Vitaly Portnikov (vokintrop) wrote,
Vitaly Portnikov
vokintrop

Іда Фінк. Недочитана книга

Есе про письменницю, яка розкрила повсякденність Голокосту.

Серед сотень книг, які я читав, навряд чи знайдеться дві-три недочитані: зазвичай я просто не починаю читати, якщо книжка мені не подобається з перших рядків, і жодна сила не змусить мене повернутися до несприйнятого тексту. І все ж деякі книжки я так і не дочитав. Не тому що не хотів, а тому, що не зміг.

Одна з них — збірка оповідань ізраїльської польськомовної письменниці Іди Фінк, яку я багато років тому придбав у Варшаві. Я досі хочу її дочитати. І досі не можу.

Іда Фінк — одна з моїх улюблених письменниць. Я чудово обізнаний із географією її життя і творчості — доводилось бувати і в її рідному Збаражі, і у Львові, де вона навчалася, і в Холоні, де прожила майже все післявоєнне життя, і в Яд Вашем, де працювала, і в Рамат-Авіві Комплекс районів на півночі Тель-Авіва, заснований у 1950-х роках після напливу іммігрантів зі Східної Європи., де померла. Я мало у кого зустрічав таку прозорість і легкість письма, таку ясність прози, точність образів, таку інтимну інтонацію, вивірений підбір ситуацій. Це як ковток чистої води — але не в спеку, а спокійного осіннього вечора.

Тільки ось історії ці — про Голокост.

Причім не про той Голокост, який ми всі собі уявляємо — Голокост концентраційних таборів і розстрільних команд у ярах і на майданах. Це оповідь про повсякденність Голокосту. Про тягучу повсякденність безвиході й зла. Це прозорість сірого — хай навіть на небі немає ні хмарини і яскраво світить сонце. Це склянка чистої води, якою захлинаєшся.

І ця повсякденність для мене виявилася страшнішою за описи життя і смерті у концтаборах. Концтабір — це екстремальна ситуація, це кінець. Від фіналу не очікуєш буденності, буденність кінця — це смерть. Не випадково, мабуть, найкращі книжки про концтабори написані авторами, які зуміли зберегти саркастичне ставлення до ситуації, навіть чорний гумор жадібних до життя людей у цих нелюдських умовах — поляком Тадеушем Боровським або литовцем Балісом Сруоґою. Крім того, у концтаборі кат, навіть наділений людськими рисами — завжди кат. А жертва, навіть якщо вона зраджує товаришів заради виживання, — завжди жертва. Тому що кат залишиться на цьому світі, а жертві, які б зусилля вона не докладала, доведеться опинитися на тому.

Але повсякденність Іди Фінк у геть інших кольорах вимальовує і героїзм, і байдужість, і зраду.

Знаєте, коли я зупинився в читанні? На оповіданні, де хлопчик, що допомагає поліції в ґетто — єврейський хлопчик, звичайно ж, — обманом вмовляє свою стару вчительку прийти в центр міста, на місце збору фактично вже засуджених до смерті.
Вчителька живе на околиці, комендант не хоче витрачати на неї бензин і посилати солдатів, йому потрібно, щоб старенька прийшла сама. І хлопчик — хлопчик, який, мабуть, і сам загине за кілька тижнів або місяців — домагається свого, розповідає, буцім комендант хоче домовитися про уроки французької. Вчителька одягає найкращу сукню і йде на страту. Хлопчик торжествує. (А може, він усе-таки залишився серед нас і також прочитав це оповідання — один із небагатьох, хто вижив у Голокості, сивочолий ветеран. Цікаво, він згадує свою вчительку чи вона для нього розчинилася в імлі містечка, де розгортається дія оповідань Іди Фінк. У тумані Збаража — так, це тут вона йде на площу...)

У цьому місці я й зупинився, тому що зрозумів: якщо продовжу, то втрачу віру в людяність, і що мені ще рано її втрачати. І що я повернуся до цієї книжки, коли вже так не боятимусь шрамів, які неминуче залишить на моєму серці кожне оповідання. Але я обов’язково дочитаю, присягаюсь. Я виконаю свій обов’язок перед кожним, хто волає до мене з тиші й темряви цих сторінок.

https://novapolshcha.pl/article/ida-fink-nedochitana-kniga/?
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Comments allowed for friends only

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments