June 14th, 2021

Krynica

Уряд у «Східному експресі»

Сьогодні вже колишній прем'єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу передає повноваження затвердженому парламентом новому голові уряду Нафталі Беннету. Для Ізраїлю це дійсно історична подія: колишній прем'єр зміг протриматися на посаді довше, ніж будь-хто з його попередників – 12 років – і зберігав посаду останні два роки в умовах безпрецедентної політичної кризи та перманентних парламентських виборів.

Здавалося, що навіть зараз, після четвертих виборів за ці два роки, Нетаньягу втримається – для цього він пішов на незвичайний для ізраїльського політика крок, намагаючись домовитися про підтримку свого уряду з лідером ісламістської партії ізраїльських арабів РААМ Мансуром Аббасом. Проте якраз це політичне новаторство і коштувало Нетаньягу посади – його партнери по можливій коаліції з числа представників партій ультрарелігійного єврейства категорично не погоджувалися з підтримкою арабської партії, а от конкуренти Нетаньягу цією можливістю скористалися і пішли второваною прем'єр-міністром дорогою домовленостей з партією РААМ.

У результаті Ізраїль отримав уряд, якого не було в цій країні за всю її історію – уряд змін, але яких? Лідер «блоку змін» лівоцентристський політик Яїр Лапід домовився з ультраправим політиком-популістом, лідером партії «Яміна» Нафталі Беннетом про створення кабінету, в якому Беннет і Лапід будуть змінювати один одного на посту глави уряду. При цьому до уряду увійшли як представники правих, так і представники центристських, лівих і навіть «занадто» лівих партій, які ніколи раніше не зустрічалися не те що в одному уряді, а навіть в одному ресторані. Ну і при цьому, як я вже говорив, вперше в ізраїльській історії уряд підтримала партія ізраїльських арабів, за що новий прем'єр Беннет спеціально подякував своєму попереднику Нетаньягу.

Що об'єднує всіх цих людей? Виключно бажання перервати перебування Нетаньягу на посаді прем'єр-міністра Ізраїлю – як у детективі Агати Крісті «Вбивство у Східному експресі». Причому якщо у представників центристських і лівих партій це пов'язано перш за все з очевидними ідеологічними розбіжностями з колишнім прем'єром – главою правої партії «Лікуд», то в керівників правих партій помітна не менш очевидна особиста образа.

Усі ці люди – не просто колишні коаліційні партнери Нетаньягу і міністри в його урядах. Вони – його найближчі співробітники, соратники і помічники, керівники його канцелярії, довірені особи і таке інше. Багато хто з них не те що не відрізняються від Нетаньягу ідеологічно, а намагаються бути схожими на нього в усьому. Але багаторічне перебування Нетаньягу при владі створило в еліті справжнісіньку політичну «пробку», а самого Нетаньягу перетворило з політичного лідера на вождя правого табору. І якщо ліві і центристські політики могли ще якось існувати у звичній опозиційній ніші, то праві просто чахли в тіні свого вождя – причому вождь, що природно для вождя, позбувався не просто яскравих особистостей, але й усіх, хто був на нього схожим. Так Нафталі Беннет, Авігдор Ліберман, Айялет Шакед, Гідеон Саар і Зєев Елькін перетворилися із соратників на особистих ворогів Нетаньягу – і всім їм знайшлося місце в новому уряді, в оточенні їхніх – і Нетаньяху – політичних опонентів.

Як працюватиме такий уряд, переповнений антагоністами, людьми, у яких протилежні погляди на принципові питання, сьогодні не скаже ніхто. Та й ніхто про це не думає. У лівих на вулиці, точніше на площі Рабина в Тель-Авіві – свято на честь падіння Нетаньягу. У правих на вулиці Бальфур, біля резиденції Нетаньягу, траур у зв'язку з тим, що багаторічний голова уряду залишає свою посаду й цю резиденцію. Будні почнуться тільки сьогодні.

При цьому стане ясно, що не може пройти жоден закон, який будуть пропонувати ліві партії – і тому, що згідно з коаліційною угодою, інші учасники коаліції можуть накласти на нього вето, і тому, що якщо праві з уряду об'єднаються з правими з опозиції, вони благополучно провалять будь-яку ліву ініціативу. Але те саме стосується законів, які пропонуватимуть праві. Ліві можуть заблокувати їх і на рівні уряду, і на рівні парламенту, де до центристів і лівих може приєднатися Об'єднаний арабська блок – ще одна партія, ліва і світська, яка залишилася в опозиції, на відміну від партії правих ісламістів, що увійшла до світського єврейського уряду. Тому уряд може ухвалювати тільки рішення, які задовольнять усіх відразу – що ще допускає компроміси в економіці, але обіцяє повний застій у політиці. А для нового прем'єра, який звик до гучних заяв і яскравих дій у стилі свого вчителя Нетаньягу, це означає тільки політичну смерть.

Однак не швидку, а повільну. Складається враження, що «альтернативний» прем'єр Яїр Лапід, який і заманив Нафталі Беннета і його партію до цієї дивної коаліції, зробив це заради політичного самогубства своїх правих партнерів й правого табору загалом. Беннет не зможе відмовитися від коаліції, тому що розуміє, що провалиться на найближчих виборах – праві не пробачать зради людині, яка запевняла їх, що ніколи не піде до одного уряду з Лапідом (про ізраїльських арабів і лівих політиків, думаю, і мови не було). Нетаньягу, попри хитку більшість, на яку спирається новий уряд, не зможе його повалити, тому що депутати з Об'єднаного арабського блоку зацікавлені в політичній смерті Нетаньягу набагато більше, ніж у політичній смерті Беннета. І все, що потрібно Лапіду, – це дочекатися часу, коли до нього перейде посада прем'єр-міністра, і постати перед своїми прихильниками в образі реформатора, якому заважають праві «динозаври» на кшталт Беннета. І після наступних виборів сформувати вже повноцінний лівоцентристський уряд. Тим більше, що правий табір може бути послабленим відходом з політики Нетаньягу, що перебуває під судом через звинувачення в корупції. А лідера такого калібру і напору праві ще довго не зможуть знайти.

Проте це станеться, якщо Беннет та інші праві політики з нового кабінету не віддадуть перевагу швидкій політичній смерті, а не довгій ганьбі і не втечуть з уряду завчасно на чергові позачергові вибори. Нетаньягу – майстер організації в країні обстановки тотальної нетерпимості, що він блискуче довів ще у 1990-ті роки, перед убивством прем'єр-міністра Іцхака Рабина. А зараз для колишнього прем'єра йдеться вже не про ідеологічне протистояння, а про виживання. І Нетаньягу постарається. Тим більше, що він прекрасно розуміє: новий уряд – це не уряд національної єдності, а уряд єдності його супротивників, який спирається на настрої частини суспільства. І навіть виборці правих парій, що увійшли до нового кабінету, часто не підтримують рішення своїх обранців.

Тому Нетаньягу культивуватиме в суспільстві атмосферу конфронтації і психозу, а Беннет разом із Лапідом будуть імітувати національну єдність за відсутності підтримки цього образу у прихильників самого Беннета. Те, що це буде не так просто, продемонстрував уже перший виступ Беннета як прем'єра – депутати від партії Нетаньягу переривали його образами. У той самий час сотні прихильників ультрарелігійного табору і, до речі, релігійні сіоністи, з табору яких вийшов сам Беннет, зібралися на молитовний мітинг біля Стіни Плачу в Єрусалимі – зрозуміло, проти нового кабінету. І це ще одна проблема нового ізраїльського уряду: мало того, що до нього увійшли люди, які ненавидять один одного навіть не по-людськи, а політично, так цей уряд ще й ненавидять ті, хто мав би підтримати політиків з правого табору в їхньому прагненні домовитися з лівими. І так, це не уряд національної єдності – що б там не думали його учасники.

Це уряд єдності проти Нетаньягу, який чіплявся за владу, бо вирішив, що крісло прем'єра – єдине, що вбереже його від суду. Але сьогодні Нетаньягу в кабінеті прем'єра вже не буде. А значить, закінчилася і єдність його опонентів і ворогів. Починається новий етап нескінченної ізраїльської політичної кризи.

https://lb.ua/world/2021/06/14/486945_uryad_shidnomu_ekspresi.html
Krynica

Фійон поповнив список “призначених” друзів Путіна

Колишній прем'єр-міністр Франції Франсуа Фійон поповнить список високопоставлених західних політиків, які отримують гроші у державних російських кампаніях
Коли запрошення Володимира Путіна прийняв колишній федеральний канцлер Німеччини Герхард Шредер, який став “обличчям” енергетичних проектів “Газпрому”, його рішення виглядало скоріше винятком з правил гідної поведінки професійного політика. До того ж Шредер пішов на російську службу задовго до російського нападу на Україну і запровадження західних санкцій проти Росії.

Однак з того часу все серйозно змінилося. Почалася війна, були запроваджені санкції, а для багатьох представників західного істеблішменту стало хорошим тоном обслуговувати Кремль. До Фійона була, наприклад, колишня міністерка закордонних справ Австрії Карін Кнайсль, на весіллі якої танцював Путін. Прихильниця австрійських ультраправих увійшла до ради директорів “Роснєфті” - кампанії, яку очолює найближчий соратник Путіна Ігор Сечин.

Але Фійон, при всій його підмоченій репутації - серйозний “улов”. Колишній прем'єр-міністр Франції, кандидат на посаду президента країни, до корупційного скандалу - один з провідних політиків держави. Тепер Фійон стане членом ради директорів “Зарубежнєфть”. Сам він вважає це абсолютно нормальним. “На сьогоднішній день я покинув політичну сцену і розвиваю активність у міжнародному консалтингу. Я допомагав багатьом європейським підприємствам у Росії останніми місяцями і мені пропонували увійти до ради директорів кількох російських компаній”, - заявив Фійон у коментарі для Le Monde. Те, як характеризують французькі медіа його дивні стосунки з Кремлем, Фійон називає “карикатурним”. Його не турбує, що особисті відносини з президентом Росії, якими він так пишався, тепер поставлені на матеріальну основу.

І ця жадібність до російських грошей, заради якої можна легко поступитися політичними поглядами і моральними принципами, ставить під сумнів здатність цивілізованого світу протистояти російському впливу. Якщо вже для колишнього канцлера Німеччини і колишнього прем'єра Франції немає ніяких проблем із продажем репутації - так що говорити про інших?

https://espreso.tv/vitaliy-portnikov-fiyon-popovniv-spisok-priznachenikh-druziv-putina
Krynica

Куронь — це був шанс

Есе про знакового діяча польської антикомуністичної опозиції.

Ми живемо у часи, коли за маскою ідеалізму зазвичай ховається розважливий цинічний популізм. Коли політик, звертаючись до людей із простими і щирими словами, у глибині душі насміхається з них, добре знаючи, що його щедрі обіцянки ніколи не будуть втілені. Коли світ поглинула пандемія коронавірусу, ми переконалися, наскільки насправді небезпечним для життя кожного може бути такий невгамовний популізм, таке брехливе загравання з маленькою людиною, за яким немає нічого, крім жаги влади.

І саме тому може видатися, що таких людей, як Яцек Куронь, зовсім і не було. Як би зараз сприймався Куронь, який, обіймаючи посаду міністра в першому некомуністичному уряді Польщі, особисто розливав безплатний суп нужденним? Як би зараз ми схарактеризували ту невгамовну готовність боротися із несправедливістю і захищати слабкого, яка вирізняла Куроня протягом усього його життя? Звичайно як популізм. Звичайно як бажання сподобатися. Звичайно, як прагнення кудись обратися.

А тим часом головне, що відрізняє Куроня від героїв сучасного політичного процесу — гранична щирість. Саме тому Куронь — це був шанс. Просто втрачений шанс. Він був ідеалістом насправді. Одним із небагатьох справжніх ідеалістів, які трапляються в політиці та суспільному житті. Навіть його близькі друзі, які потім стали моїми старшими товаришами і наставниками, ідеалістами вже не були — ні, вони стали прагматичними політиками, які знали закони великої гри і розуміли, що без поваги до цих законів не будуть можливими зміни у Польщі і взагалі у звільненій Європі.

А Куронь цих законів знати не хотів. Він думав не про закони гри, а про людей.
Саме тому я, до речі, так з ним і не познайомився. Стежив на відстані, з повагою, нерідко із захопленням — скажімо, на першому з’їзді «Руху», де він очолював польську делегацію — але як за великою дитиною. Моєю першою статтею про Куроня був, власне, некролог. І коли я зараз перечитав цей текст, опублікований у червні 2004 року на шпальтах київського видання «Дзеркало тижня», я переконався, що і тоді вже все розумів.

«Він був реформатором із людським обличчям — і повага до нього породжувала думку: якщо такі порядні люди мають подібні погляди, значить, у цих поглядах дійсно щось є...

Людський вираз обличчя — це взагалі дуже важливо. Це те, чого неймовірно не вистачає нашим політикам — і тим, хто вважає себе реалістами, і тим, хто проголошує себе демократами. Куронь свідомо діяв так, як варто було діяти, рахуючись із сумлінням, а не із кон’юнктурою моменту. З точки зору першого-ліпшого кар’єриста — він багато чого втрачав. А от з точки зору майбутнього Польщі, це були надбання, а не втрати».

Але, як мені здається, я тоді сам собі не вірив. Бо вважав, що політика повинна бути математикою — інакше нічого не вдасться змінити. І ось тільки зараз, коли у багатьох країнах прихильники змін із математичним мисленням програють лицемірам, які натужно розмазують намальовані сльози по ретельно загримованих целулоїдних фізіономіях, я розумію, як нам катастрофічно не вистачає Яцека Куроня.

Як нам катастрофічно не вистачає таких, як Куронь.

https://novapolshcha.pl/article/kuron-ce-buv-shans/