Krynica

Донбас: паспортизація і бойовики на виборах у Росії

Поглинання і підміна пам’яті
Колишній так званий «глава уряду» угруповання «ДНР» Олександр Бородай подав заявку на участь у попередньому голосуванні «Єдиної Росії». Бородай має намір стати кандидатом у депутати Державної думи Росії по Ростовській області. І перемога у попередньому голосуванні – як, втім, і перемога на виборах – йому практично забезпечена. На це вказує підписання секретарем генеральної ради «Єдиної Росії» Андрієм Турчаком угоди з так званим Союзом добровольців Донбасу, який якраз і очолює Бородай.

Крім Бородая російські медіа називають можливим кандидатом у депутати парламенту актора Михайла Пореченкова – того самого Пореченкова, який цілився в українських солдат.

Сам Турчак називає відносини «партії влади» і Союзу добровольців «братніми» і підкреслює, що участь у виборах до Державної думи – це тільки початок. «Ми хочемо відкрити двері для того, щоб представники Союзу добровольців Донбасу могли бути представлені на різних рівнях, починаючи від селищних рад депутатів, районних зборів, міських дум і регіональних парламентів і Держдуми», – наголосив Турчак.

«Добровольці» – це кандидати для особливої групи виборців. Для жителів окупованих Росією районів Донецької та Луганської областей, які отримали російське громадянство. За словами того ж Турчака, таких нових громадян Росії вже пів мільйона і Москва має намір продовжити кампанію масової паспортизації.

Тепер уже зрозуміло, як ці люди будуть брати участь у виборах. Ймовірно, Росія не наважиться відкрити виборчі дільниці на українській землі – в цьому випадку це стане кричущим порушенням Мінських угод. Але ніщо не заважає російському керівництву організувати підвезення виборців на дільниці у Ростовській області. І тут новоявлений «єдинорос» Бородай може успішно конкурувати з представниками партії «Справедлива Росія – За правду», одним з лідерів якої став інший учасник російської агресії на Донбасі письменник Захар Прилепін. Справжня битва бойовиків!

Паспортизація і шовіністичний міф – це і є поглинання
У статистичному вимірі жителі окупованих районів, звичайно ж, становлять не дуже значну кількість російських виборців. Але їхня участь у виборах дозволяє російському керівництву створити шовіністичний наратив у виборчій кампанії і продемонструвати, що Кремль у доступному для огляду майбутньому не збирається відмовлятися від окупації Донбасу. Той же Турчак не просто підписав угоду із Союзом добровольців, але ще і з’їздив до окупованого Донецька, щоб взяти участь у відкритті пам’ятника «героям ДНР». Так на окупованих територіях Кремль створює абсолютно відмінну від української політичну реальність, робить все можливе, щоб Україну і ці території ніколи не можна було «зшити» знову.

І це не новий підхід. Такі ж пам’ятники є і в Придністров’ї, і в Абхазії, і у Південній Осетії. Донбас просто поповнив список окупованих регіонів, на території яких здійснюється класична російська політика підміни пам’яті. І саме тому прессекретар президента Росії Дмитро Пєсков лукавить, коли стверджує, що «Росія не планувала і не планує нікого поглинати».

Роздача російських паспортів українським громадянам, участь цих громадян у російських виборах, висунення кандидатами в депутати осіб, які були безпосередніми учасниками війни проти України, підміна національної пам’яті шовіністичним міфом – це і є поглинання.

https://www.radiosvoboda.org/a/donbas-pasportyzatsiya-i-boyovyky-na-vyborakh-u-rosiyi/31256443.html
Krynica

Назвать черное белым...

Возмущению постоянного представителя России при Совете Европы Ивана Солтановского, похоже, нет предела: дипломат уверен, что решение Комитета министров Совета Европы, в котором осуждается массовое нарушение прав человека в аннексированном Крыму, противоречит «базовым принципам международных отношений и уставу организации», «является вмешательством во внутренние дела России, ставит под сомнение ее территориальную целостность».

То, что базовым принципам международного права и уставу Совета Европы противоречит сама аннексия Крыма, Солтановский, как и другие российские политики и дипломаты, предпочитает не говорить, похоже, для Кремля этой очевидной истины не существует. В Москве, кажется, забыли, что под российским давлением депутаты Парламентской ассамблеи Совета Европы как раз фактически закрыли глаза на аннексию Крыма и отсутствие прогресса в деэскалации на Донбассе и отказались от санкций против России, введенных как раз после оккупации украинской территории. Отказались ради диалога с Москвой.

Но даже такой диалог, уверен, не может стать причиной для отказа от базовых принципов международного права. Даже стремление к диалогу не может позволить европейским политикам не замечать нарушения прав человека в Крыму. Комитет министров Совета Европы просто констатировал очевидные для любого здравомыслящего человека факты: Крым оккупирован, права человека нарушаются, Меджлис крымскотатарского народа незаконно запрещен.

И это, я бы сказал, процедурное решение: любой беспристрастный международный орган, который заинтересуется ситуацией в Крыму, придет именно к таким выводам. Потому что черное – это черное, а белое – это белое.

Но, думаю, в этом и смысл нынешней российской политики – просто объявлять черное белым. Объявить оккупацию чужой территории «выражением воли» местного населения. Обвинить других в нарушениях международного права в то время, как в этих нарушениях повинна сама Россия. Назвать произвол независимым правосудием. И при этом зазывать международные организации в Крым – но только так, чтобы сам их приезд уже подтверждал российский статус полуострова! Чем это отличается от заявления российского президента Владимира Путина, который советовал украинскому коллеге договариваться о мире на оккупированном Донбассе с руководителями «народных республик»?

То, что такие подходы не воспринимаются мировым сообществом, Кремль, похоже, не сильно интересует. Российская внешняя политика в последние годы существует разве что для внутреннего потребления, а не для достижения реального результата. Она призвана убедить население России в том, что страна – в кольце врагов. Как обычно.

А если Кремлю нужен реальный результат, там, уверен, используют не переговоры и заявления, а концентрацию войск у чужих границ, диверсии или «Новичок».

https://ru.krymr.com/a/portnikov-pase-soltanovskiy-krym/31252687.html
Krynica

Друзья ХАМАСа

Тот, кто ужасается сегодня обстрелам Израиля со стороны сектора Газы, гибели мирных жителей, пожарам и погромам, должен напомнить себе, что и у ХАМАСа есть друзья. И эти друзья, кстати, не только иранские аятоллы - те вообще предпочитают "Исламский джихад".

А главные друзья ХАМАСа находятся в Москве. Именно путинская Россия практически сразу же после переворота, устроенного боевиками ХАМАСа в Газе, и захвата группировкой власти в секторе - сейчас уже мало кто вспомнит, что правительство ХАМАСа в Газе не имеет никакой легитимности, что это просто инструмент военной диктатуры, - взяла курс на легализацию этого правительства и самого движения. Что российское руководство пригласило лидеров ХАМАСа в Москву и с ними распивали чаи в лавровском МИДе. Что с тех пор боевики ХАМАСа - желанные гости в российской столице.

Лидер организации Исмаил Хания в последний раз посещал Москву и встречался с Сергеем Лавровым в прошлом году, а член политбюро ХАМАСа Муса Абу-Марзук был в Москве и общался с заместителем Лаврова Михаилом Богдановым три месяца тому назад. Ну а телефонные разговоры между Богдановым и Абу-Марзуком в последние дни продолжаются в режиме нон-стоп. При этом Россия - одна из немногих стран мира, не осудивших действия ХАМАСа. Напротив, другой лавровский заместитель, Сергей Вершинин, призвал задуматься о причинах этих действий - то есть по сути осудил Израиль.

Ничего странного в этом нет. Террористическое государство - а Россия Путина именно террористическое государство и ничего более - не может не испытывать симпатии к террористическим организациям, потому что внутренне согласно с их методами и точно так же ни во что не ставит человеческие жизни. Для лидеров ХАМАСа жители Газы - просто расходный материал, который позволяет получать щедрое финансирование и жить, конечно, не так, как живут Путин или Лавров, но получше обычного жителя Газы. Точно такое же у Путина и Лаврова отношение к россиянам - это просто живой фундамент, на котором кооператив "Озеро" и его прихлебатели выстраивают свое благополучие. И если в результате действий ХАМАСа гибнут мирные жители Газы и Израиля, а в результате действий России - мирные жители Украины или Грузии, то тем хуже для мирных жителей. Что такое мирные жители по сравнению с доступом к финансовым потокам под возгласы о борьбе с врагами - сионистскими, американскими, бандеровскими, какая разница, лишь бы деньги!

Я не рассчитываю на то, что поведение Кремля в этой новой фазе ближневосточного конфликта заставит израильских политиков сделать конкретные выводы, понять всю наивность своих надежд на особые доверительные отношения с Россией и премьер-министр Израиля не будет больше вывешивать предвыборные плакаты, запечатлевшие его вместе с Владимиром Путиным - хотя можно уж сразу с Исмаилом Ханией, чего там. Я не думаю, что после этого кошмара некоторые русскоязычные израильтяне перестанут бегать по улицам Тель-Авива с российскими флагами и воспринимать мир сквозь призму Первого канала.

Но я все же надеюсь, что после этих обстрелов и навязчивого желания Москвы обозначить свои особые отношения с ХАМАСом именно в те минуты, когда мирные люди страдают и гибнут из-за террористических атак, тех, кто сможет понять взаимосвязь этой новой дестабилизации и российских интересов, станет больше.

https://graniru.org/opinion/portnikov/m.281743.html
Krynica

Медведчук зібрався на війну

Вчорашня поява Віктора Медведчука у офісі Генерального прокурора України продемонструвала, що головний лобіст російських інтересів у нашій країні зовсім не збирається ховатися від правоохоронних органів і сприймає підозру у державній зраді, яку підписала Ірина Венедиктова, як виклик і політичний шанс
Допускаю, що у владі могли думати, що інформація про підозру змусить Медведчука негайно сховатися у Росії. Таким чином, буде продемонстровано, як команда Зеленського бореться із проросійськими силами і одночасно зникне сам «фактор Медведчука». Колишній глава адміністрації президента перетвориться просто на невдаху-емігранта, не першого і, думаю, не останнього в українській політичній історії.

Але для того, щоб так думати, потрібно не розуміти Медведчука і таких, як Медведчук. Проросійський політик живе у своїй власній реальності. Політична боротьба - його стихія. Можна ненавидіти Медведчука, але не можна не помічати цієї пристрасті до боротьби.

До того ж у Медведчука і вибору немає. Йому потрібна підтримка Кремля. А Володимир Путін любить саме таких. Колишній президент Вірменії Роберт Кочарян після початку судового переслідування теж нікуди не поїхав, переміщався з в'язниці додому і назад - і при цьому міг розраховувати на підтримку з Кремля. А якби Кочарян виїхав з Єревану, про нього забули б наступного дня і тільки іноді запрошували б на пропагандистські телеефіри. А, може, і не запрошували б. Януковича ж не кличуть.

Кажуть, що Зеленському є вигідною боротьба з Медведчуком. Медведчуку вона теж є вигідною. Завдяки тому, що з проросійських політиків б'ють саме по ньому - а не по Бойку, по Льовочкіну, по Вілкулу і так далі - саме Медведчук стає головною фігурою для всього проросійського електорату, а його конкуренти перетворюються на маргіналів. Тепер Медведчук може думати не тільки про висування на посаду президента. Він може думати про те, кого рекомендувати на посаду президента від проросійського табору - і з його рекомендацією погодяться у Кремлі і будуть змушені змиритися в самому таборі прихильників Кремля. Тобто Медведчук може займатися тим, чим він вже успішно займався на початку тисячоліття.

Боротьба Зеленського з Медведчуком є вигідною і для Путіна. Російський президент тепер може говорити про "політичні репресії" в Україні. І будь-які його нові агресивні дії проти нашої країни стануть не просто актами агресії, а й "сигналами" Зеленському, методом силового виховання українського президента - не чіпай наших! І така роль захисника "друзів Росії", звичайно ж, збільшує популярність Путіна і у власній країні, і серед проросійського електорату тут.

Звичайно ж, все це не означає, що Медведчука не потрібно звинувачувати - потрібно і потрібно серйозно, а не з розрахунком на публіку. Але і те, що Росія буде діяти у відповідь і її дії можуть бути куди більш серйозними, ніж можуть уявляти собі в офісі президента, потрібно просто розуміти.

Той, хто б'є по проросійським силам, повинен бути здатний витримати потужний удар у відповідь.

https://espreso.tv/vitaliy-portnikov-medvedchuk-zibravsya-na-viynu
Krynica

Війна ракет і війна каменів: що відбувається на Близькому Сході

Ракетні обстріли території Ізраїлю з боку контрольованого радикальним рухом ХАМАС сектору Газа і відповідна антитерористична операція ізраїльських силовиків у самому секторі виглядають для глядачів телевізійних новин справжнісінькою війною, безпрецедентним загостренням ситуації, яке може призвести до непередбачуваних наслідків.

Хоча насправді ракетні обстріли Ізраїлю з Гази і відповідні дії ізраїльтян – це цілком звична для Близького Сходу ситуація, яка регулярно повторюється протягом багатьох років – хоча зрозуміло, що інтенсивність обстрілів і дій у відповідь буває різною.

Можемо для прикладу просто подивитися статистику. У цьому місяці по Ізраїлю вже було випущено близько 900 ракет (у квітні – тільки 42). Але у 2019 році ракет було випущено 1300, у 2018-му – 41 ракета, у 2014 році – 3686 ракет і так далі. Зрозуміло, що у проміжках бувають і мирні роки, однак це перемир’я все одно приречене перериватися. У самих цих загостреннях є своя політична логіка.

ХАМАС, який перебуває у протистоянні не тільки з Державою Ізраїль, але й зі своїми більш помірними конкурентами з руху ФАТХ, які контролюють Західний берег річки Йордан і формують уряд Палестинської автономії, просто не може не обстрілювати Ізраїль. Тому що у цьому випадку ХАМАС просто перестане відрізнятися від ФАТХ, і, крім того, стануть куди більш очевидними управлінські провали організації в Газі, які ще більше проявилися під час епідемії коронавірусу.

Ми звикли читати у новинах, що Ізраїль – світовий лідер з вакцинації, але ж буквально за кілька кілометрів, у Газі, куди ізраїльтянам ходу немає – справжнісінька катастрофа.

Ну і, звичайно, якщо ХАМАС перестане стріляти, він, як і інші радикальні угруповання в Газі, позбудеться іранського – і не тільки іранського – фінансування.

Радикалам платять за те, що вони стріляють, а не займаються інфраструктурою. Ну і, звісно, ці гроші – основа для широкомасштабної корупції у керівництві радикалів. Зрозуміло, що терористична верхівка живе зовсім інакше, ніж звичайні жителі Гази, і тероризує, за великим рахунком, самих своїх співвітчизників не менше, ніж ізраїльтян.

Тому ХАМАС завжди використовує будь-який привід для того, щоб нагадати про свою політичну спроможність.

Зараз таким очевидним приводом стало рішення ізраїльського суду, яке визнає за іудейськими релігійними громадами право на землю в єрусалимському районі Шейх Джаррах і вимагає виселення арабських сімей з цього району на підставі закону, що дозволяє єврейському населенню шукати повернення власності, конфіскованої після 1948 року. Саме це рішення вже призвело до масових заворушень в Єрусалимі.

Не випадково операція, яку почав ХАМАС, називається “Меч Аль-Кудсу” – “Єрусалимський меч”, а спецоперація Ізраїлю – “Страж стін” – зрозуміло, стін Єрусалиму.

Так, в основі нинішнього конфлікту – земельне питання, яке завжди загострює ситуацію на Близькому Сході. І для ХАМАС це безпрограшна ситуація, бо ж на підтримку єрусалимських арабів висловилися практично у всіх арабських країнах, зокрема і в тих, хто встановив дипломатичні відносини з єврейською державою і визнав її право на існування.

Водночас на Західному березі річки Йордан ситуація є досить спокійною, поки що масових заворушень тут немає. Тож є всі підстави вважати, що ракетна війна завершиться таким самим перемир’ям, як і всі попередні.

В Ізраїлі розуміють це і намагаються за час до встановлення перемир’я завдати якомога більших збитків терористичній інфраструктурі, ліквідувати якомога більшу кількість об’єктів і лідерів радикалів – це запорука мирних часів найближчими роками, коли ця інфраструктура буде відновлюватися.

Хоча очевидно, що за такої інтенсивності обміну ударами жертв серед мирного населення не уникнути. Але це – логіка будь-якої війни, українці тепер знають про це не з чуток.

Насправді головною особливістю моменту є зовсім не ракетна війна і навіть не ескалація у Східному Єрусалимі. Це – класика близькосхідного конфлікту. А от що не класика – то це масові заворушення й сутички між євреями та арабами у містах спільного проживання, перш за все у Лоді й Рамле.

Ізраїльські спостерігачі навіть говорять про закінчення ілюзії мирного співіснування, а лідер партії ізраїльських арабів РААМ Мансур Аббас, від підтримки якого зараз залежить сама можливість формування нового ізраїльського уряду, звернувся до співвітчизників із закликом до мирного протесту.

І якраз ця ситуація – те, про що варто серйозно задуматися керівництву Ізраїлю та ізраїльському суспільству. Якраз у той момент, коли здалося, що ізраїльські араби успішно інтегруються до політичної системи країни, виявилося, що прірва між єврейською та арабською громадами у самому Ізраїлі є набагато глибшою, ніж прийнято було вважати, і конфлікт навколо судового рішення може перетворитися на насильство.

Не випадково ж Яїр Ревіво, мер ізраїльського Лоду, в якому спалахнув найбільш інтенсивний конфлікт, назвав те, що відбувається, “громадянською війною”.

І якраз ця “громадянська війна”, а не війна ракет, і становить найбільшу небезпеку для стабільності Ізраїлю і всіх його досягнень в економіці, розвитку громадянського суспільства та пошуці шляхів примирення з арабським світом.

https://bykvu.com/ua/mysli/vijna-raket-i-vijna-kameniv-shho-vidbuvaietsja-na-blizkomu-shodi/
Krynica

Медведчук обвиняется в измене. Что означает удар по главному пророссийскому лоббисту

Генеральный прокурор Украины Ирина Венедиктова заявила, что народные депутаты от пророссийской партии ОПЗЖ Виктор Медведчук и Тарас Козак подозреваются в государственной измене и попытке расхищения национальных ресурсов. Речь идет о трех эпизодах, среди которых передача российскому чиновнику информации о дислокации секретного военного подразделения Вооруженных сил Украины.

Эти обвинения выглядят даже более серьезным ударом по Медведчуку – главному лоббисту российских политических интересов в Украине и куму президента Владимира Путина, – чем недавние санкции украинского Совета национальной безопасности и обороны. Санкции СНБО не предусматривают уголовного преследования, они могут лишь ограничить экономическую активность. А тут мы можем говорить именно о начале уголовного преследования ведущего пророссийского политика Украины.

В связи с этим, конечно же, важно понять, каким может быть ответ России и насколько этот ответ просчитан президентом Владимиром Зеленским. Наблюдатели в Киеве не раз указывали, что беспрецедентная концентрация российских войск на границе с Украиной могла быть ответом Владимира Путина на санкции против Медведчука и Козака и закрытие пророссийских телевизионных каналов.

КАКОЙ МОЖЕТ БЫТЬ РЕАКЦИЯ КРЕМЛЯ НА УГОЛОВНОЕ ПРЕСЛЕДОВАНИЕ МЕДВЕДЧУКА?
Насколько в связи с этим можно реалистично обсуждать желание Владимира Зеленского встретиться с Владимиром Путиным? Как теперь будут проходить украинско-российские консультации, если куратор украинского направления в администрации Путина Дмитрий Козак – еще одна пикантная деталь – и есть тот чиновник, которому Медведчук передал секретную информацию? Будет ли Генеральный прокурор возбуждать уголовное дело не только по подозрениям Тарасу, но и по подозрениям Дмитрию Козаку?

На эти вопросы мы, возможно, получим ответ уже в ближайшие недели. Многое, конечно, будет зависеть и от действий самого Виктора Медведчука. На протяжении всего предыдущего дня распространялись слухи о том, что политик вообще не находится на территории Украины и что подозрение ему специально выписали в тот день, когда он был за границей.

Но ближе к ночи сам Медведчук выступил с заявлением, в котором заявил, что находится в Украине и не собирается прятаться от следствия. И разумеется, назвал действия украинских правоохранителей «политической расправой». Очевидно, что именно в этом духе будут уже сегодня высказываться российские политики и пропагандисты.

КРАХ МЕДВЕДЧУКА ЕЩЕ НЕ КРАХ ПРОРОССИЙСКИХ
Что же касается Владимира Зеленского, без одобрения которого Генеральная прокуратура вряд ли могла бы решиться на столь решительные действия, то президент, без сомнения, увеличит популярность среди патриотически настроенных потенциальных избирателей и утратит сторонников в пророссийской части общества.

При этом вряд ли политический крах Медведчука – если он, конечно же, состоится – приведет к краху пророссийских сил как таковых. Просто неформальное лидерство в ОПЗЖ от Медведчука перейдет к бывшему главе администрации президента Виктора Януковича Сергею Левочкину – опытному «серому кардиналу» украинской политики, имеющему, по данным из информированных источников, влияние и на действующего главу государства. Другое дело, что Левочкин, в отличие от Медведчука, не имеет личных отношений с российским президентом.

А украинский пророссийский избиратель всегда голосует за того, на кого указывает Владимир Путин.

https://vot-tak.tv/novosti/12-05-2021-medvedchuk-portnikov/
Krynica

"Послушай, Тарапунька!" Виталий Портников – о политическом дуэте

В сообщении об очередном телефонном разговоре президентов Российской Федерации и Республики Беларусь отмечается, что Владимир Путин и Александр Лукашенко обсудили ситуацию в Украине и "стремление этой страны к тесному взаимодействию с НАТО". Само это обсуждение украинской ситуации не выглядит стандартной темой российско-белорусских консультаций, раньше такого не было. На своей апрельской встрече Путин и Лукашенко разыграли забавную сценку: Путин предлагал президенту Украины Владимиру Зеленскому обсуждать донбасский кризис с руководителями "народных республик", а Лукашенко поддерживал, возмущался украинским нежеланием возвращаться на переговоры в Минск и советовал Зеленскому учиться хорошим манерам. Причем Путин подавал реплики в традициях советских эстрадных дуэтов, а Лукашенко охотно подхватывал – и, кажется, ему даже нравилась эта новая роль!

Я понял, какой именно дуэт мне напоминают эти двое. Конечно же, Тарапунька и Штепсель, украинские комики Юрий Тимошенко и Ефим Березин, любимцы публики далеких 1970-х. Даже типажи совпадают: Штепсель невысокого роста, но с большими амбициями, говорил на хорошем русском языке; Тарапунька долговязый, немного ироничный и сконфуженный, говорил, чтобы были слышны нотки украинского языка, а в результате получалось примерно так, как у Лукашенко. Штепсель, как правило, подавал реплики на правах "старшего брата", а Тарапунька реагировал. Послушай, Тарапунька! Послушайте, Александр Григорьевич!

Это и есть главный на сегодня внешнеполитический результат белорусских протестов и делегитимизации белорусского правителя на международной арене: Путин и Лукашенко превратились в дуэт! Лукашенко всё еще не готов к интеграции по-путински, Путин все ещё не стремится одалживать деньги просто за обещания продолжить переговоры по бесконечным "интеграционным картам". Но теперь, когда возможности маневра белорусского президента на международной арене сузились до ширины щели, Лукашенко вынужден подхватывать путинские реплики с ловкостью опытного комического артиста – и во время личных встреч и, как видим, во время телефонных разговоров. Лукашенко лишился права на собственную позицию даже по вопросам, которые всегда использовались для доказательства его независимой позиции – например, по отношениям с Украиной. Дуэт с Путиным стал для него не просто единственным доказательством легитимности, но и важным инструментом сохранения власти.

Трудно предсказать, как далеко продвинется кремлёвский Штепсель, сможет ли он приучить Тарапуньку не только соглашаться с каждой его фразой и вовремя кивать, но и превратить Беларусь в еще один российский регион, пусть с фиктивным суверенитетом. Понятно, что Путину этого очень хочется, – иначе российские спецслужбы не разыграли бы историю с подготовкой "переворота" в Минске и не пугали бы белорусского президента покушениями.

https://www.svoboda.org/a/31248882.html
Krynica

Америка дивиться на схід Європи

Виступ американського президента Джозефа Байдена на саміті “бухарестської дев'ятки” продемонстрував, що нова американська адміністрація з особливою увагою ставиться до питань безпеки у центрі і на сході Європи
І якщо згадати, що тільки кілька днів тому пройшов візит американського держсекретаря Ентоні Блінкена до української столицю, ця увага виглядає ще більш очевидною.

Адміністрація Дональда Трампа також мала особливі відносини з деякими центральноєвропейськими країнами. Але інтерес до Польщі або Угорщини міг бути пояснений перш за все тим, що їхні лідери підтримували американського президента у ситуації тих непростих відносин, які склалися у нього з лідерами провідних країн Європи. У Байдена проблем з Меркель або Макроном немає. І тим важливішою є підтримка, яку американський президент демонструє країнам “бухарестської дев'ятки” - тому що ця підтримка пов'язана насамперед із спільними підходами до безпеки континенту. При цьому велика частина країн “бухарестської дев'ятки” прекрасно розуміє ті проблеми, які створює у регіоні агресивна активність Росії. І підтримує Україну - про що ще раз було сказано під час дискусії на цій зустрічі. А це означає, що коли українська тема прозвучить на майбутньому саміті НАТО, президент США і керівники країн Центральної Європи, хай й не всі, будуть виступати злагоджено.

Україні важливо скористатися і цим взаєморозумінням, і інтересом Білого дому до проблем сходу Європи. Такий інтерес може створити у НАТО міцну коаліцію країн, які будуть виступати за прискорення процесу євроатлантичної інтеграції України та допомогу нашій країні у її протистоянні агресії. І може допомогти переконати тих у НАТО, хто все ще вважає, що з Путіним можна не просто розмовляти, а й домовлятися.

https://espreso.tv/vitaliy-portnikov-amerika-divitsya-na-skhid-evropi
Krynica

Борис Джонсон, лідер Англії. Але не Шотландії

Місцеві вибори у Великій Британії, які відбулися минулого тижня, продемонстрували, що консервативна партія прем'єр-міністра Бориса Джонсона не просто залишається найавторитетнішою політичною силою Англії, але помітно зміцнює свої позиції. Консерваторам вдалося здобути перемогу в ряді районів, де першість завжди була за лейбористами. Навіть у Лондоні, цій традиційній фортеці лейбористів (єдиним консерватором – мером столиці був той-таки Борис Джонсон), консервативний кандидат наблизився до переможця-лейбориста. Тож прем'єр може тріумфувати: у найближчому майбутньому лейбористи навряд чи складуть серйозну політичну конкуренцію консерваторам, а спостерігачі кепкують, що робітнича партія просто «втратила» робітників.

Але це в Англії. На виборах до парламентів Шотландії та Уельсу консерватори виглядають очевидними аутсайдерами, і виходить, що дві ці частини Сполученого Королівства (як і Північна Ірландія, у парламенті якої дві головні сили – прихильники союзу з Великою Британією й ірландські республіканці) живуть своїм політичним життям, яке абсолютно не схоже на англійське.

В Уельсі лейбористи аж ніяк не втратили робітників і впевнено зберегли владу. Ба більше, їхнім перемогам на півдні країни радіє вся Англія, тому що саме ці успіхи позбавили Партію Уельсу, яка виступає за суверенітет території, єдиного виборчого округу на півдні. Однак ця партія контролює практично всю північ Уельсу, яку, звичайно ж, за кількістю населення не можна й порівнювати з півднем, тому в уельських прихильників незалежності так мало місць у парламенті. Але виходить, що саме популярність лейбористів в Уельсі перетворює ідею про незалежність цього регіону на політичну фантастику. І саме лейбористські успіхи перетворюють Партію Уельсу на маргіналів – хоча за час пандемії її популярність зросла і соціологи пророкували їй куди кращі результати, ніж ті, що були показані на виборах до парламенту Уельсу.

Зате на виборах до парламенту Шотландії прихильники незалежності – Шотландська національна партія і «зелені» – здобули впевнену перемогу і знову нагадали про свою обіцянку провести референдум про незалежність у разі перемоги на виборах. Борис Джонсон – рішучий противник цього голосування, бо ж перед попереднім референдумом була досягнута домовленість, що такі голосування проводяться раз на покоління.

Але перша міністерка Шотландії і переможниця нинішніх виборів Нікола Стерджен впевнена, що після «брекзиту», під час якого переважна кількість англійців висловилася за вихід з ЄС, а переважна більшість шотландців – за збереження членства, шотландці мають повне право проголосувати ще раз. І в цьому є своя логіка, бо ж одним із головних аргументів противників шотландської незалежності було якраз те, що в разі її проголошення Шотландія втратить можливість залишитися в Євросоюзі.

Ще недавно здавалося, що референдум не відбудеться, якщо Лондон на нього не погодиться. Але перед виборами до парламенту Шотландії пані Стерджен заявила, що референдум може бути оголошений і без згоди Вестмінстеру, а якщо прем'єр визнає його проведення незаконним, він зможе звернутися до суду.

Звичайно, цього може і не статися – тим більш, що Джонсон має всі шанси виграти такий процес. Шотландським націоналістам потрібен не просто референдум, а референдум, результати якого визнають в Лондоні. І не просто референдум, а референдум, на якому вони переможуть. А перемога аж ніяк не гарантована – можна сказати, що в питанні незалежності шотландське суспільство розколоте приблизно наполовину і настрої поляризуються з кожним роком. І, до речі, якщо раніше прихильники збереження Сполученого Королівства лякали прихильників незалежності виходом з ЄС, а ті стверджували, що все одно оберуть Євросоюз і нічого між Англією та Шотландією не зміниться, то зараз усе навпаки. Тепер прихильники збереження Великої Британії нагадують, що після проголошення незалежності Шотландії і її вступу до ЄС між Англією та Шотландією вперше за багато століть виникне справжній кордон. І невідомо ще, який аргумент є переконливішим.

Як, втім, невідомо, коли і на яких умовах відбудеться новий референдум. Але те, що партії – прихильниці шотландської незалежності сприймають свою перемогу як мандат для його проведення, є безсумнівним. А це означає, що найближчі роки пройдуть у пошуках виходу з глухого кута у стосунках Лондона й Единбурга.

Бориса Джонсона, звичайно ж, може втішати те, що він – безперечний політичний лідер Англії. Але не Шотландії. І не Північної Ірландії. І не Уельсу.

https://lb.ua/world/2021/05/11/484314_boris_dzhonson_lider_anglii_ale.html
Krynica

Лицар Аушвіцу

Доля Вітольда Пілецького, який розповів світові правду про Аушвіц, а сам загинув у сталінській катівні, дозволяє поставити сталінізм і гітлеризм на одну дошку.

Вітольд Пілецький, одна з головних постатей пантеону польських героїв Другої світової війни — зрештою, постать міжнародного масштабу, адже день страти Пілецького Європарламент оголосив Міжнародним днем ​​героїв боротьби проти тоталітаризму відзначається 25 травня — на пострадянському просторі майже невідомий. І ця невідомість Пілецького, яка абсолютно не відповідає масштабу його особистости і подвигу, цілком зрозуміла.

Пілецький, цей справжній лицар Другої світової війни, дуже незручний герой для будь-якої влади, що намагається протистояти очевидному — паралелям між гітлерівським і сталінським режимами.
Якраз цими днями у Москві, на тлі чергового путінського «побєдобєсія», депутати Державної Думи виступили з ініціятивою запровадити відповідальність за проведення таких паралелей. Поки що не кримінальну, але ж це питання часу. Режим Владіміра Путіна всіляко противиться порівнянню двох тоталітарних режимів, які були фактичними союзниками у Другій світовій війні аж до нападу Адольфа Гітлера на Радянський Союз. І цей напад не випадково совєтська пропаганда десятиліттями називала «віроломним». Тобто Іосіф Сталін вірив Адольфу Гітлеру, що той буде воювати з їхніми спільними ворогами — демократичними країнами Заходу. А той узяв і напав на СРСР, що змусило Сталіна шукати підтримки у Великої Британії і Сполучених Штатів.

А як чудово все починалося, коли два диктаторських режими домовилися розділити Європу і почали спільні дії зі знищення Польщі. Власне з цього моменту Вітольд Пілецький бере участь у Другій світовій війні. Та військова біографія майбутнього ротмістра почалася набагато раніше. Тому що Пілецький, онук учасника Січневого повстання 1863–1864 років проти Російської імперії (саме тому він народився у карельському місті Олонець, бо його родині тоді було заборонено жити на польських землях), воював ще у польсько-більшовицькій війні, у боях, які дозволили зупинити під Варшавою червону орду Міхаіла Тухачевського. Та це була класична військова кар’єра. А ось те, що відбувалося в роки Другої світової, відсутнє у будь-якій іншій класичній біографії військового.

Тому що Пілецький, якого часто згадують як в’язня концентраційного табору Аушвіц, не був в’язнем у прямому значенні цього слова. Він був розвідником в Аушвіці. Так, саме він розробив операцію проникнення до цього тільки що створеного концтабору і сам її здійснив.

Саме завдяки Пілецькому світ вперше дізнався про те, що там відбувається. І що таке табори смерті, що таке Голокост світ теж дізнався саме з рапортів Пілецького. З рапортів, які складалися не у робочому кабінеті, а у бараці.
При цьому Пілецькому вдалося вижити і в Аушвіці, і під час втечі з нього. І під час Варшавського повстання, учасником якого він теж був.

Загинув він уже після війни, у комуністичній Польщі. Генерал Владислав Андерс, який залишився в еміграції після захоплення влади в країні маріонетковим режимом, погодився відправити його до Польщі для збору інформації про те, що відбувається. До речі, однією з останніх доповідей Пілецького (яка іронія долі...) була інформація про єврейський погром у місті Кельце, у якому брало участь як місцеве польське населення, так і органи комуністичної влади (Служба безпеки ПНР і Громадянська міліція). Сталіністи з дивною завзятістю продовжували справу Гітлера, через кілька десятиріч вони влаштують вигнання з Польщі євреїв, які ще залишалися там після Голокосту — ось вам і порівняння двох режимів.

Коли Пілецького заарештували, його катували так, що він на зустрічі із дружиною назвав Аушвіц «дитячими іграшками» порівняно з тим, що відбувалося у катівнях Міністерства державної безпеки ПНР. Судді режиму навіть і не думали про те, щоб зберегти життя одному зі знакових героїв Другої світової війни. Мало того, є свідчення, що до розправи над Пілецьким закликав його найближчий соратник часів Аушвіцу – колишній лідер соціалістів Юзеф Циранкевич, який у новій Польщі став на бік режиму й отримав за це посаду голови уряду ПНР. І якщо це справді так, тоді вже потрібно проводити паралелі не з Гітлером, а з євангельським Юдою Іскаріотом. Тому що на процесі Пілецького таки розігрувалася справжня біблійна історія — грішники судили праведника.

А потім ім’я Вітольда Пілецького постаралися взагалі викреслити з польської історії, з історії Другої світової. До самої Польщі пам’ять про Пілецького стала повертатися тільки на початку 90-х. І все одно виявилося, що людина, яка розповідала про Голокост, передавала гроші Опору єврейським родинам і протестувала проти антисемітських настроїв у середовищі своїх польських соратників, залишається для багатьох незручним героєм. А вже для Росії і говорити нічого! Про рішення Європарламенту заснувати у день страти Пілецького день пам’яті героїв боротьби з тоталітарними режимами неодноразово висловлювався сам Путін, який відзначав, що «ставити на одну дошку Радянський Союз і фашистську Німеччину — це вершина цинізму».

Проте доля Вітольда Пілецького, цього справжнього лицаря трагічної епохи, якраз дозволяє поставити сталінізм і гітлеризм на одну дошку. Жодні путінські закони цього не скасують і Пілецького з історії не викреслять. Його завжди будуть пам’ятати ті, хто розуміє, що таке честь.

https://novapolshcha.pl/article/licar-aushvicu/