Krynica

Мовні спекуляції продовжаться. І у Києві, і у Кишиневі

Конституційний суд Республіки Молдова визнав таким, що суперечить Конституції країни закон “Про функціонування мов на території Молдови”, який було ухвалено молдовським парламентом наприкінці правління проросійського президента Ігоря Додона
Тоді парламент, у якому більшість все ще складають політичні сили, афілійовані з Кремлем, постарався ухвалити цілий пакет законів, щоб ускладнити життя новій президентці Молдови Маї Санду. І закон “Про функціонування мов на території Молдови” був серед таких.

Цей закон продемонстрував, що Додон нічим не відрізняється від Януковича або Медведчука і готовий спекулювати на мовних проблемах навіть не до виборів - щоб активізувати проросійський електорат, а після них - просто щоб ще раз продемонструвати свою відданість Путіну і “русскому миру”. І, зрозуміло, цей закон цілком можна порівняти по його вибуховій силі з сумно відомим українським законом Ківалова-Колесніченка. Тільки автори українського - тобто антиукраїнського - закону намагалися обійти українську мову за допомогою регіональних рад і розколоти країну, а автори молдовського - тобто антимолдовського закону - намагалися перетворити російську мову на “мову міжнаціонального спілкування” у країні, в якій майже 78 відсотків громадян вважають рідною мовою румунську. А російську мову? її рідною вважає 9 відсотків жителів. І тоді виникає питання - чому представники національних меншин, українці, гагаузи або болгари, повинні спілкуватися з молдованами російською, а не на румунською мовою? Конституційний суд, між іншим, саме з цього і виходив, коли нагадав, що у країні є райони, в яких українська мова використовується більшою кількістю жителів, ніж російська. І тоді чому з мов національних меншин саме російська мова виявляється у привілейованій ролі майже “другої державної”?

Відмінність між Україною і Молдовою, мабуть, в тому, що українському Конституційному суду знадобилися роки, щоб визнати неконституційність закону Ківалова-Колесніченка – й те з процедурних підстав. А молдовському Конституційному суду знадобилися лічені дні – й по суті змісту закону. Але це не означає, звичайно, що Додон або Медведчук заспокояться. А найголовніше - це не означає, що заспокоїться Путін.

https://espreso.tv/article/2021/01/22/vitaliy_portnykov_movni_spekulyaciyi_prodovzhatsya_i_u_kyyevi_i_u_kyshynevi
Krynica

Император Геленджика

Когда я знакомился с расследованием ФБК, посвященным путинскому дворцу под Геленджиком, меня все время преследовало чувство, что все это я уже видел. Примерно тот же стиль, примерно тот же язык обличения, примерно тот же интерес аудитории. Но вот только где?

Вспоминать долго не пришлось. Конечно же, Межигорье, Межигорье Януковича, по которому после Майдана 2013-2014 годов водят экскурсии. Да, конечно, теперь, когда я увидел дворец Путина, я понимаю, что тогда коррупционный Гулливер был в стране лилипутов, а сейчас он попал в страну великанов. Но суть-то от этого не меняется. Все те же амбиции случайных людей, которые научились разве что разворовывать государство. Все та же дорогостоящая безвкусица, которая просто зашкаливает в каждом кадре каждого жилого и нежилого помещения. Все то же искреннее непонимание, почему мне так нельзя, если я царь. Все то же стремление - при искреннем непонимании, почему так нельзя, - записать собственное имущество на подставных лиц. Все тот же интерес аудитории, которая только открывает рот от этого псевдокупеческого размаха, пытающегося выдать себя за псевдодворянский. В России, разумеется, больший метраж и больше охраны, чем в Украине. Так и Украина - не Россия.

Когда украинские активисты и журналисты проводили дни и ночи под Межигорьем, рассказывая о незаконной приватизации бывшей правительственной резиденции и ее показушной роскоши, я писал, что на самом деле Межигорье - не причина, а следствие наших бед, как, впрочем, и украинская коррупция.

Украинская коррупция, которая привела к Межигорью, а потом к восстанию 2013-2014 годов, а потом к торжеству популизма в 2019 году, - следствие абсолютного равнодушия большой части моих соотечественников к будущему Украинского государства и их нежелания это государство строить. А равнодушием и инфантильностью всегда пользуются воры и казнокрады.

Это то, о чем не говорит Алексей Навальный в своих расследованиях. Дворец в Геленджике - следствие российской коррупции. А российская коррупция - прямое следствие того, что большинство россиян воспринимает чудище, возникшее на развалинах Советского Союза, в качестве полноценного государства, которого все боятся, которое все должны уважать и которое опять наводит порядок там, где посчитает нужным. Ну и большинство россиян, как, впрочем, и большинство украинцев или белорусов, даже и не думает стать участниками перемен в этом государстве, превратить коррупционную империю в Родину.

Понимания первопричин коррупции нет ни у тех, кто этой коррупцией занимается, ни у тех, кто эту коррупцию расследует, ни у тех, кто возмущается коррупционными злоупотреблениями. И этим безразличием, этим инфантилизмом, как и в Украине, в России пользуются воры и казнокрады. И, разумеется, правителем такого государства всегда будет император Геленджика.

https://graniru.org/opinion/portnikov/m.280851.html
Krynica

«Дворец Путина» и «княжество путинских друзей»

На следующий день после ареста в подмосковном городе Химки оппозиционера Алексея Навального Фонд борьбы с коррупцией опубликовал пространное расследование о так называемом дворце Путина под Геленджиком. Рассказ об этом роскошном приморском поместье в неодворянском стиле превратился в анатомию политической и экономической жизни России, да и, думаю, в биографию самого Путина. И самое главное – этот рассказ продемонстрировал, по-моему, два очень важных обстоятельства: подлинные цели самого Путина и равнодушие большей части российского общества к коррупционной тематике.

Мы видим, как выходец из небогатой ленинградской семьи практически всю свою жизнь старается взять «реванш за бедность» – даже в ГДР ухитряется, по его же собственным словам, поправиться на 12 килограмм на недоступных для обычных советских людей продуктах. А уж став правителем России, реализовывает свои желания с императорским размахом. Да, собственно, ни у какого российского императора таких имений и таких трат на них отродясь не было, а уж какой-нибудь Янукович с его жалким Межигорьем выглядит по сравнению с Путиным заурядным степным помещиком.

Но что очень важно – информация об этом, возможно, путинском дворце не является никакой особой новостью. О нем писали еще 11 лет назад – и расследование на этот источник ссылается – когда бизнесмен Сергей Колесников направил президенту Российской Федерации (тогда Дмитрию Медведеву) письмо о строительстве роскошного дворца для главы правительства Владимира Путина за коррупционные деньги и с коррупционными злоупотреблениями. Об этом строительстве тогда написали многие ведущие медиа во всем мире, в том числе и Радио Свобода. И что? И ничего. Медведев, естественно, никак не отреагировал. Общество никакого дворца не заметило. И, рискну предположить, сейчас тоже не заметит – разве что полюбуется красивыми пейзажами и безвкусными интерьерами как раз в стиле Януковича, а не российских императоров. Ну это как раз не удивительно. И теперь Кремль на этот скандал реагирует вяло.

Удивительно другое – готовность россиян десятилетиями акцептировать коррупционные злоупотребления и неуемное обогащение властной верхушки ради мнимой стабильности и под аккомпанемент разговоров об укреплении государства. Именно такая акцептация и стала почвой, позволившей в 2014 году аннексировать Крым.

И о Крыме я в тексте о путинском дворце вспоминаю совсем не случайно. Потому что – как об этом не раз приходилось писать в последние недели по поводу то одной, то другой выгодной крымской сделки с участием ближайших друзей Путина – Кремль превратил в «княжество» для своего окружения отдельно взятую территорию для обогащения именно тех людей, которых наверняка можно увидеть и в дворце под Геленджиком, и на «путинских» виноградниках. А теперь «свои» виноградники будут и у Ковальчука с Тимченко, а у Ротенберга – свой мост. И Путин, без одобрения которого, вероятно, не может состояться ни одна серьезная крымская и не крымская сделка, похоже, может ощущать себя уже «настоящим» императором, раздающим своим придворным земли и заводы.

И сам этот сюжет – ненастоящий «император», раздающий друзьям детства «отжатые» у другой страны заводы и виноградники – лучше любых расследований иллюстрирует, в каком далеком, невыносимом прошлом очутилась Россия за два последних десятилетия. Каждые десять лет – как минус сто – и уже где-то невдалеке маячит не напудренный парик Екатерины ІІ, а жидкая бороденка Ивана Грозного.

https://ru.krymr.com/a/vitaliy-portnikov-aneksiya-kryma-rassledovaniye-navalnogo-dvorec-putina-putinskiye-druzya-korrupciya/31053565.html
Krynica

Від клоунади доведеться відмовитися

Вступ на посаду президента США Джозефа Байдена, поза всяким сумнівом, змінить саму архітектуру американо-українських відносин останнього періоду
Ми звикли говорити про те, що головне для України - двопартійна підтримка, солідарність демократів і республіканців. Ця теза буде актуальною завжди. Але в момент, коли демократи контролюють Білий дім і обидві палати американського конгресу, найважливішим елементом нашого співробітництва є позиція адміністрації глави держави і державного департаменту.

Чи буде ця адміністрація з симпатією ставитися до України і прагнути розвивати відносини з нашою країною? Без сумніву. Чи зацікавлений Джозеф Байден у підтримці України у більшій мірі, ніж його попередник Дональд Трамп? Тут навіть і сумніватися не доводитися, Трамп свого особистого ставлення до України ніколи не приховував. Втім, як і Байден. І це - різні позиції. Чи є для Байдена суверенітет України принциповою позицією у його відносинах з Кремлем? Рівно о тій же мірі, у якій для його попередника Україна була всього лише прикрою перешкодою на шляху порозуміння із Путіним.

Чи стане при цьому офіс українського президента союзником американської адміністрації саме на цьому напрямку - на шляху відстоювання українського суверенітету у протистоянні з Кремлем? Тут у мене є питання. Чи захоче американська адміністрація сприймати як союзника у цьому протистоянні і у захисті українського суверенітету чинного українського президента? Тут у мене є дуже великі сумніви. Але це - хороші новини. Дональд Трамп не сприймав всерйоз Україну, а Володимира Зеленського намагався використовувати у своїх політичних цілях. Джозеф Байден буде сприймати Україну всерйоз, а ось Зеленського - навряд чи.

Тому зараз головний виклик для України є дуже простим. Він полягає у необхідності розуміння нахабними олігархами, некомпетентною владою і інфантильною більшістю виборців того простого факту, що без переформатування влади і відмови від популізму Україну не захистити і союзників не зберегти. Відлік часу починається сьогодні увечері.

https://espreso.tv/article/2021/01/20/vitaliy_portnykov_vid_klounady_dovedetsya_vidmovytysya
Krynica

Наші союзники - армія і час

Американські санкції проти «Північного потоку-2» можуть бути застосовані вперше – протии російського судна-трубоукладача «Фортуна» та компанії, яка є його власником. Про цевже заявлено міністерством економіки ФРН, а американське посольство у Берліні підкреслило, що «будівництво газопроводу «Північний потік-2 » загрожує важливим національним інтересам європейських партнерів і США».
При цьому будівництво газопроводу і так не ведеться. Німецькому уряду після скарги екологів довелося призупинити дію дозволу на продовження будівництва у німецьких територіальних водах. При цьому судно-трубоукладач «Академік Черський», на яке у «Газпромі» покладали головні надії після відмови західних компаній від участі в прокладанні труб, покинуло район продовження будівництва. Як вважають фахівці - тому що просто виявилося, що не відповідає технічним завданням. І тоді з'явилося нове судно - «Фортуна», на якому для його участі в будівництві ще потрібно провести необхідні роботи. А тепер виявляється, що і «Фортуна» може виявитися не потрібною, цьому трубоукладачу просто не дозволять будувати. І потрібно розуміти, що невичерпного запасу кораблів у «Газпрому» немає: раз-два та й усе. При цьому який же сенс у нових кораблях, якщо протии кожного можуть бути застосовані санкції?

Таким чином, питання про добудову «Північного потоку-2» зависає у повітрі. Сподівання на те, що нова американська адміністрація виявиться більш лояльною до цього будівництва, ніж попередники, теж виглядають дивними. Навпаки, Джозефу Байдену просто необхідно буде довести, що адміністрація його попередника «загравала» з Кремлем. А відмова від американських санкцій проти «Північного потоку-2» навряд чи стане хорошим доказом.

Чи зможуть переконати Байдена німецькі політики, які вважають газопровід виключно економічним проектом? З кожним днем їм буде робити це все важче. І, як не парадоксально, тут Україні допомагає Путін, який створює все нові і нові іміджеві проблеми для співпраці з Росією. Вже гучна спроба отруєння Олексія Навального знову поставила питання про доцільність енергетичного співробітництва з країною, яка застосовує хімічну зброю проти опозиційних політиків. А тепер Путін до того ж Навального ще і заарештував. І якщо ми думаємо, що він зупиниться і буде сидіти тихо, щоб добудувати настільки важливий для «Газпрому» трубопровід, ми помиляємося. Ой, не зупиниться. Це жПутін!

Таким чином, американська підтримка і російська дурість дають Україні час - безцінний час, коли Росія буде позбавлена можливості почати пряму агресію протии нашої країни. Тому що в разі, якщо Україна втратить транзитний статус, ризики для неї зростуть багаторазово. Армія і час - головні союзники нашого існування і виживання. Питання тільки у тому, як ми цим часом скористаємося.

https://espreso.tv/article/2021/01/19/vitaliy_portnykov_nashi_soyuznyky_armiya_i_chas
Krynica

Изгнание политики. Виталий Портников - о деле Навального

Вся российская политика путинских десятилетий – это, собственно, и не политика вовсе, а перечень спецопераций различного масштаба. Была спецоперация по уничтожению ЮКОСа с арестом Михаила Ходорковского, разворовыванием активов и предсказуемыми судебными приговорами. Была спецоперация по "умиротворению" Грузии, завершившаяся российско-грузинской войной и фактической аннексией грузинских автономий. Была спецоперация по захвату Крыма с участием "вежливых зелёных человечков" и уже формальной аннексией полуострова.

И вот теперь история с возвращением Алексея Навального из Германии тоже оформлена в духе банальной операции специальных служб – причём операции, которая является как бы аппендиксом к другому плану, плану отравления "фигуранта". Сообщаем о прибытии самолета во Внуково – запускаем информацию о том, что самолет направлен на военный аэродром – отправляем самолёт в Шереметьево – блокируем Внуково – задерживаем "фигуранта" в Шереметьево. Молодцы! Так и вижу, как руководители этой спецоперации пыхтят на каком-нибудь совещании, пытаясь разработать этот выдающийся план захвата и изоляции оппонента. И я уверен, что для них это самая что ни на есть политика.

А это – не политика. Это унтер-пришибеевщина. Это изгнание политики из жизни огромной страны. И дело даже не в том, что в логике спецопераций мыслит правитель этой самой огромной страны Владимир Путин. Дело в том, что сам авторитарный режим может существовать (и в современной России вовсе не сделали какого-то открытия), когда и если он подменяет правду пропагандой, а политику – спецоперациями. Мы же прекрасно понимаем, что уже сам отказ от пропаганды и спецопераций создал бы в России и вокруг неё совершенно иную политическую реальность.

Появилась бы непридуманная конкуренция на выборах, в которой потонули бы и "Единая Россия", и "Справедливая", а, может быть, и сам великий и ужасный правитель. Появилась бы реальная ответственность за коррупцию, и тогда расследованиями воровства ушлых чиновников занимался бы не блогер, ради изоляции которого нужно было ставить на уши два столичных аэропорта. Грузия вела бы переговоры со своими автономиями о восстановлении территориальной целостности. Никакого Крыма в составе России – и никакого конфликта с Украиной и цивилизованным миром – тоже не было бы, потому что сами жители Крыма вне российской спецоперации не восставали против собственного государства, не проводили фейковых референдумов и не принимали решения о присоединении к России. Словом, что тут перечислять – это была бы нормальная страна для нормальных людей, находящаяся в уважительных отношениях с соседями и в диалоге с цивилизованным миром. Страна без одиночных пикетов, но с обычными демонстрациями, без санкций и антисанкций, без украденных территорий и награбленного добра. Да, и в этой стране вор обязательно сидел бы в тюрьме, а не в начальственном кабинете.

Но тогда это была бы Россия без Путина. Для того чтобы Россия оставалась страной для Путина, стареющие мужики в генеральских мундирах разрабатывают одну примитивную спецоперацию за другой, даже не понимая, каким нафталином от всего этого несёт и каким нафталином в результате несёт от страны, которую они оседлали. Потому что они привыкли дышать этим нафталином, как воздухом, и пуще "Новичка" боятся любого свежего дыхания. Даже на лютом морозе у входа в московские аэропорты.

https://www.svoboda.org/a/31050072.html
Krynica

Іда Фінк. Недочитана книга

Есе про письменницю, яка розкрила повсякденність Голокосту.

Серед сотень книг, які я читав, навряд чи знайдеться дві-три недочитані: зазвичай я просто не починаю читати, якщо книжка мені не подобається з перших рядків, і жодна сила не змусить мене повернутися до несприйнятого тексту. І все ж деякі книжки я так і не дочитав. Не тому що не хотів, а тому, що не зміг.

Одна з них — збірка оповідань ізраїльської польськомовної письменниці Іди Фінк, яку я багато років тому придбав у Варшаві. Я досі хочу її дочитати. І досі не можу.

Іда Фінк — одна з моїх улюблених письменниць. Я чудово обізнаний із географією її життя і творчості — доводилось бувати і в її рідному Збаражі, і у Львові, де вона навчалася, і в Холоні, де прожила майже все післявоєнне життя, і в Яд Вашем, де працювала, і в Рамат-Авіві Комплекс районів на півночі Тель-Авіва, заснований у 1950-х роках після напливу іммігрантів зі Східної Європи., де померла. Я мало у кого зустрічав таку прозорість і легкість письма, таку ясність прози, точність образів, таку інтимну інтонацію, вивірений підбір ситуацій. Це як ковток чистої води — але не в спеку, а спокійного осіннього вечора.

Тільки ось історії ці — про Голокост.

Причім не про той Голокост, який ми всі собі уявляємо — Голокост концентраційних таборів і розстрільних команд у ярах і на майданах. Це оповідь про повсякденність Голокосту. Про тягучу повсякденність безвиході й зла. Це прозорість сірого — хай навіть на небі немає ні хмарини і яскраво світить сонце. Це склянка чистої води, якою захлинаєшся.

І ця повсякденність для мене виявилася страшнішою за описи життя і смерті у концтаборах. Концтабір — це екстремальна ситуація, це кінець. Від фіналу не очікуєш буденності, буденність кінця — це смерть. Не випадково, мабуть, найкращі книжки про концтабори написані авторами, які зуміли зберегти саркастичне ставлення до ситуації, навіть чорний гумор жадібних до життя людей у цих нелюдських умовах — поляком Тадеушем Боровським або литовцем Балісом Сруоґою. Крім того, у концтаборі кат, навіть наділений людськими рисами — завжди кат. А жертва, навіть якщо вона зраджує товаришів заради виживання, — завжди жертва. Тому що кат залишиться на цьому світі, а жертві, які б зусилля вона не докладала, доведеться опинитися на тому.

Але повсякденність Іди Фінк у геть інших кольорах вимальовує і героїзм, і байдужість, і зраду.

Знаєте, коли я зупинився в читанні? На оповіданні, де хлопчик, що допомагає поліції в ґетто — єврейський хлопчик, звичайно ж, — обманом вмовляє свою стару вчительку прийти в центр міста, на місце збору фактично вже засуджених до смерті.
Вчителька живе на околиці, комендант не хоче витрачати на неї бензин і посилати солдатів, йому потрібно, щоб старенька прийшла сама. І хлопчик — хлопчик, який, мабуть, і сам загине за кілька тижнів або місяців — домагається свого, розповідає, буцім комендант хоче домовитися про уроки французької. Вчителька одягає найкращу сукню і йде на страту. Хлопчик торжествує. (А може, він усе-таки залишився серед нас і також прочитав це оповідання — один із небагатьох, хто вижив у Голокості, сивочолий ветеран. Цікаво, він згадує свою вчительку чи вона для нього розчинилася в імлі містечка, де розгортається дія оповідань Іди Фінк. У тумані Збаража — так, це тут вона йде на площу...)

У цьому місці я й зупинився, тому що зрозумів: якщо продовжу, то втрачу віру в людяність, і що мені ще рано її втрачати. І що я повернуся до цієї книжки, коли вже так не боятимусь шрамів, які неминуче залишить на моєму серці кожне оповідання. Але я обов’язково дочитаю, присягаюсь. Я виконаю свій обов’язок перед кожним, хто волає до мене з тиші й темряви цих сторінок.

https://novapolshcha.pl/article/ida-fink-nedochitana-kniga/?
Krynica

Обрубок повинен впасти: сенс повернення Навального

Реакція на повернення Олексія Навального в Росію виглядає на сьогоднішній день цілком передбачуваною.

Прихильники і світова громадськість захоплюються мужністю людини, яка після невдалого замаху на вбивство – а його отруєння “Новачком” було саме спробою вбивства – знайшла в собі сміливість повернутися в Росію для продовження своєї діяльності. Хоча це захоплення не має ніяких тривалих політичних наслідків. Уже кількість тих, хто приїхав зустріти Навального в аеропорт “Внуково” (хоча влада переправила літак з опозиційним активістом в інший аеропорт – “Шереметьєво”), показала, що навіть у багатомільйонній Москві, яка в кризовій ситуації завжди виявляється оплотом будь-якої опозиції, протестні настрої не стали масовими, і стверджувати, що ситуація швидко зміниться, не доводиться.

Російська влада влаштувала цілу спеоперацію, щоб не допустити зустрічі Навального з його прихильниками, затримали його прямо в аеропорту, а офіційні ЗМІ ігнорують повернення “якогось блогера”, заради якого владі потрібно було перенаправляти літаки і блокувати аеропорти. Хоча саме собою це божевілля не має ніяких політичних наслідків, воно радше показує, як російська влада не сприймає жодного критичного голосу – тим більше, коли цей голос, як голос Навального, спрямовано не на дискусію про політичні злочини путінізму, а на викриття його надзвичайної корумпованості.

Багато українських спостерігачів звично закликають не звертати уваги на історію з Навальним, який відмовлявся визнати необхідність повернення Криму Україні і не раз виявляв себе як звичайний шовініст. Хоча і це не має жодного значення. Навальному 44 роки, тобто коли Путін став президентом, йому було 24.

Навальний – продукт уже путінської Росії, ніякої іншої Росії сьогодні просто не існує, як, наприклад, у 1985 році не було ніякої іншої Росії (і України), крім радянської. Для того, щоб у перспективі інша Росія з’явилася, необхідно, щоб такі люди, як Навальний, говорили хоча б про те, що огидно середньостатистичному Навальному, якому може подобатися захоплення Криму, але не може подобатися збагачення чиновників. У будь-якому випадку, успіх опозиції в Росії в найближчі роки або десятиліття передбачає появу Росії без Путіна і навіть без засилля чекістів, Росії демократичної конкуренції, нехай навіть олігархічної та корумпованої. А така Росія, принаймні, не буде становити для України військової загрози – що уже позитивно з огляду на ті виклики, через які ще доведеться пройти нашій країні.

Що ж тоді має значення? Має значення сам факт існування хай навіть невеликої, але опозиційно налаштованої групи людей, які не бояться висловити підтримку опозиційному активісту всередині практично скам’янілої авторитарної системи, заточеної – тепер уже і конституційно – під всевладдя першої особи. Така система спирається не на народну підтримку, а на грубу силу. У цьому нещодавно переконалися білоруси, які щиро вірили, що стабільність режиму Лукашенка залежить від народної підтримки правителя, і після кількох місяців масових виступів побачили, що насправді для влади важливі сила та зовнішня підтримка.

Втім, коли авторитарний силовий режим – тим більше в російському випадку, на відміну від білоруського, який на зовнішню підтримку не спирається і є тому більш вразливим – втрачає народну підтримку, це створює передумови для елітного перевороту, економічної кризи, розпаду держави, хоча б для змін після відходу Путіна з політичної сцени. Якщо ж такої опозиційної активності не буде, це продовжить строк існування режиму і посилить ризики для його сусідів. Опозиційна активність створює шанси для появи в майбутньому іншої Росії, не обов’язково демократичної і не обов’язково в нинішніх кордонах, але – менш агресивної і більш схильної до діалогу, ніж сучасне мерзенне чудовисько.

Тому з нашої точки зору формула виглядає досить просто. Щодня активність таких людей, як Навальний, зменшує строк функціонування режиму, що є смертельною небезпекою для нашої країни і що намагається дестабілізувати ситуацію у світі. При цьому не мають жодного значення політичні погляди і корпоративні зв’язки самих російських опозиціонерів – як за радянських часів не мали ніякого значення політичні погляди і корпоративні зв’язки радянських дисидентів, серед яких були дуже різні люди.

Для нас важливо, що ці люди, хочуть вони цього чи ні, своєю роботою і самим фактом свого існування підточують прогниле дерево огидної авторитарної імперії; правильніше буде сказати – обрубка імперії, який вважає себе цілим.

Обрубок повинен впасти.

https://bykvu.com/ua/mysli/obrubok-dolzhen-rukhnut-smysl-vozvrashchenyia-navalnoho/
Krynica

Путін знову “сигналізує” Медведчуком

Рішення маріонеткової влади так званих “народних республік” про передачу українських заручників Віктору Медведчуку - це, звичайно ж, рішення Кремля. І пов'язане воно виключно з прагненням нагадати, хто є головним і єдиним представником Москви в українській політиці. І хто здатен домовитися з Путіним
За часів Петра Порошенка знакові обміни теж відбувалися за прямої участі Віктора Медведчука. Але адміністрація Порошенка - очевидно, розуміючи, що без цієї участі обміну не буде - воліла надати Медведчуку офіційний статус учасника переговорів з української сторони. Тому сигнал Кремля був дещо змазаним: так, Медведчук присутній, але все ж домовленості досягаються не особисто з ним, а з українською владою в цілому.

Володимир Зеленський помилково вирішив, що тепер саме йому вдасться бути людиною, здатною встановити особистий контакт з Путіним і домовлятися з ним без всяких Медведчуків. На чому ґрунтувалися ці надії президента України, сказати важко. Але я волію думати, що на тому ж, на чому грунтуються всі інші надії Зеленського - ні на чому.

При цьому Зеленський не зрозумів, що відновлення обмінів після його приходу до влади було пов'язане, по-перше, з тим, що Путін ще розраховував на швидку капітуляцію нового українського керівництва, а по-друге, з тим, що в українських в'язницях перебували люди, у звільненні яких був зацікавлений Кремль - наприклад, один зі свідків у справі “Боїнга” Цемах. Але коли Путін побачив, що Зеленський не може капітулювати, обмінний фонд з української сторони вичерпаний, а самі обміни є для українського президента важливим доказом його політичної спроможності, обміни тут же і завершилися.

При цьому одностороннє звільнення частини українців ще раз нагадує, що для Путіна не мають ніякого значення його співвітчизники - якщо тільки вони не є цінними свідками або співробітниками спецслужб. І необхідності домовлятися з українською владою для звільнення будь-кого у Путіна немає. А є виключно прагнення виконати ту чи іншу політичну задачу.

Передача українських заручників Медведчуку покликана продемонструвати нікчемність самого переговорного механізму в рамках ТКГ і небажання мати справу із Зеленським. І ще це демонстрація для проросійського електорату в Україні: ось на кого слід орієнтуватися. Ніяких півтонів.

Зеленський може зробити з цього сигналу різні висновки. У тому числі і спробувати інстицюювати статус Медведчука, як це було за часів Порошенка, ввести його до переговорного процесу. І може навіть піти шляхом політичних домовленостей з ОПЗЖ. Але при цьому він повинен розуміти просту річ: війну з Росією на даному етапі не можна завершити без капітуляції перед Путіним. А територіальну цілісність не можна відновити навіть в разі цієї капітуляції.

https://espreso.tv/article/2021/01/18/vitaliy_portnykov_putin_znovu_sygnalizuye_medvedchukom
Krynica

Шоу не повинно тривати: зміни в Таллінні

13 січня 2021 року громадяни Естонії були приголомшені новиною про відставку очільника уряду країни Юрі Ратаса. Ратас узяв на себе відповідальність за корупційні звинувачення, які були висунуті на адресу його соратників по Центристській партії. Він назвав свій крок «єдино вірним» у політичній ситуації, що склалася в країні.

Спостерігачі, зрозуміло, взялися прогнозувати, якою буде нова урядова коаліція, чи збережуть свої позиції коаліційні партнери, чи перейде влада до опозиції і що буде з центристами після корупційних звинувачень. Однак криза була розв'язана на подив швидко. Президентка країни Керсті Кальюлайд доручила сформувати уряд лідерці опозиційної Партії реформ Каї Каллас, а та негайно почала коаліційні переговори з... центристами.

На здивовані запитання журналістів про те, чому ж коаліція створюється з партією, керівники якої перебувають під корупційними підозрами, нова очільниця уряду відповіла, що за корупцію відповідальні всі партії, що входили до урядової коаліції, а з іншими колишніми коаліційними партнерами в Партії реформ точок дотику немає. Що, загалом, не відповідає дійсності. Корупційні звинувачення пов'язані якраз із незаконним фінансуванням саме центристів, які були головною силою у правоцентристській коаліції. І виходить, що ідеологія правих партій мала б бути ближчою керівництву естонських консерваторів з Партії реформ. Але це в теорії. А на практиці переформатування естонського уряду пов'язане, як мені здається, не стільки з корупцією, скільки із загальносвітовою тенденцією відступу популізму - просто в Таллінні її вирішують по-своєму.

У 2019 році консервативна й без ентузіазму налаштована до Кремля Партія реформ виграла парламентські вибори, але не змогла сформувати коаліцію. Зате такі можливості з'явилися у центристів - партії, куди більш обережно налаштованої щодо Москви і до того ж підтримуваною російськомовним населенням країни. Сталося це тому, що до коаліції з центристами погодилися увійти дві праві партії - Isamaa і EKRE.

Про останню потрібно сказати спеціально. Консервативній народній партії Естонії майже десять років, і її політичним патріархом є колишній посол Естонії в Росії Март Хельме. Після повернення з Москви пан Хельме став демонструвати крайні праві радикальні погляди - між іншим, такий радикалізм, правий або лівий, нерідко супроводжує багатьох, хто працював у російській столиці і я схильний пояснювати його цілющою силою повітря навколоарбатських провулків. В результаті Марту Хельме вдалося створити партію (її зараз очолює його син Мартін), яка розмістилася на правому консервативному фланзі і стала відбирати виборців у Партії реформ. Не знаю, чи здивувалися виборці Хельме, що партія, лідер якої послідовно виступав за права корінного населення Естонії і називав Росію «імперією зла», створила коаліцію з центристами, за яких голосує російськомовний електорат і які є прихильниками збереження російськомовної освіти в Естонії. Я особисто не здивувався.

У новому уряді Март Хельме став міністром внутрішніх справ. Уже перебуваючи на цій посаді, він став ініціатором багатьох ідей, які викликали острах у Брюсселі - аж до проведення референдуму про шлюб, який мав би закріпити визначення шлюбу як союзу чоловіка і жінки. Міністр фінансів Мартін Хельме послідовно боровся з українськими громадянами, які працювали в Естонії і ініціював масову перевірку саме цієї категорії працівників. А його батько ініціював поправки до Закону про іноземців, які в разі їх схвалення повинні були б погіршити життя іноземців, які хотіли б приїхати на роботу і навчання в Естонію разом із своїми дітьми.

Власного президента лідер партії Мартін Хельме презирливо називав «політичним активістом з резиденцією в Кадріорзі» (бути активістом - найгірша образа з точки зору народних консерваторів). Його батько прем'єр-міністерку сусідньої Фінляндії назвав «продавщицею», яка очолює уряд «вуличних активістів і неосвічених людей». А нового президента США Джозефа Байдена Март Хельме назвав «корумпованим типом» й підтримав конспірологічні ідеї щодо фальсифікації підсумків виборів в США. Після цього Марту Хельме довелося покинути уряд, але у кабінеті міністрів на посаді міністра фінансів залишався його син, а сама партія все ще була в коаліції.

Цілком ймовірно, що естонські політики просто вирішили не ризикувати. Та й для центристів, які сформували коаліцію з такими одіозними партнерами, ризики зросли багаторазово. Тому лідери правлячої партії і вирішили скористатися корупційним скандалом, щоб втекти з корабля. І навіть якщо центристи не зможуть залишитися в коаліції і перейдуть в опозицію, головний ризик - перебування в одному уряді з EKRE - буде усунутий. І для них, і для Естонії.

І так думаю не лише я. Так думає і лідер Консервативної народної партії Мартін Хельме, який заявив, що «слідчі органи влаштували ідеальне за часом велике шоу, дали Ратасу привід піти. І цим відходом усунули головну перешкоду для створення ліберального союзу Партії реформ і Центристської партії ». «Іронія в тому, що Центристська партія, через яку розпався сьогоднішній уряд, залишається тією силою, яка буде визначати склад наступного уряду. Чому розпускається уряд, якщо Центристська партія підходить для формування уряду?» - дивується пан Хельме.

А ось чому. Тому що у новому уряді не повинно бути не тільки батька, а й сина Хельме, та й міністрів з їхньої партії теж бути не повинно. Тому що ігри з популізмом завершилися на Капітолії і тепер елітам всіх країн цивілізованого світу доведеться робити вибір - або продовжувати перетворювати свої держави на циркові арени, на яких виконують «Катюшу», або повернутися до відповідального управління країною.

Шоу не повинно тривати.

https://lb.ua/world/2021/01/18/475436_shou_povinno_trivati_zmini.html