Krynica

Запрограммированный психоз

Ликвидация Соединенными Штатами иранского генерала Сулеймани буквально через несколько дней привела к трагедии украинского пассажирского самолета, сбитого в небе над Тегераном.

Конечно, можно утверждать, что это не прямое следствие американской операции. Но зато - прямое следствие психоза, охватившего иранское политическое и военное руководство. Именно этот психоз привел к тому, что вначале самолет был по ошибке сбит, потом иранские руководители несколько дней подряд отрицали хорошо известную им причастность к его уничтожению, а потом взяли на себя ответственность.

Сама эта трагедия лучше, чем любые слова и декларации, иллюстрирует правоту тех, кто опасается превращения Ирана в ядерную державу. Потому что психоз - не лучший помощник в политике. И если сегодня иранские власти использовали имеющееся у них ракетное оружие, чтобы случайно сбить пассажирский самолет, вылетавший из аэропорта их собственной столицы, то что может произойти по ошибке с ядерным оружием?

Этот вопрос - отнюдь не праздный. Иран - не классическое авторитарное государство. Все время существования Исламской Республики в ней и дня не проходило без борьбы кланов, без скрытого и явного противостояния светских политиков и религиозных лидеров, без конкуренции самих религиозных лидеров, без сражения руководителей регулярной армии и парамилитарных идеологизированных отрядов, командиром одного из которых был генерал Сулеймани.

Стороннему наблюдателю, далекому от политических реалий Ирана, все это не так заметно. Но очевидно, что "Корпус стражей исламской революции" - не армия; что над избираемым (пусть даже из числа отбираемых кандидатов) президентом находится фактический монарх - религиозный лидер; что рациональные соображения нередко перечеркиваются религиозными догмами, а сами эти догмы используются для оправдания коррумпированной диктатуры, установленной в Иране после «исламской революции» аятоллы Хомейни.

Когда на такой сцене вывешивают ружье, оно обязательно стреляет. И, как видим, отнюдь не всегда в «нужную» сторону.

В этой связи важные вопросы возникают к тем, кто развешивает ружья. И к европейцам, которые не раз доказывали, что готовы пренебречь иранской опасностью ради прибыли - собственно, сейчас тот же трюк они повторяют с российским режимом. И к Кремлю, который никогда не боялся ни поддерживать Иран, ни вооружать аятолл, ни создавать условия для получения режимом в Тегеране ядерного оружия. Конечно, в Москве никто никогда не признает даже косвенную ответственность за гибель самолета в небе над Тегераном - хотя и само российское политическое и военное руководство в состоянии аналогичного психоза оказалось причастным к уничтожению малайзийского пассажирского самолета в небе над Донбассом. И, тем не менее, эта ответственность есть.

В России вначале придумали реально несуществующую угрозу, которая якобы исходит для этой страны от цивилизованного мира, прежде всего - от Соединенных Штатов. Придумали прежде всего потому, что так проще оправдывать существование и процветание коррумпированного авторитарного режима – в этом Россия вполне похожа на Иран. А придумав, стали выискивать себе союзников среди других таких же «выдумщиков» и помогать им. Понятно, что режим аятолл оказался в числе первых. Просто вспомним, сколько усилий Москва прилагала, чтобы продолжать поставлять Ирану оружие, чтобы строить АЭС в Бушере даже тогда, когда стала очевидной возможность использования этой атомной электростанции для создания ядерного оружия. Как в Москве насмехались над теми, кто говорил о последствиях российской политики.

Теперь, конечно, уже не до смеха. Потому что гибель самолета - это не конец истории. Потому что противостояние с США продолжится, попытки шантажировать мир ядерной программой продолжатся, антиизраильская истерия продолжится, ибо иранский режим просто не может жить без этого шантажа и противостояния.

Как, впрочем, и российский режим.

А это означает, что все мы остается фактическими заложниками психопатов, способных как на преднамеренные преступления, так и на совершение ошибок в состоянии психоза.

https://detaly.co.il/zaprogrammirovannyj-psihoz/
Krynica

Іран переживає свій серіальний "Чорнобиль"

Міжнародні коментатори і спостерігачі в самому Ірані порівнюють протести, які зараз відбуваються в цій країні, з атмосферою в Радянському Союзі після аварії на Чорнобильській АЕС
Тоді люди в тоталітарній країні теж були ошелешені не тільки технологічної катастрофою, а й мовчанням влади, яка не бажала розповісти правду про те, що трапилося. Саме аварія на Чорнобильській АЕС і стала важливим сигналом для змін в СРСР, які завершилися не тільки крахом комуністичного режиму, але і зникненням з політичної мапи світу самої "імперії зла" - Радянського Союзу.

Одразу скажу, що на мою думку, Іран переживає зараз не стільки реальний, скільки серіальний "Чорнобиль" - не випадково на фарсі перекладаються монологи героїв цього фільму, а не справжніх учасників подій. Приховування правди про те, що сталося під час аварії на Чорнобильській АЕС, не призвело до масових протестів в Радянському Союзі, які можна було б порівняти з протестами в Ірані. Ба більше: Україна - союзна республіка, на території якої і сталася аварія, довгий час залишалася однією з найконсервативніших союзних республік країни. Як, втім, і Білорусь, територію якої так сильно торкнулися наслідки катастрофи. Комуністична номенклатура зберегла тут провідні позиції практично до самого краху СРСР. На перших чесних виборах до Верховних Рад УРСР і БРСР більшість виборців проголосувала за комуністів, а не за представників національних і демократичних сил, які залишилися маргіналами навіть після проголошення незалежності. Такими ж маргіналами завжди залишалися і екологічні активісти - і це після Чорнобиля, так!

Щось подібне відбувається в Україні і після катастрофи літака в небі над Тегераном. Іранська громадськість ставить просте питання - чому влада брехала? Але таке ж питання може задати собі і будь-який українець - чому його влада не говорила про справжні причини катастрофи, хоча знала про них? Чому очільник держави дозволяв собі заперечувати правду навіть тоді, коли про неї говорили керівники провідних країн світу? Чому українські керівники, за визнанням секретаря РНБО, змушували брехати українських дипломатів в Ірані? Що взагалі відбувається з українською владою? Як впливає на її рішення страх перед можливістю розсердити Путіна - головного союзника іранських аятол, який і поставляв автократичному режиму смертоносні ракети? Або це не страх, а домовленості?

Небажання ставити ці питання, відсутність протестів в країні показує, що реальна Україна не сильно змінилася з часів реального Чорнобиля. Громадяни, які здатні виходити на Майдани або голосувати за національно орієнтовані сили, тут як і раніше в меншості - арифметично в такій самій, що і на початку 90-х. А більшість продовжує жити вірою в чудеса і страхом перед Москвою. Ну або просто тікає з країни - наприкінці 80-х такої можливості просто ще не було.

Так що іранцям дійсно варто рівнятися на серіальний "Чорнобиль". А нам - на іранців, якщо ми дійсно зацікавлені жити не у брехні.

https://espreso.tv/article/2020/01/14/vitaliy_portnykov_iran_perezhyvaye_sviy_serialnyy_quotchornobylquot
Krynica

Конец «абхазского Януковича»

Российские эксперты утверждают, что Кремлю совершенно все равно, кто будет новым президентом самопровозглашенной Абхазии, – просто потому, что любой политик в этой признанной только Россией и еще несколькими ее союзниками республике будет придерживаться курса на союз с Москвой. Другой тезис – Владислав Сурков и Рашид Нургалиев прибыли в Сухуми и содействовали переговорам теперь уже бывшего абхазского президента с оппозицией просто для нормализации ситуации, а вовсе не для поддержки Рауля Хаджимбы.

Это отнюдь не вся правда. Москве пришлось пожертвовать – и не впервые – Раулем Хаджимбой ради стабилизации ситуации в республике. Но утверждать, что Кремль безразличен к его политической судьбе – означает забыть, что Москва навязывает абхазам Хаджимбу последние 16 лет, подумать только!

Впервые о Хаджимбе – тогда премьер-министре самопровозглашенной республики – заговорили как о преемнике первого президента Владислава Ардзинбы еще в 2004 году. Примерно тогда же, когда в качестве преемника украинского президента Леонида Кучмы был «избран» Виктор Янукович. И в Сухуми, и в Киеве Кремль вел себя совершенно одинаково, как под копирку.

Несмотря на то, что большинство избирателей в Абхазии хотело видеть новым главой республики Сергея Багапша, а большинство избирателей в Украине высказались в пользу Виктора Ющенко, Кремль упорно продолжал настаивать, что именно его ставленники являются настоящими президентами.

Абхазия, разумеется, в этой ситуации была куда более уязвимой. В конце концов, само существование этой грузинской автономии в качестве «государства» зависит от поддержки Москвы.

И Кремль не стеснялся эту зависимость демонстрировать, организовав, в частности, «мандариновую блокаду» Абхазии и лишив тысячи людей средств к существованию.

Тем не менее, Багапш стал президентом Абхазии, как и Ющенко – президентом Украины. Вот только Хаджимбу ему навязали в качестве вице-президента. Впрочем, и Янукович вскоре уже вновь оказался в кресле премьер-министра при президенте Ющенко.

Но Кремлю, разумеется, этого оказалось мало. В Москве делали все возможное для того, чтобы ослабить позиции Багапша, а после кончины второго президента Абхазии – его преемника, Александра Анкваба. И, в конце концов, добились избрания Хаджимбы президентом Абхазии, как добились избрания Януковича президентом Украины. Ради вот такого бесславного конца карьеры обоих.

А все потому, что Москва не понимает, что такое сотрудничество. Москва понимает, что такое подчинение и исполнение указаний. Вот почему всюду, где это только возможно, она старается содействовать успеху тех, кто заведомо не будет вести себя как самостоятельный игрок.

Бывший чекист Хаджимба, с которым Путин демонстративно сфотографировался накануне его первых президентских выборов, проигранных Багапшу, был для Кремля понятнее, чем его конкурент. Точно также как казался более понятным и управляемым бывший зек Янукович – хотя его конкурент Ющенко был не каким-то там случайным человеком в системе постсоветской власти, а таким же бывшим премьер-министром в системе Леонида Кучмы.

Именно поэтому во всех самопровозглашенных республиках Кремль последовательно содействует приходу к власти силовиков. Так было и в Абхазии, и в Южной Осетии, и в Приднестровье. Всюду у власти там – до отставки Хаджимбы – ставились люди, которые просто умеют выполнять приказы и набивать карманы.

И в Москве не понимают, почему в конце концов это вызывает протест даже там, где пророссийской ориентации придерживается большинство населения. Не понимают, что даже в этих лимитрофах, этих осколках Советского Союза, живут пусть постсовесткие, но современные люди, которые просто не хотят быть крепостными. Ни крепостными Хаджимбы, ни крепостными Путина.

https://belsat.eu/ru/news/konets-abhazskogo-yanukovicha/
Krynica

Хутор в центре мира

Если бы умел рисовать политические карикатуры, я бы обязательно изобразил Украину в виде хутора, удивительным образом сохранившегося среди небоскребов. Хутора, который оказался прямо в центре нового современного квартала, в самой гуще событий, рядом с современными коммуникациями, между модными кварталами и финансовыми центрами. Жителям хутора кажется, что они уже часть этого нового мира, но они все равно остаются на хуторе.

Остаются потому, что в центре современного мира, мира нужно не просто быть, а принимать смелые нестандартные решения, не бояться сильных мира сего, настаивать на своём. Просто нужно уметь не бояться.

Именно поэтому после президентских и парламентских выборов прошлого года в Украине произошло возвращение на хутор, возвращение к страху. Можно сказать, что итоги этих выборов – это не только коллективный протест против самой возможности существования Украины как самостоятельной страны, которая способна принимать решения без оглядки на Москву, не просто триумф коллективного “совка”, стыдливо прикрывшего срам советскости мифом о “народном президенте” и прочей телесериальной галиматьей. Это еще и протест прошлого против будущего, хутора против небоскреба. Ирония судьбы в том, что этот восторжествовавший хуторянин выучил модные слова “диджитализация” и “государство в смартфоне” и думает, что это и есть самая настоящая современность.

Но современность – это вовсе не умение с помощью планшета управлять сливом воды во всех туалетных комнатах своего хутора, хотя и это тоже не так плохо. В конце концов, мобильные телефоны сегодня есть у жителей даже самых маргинальных религиозных кварталов, мракобесы могут читать проповеди прямо в смартфоне, а гадалки оказывать услуги прямо с помощью умных часов. Это никакая не современность. Современным государством делают отнюдь не только технологии. И то, что эти технологии начали развиваться в Украине, отнюдь еще не перевело наше государство из “третьего мира” в первый.

Современность – это как раз то, чего не достаёт нынешней украинской власти и обществу – ответственность, мужество, реализм. Вот почему Украина все еще выглядит как скансен, а не как страна, просто после появления на Банковой Зеленского она стала советским скансеном из “Рождественских встреч” Аллы Пугачевой, о которых молодые украинцы ничего уже и не знают, что не мешает им оставаться персонажами этой старой телевизионной передачи.

Удивительным образом именно после избрания Зеленского президентом – то есть после окончательной победы хутора над страной – Украина оказалась в центре двух самых серьезных международных кризисов последних лет. Кризисов, не менее серьезных, чем наша война с Россией. Потому что для цивилизованного мира – чтобы мы об этом не думали – наша война с Россией остается сражением варваров на территории варварской империи и нам придётся приложить грандиозные усилия, которые мы не хотим прилагать, чтобы доказать, что мы – не придаток этого страшного дикого мира.

А вот импичмент президента Соединенных Штатов – это история про настоящий цивилизованный мир, к которому мы до разговора Зеленского и Трампа не имели очевидного отношения и который только после этого скандала нами заинтересовался по-настоящему. И что мы смогли сделать с этим интересом? Стали мы игроками в этой большой игре? Нет, мы, как маленькие дети, просто пытались найти возможность попасть в Белый дом и сфотографироваться, в решающий момент обезглавили посольство в США, а когда попали в Америку, то оказались между молотом и наковальней – да там и лежим. Можно сказать, что это не мы, а Зеленский. Но так мы будем говорить, когда Зеленский опять начнёт исполнять свои комические куплеты на корпоративах. А пока он наш президент, все мы выглядим художественной самодеятельностью.

И вот – новое испытание. Гибель украинского самолёта в Иране в самый разгар конфликта между США и Исламской Республикой. И вместо того, чтобы стать рядом с цивилизованным миром, когда этот цивилизованный мир указывает пальцем на Тегеран – и говорит правду! – мы юлим, мямлим, отрицаем очевидное, становимся смелыми только после того, как сам аятолла Хаменеи все сказал. Почему? Потому что мы так запутались в наших контактах с Москвой и нашем страхе перед Путиным, что не знаем, что делать, или потому, что просто не знаем, что делать? И вновь все мы выглядим художественной самодеятельностью. И когда скандал, и когда трагедия – только так и выглядим. Беспомощно и непонятно.

Нужно увидеть, что мы уже оказались в центре мировых проблем и никуда из этого центра не денемся. То, что с нами сейчас происходит – не просто стечение обстоятельств, а прямое следствие этого перемещения в центр. И при этом, переместившись, мы остаёмся хутором, власти которого – и жители которого – просто не знают, что им делать в центре.

И это ужасно. Каждый из нас не раз наблюдал, что происходит с беспомощными жителями старых районов, оказавшихся в центре большого строительства и пытающимися пасти своих коз посреди чужих строек.

Их хутор обустраивают другие. И еще хорошо, если они выстраивают на его месте новые дома. Намного хуже, когда они обносят его забором, ремонтируют домишки, превращают в музей – сокровище ЮНЕСКО и берут билеты за вход.

На экскурсию в такой заповедник, разумеется, приятно приходить. Вот только жить не очень.

https://bykvu.com/ru/mysli/khutor-v-tsentre-myra/
Krynica

Пам'ять - це теж зброя

Прем'єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький заявив, що польська влада буде відстоювати правду і історичну пам'ять
Моравецкій - один з польських керівників, політиків, громадських діячів, журналістів, які відреагували на резонансні заяви президента Росії Володимира Путіна. Російський президент, як відомо, знову спробував перекласти на Польщу відповідальність за розв'язання Другої Світової війни - тієї самої війни, яку почали спільно Адольф Гітлер і Йосип Сталін. Тієї самої війни, у якій Кремль досі не хоче визнати сталінський режим співучасником гітлерівського - принаймні, у питанні про знищення Польщі. Тієї самої Польщі, яку після її окупації голова радянського уряду В'ячеслав Молотов назвав "потворним дитям Версальського договору". Погодьтеся, це не те ж саме, що "возз'єднання українського і білоруського народів".

Прем'єр-міністр Польщі впевнений, що без історичної правди немає майбутнього. І в цьому він має рацію, Держави, які не розуміють, навіщо вони взагалі існують, рано чи пізно зникають з політичних карт і стають територіями інших країн. Це усвідомлюють Моравецкій і інші польські політики. І це чудово розуміє Путін. А в Україні це багато хто не розуміє - і в політичному істеблішменті, і в суспільстві. Інакше ми не знаходилися б в тій ситуації, в якій опинилися сьогодні.

Інакше не чули б постійних розмов про те, що не потрібно "нав'язувати" своїм співвітчизникам їхню власну мову, що у кожного регіону можуть бути свої герої, що немає нічого страшного в тому, що в одній частині країни поважають тих, хто боровся за те, щоб Українська держава виникла, а в іншій - тих, хто служив її ворогам і робив все можливе, щоб її ніколи не було.

Давайте не будемо жити ілюзіями. Регіони, які будуть залишатися в контексті радянської, пострадянської - а це означає російської історичної пам'яті - рано чи пізно стануть частиною Російської держави. Більш того - і це прекрасно демонструють результати президентських і парламентських виборів минулого року - ці регіони і іншим не дадуть розвиватися як частинам суверенної держави. На країну-інваліда державу перетворює аж ніяк не тільки чужа окупація. На країну-інваліда державу перетворює чужа політична, історична, культурна традиція - у чому б вона не виражалася.

Для російської влади історична пам'ять - така сама зброя, як танки і газ. Ось чому для Кремля є такими важливими свої і проросійські телеканали, ось чому є таким важливим контроль над освітою і свідомістю молодих людей. Ось чому ще нічого не вирішено з точки зору самого існування України.

Тому що люди, що говорять "какая разница" - це і є її найголовніші вороги і найголовніші союзники Путіна.

https://espreso.tv/article/2020/01/13/vitaliy_portnykov_pamyat_ce_tezh_zbroya
Krynica

Війна і пасажирські літаки. У Вашингтону та Києва з’явилися нові спільні інтереси

Після спілкування Володимира Зеленського із державним секретарем США Майком Помпео з Офісу президента України повідомили, що візит керівника американського зовнішньополітичного відомства, який мав відбутися 3 січня, відбудеться вже наприкінці цього місяця.

Це – дуже важливий для України сигнал. Він засвідчує, що загострення ситуації навколо Ірану не викреслило Україну з переліку американських зовнішньополітичних пріоритетів. І що підтримка України зберігається на найвищому рівні – бо ж візит державного секретаря США є наочною демонстрацією такої підтримки.

Інше питання – наскільки ця підтримка буде пов’язана із внутрішньополітичною ситуацією у США і водночас із американськими інтересами на Близькому Сході.

Адже візит Майка Помпео відбуватиметься тоді, коли сенатську частину розслідування справи Дональда Трампа навряд чи буде закінчено. А це означатиме, що стосунки між адміністрацією Білого дому і Офісом президента України продовжать цікавити американців – і еліту, і суспільство, і медіа. Для Києва є важливим довести, що візит Помпео – частина саме зовнішньополітичного, а не внутрішньополітичного порядку денного. Що підтримка України, яка захищає цінності цивілізованого світу у важкому протистоянні з авторитарною Росією, є важливою для Вашингтону не з точки зору політичних перспектив чинного президента США, а з точки зору спільного розуміння цінностей. І тут багато що буде залежати від української сторони, від дипломатичної майстерності президентської команди.

Тим більш, що тепер українські та американські інтереси співпадають у зв’язку зі ще однією кризою – іранською. Причини загибелі українського пасажирського лайнеру мають турбувати і Київ, і Вашингтон. Київ – тому що мова йде про загибель українського літака, українських громадян, громадян інших країн, що вирішили скористатися послугами «Міжнародних авіаліній України». І знищення літака іранською системою протиповітряної оборони – це зовсім не те ж саме, що технічна несправність.

А Вашингтон має бути зацікавлений дослідити й зрозуміти логіку дій Тегерану і – найважливіше – якою новітньою зброєю володіє ця країна і хто цю зброю постачає та обслуговує. Адже в історії з трагедією українського літака може цілком реально виникнути російський слід.

І саме тому ця трагедія може бути схожою на іншу трагедію – загибель малайзійського пасажирського літака у небі над Донбасом.

Адже і в цьому випадку ми можемо говорити про випадковість, що призвела до трагедії. Але ця «випадковість» дозволила зрозуміти механізми ухвалення рішень російським політичним і військовим керівництвом, зв’язки між Кремлем та найманцями з ОРДЛО. А попереду – процес у Гаазі, який має висвітлити подробиці донбаської трагедії і назвати винних.

Саме таким має стати і підхід до загибелі українського літака в Ірані. І з цієї точки зору є дуже важливим, що Сполучені Штати та інші західні країни висловили бажання допомогти Україні в розслідуванні причин трагедії, а Майк Помпео невдовзі прибуде до Києва.

https://www.radiosvoboda.org/a/30371409.html
Krynica

Криза вимагає компетентної влади

Трагедія, яка сталася з українським пасажирським літаком в Ірані, продемонструвала, що наша країна опинилася в центрі однієї з найсерйозніших політичних криз - вже другої за останні місяці
Першою була криза у Сполучених Штатів, коли телефонна розмова Дональда Трампа і Володимира Зеленського призвела до оголошення імпічменту президенту США. Зараз - нова безпрецедентна ситуація. Так, можна припустити, що західні лідери мають рацію і загибель українського літака - помилка іранських військових. Однак ми вже бачимо, як Іран і його союзники заперечують саму можливість такої помилки, а керівники західних країн наполягають на правдоподібності своєї версії. І це - тільки початок розвитку сюжету. Від поведінки українського керівництва, в кінцевому рахунку, буде залежати авторитет нашої країни, ставлення до неї союзників, розуміння, на чиєму боці реально - не з точки зору декларацій, а насправді - знаходиться Україна.

Вихід з цієї ситуації - філігранна, ювелірна робота, яка вимагає великого політичного досвіду і майстерності. Робота, яка вимагає любові не просто до своїх співгромадян, а до політичної діяльності. Тому що політична діяльність - це велике мистецтво, набагато більш складне, ніж робота телевізійного коміка. І їй не можна навчитися, якщо немає хисту.

Але навіть якщо б було можна, таке навчання вимагало б часу і політичного штилю, а не політичного шторму, в якому знаходиться наша країна. Ми потрапляємо в кризу за кризою, а наша влада просто не розуміє, як на ці виклики реагувати. Вона "вчиться" на нас, "вчиться" на країні, ніби й не помічає - це не вульгарний телевізійний серіал про невдаху-вчителя на велосипеді, а реальне життя! І ціна помилки - доля країни, долі людей. Управлінню державою не можна навчитися в кризу, як не можна навчитися управлінню літаком в момент відмови двигуна.

Саме тому Україна і нагадує літак, в пілотській кабіні якого виявилися випадкові пасажири, що летіли на гастролі. І жах ситуації полягає в тому, що безвідповідальні виборці Володимира Зеленського придбали квитки на цей ризикований рейс для всіх нас - і тих, хто не розумів, що літаком потрібно вміти управляти, і тих, хто не сумнівався в необхідності наявності льотної ліцензії у екіпажу.

Залишається сподіватися - як зазвичай у випадку з Україною - що ми все ж таки десь сядемо. Хоча б в пустелі, звідки доведеться ще кілька десятиліть шкутильгати до місця призначення.

https://espreso.tv/article/2020/01/10/vitaliy_portnykov_kryza_vymagaye_kompetentnoyi_vlady
Krynica

Путін на крейсері - символ агресії

Володимир Путін, який з палуби ракетного крейсера "Дмитро Устинов" спостерігає за спільними навчаннями Північного і Чорноморського флотів в Чорному морі - це, звичайно ж, символ
Символ у самій назві корабля. Маршал Дмитро Устинов, член політбюро ЦК КПРС і міністр оборони СРСР, був одним з політиків, які три десятиліття тому приймали рішення про вторгнення радянських військ до Афганістану. Саме тоді геронтократичне радянське керівництво остаточно повернулося на шлях війни і агресії, протиставило свою старезну мерзенну імперію цивілізованому світу.

Символ - в самих навчаннях на Чорному морі. Це заявка на перетворення Чорного моря на море агресії. Власне, Росія вже не раз доводила, що готова до війни в Чорному морі - і під час нападу на Грузію, і під час нападу на Україну. І, поза всяким сумнівом, буде готова воювати на Чорному морі і далі. Всі ці ракети вона запускає біля берегів Грузії і України аж ніяк не просто так.

Символ - в навчаннях біля берегів Криму. Путін не збирається і чути про можливість повернення контролю над півостровом, про припинення конфлікту з Україною, якими б не були ілюзії української влади і її прихильників. Саме тому наша країна останнім часом так схожа на співтовариство самогубців: війна весь час на нашому порозі, а ми відчайдушно не хочемо її помічати, приводимо до влади небезпечних дилетантів і віримо, що варто захотіти перестати стріляти - як всі ці "Маршали Устинови", ракети "Калібр" і "Кинджали", Путіни і Шойгу просто кудись зникнуть.

https://espreso.tv/article/2020/01/09/vitaliy_portnykov_putin_na_kreyseri_symvol_agresiyi
Krynica

Кремлевская бутылка

Эстонские медиа утверждают, что канцелярия президента страны Керсти Кальюлайд отправила назад в посольство России в Таллине бутылку крымского шампанского, подаренную к юбилею главы государства.

Разумеется, можно было бы посчитать, что в дипломатическом ведомстве особо не затруднялись себя выяснением происхождения подарков для руководителя соседнего государства. Но только не в случае с Крымом. Понятно, что и сам подарок – никакая не случайность, и утечка информации об отказе от этого подарка не могла появиться просто так.

Москва предпринимает все возможные и невозможные меры, чтобы заставить мир признать законность оккупации Крыма. ​Включает представителей оккупационных властей полуострова в российские официальные делегации. Устраивает различные мероприятия общественного и культурного характера. И вот, как видим, «невзначай» подкладывает бутылки с крымским вином в подарки государственным деятелям стран Евросоюза. Авось не заметят и выпьют. И хотя бы таким образом признают, что «Крым наш». И если все получится, можно будет потом рассказать, что тот или иной политик не побрезговал вином из Крыма, а однако же никак не признает того неоспоримого факта, что полуостров – часть Российской Федерации.

Но ничего не будет получаться по одной простой причине. В мире никто не готов согласиться с вопиющим нарушением международного права, на которое в 2014 году пошли российские власти. Если принять за данность, что одна страна может присоединить к себе территорию другой без ее согласия, это вновь отбросит человечество на столетие назад, к временам Первой и Второй мировых войн, когда господствовало право силы, а не сила права. Жертвами такого отношения к международному праву стали десятки миллионов человек, многие европейские города превратились в руины, миллионы их жителей стали беженцами или перемещенными лицами. И да, аннексия Крыма - это прямое продолжение этих трагических событий, это возвращение к кошмару, от которого мы все, казалось бы, смогли отойти на относительно безопасное расстояние в 1945 году. И то, что начала это возвращение в ад страна, жители которой десятилетиями оправдывают любые преступления собственной власти сакраментальным «лишь бы не было войны» – горькая насмешка истории.

Поэтому дело вовсе не в самой бутылке и ее содержимом – вне всякого сомнения, крымские игристые вина отличаются отменным вкусом. Дело в том, что эта бутылка символизирует.

https://ru.krymr.com/a/kremlevskaya-butylka-estonia-pornikov/30367685.html
Krynica

Облом трубы

Появление Владимира Путина на церемонии введения в эксплуатацию газопровода "Турецкий поток" по замыслу организаторов должно было в очередной раз продемонстрировать эффективность российских усилий по созданию новых транзитных газопроводов, которые позволят странам Европы получать газ без традиционных посредников - в первую очередь, разумеется, без Украины.

Однако этот газопровод - никакой не успех, а скорее поражение Путина. Первая ветка "Турецкого потока", по которой российский газ будет поступать в Турцию, да еще и со значительной скидкой, - все, что осталось от идеи "Южного потока" с его четырьмя экспортными ветками. Да, "Турецкий поток" будет развиваться, но достроят только одну ветку для экспорта газа в южную Европу. Еще одну, а не еще три. И при этом на новый газопровод будут распространяться новые правила Евросоюза - и Россия с этим согласилась, хотя в своё время именно из-за намерения Болгарии придерживаться этих правил свернула строительство "Южного потока".

Но главное, разумеется, не в этом. А в том, что по путинскому замыслу строительство двух газопроводов - "Северного потока - 2" и "Турецкого потока" - должно было завершиться до конца прошлого года, когда истекал срок российско-украинского соглашения по транзиту газа. В этом случае Москва вообще могла бы отказаться от использования украинской трубы, шантажировать Киев исчезновением доходов от транзита и куда более свободно себя чувствовать, если бы понадобилось начинать интенсивные военные действия на территории Украины.

Ничего из задуманного осуществить не удалось. "Северный поток - 2" пока что не достроен, окончание его строительства заблокировано американскими санкциями. В проекте "Турецкий поток" построена только ветка для доставки газа в Турцию. И что важно - все новые газопроводы не могут быть заполнены на 100 процентов согласно европейской энергетической директиве.

В этих условиях "Газпрому" все равно пришлось заключать новое долгосрочное соглашение с "Нафтогазом Украины" о продолжении транзита российского газа.

Единственное, что сегодня может Путин, так это использовать слабость и неопытность нового украинского президента Владимира Зеленского, для того чтобы отвести от "Газпрома" угрозу новых украинских исков, которые - если бы Киев не променял их на три миллиарда долларов, необходимых Зеленскому "еще вчера", - могли бы просто разорить "кремлевский кошелек".

Договоренности с Зеленским по газу - это, конечно, и достижение, и везение Путина, блестяще использовавшего деградацию украинского общества и его зависимость от пророссийской олигархической пропаганды. Но это совсем не то, чего Путин хотел. Украина не лишена транзита, и она у него не в кармане. И все, что ему остается в этой ситуации, - так это лишь вид, что добился реального успеха, и обниматься с турецким президентом Реджепом Тайипом Эрдоганом, использовавшим путинские просчеты для того, чтобы получить персональный газопровод и дешевый российский газ.

https://graniru.org/opinion/portnikov/m.278134.html