Krynica

Головний висновок з Іловайська: Путін може піти на що завгодно

У шосту річницю Іловайської трагедії Офіс генерального прокурора України передав до Офісу прокурора Міжнародного кримінального суду (МКС) докази вчинення воєнних злочинів, серед яких і вбивство українських військових поблизу Іловайська у серпні 2014 року. «Згідно з висновками експертів та комплексом інших здобутих доказів, єдиним фактором, що призвів до трагічних подій поблизу Іловайська, є військова агресія збройних сил РФ», – наголошено в заяві Офісу генерального прокурора.

Це дуже важливе визнання. Українська внутрішньополітична боротьба призвела до того, що ми часто забуваємо про головні причини того, що відбулося і відбувається під час російсько-української війни. А головною причиною залишається російська агресія. Звісно, це не означає, що українське політичне керівництво і військове командування не роблять помилок. Але якщо не було б агресії – не було б і помилок. Не було б загиблих, не було б зруйнованих доль. Головний винуватець наслідків війни – не Петро Порошенко. Головний винуватець наслідків війни – не Володимир Зеленський. Головний винуватець наслідків війни – Володимир Путін. Звичайно, разом із політичним і військовим керівництвом Росії. Разом із тими громадянами Росії, які свідомо підтримують агресивний курс.

Але є ще одна важлива причина, про яку в Україні майже не згадують. Це недооцінка намірів Володимира Путіна. Переважна більшість українців взагалі ніколи не вірила у можливість російсько-українського конфлікту. Хоча для тверезомислячої людини було очевидним: як тільки Україна замислиться про справжню незалежність, про готовність до європейської і євроатлантичної інтеграції, розпочнеться серйозний конфлікт. А можливо, і справжня війна.

До речі, зараз констатація цього факту є актуальною для сусідньої Білорусі. 2014 року мало хто вірив, що Путін наважиться на анексію Криму. Навіть після цієї анексії мало хто вірив, що Путін наважиться на вторгнення до українського материку. Навіть після цього вторгнення мало хто вірив, що Путін наважиться на пряме введення російських військ на територію України. І ця неготовність стала насправді головною причиною трагедії в Іловайську.

Але навіть після цієї трагедії ми не можемо чесно сказати самим собі: Путін продовжуватиме добиватися власних цілей. Головна ціль неодноразово артикулювалася Кремлем – це відновлення геополітичного впливу Росії на пострадянському просторі.

Українці не самотні у своїй недооцінці серйозності путінських намірів. Перед російсько-грузинською війною у Тбілісі також не вірили у можливість використання регулярних російських військ на грузинській території. Але ж це відбулося, відбулося ще до нападу Росії на Україну, призвело до нових територіальних втрат. До фактичного зникнення навіть теоретичної можливості відновлення територіальної цілісності Грузії. Але ми чомусь вважали, що те, що вже відбулося у Грузії, не може відбутися в Україні. А відбулося! І може повторитися знову і знову – якщо ми будемо й надалі недооцінювати серйозність намірів противника. Якщо замість відпрацювання стратегії оборони ми будемо шукати шляхи до домовленостей з тим, хто не збирається з нами домовлятись.

Є щось символічне в тому, що шостий президент України Володимир Зеленський, який і досі сподівається на домовленості з Кремлем, призначив керівником української делегації на переговорах у Мінську першого президента України Леоніда Кравчука. Президенство Кравчука, переконаний, якраз і було недооцінкою російських намірів на пострадянському просторі. Кравчук, можна сказати, і владу втратив тому, що недооцінював ці наміри.

Він просто не вірив, що Кремль буде здатний організувати широку пропагандистську компанію на підтримку його опонента – відверто проросійського у той час кандидата Леоніда Кучми. Що Москва буде готова працювати з регіональними елітами сходу і півдня України заради перемоги політика, якого тоді вважали здатним прискорити російсько-українську інтеграцію.

І ось іронія долі: людина, що стала політичним аутсайдером, тому що не зрозуміла логіку Кремля, сьогодні допомагає політику, який, схоже, не бажає усвідомити цю логіку. А це означає, що Іловайська трагедія може бути не останньою в українській історії. Що такі трагедії можуть множитися і повторюватися.

https://www.radiosvoboda.org/a/30796967.html
Krynica

Беларусь в украинском 2004-м

Один из представителей белорусской оппозиции Валерий Цепкало заявил, что в его стране не хотят реализовывать украинский сценарий, так как там «произошла революция вне электорального цикла». Но это замечание незарегистрированного кандидата на пост президента Беларуси касается исключительно Майдана 2013–2014 годов, когда украинцы восстали после отказа власти от курса на европейскую интеграцию страны и избиения студентов. А Беларусь сейчас находится не в украинском 2013 году, а в украинском 2004-м – удивительно, что ни сам Цепкало, ни другие белорусские оппозиционеры не хотят этого замечать.

Тогда, 16 лет назад, в Украине прошли выборы, очень похожие на белорусское голосование в 2020 году. Да, тогдашний президент Леонид Кучма не собирался баллотироваться на новый срок. Однако он выдвинул преемника – главу правительства и одновременно представителя влиятельного донецкого клана Виктора Януковича. И кандидатура Януковича была согласована с Кремлем.

Для поддержки кандидата на пост президента в украинскую столицу приезжал сам Владимир Путин. Кремлевский штаб Януковича возглавил будущий президент России Дмитрий Медведев. С точки зрения украинской власти и Кремля у оппозиционного кандидата Виктора Ющенко не было никаких шансов победить. Глава администрации президента Леонида Кучмы, лоббист российских интересов в украинском руководстве Виктор Медведчук заявил, что Ющенко никогда не будет президентом Украины.

Януковичу удалось одержать победу только вследствие массированных фальсификаций во втором туре президентских выборов. А потом начался первый украинский Майдан – «Оранжевая революция». Как раз революция в рамках электорального цикла. И в поддержку кандидатуры Ющенко высказывались все влиятельные оппозиционные политики. Как те, кто были непосредственными участниками выборов главы государства, так и те, кто поддерживал Ющенко с начала его президентской кампании.

Однако тогда украинские политики и украинские избиратели вели себя иначе, чем белорусы сегодня. Именно тогда, во время этой революции после электорального цикла и возник феномен украинского Майдана. Именно тогда украинцы объясняли свой протест тем, что они знали имя победителя президентских выборов. И это был не Виктор Янукович. Это был Виктор Ющенко. Однако именно для того, чтобы заставить власть согласиться с этой позицией, участники протестов остались на главной площади украинской столицы. И к ним присоединились жители многих других украинских городов, которые требовали честных выборов.

Украинцы не уходили с площади до того момента, пока представители власти, оппозиции и международного сообщества не достигли соглашения о проведении дополнительного тура президентских выборов. И разумеется, во время этого дополнительного тура победу одержал Виктор Ющенко. Потому что у Виктора Януковича, преемника одиозного Леонида Кучмы, не было никаких шансов победить на честных выборах. Ведь украинцы выступали не просто против самого Януковича, а против продолжения олигархического режима Леонида Кучмы.

Однако возникает вопрос: а добились бы украинцы уступок от властей, если бы они просто выходили на митинги протеста и организовывали забастовки? Заставили бы они Леонида Кучму и Виктора Януковича согласиться с проведением и решениями «круглого стола» в Мариинском дворце украинской столицы? Вполне возможно, что Виктор Янукович стал бы президентом Украины еще в 2004-м году – да так и оставался бы украинским правителем по сегодняшний день.

Феномен украинского Майдана не в его названии, а в том, что организованный лагерь на центральной площади столицы страны заставляет власть считаться с собой. Игнорировать Майдан гораздо труднее, чем демонстрации и забастовки. Именно поэтому белорусским оппозиционерам не следует бояться украинского опыта, а следует задуматься над тем, как его правильно использовать.

https://vot-tak.tv/novosti/belarus-v-ukrainskom-2004-m/
Krynica

Ненужный куратор ненужных «республик»

Служба внешней разведки Украины утверждает, что оккупированным Донбассом будет заниматься депутат Государственной Думы России Константин Затулин. В Украине его считают одним из самых одиозных политиков, спекулировавших на постсоветском наследии. Уверен, это, на самом деле, может свидетельствовать о том, что у ключевых игроков российской политики утерян интерес к оккупированному региону – что, впрочем, не означает потерю интереса к Украине как таковой.

Думаю, много жителей какой-нибудь бывшей советской республики – в особенности той ее части, которая всегда пользовалась особым вниманием Кремля – считает, что Константин Затулин сделал себе карьеру на их собственном несчастье. Затулин учредил Институт СНГ еще тогда, когда в России мало кто думал об «интеграции» бывших советских республик – и этот институт, считаю, стал настоящей пропагандистской организацией, еще и с представительствами в других странах.

Жители Крыма и Севастополя вряд ли забудут о том, как усердно Затулин эксплуатировал крымскую тему – и как глава Института стран СНГ, и как парламентарий, и как соратник бывшего мэра Москвы Юрия Лужкова. Мы помним, как Лужков занимался дестабилизацией ситуации в Севастополе в период, когда в администрации российского президента Бориса Ельцина уверяли, что не претендуют на этот крымский город, а Затулин тем временем был «голосом» Лужкова в Севастополе...

Перечень регионов, где отметился Затулин, можно множить. Но на самом деле любой опытный политический «вампир», питается любой кровью – только бы найти источник.

Уверен, что Затулин – всего лишь подмастерье в кремлевском «замке ужасов». К реальной политике его никогда не подпускали даже в период, когда Лужков претендовал на влияние в российской политике, а после разгрома лужковского клана он и вовсе превратился в декоративный экспонат. В 1994 году Затулин был одной из ключевых российских фигур, обеспечивавших победу на выборах президента Украины тогда пророссийского кандидата Леонида Кучмы – но уже через несколько недель о вкладе Затулина забыли и в Киеве, и в Москве. Несмотря на всю активность Лужкова и Затулина в Севастополе, после оккупации полуострова о них не вспомнили, и Затулину пришлось самому напоминать крымчанам о своих «заслугах».

Так и с Донбассом. Если Затулин действительно будет отвечать за «тараканьи бега» в руководстве «ЛНР» и «ДНР», это, уверен, будет означать только то, что «республики» больше не интересуют российское руководство, что в Кремле принято окончательное решение о дестабилизации ситуации по всей Украине с последующим переходом страны под российский политический контроль. Показательно, что сам Затулин в 2010 году уверял, что Россию не интересует Крым – тогда к власти в Украине пришел Виктор Янукович и в Москве решили, что смогут установить контроль над всей Украиной, а не только над полуостровом. Сейчас ситуация во многом похожа. Но если вдруг установление контроля действительно состоится, о Затулине вероятно опять не вспомнит и ему придется напоминать о своих «заслугах» по уничтожению украинского суверенитета.

Однако, очень надеюсь, что украинцы этого не дождутся.

https://ru.krymr.com/a/vytaliy-portnikov-nenujny-kurator-nenyjnyh-respublik/30793239.html
Krynica

З Росією не можна домовитися

Росія і західні країни зайняли діаметрально протилежні позиції з питання про те, що відбувається в Білорусі
Ще недавно можна було стверджувати, що Кремль зацікавлений у послабленні і навіть усуненні незговірливого Олександра Лукашенка, а у США і ЄС підтримують “останнього диктатора Європи” заради збереження білоруського суверенітету. Але коли почалися масові протести проти фальсифікації виборів президента країни, на перший план вийшли справжні інтереси, а не миттєвий політичний розрахунок. Для Кремля є важливим, щоб диктатор переміг, а народ програв - а з поглинанням Білорусі Путін розбереться потім. І це логічно: будь-яка народна перемога ставить під сумнів майбутнє самого Путіна, якому рано чи пізно доведеться зіткнутися із народним повстанням проти свого корумпованого і некомпетентного режиму. Путіну доведеться топити Росію в крові і йому важливо, щоб до нього це зробив Лукашенко. Щоб пострадянським рабам було ясно: бунтувати проти господарів є небезпечним і безперспективним. Ось чому Путін так ненавидить Україну. Ось чому він так боявся Майдану. І ось чому ніяких домовленостей з ним не буде не тільки у білоруському, а й в українському питанні.

Ще вчора у Києві могли розраховувати, що знайдуть рецепт заморозки конфлікту на Донбасі за допомогою західного впливу. Що Путіну захочеться послабити санкції, “перестати стріляти”, знову стати шановним членом міжнародного співтовариства, спілкуватися з Меркель і Макроном без постійних згадок війни на Донбасі. Ну що ж, Путін вже спілкується з Меркель і Макроном без згадок війни на Донбасі - він говорить з ними про повстання в Білорусі! І сторони займають діаметрально протилежні позиції - а значить, будуть намагатися послабити можливості опонента. Так було і так буде. В Ірані, Сирії, Україні, а тепер в Білорусі виявляються різними не інтереси, а цінності. Заходу є важливою демократія. Путіну потрібна влада. Захід не боїться конкуренції. Для Путіна конкуренція - це смерть. І те, що я пишу ці рядки на тлі повідомлень про таємниче отруєння опозиційного російського політика Олексія Навального - очевидне підтвердження цієї тези.

Україні не вдасться проскочити “між крапельками”, навіть якщо залучити до цього маршруту самого Леоніда Кравчука. Не вдасться тому, що будь-яке зіткнення цінностей демократії і диктатури неминуче призводить до протистояння. Нам просто потрібно вибрати, на чиєму ми боці і не домовлятися, а чинити опір.

Опиратися зовсім не тому, що домовлятися погано. А тому, що домовитися не вийде.

https://espreso.tv/article/2020/08/20/vitaliy_portnykov_z_rosiyeyu_ne_mozhna_domovytysya
Krynica

Зачем белорусам Майдан

На митингах протеста в Минске и других белорусских городах постоянно слышны уверения, что Майдан не нужен жителям этой страны, что белорусы "другие", они не украинцы, они решат проблему с диктатором "мирным путем", без украинской эскалации. Майданом и его последствиями постоянно пугает соотечественников и сам Александр Лукашенко. Но - к сожалению ли для белорусов, к счастью ли для Лукашенко - без Майдана никакой смены власти в Беларуси не произойдет.

Майдан - это тоже мирный протест, который перерастал в силовое противостояние только в ответ на провокации власти. Кстати, и в 2004-м, и в 2013-2014 годах украинская власть постоянно занималась этими провокациями, чтобы иметь возможность разогнать протестующих. Но самое главное в Майдане - это не то, проходит ли он мирно или перерастает в силовое противостояние. Самое главное то, что Майдан - это современная Запорожская Сечь, это остров протеста посреди города. Его участники не расходятся после митинга, они окапываются. Митинг - это не смысл Майдана, а просто встреча его участников со сторонниками, возможность напомнить власти о своих требованиях. И это живой лагерь, который может перемещаться по улицам, подходить к правительственным офисам. Который защищает своих активистов - потому что силовики просто не могут "достать" их внутри Майдана. Майдан - зародыш новой власти и нового демократического государства. Вот почему его так ненавидел Янукович. Вот почему его администрация делала все возможное, чтобы в моменты кризисов занять главную площадь страны хотя бы елкой - лишь бы там не было лагеря.

Белорусские формы протеста на первый взгляд куда современнее украинских - митинги и забастовки. Но все это замечательно в цивилизованном мире, к которому Беларусь никакого отношения сейчас не имеет. Многотысячные митинги могут напугать любого западного политика, думающего об электоральных перспективах. Но в жизни Лукашенко никогда - за исключением разве что 1994 года, да и то с натяжкой - не было настоящих выборов. Какая ему разница, сколько людей каждый день протестуют на улицах Минска и других городов Беларуси. Для него главное - контроль над институциями, а вовсе не выборы.

Забастовки могут заставить отказаться от власти или изменить намерения любого западного политика, понимающего, что будет завтра с экономикой его страны. Но Лукашенко точно знает, что экономика Беларуси зависит вовсе не от белорусских предприятий, а от путинских подачек. Когда он говорит соотечественникам, что после его ухода все эти бессмысленные советские "гиганты" исчезнут, он их не обманывает: Лукашенко законсервировал социалистическую белорусскую экономику на российские деньги. И после его ухода - вне зависимости от того, будет у Беларуси новый пророссийский президент или же появится настоящий национальный лидер - большая часть белорусских предприятий действительно закроется и большая часть бастующих действительно потеряет работу. Белорусы не могут не пройти через то, через что в 90-е годы проходили россияне или украинцы, экономику не обманешь. Но именно поэтому Лукашенко не боится забастовок.

С Майданом, в особенности многомесячным, нельзя не считаться. Митинги можно просто переждать, всякий раз задерживая после них новых "смутьянов". Забастовку можно вообще не заметить. У Майдана на самом деле есть две альтернативы - революция с силовым захватом власти и капитуляция, которая продлит агонию диктатуры. Оба эти сценария для Беларуси губительны, так как открывают возможности для российской оккупации и демонтажа даже тех хлипких институций государственности, которые возникли при Лукашенко.

Вот почему белорусам без Майдана не просто не победить. Белорусам без Майдана не выжить.

https://graniru.org/opinion/portnikov/m.279767.html
Krynica

Матрица ГКЧП. Виталий Портников – о долгой агонии

Напоминание об очередной годовщине выступления высокопоставленных путчистов, пытавшихся сохранить Советский Союз с помощью силовых инструментов, в этом году совпадает с попытками с помощью тех же силовых инструментов сохранить лукашенковскую Беларусь – один из важных бастионов прошлого в мире после СССР. Инструменты очень схожи: узурпация власти, применение силы, беспардонная пропаганда и полное отсутствие каких-либо реалистичных перспектив развития. И то, что спустя почти три десятилетия после путча нам приходится говорить о его последствиях не столько в прошедшем, сколько в будущем времени, свидетельствует о том, что поражение ГКЧП было поражением по форме, а не по сути.

Ведь за что выступали люди, рисковавшие жизнями у Белого дома в Москве? За демократию, за свободные выборы, за честные средства массовой информации, за политическую конкуренцию, за то, чтобы власть не применяла силу, чтобы не повторялись позорные события в Тбилиси, Вильнюсе или Баку. И что же мы имеем спустя десятилетия? В той же Беларуси нет (и практически никогда не было) свободного волеизъявления граждан, уничтожались честные медиа, подавлялась политическая конкуренция. Александр Лукашенко применяет силу к восставшим.

Но разве так только в Беларуси? Так и в России. К тому же Кремль по-прежнему действует так, как действовало советское руководство: достаточно вспомнить о Крыме, Донбассе, Абхазии, Южной Осетии, Приднестровье. Можно с полной уверенностью сказать, что мы живем в матрице победившего ГКЧП. Из этой матрицы полностью выкарабкались разве что страны Балтии, на момент путча уже находившиеся на пути восстановления независимости. Остальные бывшие республики СССР всё еще либо сохраняют советское прошлое в себе самих, либо подвержены агрессии со стороны этого прошлого. Все мы, пусть даже и не осознавая этого, находимся в состоянии затянувшейся на 30 лет агонии Советского Союза.

Провал путчистов и последующее исчезновение КПСС и СССР создали ложную иллюзию лёгкости избавления от авторитаризма власти и общественного патернализма. Но этого не могло быстро произойти просто потому, что погибшее советское государство было страной победителей в гражданской войне 20-х годов прошлого века. В этой стране уничтожалось, изгонялось и запугивалось всё, что ещё было живым и свободным. До гибели Советского Союза дожили в основном ходячие мертвецы, а согласно логике популярного сериала, то, что мертво, умереть не может.

Означает ли это, что ГКЧП был просто обречён на победу, как бы мы ни рассчитывали на его поражение? Тактически – да, так как к реальным переменам оказалось не готовым все постсоветское общество, от Ужгорода до Владивостока. Стратегически – нет, так как с поражением ГКЧП прекратилось развитие Советского Союза в любых его формах, от сталинских репрессий до горбачевской перестройки. И с этого времени мы наблюдаем конкуренцию попыток развития, как в Украине с ее Майданами, с попытками консервации прошлого, как в России Владимира Путина или в Беларуси Лукашенко.

Развитие, пусть даже самое непоследовательное, пусть даже с ментальными сбоями, как в сегодняшней Украине, все же имеет куда большую перспективу, чем консервация. Консервация рано или поздно завершается крахом и взрывом – об этом Александр Григорьевич может теперь популярно рассказать Владимиру Владимировичу. И я совершенно не сомневаюсь, что российский режим рано или поздно ждёт судьба белорусского, это просто вопрос времени и количества жертв, которыми придется рассчитаться за желание жить в мертвечине. Развитие просто переходит от одного этапа к другому, от одной конкурентной формы к другой. Поэтому будущее постсоветского пространства – это конечно же, Украина с ее Майданами, а вовсе не Россия и Беларусь. Россия и Беларусь – это прошлое, которое рассыпается на наших глазах.

https://www.svoboda.org/a/30791332.html
Krynica

У білорусів і українців один вибір, між свободою і війною

Останні повідомлення про контакти між президентом Білорусі Олександром Лукашенком і президентом Росії Володимиром Путіним продемонстрували, що білоруський правитель намагається домогтися втручання російського колеги в події в його країні і допомоги в утриманні влади
Очевидно, що сам Лукашенко перестає контролювати ситуацію і не може повністю довіряти власним силовикам. Частина цих силовиків може перейти на бік народу, а інша частина давно і міцно пов'язана з Москвою і буде захищати Лукашенко тільки якщо рішення про такий захист буде прийнято їх справжніми - російськими - господарями.

Чи втрутиться Путін? Очевидно, що російський президент дестабілізував ситуацію в Білорусі зовсім не для того, щоб втратити контроль над цією країною, яку він сприймає як потенційну територію самої Росії. Путіна влаштує ситуація, за якої знесилений Лукашенко зрозуміє, що без Кремля він ніхто і погодиться на передачу Москві контролю над Білоруссю. Може влаштувати і ситуація, за якої на нових президентських виборах переможе проросійський кандидат, який зможе добитися ліквідації державності Білорусі. Єдине, з чим ніколи не погодиться Путін - це зі справжньою незалежністю Білорусі. Як, втім, і з справжньої незалежністю України. І заради цього він буде готовий застосувати військову силу в будь-який момент.

Тим, хто у цьому сумнівається, я нагадаю про Крим і Донбас. Багато хто у нашій країні просто не розумів - та й дотепер не розуміє - очевидної речі: на прагнення України стати дійсно самостійною державою в Росії можуть відповісти тільки війною. Така війна не почалася 1991 року просто тому, що Леонід Кравчук погодився на створення СНД, яке сприймалося у Кремлі як зародок майбутньої Союзної держави. Й не почалася у 1994 році у Криму тому, що у Кремлі розраховували отримати контроль над усією Україною за допомогою Леоніда Кучми. А 2014 року виникла реальна небезпека остаточної втрати контролю - і терпіння Кремля луснуло. Точно так в Москві діятимуть, якщо переконаються, що прагнення білорусів до суверенітету стає головною політичною тенденцією у сусідній країні, що радянський червоно-зелений прапор епохи Лукашенка витісняється національним біло-червоно-білим прапором, що посилюються позиції сил, які будуть виступати за європейську і євроатлантичну інтеграцію Республіки Білорусь. Тому що ми з вами прекрасно розуміємо: білоруський народ може зберегтися тільки у Європі, тільки у міцному союзі з західними демократіями. Без такого союзу зникне не тільки Білорусь. Зникнуть і самі білоруси.

В українців є - і найближчими роками, якщо не десятиліттями - буде тільки один вибір, вибір між суверенітетом і конфронтацією з Росією, між свободою і війною. Тепер такий самий вибір - між суверенітетом і конфронтацією, між свободою і війною - з'явився і у білорусів.

https://espreso.tv/article/2020/08/17/vitaliy_portnykov_u_bilorusiv_i_ukrayinciv_odyn_vybir_mizh_svobodoyu_i_viynoyu
Krynica

Мистификация и кровь. Беларусь и Крым

Не стоит воспринимать то, что сегодня происходит в Минске и других белорусских городах, как некую аномалию, отклонение от «нормального» развития белорусской политической жизни. Считаю, что аномалией как раз было то, что происходило до этого – почти три десятилетия правления Александра Лукашенко. В Беларуси никогда не было честных выборов – по крайней мере, после прихода к власти Лукашенко. В этой стране то, что в других называлось выборами, подменялось беспардонной государственной пропагандой, избавлением от оппонентов, фальсификациями результатов и прочими неизменными атрибутами авторитарного режима. Кажется, это только в фантазиях самого диктатора и его поклонников все единогласно поддерживают и единогласно голосуют. На самом деле это единогласие обеспечивается ложью и насилием. И заканчивается кровью. Рано или поздно.

Государственная пропаганда, борьба с несогласными, фальсификация голосований – все это происходит всюду, где еще остались следы советского прошлого или где его пытаются восстановить. Аннексия Крыма Россией – превосходная иллюстрация того, как в регионе, где еще недавно проводились свободные выборы и конкурировали между собой представители различных политических сил, устанавливается «счастливое» единогласие, а те, кто не вписывается в общую картину радости и раболепия, оказываются в тюрьмах или просто на обочине жизни. Убежден, что режим Лукашенко в Беларуси утверждался именно так – референдумы, расправа с инакомыслящими, ложь в телевизионных эфирах, обмен болтовни о братстве на российские деньги. Просто Крым аннексирован, а Беларусь – нет, но суть от этого не меняется. Постсоветский авторитаризм – это всегда фальсификация и ложь, всегда стремление подменить дискуссию прокуратурой.

Репрессии авторитарной власти только усиливаются с годами и не замечать душной атмосферы, в которой приходится жить, не удается уже никому. То, что происходит в Беларуси сегодня, возможно, произойдет в России завтра. А крымчанам будет проще вспомнить о том, что еще недавно они дышали кислородом – гораздо проще, чем белорусам или россиянам, которые были от этого кислорода беспощадно отключены.

https://ru.krymr.com/a/vitalij-portnikov-mistifikaciya-i-krov-belarus-i-krym/30781458.html
Krynica

Лукашенко легко сдаст Кремлю украинские национальные интересы. Как не раз сдавал белорусские

В офисе президента Украины Владимира Зеленского с сожалением восприняли решение Минска выдать задержанных в Беларуси наемников из ЧВК Вагнера России. «Украинская сторона ожидала более юридически корректного и выверенного решения», указывается в комментарии на странице офиса в социальной сети.

Уже сам тон этого комментария демонстрирует, что в офисе президента Украины на самом деле рассчитывали, что договорятся с Лукашенко. Владимиру Зеленскому эти договоренности были нужны по целому ряду причин. Во-первых, они могли бы несколько сгладить тот негативный фон, который возник после последнего соглашения о прекращении огня на Донбассе – многие оппоненты президента опасаются, что эти договоренности свяжут руки прежде всего украинским военным и лишат их возможности отвечать на обстрелы со стороны оккупированных территорий. Ну и конечно же, у Зеленского появился бы внушительный «обменный фонд» для освобождения удерживаемых Кремлем украинцев.

За время нахождения в офисе украинский президент мог убедиться, что его российский коллега соглашается освобождать украинцев только для того, чтобы решить свои собственные задачи. Так было, например, с освобождением знаменитого узника Кремля Олега Сенцова. Путин согласился выпустить его только после того, как Зеленский освободил Владимира Цемаха, одного из главных свидетелей уничтожения россиянами малайзийского «Боинга» в небе над Донбассом. А освобождение пленных – важная часть политического капитала Зеленского.

Так что украинскому президенту действительно были нужны «вагнеровцы» – хотя бы «вагнеровцы», у которых помимо российского было и украинское гражданство. Тем более что определенные юридические основания для выдачи были — в случае если бы в Минске решили не замечать российских паспортов украинских граждан. Но как можно было рассчитывать на обещания Лукашенко?

В украинских политических кругах белорусского президента нередко воспринимают как некоего гаранта неучастия Беларуси в российско-украинском конфликте и даже как человека, способного не допустить вторжения российских войск в Украину с территории Беларуси. Зеленский отнюдь не первый украинский президент, который воспринимает заверения Лукашенко всерьез, не понимает, что отношения с Киевом для белорусского президента – «обменный фонд» во взаимоотношениях с Москвой. Никаких шансов на выдачу «вагнеровцев» Киеву не существовало с первого же дня после их задержания. Но зато Лукашенко мог манипулировать этой возможностью в своих консультациях с Путиным накануне и после фальсифицированных президентских выборов в Беларуси.

Мне трудно сказать, с чем на самом деле связана осторожная реакция украинского президента на протесты в Беларуси — с исчезнувшей надеждой на выдачу «вагнеровцев» или просто с тем, что сам Зеленский пытается исполнять роль Лукашенко в украинских декорациях, как в сериале «Слуга народа», так и после избрания главой государства. Не знаю, способен ли президент Украины сделать правильные выводы после того, как Лукашенко его беспардонно использовал в своей игре с Путиным.

Но украинскому обществу вывод все же стоит сделать: Лукашенко – никакой не гарант украинской безопасности. Он гарант исключительно собственного бесконечного и бессмысленного правления. И если ему будет необходимо, он сдаст Кремлю украинские национальные интересы, как уже не раз сдавал белорусские.

https://vot-tak.tv/novosti/lukashenko-sdast-kremlyu-ukrainskie-natsionalnye-interesy-kak-ne-raz-sdaval-belorusskie/
Krynica

«Росія може анексувати Білорусь до кінця 2020 року»

Головний редактор російського пропагандистського телеканалу Russia Today Маргарита Симоньян говорить про можливість втручання «ввічливих людей» заради «наведення порядку» в сусідній Білорусі. Це не просто слова і не просто спроба провести асоціацію з анексованим Кримом. Це нагадування про те, що у Кремлі апетит приходить під час їжі.

Перед українським Майданом 2013–2014 років у Москві не зазіхали на Крим. Вже на початку повстання почали розробляти плани перетворення півострова на самопроголошену республіку за зразком Придністров’я. А коли ситуацію в Україні було повністю дестабілізовано, коли вдалося виманити Віктора Януковича з України, виникла ідея анексії Криму та його приєднання до Росії.

Майбутнє Білорусі залежатиме від того, наскільки Олександру Лукашенку в його намаганнях утримати владу вдасться дестабілізувати власну державу й створити провалля між нею і народом. Зухвале застосування сили після знищення політичного життя й фальсифікації виборів це провалля тільки поглиблює.

Знищення Лукашенком білоруської мови ускладнює ситуацію
Сьогодні у Москві можуть сподіватися, що допоможуть Лукашенку утримати владу силовим шляхом в обмін на «поглиблену інтеграцію». Але якщо стане очевидним, що режим Лукашенка не може утриматися, а протести не припиняються, у Кремлі будуть думати над дилемою між перемогою проросійського кандидата на нових президентських виборах або можливістю прямої окупації Білорусі – скажімо, на прохання тимчасового президента, який очолить країну після ймовірної відставки Лукашенка, але не вгамує протести.

При цьому ми маємо усвідомлювати, що прихильників такої «братньої допомоги» у Білорусі може бути не менше, а то й більше, ніж у Криму чи на Донбасі, адже ця країна давно є частиною російського інформаційного простору, її громадяни довіряють російським телевізійним каналам більше, ніж власному телебаченню, а фактичне знищення Лукашенком білоруської мови не залишає білорусам навіть теоретичного шансу створити якісний інформаційний продукт у найближчому майбутньому.

Таким чином, подальші судоми режиму Лукашенка і дестабілізація Білоруської держави можуть зробити цю країну новим об’єктом російської експансії. Доля Білорусі буде залежати не тільки від масовості і ефективності сьогоднішніх протестів. Справжні події у цій країні почнуться після того, як з білоруського режиму впаде маска Олександра Лукашенка і з’явиться обличчя Володимира Путіна – так, як це було в Україні 2014 року, коли зникла маска Віктора Януковича.

І тоді буде зрозумілим, яка кількість людей готова протистояти ймовірному російському поглинанню з такою відчайдушністю, з якою вона сьогодні протистоїть кийкам лукашенківських силовиків. Якщо достатньої кількості людей не знайдеться, Білорусь може зникнути з політичної карти світу ще до закінчення 2020 року, «приєднатися до Росії областями» – як свого часу й радив Олександру Лукашенку Володимир Путін.

https://www.radiosvoboda.org/a/30785197.html