варіанті. Радянський Союз займався тим самим і у Європі, і у Азії - фактична анексія країн Балтії і Туви, оформлення розколу Німеччини, контроль над територіями країн Центральної Європи, визнання комуністичних урядів у Китаї і у Кореї. У 1975 році, незважаючи на те, що не всі західні уряди погоджувалися з таким підходом до міжнародного права, сталінські рішення були оформлені під час наради в Гельсінкі - причому підписи під його Заключним актом поставили не тільки керівники європейських країн, але і президент США разом із генеральним секретарем ЦК КПРС. Чотирма роками раніше КНР зайняло місце Китайської республіки в ООН, а уряд Чан Кайши - до того моменту немов би законний уряд Китаю - вже офіційно "стиснувся" до розмірів острова Тайвань. Так що у Сталіна все вийшло. І навіть коли у 1991 році розпався Радянський Союз і зник Варшавський договір, це аж ніяк не призвело до остаточного демонтажу сталінської системи світу. А головне - не призвело до демонтажу принципових підходів Кремля до міжнародного права.

І про це потрібно пам'ятати, коли ми говоримо про українські успіхи у міжнародних судах. Чим довше Росія зберігає фактичний контроль над окупованими нею територіями, тим більше спокуса привести цей контроль у відповідність з нормами міжнародного права на який-небудь черговій конференції у Гельсінкі. І навіть якщо після цієї конференції путінський режим впаде - як розвалився комуністичний режим у СРСР - це зовсім не буде гарантією того, що нова Росія позбудеться усіх своїх територіальних надбань. Більш того - у неї з'явиться куди більше шансів їх утримати.

https://espreso.tv/article/2021/01/15/vitaliy_portnykov_rosiya_demontuye_mizhnarodne_pravo
Krynica

Больное место

История с объявлением Алексея Навального в федеральный розыск - это, пожалуй, один из самых фантасмагоричных эпизодов в истории российской бюрократии, великой, ужасной и тупой. Отравить фигуранта, разрешить ему выезд на лечение высочайшим повелением, а потом объявить в розыск за то, что фигурант "уклоняется от контроля", так как давно выздоровел и не приезжает. При этом слить эту безумную информацию ровно тогда, когда фигурант федерального розыска собрался сделать то, что от него требуется, - прибыть в родные пенаты для соответствующего контроля. И, может, даже со справкой, что "все признаки болезни" не прошли к моменту необходимой явки к товарищам из ФСИН.

Понятно, что такая информация появляется только для того, чтобы товарищ, имя которого нельзя называть, крепко задумался, стоит ли менять немецкий комфорт на российскую тюремную камеру - а если уж в Кремле решат, то упрячут, и никаких массовых протестов не будет, и никакая Ангела Меркель не поможет. Вор, как известно, должен сидеть в тюрьме.

Вот с этой самой фразы и продолжим анализ того, почему Навальный вызывает такое раздражение кремлевской общественности и лично того, кто не произносит его имени. Ведь если присмотреться к политическим взглядам "берлинского пациента", то в Кремле вряд ли должны считать, что он стремится разрушить сверкающую Россию, неутомимо выстраиваемую Путиным, - вспомним хотя бы "Русские марши" и "Крым - не бутерброд".

Но вот это вот "вор должен сидеть в тюрьме". Навальный тем и опасен, что не покушается на политическую сущность режима, как Немцов, но зато постоянно доказывает, что созидатели скреп - не созидатели никакие, а самые обыкновенные растратчики, наперсточники, жулики. Что никаких "скреп" нет, а есть гаражные кооперативы, превратившиеся в дворцы и яхты.

И скреподержателям это сильно обидно, прямо до "Новичка". Потому что им на самом деле совершенно все равно, в какой России воровать - с традиционными браками и с Крымом или с нетрадиционными партнерствами и без Крыма. Просто в стране с традиционными браками, как известно, воровать сподручнее - вот они и воруют, а с любовником можно и в Куршевель смотаться, делов-то. И Крым лучше забрать и разворовать, чем не забрать и не разворовывать, это и школьник понимает. Точно так же и с остальным украденным и разворованным. Отсюда же - жгучее желание забрать Украину с Беларусью: почему их должны разворовывать какие-то Коломойский с Лукашенко, а не мы сами? Это Навальный думает, что Крым не бутерброд. Как раз бутерброд, потому что его можно сожрать и не поперхнуться.

Но никто не должен думать о них так. И любой, кто будет рассказывать о них как о банальных жуликах, обречен на классовую ненависть скреподержателей - вне зависимости от политических взглядов обличителя. Потому что они, похоже, и сами поверили, что совершают все свои преступления ради России, а не ради бабла. И хотят, чтобы все остальные думали так же.

https://graniru.org/opinion/portnikov/m.280767.html
Krynica

Общая перспектива с видом на ЕС. Первый визит Майи Санду в Киев

Во время своего первого в должности президента официального визита в украинскую столицу новый глава Республики Молдова Майя Санду заговорила о стратегическом партнерстве соседних стран. А главы двух государств договорились о создании совета при президентах, участники которого должны будут обсуждать перспективы дальнейшего сотрудничества.

Эта «разморозка» отношений, о которой госпожа Санду говорила еще во время предвыборной кампании, явно контрастирует с ситуацией, которая сложилась во время правления ее предшественника, лидера пророссийских социалистов Игоря Додона. После того как Додон еще во время предыдущей предвыборной кампании заявил о российском статусе Крыма и не стал отказываться от своих слов после вступления на пост президента, Киев объявил руководителю соседней страны бойкот. Додон ни разу не встречался с тогдашним украинским президентом Петром Порошенко. Уже тот факт, что победитель президентских выборов 2019 года Владимир Зеленский принял от него поздравления по телефону, вызвал большой общественный резонанс. В результате Зеленский тоже не стал приглашать Додона. Все эти годы контакты украинского руководства с Кишиневом осуществлялись на уровне премьер-министров Молдовы.

Но когда Игорю Додону удалось вытеснить из правительства Майю Санду и сформировать фактически собственный кабинет, и эти контакты замерли. Так что, когда новый президент говорила о «разморозке», она не преувеличивала. И то, что местом для первого визита был избран именно Киев, а не, например, Брюссель или Бухарест, говорит о многом. И это при том что вопрос европейской интеграции был самым важным в предвыборной программе Санду, а Румыния остается самым преданным союзником Молдовы в Европейском союзе.

И тем не менее выбор Киева как площадки для первого визита нельзя не признать логичным. У Украины и Молдовы схожие проблемы – экономический кризис, коррупция, подорванная Россией территориальная целостность. И схожее направление развития – обе страны подписали соглашения об ассоциации с Европейским союзом и говорят о намерении присоединиться к ЕС, хотя в самом Брюсселе не спешат с обещаниями.

В отношениях между Киевом и Кишиневом не раз наблюдался элемент соперничества. После победы на президентских выборах в Украине Виктора Ющенко и после Майдана 2013–2014 годов Украина воспринималась как «лучший ученик» в европейском классе, а Молдова с ее президентом-коммунистом или коррупционными скандалами была «отстающей». Зато в 2010 году, когда в Украине победил Виктор Янукович, именно Молдова рассматривалась в Брюсселе как страна, демонстрирующая самые большие успехи в европейской интеграции. При этом ни в Брюсселе, ни в Киеве, ни в Кишиневе почему-то не предлагали возможность объединения усилий двух соседних стран для продвижения их европейской интеграции и восстановления территориальной целостности. Такая перспектива стала возникать только сейчас – и то в случае, если новый президент Молдовы сможет упрочить свои позиции после будущих парламентских выборов, и инициативы, исходящие из Кишинева, найдут адекватное понимание в Киеве.

https://vot-tak.tv/novosti/13-01-2021-sandu-v-kieve/
Krynica

Санду, Додон и статус Крыма

Во время своего визита в украинскую столицу новый президент Республики Молдова Майя Санду определила Украину в качестве стратегического партнера своей страны. Именно это видение и предопределило атмосферу визита, и договоренности об экономическом сотрудничестве, и согласие глав обеих стран о создании совета при президентах, призванного обсуждать вопросы дальнейшего развития отношений Украины и Молдовы. И это выглядит логичным: соседние страны с протяженной границей, со стремлением к европейской интеграции, с нерешенными проблемами восстановления территориальной целостности. Как же президентам Украины и Молдовы не находить общий язык?

Но давайте вспомним о том, что предшественник Майи Санду Игорь Додон, до сих пор остающийся влиятельной политической фигурой в стране и возглавляющий пророссийскую партию социалистов, вообще ни разу за все время своего пребывания на посту президента Республики Молдова не был в Киеве и не встречался ни с одним из украинских президентов, работавших во время его каденции – ни с Петром Порошенко, ни с Владимиром Зеленским. И если бы Додон оставался бы молдавским президентом, если бы он, а не Санду, победил бы на недавних выборах главы государства, то, думаю, не было бы ни этого визита, ни столь важных для обеих стран договоренностей.

А в чем же дело? А дело, уверен, – в Крыме. Вернее, в нежелании бывшего президента Молдовы признать территориальную целостность соседней страны. Впервые заявление о российском Крыме Додон сделал еще во время предыдущей предвыборной кампании, в полемике с одним из конкурентов, настаивавшем на украинском статусе аннексированного полуострова. Но и став президентом Молдовы, Додон своего мнения не изменил, хотя в Киеве ему дали ясно понять: вначале Крым, а уже затем визиты и договоренности.

Так Игорь Додон на несколько лет заморозил украинско-молдавские взаимоотношения. Конечно, определенное развитие было, просто собеседниками украинского руководства были главы правительств, та же Майя Санду впервые посещала Киев именно в этой должности. И все же ясно, что само отсутствие диалога на уровне президентов – это сознательная заморозка целого ряда принципиальных договоренностей.

Но Игорь Додон, похоже, сознательно шел на эту заморозку. Шел, потому что руководствовался, вероятно, не государственными интересами страны, президентом которой был, а интересами Владимира Путина, с которым связывал свое политическое будущее. Потому что, думаю, хотел ездить с визитами не в Киев, не в Брюссель, не в Бухарест – а в Москву. И почаще. И, кстати, после отставки тоже в Москву и отправился – в сопровождении «своего» спикера парламента. Потому что в Москве оценили эту преданность бывшего молдавского президента российским, а не молдавским интересам. Преданность, удивляюсь, просто алогичную: ну как президент страны, часть территории которой – так называемая Приднестровская Молдавская Республика – является фактическим российским протекторатом и регулярно проводит «референдумы» о присоединении к России, может говорить о «российском» Крыме? Ну как?

И именно поэтому возвращение отношений Украины и Республики Молдова в пространство национальных интересов и логики – это, уверен, уже успех.

https://ru.krymr.com/a/sandu-moldova-anneksiya-ktyma/31044692.html
Krynica

Нові санкції - сигнал Зеленському та Коломойському

Схвалення американським Міністерством фінансових санкцій проти українських громадян та інформаційних ресурсів, що їх вважають причетними до втручання у американські вибори – це серйозний сигнал як чинному президенту Володимиру Зеленському, так і його партнеру і колишньому роботодавцю Ігорю Коломойському.
Головний зміст цього сигналу – поява у санкційному списку народного депутата від правлячої партії «Слуга народу». І не просто від правлячої партії, а від тієї її частини, яку зазвичай пов'язують з Коломойським.

І справа, звичайно ж, не у особистості Олександра Дубинського. Справа самеу людях, які стоять за колишнім журналістом. І у тому, що американська політична система ще до інавгурації нового очільника держави починає перебудовуватися у бік відмови від толерантного ставлення до дій, які завдають шкоди як національній безпеці самих Сполучених Штатів, так і дружніх США держав. І якщо Україна хоче залишатися такою дружньою державою, її влада повинна зрозуміти сенс американських сигналів.

А сенс їх дуже простий, якщо перевести їх з дипломатичної мови на зрозумілу об'єктам сигналізування. Коломойський повинен відмовитися від будь-якого втручання у політичне життя України і не перешкоджати транзиту влади на користь професійного, компетентного, не популістського управління країною. Те ж сааме потрібно від Зеленського: не чіплятися за владу, сприяти створенню компетентного уряду і проведенню нових виборів, які покликані очистити від популістів спочатку парламент країни, а потім, зрозуміло ж, і резиденцію президента. Коломойський повинен повернутися до бізнесу і зайнятися захистом своєї репутації у розслідуваннях, а потім і у судових процесах. І результат цих процесів буде залежати від того, наскільки правильно Коломойський відреагує на сигнали цивілізованого світу.

А Зеленський повинен повернутися у своє телевізійне кабаре, продовжити невдало жартувати. І від того, наскільки він відреагує на сигнали, залежить, чи буде Зеленський жартувати в концертному залі чи у залі суду.

Чи розуміють це об'єкти сигналізування? Коломойський - розуміє, але йому все одно, він діє у логіці Трампа, після його самозадоволення - хоч потоп. Зеленський - не розуміє, але це і не є важливим, президент України все одно не має здатності ухвалювати обдумані рішення. А це означає, щосигнали не спрацюють, криза буде посилюватися і транзит влади в Україні виявиться куди більш жорстким і насиченим, ніж у разі розуміння фігурантами сенсу сигналів і парадигми свого правильного реагування на них.

https://espreso.tv/article/2021/01/12/vitaliy_portnykov_novi_sankciyi_sygnal_zelenskomu_ta_kolomoyskomu
Krynica

Кланова система виключає ефективність реформ

Тріумфальний успіх на позачергових виборах президента Киргизстану вчорашнього опозиціонера і в’язня Садира Жапарова супроводжувався і іншим успіхом переможця
Переважна більшість виборців висловилися за перехід від парламентської до президентської системи правління. Прихильником такого переходу був сам обраний глава держави, який під час передвиборної кампанії говорив про хаос і торжество кланових інтересів, якими супроводжувалося існування парламентської республіки. І з цими твердженнями важко не погодитися. Останній період політичної історії Киргизстану - це час постійної кланової боротьби, зіткнення інтересів, корупції і кризи.

Заковика лише у тому, що Киргизстан вже був президентською республікою упродовж декількох десятиліть. Президентська республіка привела до граничної концентрації влади у руках її перших президентів - Аскара Акаєва і Курманбека Бакієва і двох повстань, які змусили обох президентів залишити країну. Та й коли було ухвалено конституцію парламентської республіки, новий президент країни Алмазбек Атамбаєв (сьогодні він знаходиться в ув'язненні) мав куди більше влади, ніж усі парламентарі, разом узяті. А нове повстання у Киргизстані, учасники якого протестували проти фальсифікації результатів парламентських виборів, призвело до відставки президента Сооронбая Жеенбекова, але не до припинення роботи старого парламенту. Так що ж, може справа не у тому, яка республіка у Киргизстані - парламентська чи президентська? А у тому, що країною всі ці десятиліття керують хижі клани? При будь-якій формі правління?

Це питання повинні ставити собі аж ніяк не тільки киргизи. Це питання повинні собі ставити і ми. Тим більше, що Киргизстан і Україна багато у чому схожі. Киргизстан - найдемократичніша країна у Центральній Азії, на тлі деспотій у сусідніх державах. А Україна - найдемократичніша країна на сході Європи, на тлі диктатур у Росії і Білорусі. Чому ж ані у нас, ані у киргизів нічого не виходить?

А ось чому. Упродовж декількох десятиліть українці, як і киргизи, сперечаються про те, яка форма правління буде більш ефективною і призведе до вирішення проблем країни. Я, наприклад, послідовно виступаю за парламентську республіку. І це висновок з постійних спроб узурпації влади очільниками держави - від Кучми до Зеленського.

Але те, що відбувається у Киргизстані, змушує мене визнати, що перехід України до парламентської форми правління зовсім не обов'язково буде панацеєю. Сенс парламентської республіки - у балансі інтересів. Але це працює, коли є розвинене суспільство, коли політичні партії - це партії, а не клуби своїх лідерів, пов'язані з олігархами. Коли у громадян є погляди і є майнові інтереси, які ці громадяни хочуть захищати.

У злиденній країні, якою керують хижі клани, важливою є не форма правління, а баланс інтересів цих кланів. Саме цей баланс у нас в тій чи іншій мірі дотримується останні три десятиліття. При цьому звичайний українець, як правило - всього лише статист у цьому театрі абсурду. Навіть коли народ виходить на сцену, як це було 2004 року і у 2013-2014 роках, клани швидко опановують ситуацією і через контрольовані медіа нав'язують йому власний порядок денний - владу Віктора Януковича чи Володимира Зеленського, значення немає. Головне - олігархи збагачуються, народ бідніє. Так було за президентської республіки. Так відбувається за парламентсько-президентської. Так буде при переході до парламентської форми правління. У разі продовження кланового управління країною українці, як і киргизи, у буквальному сенсі слова приречені на злидні, безвихідь і повальну еміграцію.

При цьому на нестабільність у Киргизстані накладається непорозуміння між північчю і півднем країни, а в Україні - між заходом і центром з одного боку і півднем й сходом з іншого. І коли з'являється політик, здатний об'єднати виборців у голосуючих за різні політичні сили регіонах, це сприймається багатьма як можливість об'єднати країну. Таким був приголомшливий результат Володимира Зеленського. Таким виявився результат Сапара Жапарова.

Але у наших або киргизьких умовах політик-популіст об'єднує, дає надію, але не протистоїть клановим інтересам - що стає передумовою для втрати довіри і нової кризи у майбутньому. Зеленський втрачає довіру вже сьогодні. Жапаров втратить її завтра. А клани залишаться і знову гратимуть з українцями або киргизами у гру на свій інтерес.

https://espreso.tv/article/2021/01/11/vitaliy_portnykov_klanova_systema_vyklyuchaye_efektyvnist_reform
Krynica

«Боротьба навколо «Північного потоку-2» – це боротьба за Україну»

Після того, як Конгрес США подолав вето президента Дональда Трампа на проєкт військового бюджету, стало очевидним, що у «Північного потоку-2» виникли величезні проблеми. З одного боку, залишилося добудувати усього кілька десятків кілометрів підводної магістралі. З іншого – нові американські санкції поставили під сумнів саму можливість такої добудови й – що є найбільш небезпечним для проєкту – можливості його сертифікації.

Зокрема, відмова норвезької компанії DNV GL, що співпрацювала із проєктом останні п’ять років, видати необхідні сертифікати, поставила керівництво «Північного потоку-2» перед необхідністю пошуку нового партнера. А все це – час і гроші. Й можливе розчарування: чи не відступить такий новий партнер перед новими американськими санкціями так, як це зробили норвежці?

Але вважати, що лобісти проєкту просто так складуть зброю й будуть спостерігати, як американські санкції остаточно руйнують один із омріяних проєктів Володимира Путіна, також було б наївним. Свідченням того стало останнє – фактично, надзвичайне засідання земельного парламенту Мекленбургу-Передньої Померанії, під час якого було затверджено рішення щодо створення спеціального фонду для добудови газопроводу й допомоги компаніям, що потраплять під американські санкції. Поки що важко оцінити, наскільки існування такого фонду дійсно допоможе добудувати «Північний поток-2». Проте саме створення фонду говорить, що боротьба за проєкт «Газпрому» перейшла на новий рівень.

До останнього часу будівництво газогону виглядало як приватне партнерство, яке декларативно підтримувалося політиками з точки зору користі нового маршруту для німецької економіки й диверсифікації маршрутів постачання газу до Німеччини. Створення фонду у Мекленбурзі-Передній Померанії свідчить про пряму державну участь у будівництві, ба більше – про готовність витрачати державні гроші для підтримки приватних компаній.

Те, що така державна участь почалася саме з земельного фонду, також не є дивним. У Берліні давно вже точаться дискусії щодо майбутнього «Північного потоку-2», є чимало політиків й експертів, що виявляють сумніви щодо потрібності проєкту.

До того ж зараз федеральний канцлер Ангела Меркель буде конче зацікавлена у встановленні дружніх стосунків із новим американським президентом Джозефом Байденом. А позиція Байдена щодо добудови «Північного потоку-2» навряд чи серйозно відрізнятиметься від позиції його попередника Дональда Трампа.

У цій ситуації краще діяти за допомогою федеральних земель. Й не просто федеральних земель, а східних федеральних земель, де економічно зацікавлені у добудові газогону й де завжди – ну ще з часів колишньої НДР – були сильними російські впливи. Прем’єрка Мекленбургу-Передньої Померанії Мануела Швезіг неодноразово виступала на підтримку проєкту, а зараз вона перейшла від слів до реальних справ. Й реальних грошей.

І так буде відбуватися ще достатньо довго – аж до моменту, поки стане очевидним, що за нинішніх умов газопровід добудувати не вдасться і ніякі земельні фонди не спонукають західні фірми потрапляти під американські санкції. Або до моменту, коли стане очевидним, що американські санкції не можуть стримати будівництво. Це серйозна боротьба. І це боротьба не за газ, не за прибутки Росії, Сполучених Штатів чи Німеччини.

У кінцевому рахунку це боротьба за Україну. Проєкт «Північний потік-2» покликаний подавати паливо із Росії до Німеччини дном Балтійського моря в обхід України.

https://www.radiosvoboda.org/a/pivnichny-potik-putin-sankciyi-hazprom/31039664.html
Krynica

«Белорусский след» и украинские сомнения

Обнародование записей, на которых бывший руководитель КГБ Беларуси Павел Зайцев обсуждает с подчиненными возможность ликвидации белорусских оппозиционеров, стало одной из важных тем, обсуждавшихся украинскими общественными деятелями и журналистами прежде всего из-за продолжающегося расследования убийства Павла Шеремета.

Шеремет оказался единственным убитым из упомянутых на «пленках Зайцева», которые в Украине сразу же окрестили «пленками Шеремета». При этом его убийство произошло спустя четыре года после записанного разговора — что, впрочем, отнюдь не отменяет реальности «белорусского следа» в уничтожении человека, находившегося в конфликте с Александром Лукашенко с 90-х годов и освобожденного из белорусской тюрьмы только благодаря прямому заступничеству Кремля: тогда прекращения преследования Шеремета требовал лично Борис Ельцин, фактически запретивший Александру Лукашенко поездки по российским регионам.

А в 90-х продолжение этих поездок для Лукашенко, верившего в то, что он сможет стать преемником Ельцина и стремившегося понравиться российским губернаторам, было куда важнее, чем месть одному отдельно взятому журналисту — тем более, что Шеремет был сразу же определен на работу в Москву. Но о том, что Лукашенко о мести не забывает никогда, свидетельствовала трагическая судьба арестованного и освобожденного вместе с Шереметом оператора корпункта телеканала ОРТ (и бывшего личного оператора диктатора) Дмитрия Завадского, бесследно исчезнувшего спустя три года после освобождения. Если Лукашенко не забыл о Завадском, то почему он должен был забыть о Шеремете?

Но если говорить о важности опубликованных материалов для украинского расследования убийства белорусского журналиста, то сразу же возникает масса вопросов. Почему из всех, кто был упомянут Зайцевым, убит один Шеремет? Можно ли думать, что журналист, проживавший в последние годы жизни в России и в Украине, был более легкой мишенью для белорусских спецслужб, чем другие упомянутые, которые находятся на Западе? И означает ли смерть Шеремета, что о безопасности этих людей нужно позаботиться специально? Почему запись появилась именно сейчас, в момент обострения ситуации в Беларуси и еще большего сближения Лукашенко с Кремлем? И — самое главное — как соотнести записи разговоров Зайцева с обвинениями в причастности к убийству Шеремета, которые выдвинуты украинским гражданам, участвовавшим в добровольческом и волонтерском движении 2013-2014 годов?

Последний вопрос, пожалуй, наиболее интересен. В МВД Украины говорят о том, что подозреваемые — это непосредственные исполнители убийства, а записи могут навести на заказчиков преступления. Но логику все равно не отыщешь. Если бы, например, появились бы записи, в которых Шеремет обвинялся бы в работе на российские спецслужбы или в связях с чиновниками времен Януковича, тогда еще можно было бы понять, как заказчики преступления убеждали бы украинских патриотов поучаствовать в ликвидации опасного «чужого агента». Но на пленках Зайцева Шеремет однозначно характеризуется как нежелательный для белорусского режима оппозиционер. И зачем тогда украинским волонтерам его убийство? Как это объяснить?

Это и есть, на самом деле, самый главный вопрос. И он может быть адресован не только полицейским, но и президенту Владимиру Зеленскому, по не совсем понятным причинам лично участвовавший в пресс-конференции, на которой объявлялось о задержании возможных подозреваемых в совершении убийства белорусского и российского журналиста. Популярность Зеленского испаряется с каждым днем не в последнюю очередь из-за отсутствия именно таких вот конкретных ответов на конкретные вопросы и из-за стремления главы государства брать на себя ответственность даже в вопросах, к которым он не имеет никакого реального отношения — как, например, расследование резонансного убийства. Именно вовлеченность Зеленского, его попытка использовать первоначальные выводы следствия для дешевого пиара, превратила расследование убийства Шеремета в актуальный политический вопрос, еще одну линию противостояния главы государства с патриотической общественностью. И именно поэтому о «пленках Зайцева» в Киеве вспомнят еще не раз.

https://vot-tak.tv/novosti/9-1-21-portnikov-zaitsev/
Krynica

Помяновський. Жага візіонера

Ту прогулянку в курортному парку Криніци Ґурської я запам’ятав на все життя. Перерва у роботі Міжнародного економічного форуму. Ми зі старшим приятелем, професором Єжи Помяновським, дискутуємо про Донбас. До російсько-української війни ще багато років, мало хто з українців розуміє, що російські війська рано чи пізно вторгнуться на українську територію. Але ми з Помяновським саме з тих, хто прекрасно усвідомлює: конфлікт практично неуникний, якщо Україна збереже свою свободу, спробує розвиватися як незалежна держава, а не як малоросійська провінція. І розмовляємо про одну з найбільших небезпек такого розвитку — використання Донбасу потенційним окупантом. Сьогодні така дискусія звична і для політиків, і для інтелектуалів. Років 15 тому — а саме тоді точилася наша розмова — вона здалася б сторонньому спостерігачеві політичною фантастикою.

Ми ж із Помяновським розуміємо один одного. Проте не погоджуємося один із одним.
Це взагалі визначало наші стосунки, на яких відбивалися його мудрість і самовпевненість та моя ще молода безкомпромісність і теж самовпевненість. І от якоїсь миті під час дискусії, щоб довести точність своєї позиції, я нагадую про свій професійний досвід: «От ви говорите про шахтарів, пане професоре! А ви впевнені що розумієте їх? Я їздив на Донбас, я зустрічався з шахтарями під час страйків. Я навіть спускався у шахти, і в Донбасі, і в Караганді...»

Помяновський дивиться на мене зі стриманою усмішкою. Як завжди, елегантний — бездоганний костюм, біла сорочка, метелик… Людина з салонів, галерей Флоренції...

«Вражаючий досвід, пане Віталію! Ви спілкувалися із шахтарями. Ви навіть спускалися у шахту на кілька хвилин! Багато чого зрозуміли, так?» — «Так, пане професоре, будьте певні, я багато чого зрозумів!» — торжествую. — «А я працював у донбаських шахтах під час Другої світової війни», — з такою ж лагідною усмішкою говорить Помяновський.

Він витримує паузу. Я відчуваю, як червонію. Але водночас я щасливий. Розумію, що отримав урок на все майбутнє життя. Більше ніколи не буду поверхово ставитися до жодного співрозмовника. Буду поважати будь-який інший досвід і більше не пропущу такий бездоганний удар. Нокдаун — так, але більше ніяких нокаутів! Навіть не прошу вибачення, бо знаю: він і так усе зрозумів. Я думаю, яка це прекрасна риса — у своєму візіонерстві він може змінювати не тільки світ, а й окремих людей. Так просто, під час прогулянки, однією фразою.

А він був візіонером. Створення «Нової Польщі» — кульмінація цього візіонерства, його вічного щирого бажання транслювати цінності.
Саме цей потяг до трансляції цінностей визначив усю його біографію, його ставлення до життя. Один із останніх могіканів польського єврейства, нащадок знаменитої родини з культурними і релігійними традиціями, він відчував себе не просто поляком — а поляком, який має демонструвати світу надбання польської цивілізації. Але водночас Помяновський ніколи не забував про своє походження і пишався насамперед тим, що польська цивілізація — це можливість бути поляком кожному, хто цього забажає. Він був блискучим знавцем російської культури — завдяки йому як перекладачеві поляки познайомилися з найкращими літературними взірцями. Але заразом він ненавидів російський імперіалізм і російське рабство. Ненавидів без напівтонів, компромісів, які ще існували у перші роки реставрації цього імперіалізму Владіміром Путіним. Він міг здаватися архаїчним у своїй затятості, але насправді був неймовірно сучасним. Архаїчними є якраз ті, хто вірить, що із хижаком можна якось домовитись. Що для цього достатньо «просто перестати стріляти».

І саме таке ставлення до Росії визначало його ставлення до України. Українську незалежність він розглядав саме у вимірі справедливості. Тому що усвідомлював: імперія не хоче цієї незалежності, вона робитиме все можливе, щоб не допустити і ліквідувати цю незалежність. І в цьому розумінні він залишався одним із останніх соратників Єжи Ґедройця — людини, що вірила в майбутнє Польщі поруч із незалежними Україною, Білоруссю і Литвою.

2002 року мені вдалося зробити із Помяновським спеціальну програму, присвячену Ґедройцеві — вона вийшла в ефірі російської служби «Радіо Свобода». Під час запису я запитав, що він вважає найважливішим у впливі Редактора.

«Саме в колі “Культури” сформувалася концепція, яку спочатку не сприйняло все суспільство, не тільки інтелігенція, і в самій країні, себто, Польщі, і в емігрантському світі. Ґедройць наполягав не тільки на союзі Польщі з найближчими східними сусідами — він першим закликав нас відмовитися від претензій на колишні східні землі, Вільнюс, Львів, Гродно. Тоді майже всі сприйняли це за блюзнірство, але він дочекався часів, коли його нібито самогубна концепція стала загальноприйнятою і ввійшла в канон національного здорового глузду. Публіцисти “Культури” вважали і довели, що незалежність народів “найближчого Сходу” (дозвольте мені вжити цей термін), які живуть між Росією і Польщею, усуне причину і предмет віковічного спору між двома нашими державами».

Найближчий Схід! Так, він був щирим другом цього «найближчого Сходу» — власне тому, що був польським патріотом. Але цей патріотизм диктував йому необхідність ділитися свободою з іншими. Якщо до когось у недавньому минулому можна віднести знаменитий заклик «За нашу і вашу свободу» — то це до Єжи Помяновського.

https://novapolshcha.pl/article/pomyanovskii-zhaga-vizionera/