May 20th, 2021

Krynica

Потрібно боротися за санкції

Рішення американського державного департаменту щодо часткової відмови від санкцій проти “Північного потоку-2” - самі санкції тривають і посилюються, але разом із тим вони скасовані щодо компанії-оператора проекту і її керівника Матіаса Варніга - важко назвати перемогою української дипломатії
Однак їх можна достеменно назвати перемогою дипломатії німецької. Не випадково міністр закордонних справ ФРН Гайко Маас, який обговорював ситуацію навколо “Північного потоку-2” зі своїм американським колегою Ентоні Блінкеном, назвав американське рішення “кроком назустріч”. І це означає, що у Білому домі вважають поліпшення відносин із Німеччиною і взагалі “повернення” Сполучених Штатів на європейський континент куди більш пріоритетним завданням, ніж стримування будівництва “Північного потоку-2”. Ну і до того ж посилають недвозначний сигнал до Кремля: не випадково повідомлення про рішення державного департаменту з'явилося за 30 хвилин після початку зустрічі Ентоні Блінкена із міністром закордонних справ Росії Сергієм Лавровим.

Ну а те, що таке рішення держдепартаменту говорить про справжню довіру до офісу Володимира Зеленського, краще, аніж тисяча слів, думаю, не потрібно навіть пояснювати. Однак головне зараз - зовсім не тема про рівень цієї довіри, з ним все було ясно вже після того, як Блінкен запровадив персональні санкції проти недавнього бізнес-партнера чинного президента, олігарха Ігоря Коломойського.

Головне - це те, як загальмувати будівництво “Північного потоку-2”, як продовжити санкції. І тут зовсім ще не все є втраченим. Навіть якщо ми не можемо переконати у правильності нашої позиції адміністрацію і держдепартамент, реакція у Конгресі США свідчить, що в України є впливові союзники - як серед демократів, так і серед республіканців. Тобто може повторитися ситуація, яка була звичною за Дональда Трампа - коли небажання адміністрації ефективно діяти проти Росії і на підтримку України було оскаржено Конгресом і ставало законом.

“Я виступаю проти рішення про скасування санкцій і закликаю адміністрацію відмовитися від цього рішення, запровадити обмежувальні заходи, як цього вимагають закони, ухвалені Конгресом”, - говорить керівник комітету з міжнародних справ Сенату Боб Менендез, демократ. "Обурює, але, всупереч законам США, адміністрація Байдена активно допомагає Путіну добудувати його трубопровід". Це вже сенатор Тед Круз, республіканець. І таких ілюстрацій нерозуміння рішення держдепартаменту чимало.

А це означає, що за умови професійного підходу до ситуації можна добитися не просто продовження санкцій, а й їхнього подальшого законодавчого оформлення - на роки, якщо не на десятиліття.

Залишилося тільки проявити цей професійний підхід.

https://espreso.tv/vitaliy-portnikov-potribno-borotisya-za-sanktsii
Krynica

Сады Сахарова

Я хотел начать этот текст размышлением о бессмысленности проспекта. Бессмысленности проспекта Сахарова в Москве. Проспект есть, но как насмешка над памятью академика. Вот проспект Андропова - это, конечно же, не насмешка, это и есть суть. А проспект Сахарова в городе, где запрещают выставку к 100-летию Сахарова, - это уже какой-то Оруэлл. Понятно, что они с радостью переименовали бы этот проспект, присвоили бы ему имя какого-нибудь вурдалака, Моторолы какого-то. Но у них рука не поднимается - по крайней мере пока.

Но только это плохое начало. Я, пожалуй, начну иначе. Всякий раз, поднимаясь в Иерусалим, я проезжаю мимо садов Сахарова - и всякий раз радость от встречи с великим городом соединяется во мне с радостью от встречи с великим именем, с тем, что великий город, открывший человечеству саму суть гуманизма, встречает меня именем человека, воплощавшего этот гуманизм в ХХ веке и в государстве, в котором я жил. Сады Сахарова - это и есть настоящее торжество исторической справедливости, это и есть память, выраженная в каждой ветви куда точнее и честнее, чем в асфальте бессмысленного московского проспекта.

Но, может быть, не совсем бессмысленного?

Морозным декабрьским утром 1989 года вместе с народными депутатами СССР от Украины я приехал к Московскому дворцу молодежи на прощание с Андреем Дмитриевичем. Я навсегда запомнил эту растянувшуюся на километры очередь - где теперь все эти люди? Именно это прощание убедило меня, что свобода, о которой мечтал академик и в необходимости которой он убеждал соотечественников, это уже не книжное слово. Что справедливость - это то, к чему нужно стремиться. Что все эти люди, собравшиеся у гроба Сахарова, по существу, еще совсем не старого человека - ему было всего 68 лет - пришли сюда ради благодарности, ради веры в то, что их страну и их собственную жизнь действительно можно изменить.

Да, России, о которой мечтал академик Сахаров, нет. В путинской России его проспекты и улицы - бельмо на глазу. Но сады Сахарова в Иерусалиме есть. И есть улицы в странах, свободу которых он поддерживал с несгибаемой верой и с отчаянным романтизмом даже тогда, когда сама возможность появления этих стран на географических картах казалась политической фантастикой.

А Россия... Ну что Россия. В последний раз я разговаривал с Андреем Дмитриевичем за несколько часов до его смерти, после очередного заседания депутатского съезда. Это была на первый взгляд рутинная беседа, интервью в завтрашний номер: о чем договаривались на встрече Межрегиональной депутатской группы, что будет происходить на съезде. Уже практически закончив беседу и прощаясь со мной, он вдруг улыбнулся и завершил недоговоренную фразу:

- Завтра будет бой.

Эти слова я тоже навсегда запомнил.

https://graniru.org/opinion/portnikov/m.281789.html