?

Log in

No account? Create an account
Решение Владимира Зеленского об отмене парада на День Независимости предсказуемо раскололо украинское общество. Оппоненты нового украинского Президента говорят о том, что он лишил страну возможности выразить уважение людям, которые отстаивают ее территориальную целостность и противостоят агрессии. Сторонники напоминают, что парад - это трата бюджетных средств, которые стоит потратить на непосредственные нужды армии. И что само стремление к парадам - "отрыжка советских времен", когда прохождение войск было непременным атрибутом демонстрации силы коммунистического режима.

Однако для того, чтобы понять, нужен парад или нет, стоит посмотреть на историю современной Украины.

До 2014 года парады могли действительно считаться "советской отрыжкой" просто потому, что Украина все еще не была настоящим государством, а была скорее переименованной Украинской ССР. И жители этой новой Украинской ССР не очень понимали, зачем им нужно это государство и самое главное - зачем им нужна армия. На страну никто не собирался нападать, а сама она хотела дружить и с Россией, и с Западом, и что самое главное - получать деньги и от России, и от Запада, как тот ласковый теленок.

Даже Майдан 2004 года и избрание Виктора Ющенко новым президентом Украины не остановили этой тенденции. Постреволюционные власти пошли на очередные корпоративные соглашения с "Росукрэнерго" Дмитрия Фирташа, а затем и с самим "Газпромом". Когда в дни российской агрессии против Грузии Ющенко решил солидаризироваться с жертвой нападения Кремля и вместе с руководителями Польши и балтийских стран приехал в Тбилиси чтобы поддержать президента Грузии Михеила Саакашвили он - опять-таки в отличие от того же Леха Качиньского - оказался изгоем в собственном Отечестве.

Для поляков поездка Леха Качиньского в Тбилиси остается одним из самых важных и впечатляющих эпизодов в его биографии. А над Ющенко тогда насмехались все - от оппозиционных политиков во главе с Виктором Януковичем до премьер-министра Юлии Тимошенко. В украинскую политическую историю поездка Ющенко просто не вошла - из-за отсутствия интереса большинства украинцев ко всему, что могло бы омрачить отношения со "старшим братом" и помешать наслаждаться газовой "халявой".

Ну и зачем, скажите, такой стране армия и уважение к армии? Именно поэтому украинские политики, в точности отражая общественный запрос, соревновались между собой в рецептах ее сокращения и уничтожения. Военная служба утратила свой статус и превратилась в такую же имитацию деятельности, как все в украинском обществе. Поэтому отмена Виктором Януковичем военных парадов выглядела вполне закономерным результатом этой общественной деградации. Янукович, который назначал министрами обороны россиян и стремился сделать все возможное для уничтожения украинского военного потенциала, не нуждался ни в каких атрибутах государственности, которые могли бы вызвать раздражение в Москве, придатком которой он искренне считал Украину.

Отрезвление произошло только после нападения России на Украину, оккупации Крыма и начала войны на Донбассе. Все первые дни после начала агрессии украинцы с ужасом наблюдали за беспомощностью собственного государства и - что самое главное - беспомощностью и растерянностью собственных Вооруженных сил, которым противостояла отлаженная, хорошо финансируемая и давно готовившаяся к нападению военная машина жестокого и подлого врага. Но что пенять на врага, если сам ты слаб и глуп?

Именно поэтому только беспрецедентные усилия украинского общества, которых оккупант явно не ожидал, смогли остановить агрессию Москвы. И с этого момента можно говорить о возрождении украинской армии и о возрождении украинского уважения к Вооруженным силам страны. Именно поэтому парады стали не столько даже демонстрацией военной мощи, сколько демонстрацией того, что новая армия у нас есть. И что она пользуется общественной поддержкой. Это элемент и уважения, и самоуважения. Потому что, как писал поэт - известны исходы парадов, но исход войны во многом от наличия осознания роли и важности армии очень даже зависит.

Пока что неясно, какими именно мотивами руководствовался Владимир Зеленский, когда принимал решение об отмене парада - потому что тезисы об экономии средств и о готовности распределить расходы на парад между военными не выдерживают никакой критики на фоне готовности нового президента тратить деньги на совсем уж бессмысленные и ненужные вещи вроде переезда Офиса Главы государства с Банковой.

Возможно, главным мотивом были предвыборные соображения и стремление Зеленского побороться с "Оппозиционной платформой" за пророссийский электорат - раз уж не получается остановить войну, встретиться с Путиным или снизить тарифы, так хоть так.

Может быть, Зеленский таким образом пытается дистанцироваться от своего предшественника Петра Порошенко, основным политическим вектором которого - от декларирования европейской интеграции до назначений в Минскую группу - ему приходится следовать. Но самое главное - этим своим решением Зеленский в очередной раз продемонстрировал непонимание страны, Президентом которой он работает, неготовность просчитать реакцию наиболее активной части населения.

Своим решением Зеленский - как и во времена Януковича - придал особый смысл самому Дню Независимости как дню, в который сознательные граждане вынуждены дистанцироваться от "бессознательной власти", дню, который не объединяет, а разделяет власть и граждан. Особый смысл теперь - это готовность граждан выразить уважение собственным солдатам в ситуации, когда власти такое уважение не нужно, когда она считает, что лучше деньгами, чем почетом.

И это сознательное или скорее даже бессознательное провоцирование общественного недовольства в буквальном смысле на пустом месте, когда его можно было бы легко избежать - еще одно напоминание о тех вызовах, с которыми столкнулась Украина после избрания Владимира Зеленского Президентом страны.

В нашей ситуации никто теперь не знает, чем же закончится парад - не то что война.

https://bykvu.com/mysli/122000-izvestny-iskhody-paradov
Багато хто зі спостерігачів, які коментують рішення президента Володимира Зеленського про відмову від військового параду, порівнюють його з аналогічними рішеннями Віктора Януковича
Логіка в цьому, зрозуміло, є. Але це не прагнення бути спадкоємцем Януковича. Це спроба конкурувати з Януковичем. Тобто із наступниками Януковича з колишньої Партії Регіонів.

Передвиборчі рейтинги показують, що віртуальній партії нового президента буде не так вже й просто створити "монобільшість" у Верховній Раді. Але ж Зеленський і починав метушню з літніми виборами заради циєї "монобільшості". Тому що тільки її формування може зменшити залежність колишнього шоумена від акціонерів його політичного проекту. А ось коаліція з різними політичними силами - від "Опозиційної платформи" до "Батьківщини" - цю залежність збільшити.

Не є таємницею, що величезна частина електорату Зеленського в другому турі виборів - це жителі східних і південно-східних областей країни, серед яких - колишній електорат Партії Регіонів і сучасний електорат "Опозиційної платформи" і "Опозиційного блоку". Платформа Медведчука в останні тижні нарощує свій рейтинг не в останню чергу завдяки вмілим інформаційним провокаціям на кшталт того ж телемосту з Росією. І змушує Зеленського робити заяви, які можуть позбавити його партію підтримки проросійського електорату. А розширювати базу підтримки за рахунок проукраїнського електорату Зеленському не так вже й просто - за цей електорат бореться ціла група політичних сил, і нових, і старих.

Ось Зеленському й доводиться "посилати сигнали" тим, хто проголосував за нього в другому турі виборів голови держави, а на парламентських виборах збирається підтримати партію Бойка і Медведчука. Інша справа, що такі сигнали посилюють недовіру до президента з боку активної частини населення і закладають міни уповільненої дії під саму, і без того дуже хитку конструкцію нової влади - незалежно від того, хто переможе на виборах і сформує коаліцію і уряд. Але Зеленський, який ніколи не був активним учасником політичних і суспільних процесів у країні, явно недооцінює важливість громадської реакції і небезпеку протистояння з тими, хто не тільки ходить на вибори, а й виходить на вулиці.

І в цьому він дійсно дуже нагадує Януковича.

https://espreso.tv/article/2019/07/10/vitaliy_portnykov_parad_stav_zhertvoyu_vyboriv
Появились уже и те, кто считает нецензурную брань в эфире грузинского телеканала "Рустави 2" спланированной в Москве провокацией, которая позволила в очередной раз поглумиться над Грузией и поугрожать соседней стране с самых высоких трибун. Но как бы там ни было, была ли это провокация или просто глупость, а использована она была Кремлем в полной мере - для очередной демонстрации монаршей мудрости.

Путин любит этой демонстрацией заниматься буквально с первых дней после своего прихода к власти - и небезуспешно. Народ консервативный, советский, готовый в любой момент отказаться от демократии и броситься в пропасть авторитаризма - а он, Путин, современный, стремящийся к реформам, но вынужденный учитывать национальные настроения. Запад это пойло с упоением проглотил в первые годы путинского правления, как бы и не замечая, что отсталым и советским народ делает путинское и олигархическое телевидение, отсутствие политической конкуренции, тотальная коррумпированность чиновничьего аппарата.

Со временем, однако, контроль Путина над государством и обществом стал очевиден даже для тех, кто не хотел задумываться о перипетиях российской политики и сложностях русской души. И тут появилась прекрасная возможность предстать в роли жертвы.

За жертву вступились все кому лень и не лень. За брань, которая прозвучала в эфире оппозиционного грузинского телеканала, борющегося с грузинским руководством (и даже самим телеканалом не была поддержана), требовали наказать это самое руководство, и государство, и народ. В бесноватом парламенте обсуждали очередную порцию экономических санкций против Грузии и состязались в том, кто лучше оскорбит грузин. В интернет-изданиях, претендующих на объективность, размышляли о закоренелой и хорошо оплаченной американцами русофобии грузинского (ну и украинского, разумеется, куда ж без украинцев) обществ. Либеральный литературовед Дмитрий Быков рассказывал читателям о разочаровании грузинским национальным характером и о том, как ему больше не хочется ездить в Грузию.

Напомню, что весь этот припадок общенационального помешательства произошел не из-за вторжения чужих войск на территорию страны - как привыкли делать сами россияне. Не из-за массированной и многолетней телевизионной атаки на страну, ее народ и институты власти - как привыкли делать сами россияне. Не из-за убийства оппозиционного журналиста или политика - как привыкли делать сами россияне. А из-за выступления одного-единственного человека на одном-единственном телеканале. И если само это выступление не было хорошо организованной провокацией, то уж точно этот общенациональный припадок безумия такой организованной провокацией был.

И Путин на фоне этой провокации смотрится просто замечательно. Действительно, о каких санкциях может идти речь, если кто-то там что-то ляпнул? Браво, Владимир Владимирович! Вы один в России сохраняете здравый смысл. Только с вами и можно иметь дело, пока все остальные бьются в падучей.

А того, что они старательно имитируют помешательство по вашему собственному высочайшему распоряжению, мы, конечно, постараемся не замечать, чтобы не разрушать с таким трудом конструируемую вами картину мира. Народ, конечно, быдло. Бояре, разумеется, мерзавцы. Либералы, само собой, идиоты. И только вы можете подняться над оскорблениями и над толпой и из уважения к грузинскому народу разрешаете пить его вино. Может, еще пару самолетов запустите, когда остынете окончательно, дорогой вы наш человек. Человечище!

И в этом смысле дирижировавший очередным думским помешательством Вячеслав Володин совершенно прав. Пока есть Путин - будет вот такая Россия. Не будет Путина - не будет и плохо сыгранного сумасшедшего дома с добрым царем в кабинете главврача.

https://graniru.org/opinion/portnikov/m.276809.html
Парламентская ассамблея ОБСЕ в своей итоговой декларации заявила о недопустимости российской аннексии Крыма и милитаризации акваторий Черного и Азовского морей. Судя по итогам голосования, никакого противодействия у участников заседания Парламентской ассамблеи эта констатация очевидных фактов не вызвала. Российская делегация на Парламентской ассамблее пыталась сорвать принятие декларации, не пришла на голосование – но, как видим, на поддержку в ОБСЕ особо не рассчитывала. И эта ситуация, конечно же, значительно отличается от того, что мы наблюдали не так давно в Парламентской ассамблее Совета Европы, где при возвращении российской делегации о Крыме старались даже не упоминать.

И такую разницу в подходах стоит объяснить подробнее. Парламентская ассамблея ОБСЕ – наследница решений, которые были приняты в Хельсинки в 1975 году. Заключительный акт совещания в Хельсинки определил нерушимость границ европейских стран после Второй Мировой войны, таким образом, поставив точку в многолетних территориальных спорах и исключив саму возможность претензий и реванша.

Читатель может возразить, что после 1975 года границы европейских стран изменялись – и неоднократно. Но на самом деле такие изменения происходили по четко очерченным процедурам. Объединение ФРГ и ГДР состоялось согласно решениям парламентов этих двух государств – подписантов акта в Хельсинки. А распад Советского Союза, Югославии и Чехословакии проходил по границам союзных образований, которые составляли эти государства. То есть это был не распад, а развод – при том, что государственный статус союзных республик признавался международным сообществом и до Хельсинки. Иначе каким бы образом Украинская ССР и Белорусская ССР могли бы оказаться среди стран-учредителей ООН?

Во всей этой истории есть только одно исключение, на которое так любит ссылаться Россия – признание рядом стран мира независимости Косово, бывшей автономии Сербии. Но это решение было принято после насильственного выселения практически всего населения края вооруженными силами Сербии и соответствующего решения Международного суда ООН. При этом сама Россия – несмотря на то, что вскоре признала независимость грузинских автономий, Абхазии и Южной Осетии, независимости Косово не признает и считает нарушением международного права.

Но то, что реально отличает проблему Косово от проблемы Крыма – так это то, что территория Косово не была после фактического отделения от Сербии присоединена ни к одному другому государству (хотя среди косовских албанцев, разумеется, были сильны настроения в пользу объединения с соседней Албанией). А территорию Крыма Россия присоединила к своей территории. Тем самым, поставив под сомнения саму суть договоренностей, которые были подписаны в Хельсинки.

А суть эта очень проста – на территории европейского континента, которая дважды в ХХ веке становилась ареной разрушительных войн, никогда больше не будет конфликтов из-за «жизненного пространства» и сфер влияния, из-за того, кому принадлежит тот или иной регион. Ни одно европейское государство не будет покушаться на территорию другого.

Аннексия Крыма – фактические похороны Хельсинкского акта. Вот почему Парламентская ассамблея ОБСЕ не может с этим смириться.

https://ru.krymr.com/a/vitaliy-portnikov-anneksiya-krima-i-akt-v-helsinki/30045184.html

Москва карає народи

Кремлівська реакція на нову хвилю антиросійських настроїв в Грузії демонструє, як змінилася політика Володимира Путіна на пострадянському просторі
Ще недавно Кремль намагався підтримувати стійкість режимів, які зберігали з ним хоча б відносно нормальні стосунки і «карав» тих, хто вибирав шлях опору російській агресії.

Уряд "Грузинської мрії" і її лідера, олігарха Бідзіна Іванішвілі - саме такий, що декларує "конструктивний підхід". Відновлення економічних зв'язків, підтримка туризму з Росії, небажання допускати ескалації через окуповані території ... Зрештою, сама сесія Міжпарламентської асамблеї православ'я, під час якої російський депутат Сергій Гаврилов сів в крісло спікера грузинського парламенту - теж результат цієї політики.

Протести проти Гаврилова організовували опозиційні партії. Не влада. Представники влади засудили факт появи Гаврилова в кріслі спікера, але намагалися втихомирити пристрасті і навіть розігнати акцію протесту. Москва у відповідь на дії грузинської опозиції скасувала авіаційне сполучення з Грузією, що стало серйозним ударом по туризму в цій країні.

Журналіст опозиційного каналу ображає Путіна. Канал "Руставі-2" постійно критикує не тільки Кремль, але і грузинську владу. Представники цієї влади - втім, як і представники опозиції, як і представники самого телеканалу - засуджують журналіста. Його засуджує навіть Михаїл Саакашвілі, якого в Москві звично звинувачують у всіх смертних гріхах. Російські ЗМІ називають реакцію колишнього грузинського президента "незвичайною". Але у парламенті обговорюють можливість заборони імпорту грузинських вин і мінеральних вод. Повторюся, не в відповідь на недружні дії уряду Грузії. А у відповідь на поведінку опозиційного журналіста на опозиційному каналі.

І це - головний урок, який повинна була б винести команда Володимира Зеленського з ситуації в Грузії. Москва більше не виховує уряди. Вона виховує народи.

Можна проявляти чудеса конструктивності, виступати за відновлення переговорів, відмову від блокади Донбасу і навіть за особливий статус окупованих територій. Можна розмовляти російською мовою і навіть відновити подачу води до окупованого Криму.

Це все більше не має для Москви ніякого значення. Будь-яка антиросійська демонстрація в центрі Києва або Львова, будь-яка "неправильна" телевізійна програма на будь-якому телевізійному каналі може призвести до відключення газу, відновлення обстрілів, захоплення кораблів. Тобто - до будь-якого покарання.

Кремль ставить урядам, які хотіли б знайти з ним спільну мову, просте і ясне завдання - заспокоїти "баламутів" у власних країнах. Зробити так, щоб в Україні чи Грузії не було людей, які наважилися б виходити на демонстрації проти російського керівництва або говорити в ефірі те, що може не сподобається депутатам Державної Думи. Не тільки уряди, але і народи колишніх радянських республік повинні знати своє місце. Належне місце, за словами російського "сенатора" Олексія Пушкова. Він відверто насміхався над Україною, коли Росія поверталася до ПАРЄ, а тепер підтримує заборону на грузинські продукти. Це його уявлення про належне місце і є.

І це те, що Зеленський повинен зрозуміти ще до початку діалогу з Путіним в будь-якому форматі. З Росією не вдасться домовитися ні про що. І тому, що Путін не хоче домовлятися. І тому, що в нашій країні дуже багато патріотів, які не погодяться з капітуляцією. А карати за їхню "неправильну поведінку" Кремль буде всіх - і самих патріотів, і Зеленського з його командою, і місцевих колабораціоністів. Може, в цьому і полягає тепер наша національну єдність - в тому, що всі ми разом, як і грузини сьогодні, станемо об'єктом російського "покарання"?

https://espreso.tv/article/2019/07/09/vitaliy_portnykov_moskva_karaye_narody
Президент України Володимир Зеленський вперше з часу вступу на посаду приймає у Києві саміт Україна – ЄС. Але цей перший саміт для Зеленського – одночасно остання зустріч з нинішнім керівництвом Європейського Союзу. На наступних зустрічах він буде спілкуватися з абсолютно іншими людьми.

Напередодні саміту Зеленський відвідав Станицю Луганську – місце, де відбулося перше за багато років розведення українських і окупаційних військ в супроводі глави Євроради Дональда Туска.

Туск, колишній прем’єр-міністр Польщі і лідер ліберальної «Громадянської платформи», всі роки перебування на чолі Європейської ради був одним з найактивніших захисників українських інтересів і не давав іншим європейцям забути про кризу в цій країні.

Його наступник, бельгійський прем’єр Шарль Мішель – не менш професійний політик і теж ліберал. Але він незмірно далі, ніж Туск, в питаннях, які стосуються проблем сходу і центру Європи.

І взагалі, в новому керівництві Єврокомісії представників Центральної Європи більше немає. Таким виявився своєрідний компроміс останнього саміту Євросоюзу – щоб задовольнити амбіції керівників Польщі та Угорщини, які заблокували призначення найбільш очевидних кандидатів, лідери країн Західної Європи змінили кадрові рішення, але одночасно відсторонили центральноєвропейців від участі в керівництві структурами ЄС. І все майбутнє керівництво ЄС змістилося на захід і південь.

Зрозуміло, що Мішелю Україна буде аж ніяк не такою цікавою, як для Туска, а для нового глави європейської дипломатії, міністра закордонних справ Іспанії Жозепа Борреля вся російсько-українська проблема – куди більш далека історія, ніж для його попередниці, колишньої керівниці італійського МЗС Федерики Могеріні.

Кого ще Україна може зацікавити – так це нову керівницю Єврокомісії, міністра оборони Німеччини Урсулу фон дер Ляєн. Але для початку їй доведеться пройти через непросте голосування в Європарламенті, а потім вже визначитися з пріоритетами. Інший німецький політик, Манфред Вебер, якого Ангела Меркель підтримувала буквального до останніх консультацій європейських лідерів в Осаці, виступав проти будівництва «Північного потоку-2».

А ось Урсула фон дер Ляєн з такою жорсткою позицією ніколи не виступала, намагалася йти в фарватері поглядів федерального канцлера. Її попередник, Жан-Клод Юнкер, пережив українську кризу, що називається, на робочому місці. Для нового глави Єврокомісії новим стане і ставлення Європи до цієї кризи, і нова українська влада.

Керівництво ЄС наполягало на саміті в липні, щоб продемонструвати важливість українського порядку денного для Європи і спадкоємність європейської політики. Але забезпечувати цю наступність доведеться вже новим керівникам європейських структур – і, звичайно, новому українському президенту.

Володимир Зеленський вже кілька разів стверджував, що «все було вирішено до нього» – і коли йшлося про повернення Росії в ПАРЄ, і коли говорили про «Північний потік-2». Але є питання, які до Зеленського не вирішено, – а можуть бути вирішені без нього. Наприклад, ослаблення європейських санкцій проти Росії.

І тут українському президенту доведеться дуже постаратися, щоб не допустити такого несприятливого для його країни розвитку подій. При тому, що очевидних союзників в керівництві європейських структур у нього вже не буде.

https://belsat.eu/ua/news/zelenskij-i-yes-pershij-i-ostannij-samit/

Премьер без галстука

Четыре года назад, после сенсационной победы леворадикальной партии СИРИЗА на парламентских выборах в Греции, лидер этой партии и новый греческий премьер Алексис Ципрас был одним из главных героев моих публикаций. Ципрас оказался чуть ли не первым несистемным политиком, который возглавил правительство европейской страны. Его нежелание одевать галстук стало символом этой несистемности – новый украинский президент Владимир Зеленский, сам того не осознавая, на Западе воспринимается лишь как подражатель обаятельного греческого премьера. Подражатель еще и потому, что Зеленский все же довольно быстро стал надевать галстук в моменты, которые он сам считает ответственными. А Ципрас как галстук не носил, так и не носит.

Но дело не в галстуке. Дело в том, что во главе правительства страны – члена Европейского Союза оказался бывший коммунист, весьма позитивно настроенный по отношению к России и обещающий обнищавшим грекам то, чего они хотели больше всего – не отдавать долги Евросоюзу, выйти из еврозоны, вернуть драхму, словом – улучшить жизнь среднестатистического грека уже сегодня. Возникла реальная опасность дестабилизации и самой Греции, и Евросоюза, и еврозоны. Не говоря уже о возможности блокирования санкций против России, на которую могло пойти левацкое правительство.

Спустя всего несколько недель после выборов оказалось, что эта опасность вовсе не была преувеличена. Что ближайшие соратники Ципраса обсуждали с представителями президентского Российского института стратегических исследований (РИСИ) – одного из важнейших центров дестабилизации Запада и постсоветского пространства – реальный план выхода Греции из еврозоны. Главным мотором этого плана был, впрочем, не Ципрас, а его министр финансов Янис Варуфакис, который стал проводить успешную деятельность по полной дестабилизации Греции, блокируя любой разумный компромисс с европейцами.

Но когда дело дошло до принятия окончательного решения, российский план обанкротился. Сейчас трудно сказать, что помогло спасти Грецию и Европу – нежелание или неспособность Москвы выделить действительно большие суммы для поддержания несущейся в пропасть греческой экономики или понимание Ципрасом всех последствий своего решения. Тем не менее, факт остаётся фактом. Вместо того, чтобы Грецию уничтожить, Ципрас ее спас. Спас, несмотря на то, что был вооружен итогами референдума, который позволял ему отказаться от договоренностей с ЕС. Спас, несмотря на то, что ради этого ему пришлось рискнуть расколом с промосковской частью соратников, что уже через несколько месяцев после сенсационной победы на выборах заставило проводить новое голосование.

Но после этих внеочередных выборов мы получили нового Ципраса – куда более вменяемого, чем популист-победитель прошедшего перед этим голосования. Ципраса, который был готов сотрудничать с Европейским Союзом, проводить непопулярные реформы, добиваться принятия многих решений, на которые традиционные политики, правившие Грецией до него, просто не могли решиться. И это принесло свои плоды: греческая экономика стала выходить из пике, уменьшилась безработица, стали появляться новые возможности. Кульминацией трезвого отношения Ципраса к окружающему миру стало решение многолетнего спора об имени соседней страны. После того, как бывшая югославская республика Македония стала именоваться Северной Македонией, Афины перестали бойкотировать интеграцию соседей в НАТО и ЕС, что, конечно, станет важным фактором стабильности на западных Балканах и вернёт самой Греции роль самого важного регионального игрока.

Но всего этого мудрый греческий народ, конечно же, стерпеть не мог. И на выборах 2019 года проголосовал за те самые традиционные политические силы, которых четыре года назад обвиняли – и вполне обосновано – в доведении Греции до экономического и социального краха, за партию «Новая демократия». Причём что интересно, в 2014 году одним из главных мотивов национального недовольства была клановость, семейственность этой партии (как, впрочем, и семейственность вытесненной Ципрасом из большой политики партии ПАСОК, некогда главного левого антагониста «Новой демократии»).

Но в «Новой демократии» решили ничего не менять, резонно рассудив, что после нескольких лет экономических реформ греки проголосуют за кого угодно, только чтобы стабильность. И не ошиблись. Новым премьер-министром Греции станет Кириакос Мицотакис, сын бывшего премьер-министра Греции Константиноса Мицотакиса и младший брат бывшего министра иностранных дел Греции Доры Бакоянни. Семья Мицотакисов выиграла борьбу за лидерство в «Новой демократии» у семьи бывшего премьер-министра Греции Константиноса Караманлиса, чей племянник Костас был предпоследним премьер-министром Греции от «Новой демократии». Так что привычная послевоенная модель управления Грецией воссоздана, но не совсем.

«Новая демократия» будет править Грецией только благодаря особенностям ее избирательной системы, в которой победителю выборов предоставляются 50 дополнительных депутатских мандатов. Но с точки зрения подлинных итогов голосования за правые партии, прошедшие в парламент, в Греции проголосовало 43 процента избирателей, а за левых – 46 процентов. Так что левый потенциал греческого общества никуда не делся – и теперь он будет проявляться в привычных забастовках, демонстрациях и акциях протеста, которые при правлении правых всегда выглядят куда более ожесточёнными, чем при правлении левых. И окажется, что Мицотакису будет куда труднее провести непопулярные реформы, чем Ципрасу, что обернётся новыми проблемами для греческой экономики. Так что не исключено, что уже через недолгое время придётся проводить новые досрочные выборы, обвинять «Новую Демократию» в защите интересов местных олигархов-судовладельцев и возвращать СИРИЗу.

В этом заколдованном круге просматривается только один выход: везение. Грекам просто откровенно повезло, что Ципрас оказался не тем, за кого себя выдавал, что он политик, а не клоун. Грекам повезло, что Ципрас обманул их ожидания. Если бы он оказался человеком, за которого он себя выдавал, Греция сегодня была бы на самом дне политической и экономической пропасти.

Удастся ли новому украинскому президенту так же беспардонно обмануть ожидания мудрого украинского народа, покажет время. Но только такой циничный и беспардонный обман, направленный на проведение жёстких, непопулярных и нередко антисоциальных реформ, является настоящим ключом к спасению страны.

https://lb.ua/world/2019/07/08/431537_premer_bez_galstuka_.html
Можна, звичайно, стверджувати - і небезпідставно - що проведення одним з пропагандистських проросійських телеканалів телемосту з патентованими брехунами з російського державного телебачення - акція, яка давно готувалася
Однак важливо зрозуміти сам сенс цієї акції, її головну мету. Що важливо - провести телеміст або отримати реакцію на його проведення?

2014 року, коли російські окупанти після анексії Криму відкрили другий фронт на Донбасі, в Кремлі це називали просто: лити бензинчик. Усюди, де це можна робити. Тоді, завдяки безпрецедентній мужності українського народу, самовідданості наших збройних сил і розумній реакції керівництва країни пожежу вдалося загасити. Але сама тактика нікуди не зникла. Я б навіть сказав - вона перетворилася на стратегію. Підпалювати всюди, де тільки можна. Стимулювати реакцію активної частині населення.

Повернення людей з минулого. Судові рішення. Купівля телеканалів. Висловлювання високопоставлених чиновників. Телеміст з Москвою. Це лише початок. Пожежа буде йти далі і розпалюватися, хаос буде множитися. Ситуація стане ще більш некерованою, коли з'явиться новий парламент і почне ухвалювати рішення, спрямовані на "виконання Мінських угод" або задоволення олігархічних інтересів. Людей важливо довести до радикалізму, до озлоблення, зіштовхнути лобами, влаштувати зіткнення учасників протестних акцій з правоохоронцями. Викликати вибух обурення. Домогтися повної некерованості країни. При цьому, звичайно ж, «лити бензинчик" будуть і в центрі країни, і на сході - щоб розлютити прихильників "примирення з Росією", забезпечити відділення від України нових і нових регіонів країни.

Обрання президентом країни недосвідченого шоумена, який взагалі не розуміє, де він знаходиться і які сили проти його країни задіяні - тільки частина цього зловісного плану по знищенню України. Тому що керівництва, яке здатне зрозуміти, що відбувається з країною, просто не існує. Є випадкові люди, впевнені, що політика - це шоу і розмови про боротьбу з корупцією. І є жадібні олігархи, які думають, як примножити статки на тлі загальної розгубленості.

І є українці, які самі вибрали собі таку долю. Всі ці розмови про мотиви голосування, протест проти влади, "нові обличчя" і інша лабуда, яку продовжують повторювати проросійські пропагандисти і просто міські божевільні є цікавими виключно для підручників історії. Всім же цікаво знати, чому зникли етруски або вестготти.

А для реального нашого життя важливо розуміти інше - український народ опинився в капкані у Володимира Путіна і російських спецслужб. І вирватися з цієї пастки він зможе тільки з кров'ю.

https://espreso.tv/article/2019/07/08/vitaliy_portnykov_ukrayinci_popalysya_v_moskovskyy_kapkan
Гибель российских подводников стала главной темой новостных эфиров, и отнюдь не только российских, на фоне возвратившегося внимания к другим трагедиям советских и постсоветских времен. Прежде всего это, конечно, авария на Чернобыльской АЭС и гибель экипажа подводной лодки «Курск». Как раз недавно вышли телевизионные сериалы, посвященные этим событиям и напомнившие о главном, что их объединяет – отказе от правды.

Катастрофа на Чернобыльской АЭС стала символом окончания советской эпохи. Гибель «Курска» - символом начала эпохи Путина. В обоих случаях власти не хотели рассказывать населению правду о том, что происходило на самом деле. Но выводы были сделаны прямо противоположные.

После Чернобыля советское руководство во главе с Михаилом Горбачевым согласилось с необходимостью хотя бы дозированной гласности. То, что жители Киева и других городов, затронутых аварией, должны были получать рекомендации о собственном поведении из эфира Радио Свобода или «Голоса Америки», стало самым настоящим позором советской системы. Но гласность – как и правда вообще – оказалась для этой, построенной на тотальной лжи системы, губительной: через несколько лет после аварии на Чернобыльской АЭС Советский Союз перестал существовать, а в республиках бывшего СССР появились относительно свободные медиа.

Эти медиа впоследствии дали жесткую оценку поведению нового российского президента Владимира Путина во время аварии на «Курске». Преемник Бориса Ельцина даже не прервал свой отпуск, и Кремль не спешил с просьбами о международной помощи, хотя не имел достаточных технических ресурсов для спасения экипажа. В общем, равнодушие Путина к проблемам страны и его неготовность этой страной руководить были продемонстрированы со всей ясностью уже тогда.

Возможно, если бы в России оставались свободные медиа, у нее давно бы уже был другой президент. Однако Путин оказался Горбачевым наоборот. Он «развернул гласность» в другую сторону. Вначале были отобраны телевизионные каналы у олигархов, а затем «зачищено» практически все медийное пространство страны, так что сегодня даже интернет-сайты русских служб западных информационных корпораций должны трижды подумать о том, что и как им публиковать, чтобы Роскомнадзор не запретил их существование в российском сегменте всемирной сети. В этом смысле Путин контролирует российское информационное пространство куда точнее и тщательнее, чем КПСС – при полной иллюзии свободы.

И в истории с очередной большой аварией это сказалось в полной мере. Факт гибели высокопоставленных подводников налицо, но причины того, что произошло, остаются «государственной тайной» и, скорее всего, никогда не будут обнародованы.

Но может ли в современной России быть иначе? И могло ли быть иначе в Советском Союзе?

Советское руководство не хотело говорить правду о Чернобыльской АЭС, потому что авария разрушала один их главных советских мифов – миф о современном государстве с передовой наукой и безопасной атомной энергетикой. И в самом деле, ни до Чернобыля, ни после, таких аварий не было нигде и никогда - за исключением аварии на Фукусиме. Но она, вызванная крупнейшим в истории Японии землетрясением и разрушительным цунами, унесла жизни двоих людей, и еще один скончался через 7 лет от рака. В Чернобыле же погибли десятки людей, а число опосредованных жертв трагедии исчисляется тысячами.

Что же касается аварий на подводных судах, то Кремль не хочет и не может говорить правду по одной простой причине: его действия в Мировом океане могут нарушать и нормы международного морского права, и собственные обязательства Москвы. Возможно, в случае с «Курском» мог иметь место как раз «чернобыльский» эффект, нежелание признавать собственную беспомощность и отставание. А вот с «Лошариком», когда никого уже нельзя было спасти, зато можно было сказать правду. «Государственной тайной» могли назвать задание, исполнявшееся погибшими – задание, от знания которого у цивилизованного мира волосы могли бы стать дыбом.

Кремль отнюдь не хочет выглядеть нарушителем правил. Он просто хочет правила нарушать. И потому никакая авария и никакая гибель людей на дне океана не должна вывести российское руководство на чистую воду.

https://detaly.co.il/chernobyl-kursk-losharik/
Під час перебування в Італії російський президент Володимир Путін зажадав «повного відновлення економічних відносин Донбасу і України», зокрема – скасування новим президентом Володимиром Зеленським указу його попередника Петра Порошенка про блокаду Донбасу.

Слід, однак, розібратися, що це був за указ і до яких наслідків він призвів. Указ президента в лютому 2017 року вводив в дію відповідне рішення РНБО, яке стосувалося заходів щодо нейтралізації загроз енергетичній безпеці країни. Рішення було ухвалене після блокади пересування поїздів з вугіллям депутатами та активістами, які вимагали зупинити «торгівлю на крові». Сам Порошенко був рішучим супротивником цих дій. «Вони блокують не ОРДЛО, і не їм створюють проблеми. Вони блокують Україну, блокують нашу боротьбу за відновлення територіальної цілісності. Моя тверда позиція, що виключно політико-дипломатичним шляхом ми повинні повернути ці території України», – говорив Порошенко на засіданні РНБО. Якби зараз я приписав цю цитату чинному президенту, більшість читачів мені б повірила.

Проти блокади рішуче висловлювався і Захід. «Блокада залізничного сполучення між контрольованими державною владою територіями і ОРДЛО суперечить інклюзивному підходу до громадян України, які проживають на територіях, де органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження. Відповідальні за початок блокади повинні негайно її припинити», – заявляли тоді у представництві ЄС. Проте, громадська думка тоді була не на боці влади, не на боці наших західних союзників, а на боці тих, хто блокаду здійснював. Не допомогли і заяви представників правлячої коаліції в тому, що «основним бенефіціаром блокади стане олігарх Ігор Коломойський» (про це писав, зокрема, депутат Володимир Ар'єв, який стверджував, що кінцева мета блокади – змусити уряд залишити після реконструкції ТЕЦ гарантовані опції під покупку мазуту в «Укртатнафти»).

Владі довелося поступитися. «Торгівля на крові» припинилася. Через два з половиною роки після цього Ігор Коломойський каже про «громадянський конфлікт» на Донбасі, партія «Самопоміч», депутати від якої брали в організації блокади найбільш активну участь, не розраховує сформувати фракцію в новому парламенті, новий президент говорить словами старого з 2017 року.

При цьому Україна продовжує закуповувати той самий антрацит – тільки вже під виглядом імпортного вугілля. Підприємства на окупованій території Донбасу, які до введення блокади продовжували вважатися українськими, «віджаті» у власників, більше не платять податки до українського бюджету, зате поповнюють бюджети «народних республік», а Володимир Путін, фактично, вимагає легалізації цього їхнього нового статусу.

Саме це має на увазі російський президент, коли закликає до скасування блокади – тому що в разі відмови від неї, ми опинимося в зовсім іншій економічній реальності, ніж у 2017 році. І коли Путін жартівливо пропонує, щоб указ про скасування блокади видав він, а не Зеленський, це не так уже й смішно. Тому що за два роки економіка окупованого Донбасу виявилася фактично в російської юрисдикції.

А була в українській.

І це те, в чому потрібно зізнатися самим собі. Українське суспільство в будь-яких своїх проявах, від патріотизму до колаборації, стає об'єктом простих маніпуляцій. Боротьба з «торгівлею на крові» самої торгівлі не зупинила. Однак допомогла Кремлю встановити контроль не тільки над територіями, а й над підприємствами окупованих районів. Допомогла розірвати ті зв'язки, які ще існували у жителів цих районів з Україною – коли вони залишалися платниками податків або отримували українські зарплати. А зараз в регіоні все замкнуто на «народні республіки», на окупаційну владу. І Путін, з усього виглядає, хоче легітимізації цієї влади і економіки, яку вона контролює.

https://www.radiosvoboda.org/a/30040073.html

Latest Month

July 2019
S M T W T F S
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031   

Tags

Syndicate

RSS Atom
Powered by LiveJournal.com
Designed by chasethestars