May 8th, 2021

Krynica

«Кисло-солодке» частування від держсекретаря США. Про що засвідчив візит Блінкена до України?

Оглядач видання Washington Post Джон Хадсон назвав «кисло-солодким» візит американського державного секретаря Ентоні Блінкена до української столиці. Насправді цей образ – алюзія з однією зі страв святкового столу, якою пригощалися предки державного секретаря тут, в Україні.

Я ще добре пам’ятаю смак цього блюда, кисло-солодкої печені, що супроводжувало будь-яке велике свято у єврейській родині. І пам’ятаю своє дитяче здивування: м’ясо начебто кисле, але одночасно – і солодке. Так на самому початку життя, на святі, починаєш розуміти, що це життя не є таким простим, як може здаватися.

Те ж саме можна сказати і про візит державного секретаря до Києва. З одного боку – це очевидний потужний сигнал американської підтримки Україні. Уже сам той факт, що державний секретар відвідав Україну першою з країн нашого регіону, вже сам той факт, що президент Володимир Зеленський став першим і поки єдиним керівником із країн Центральної та Східної Європи, якому телефонував президент Сполучених Штатів, говорить багато про що. І перш за все про те, що на майбутньому саміті президентів США і Росії Джозеф Байден напевно буде розмовляти з Володимиром Путіним про необхідність деескалації ситуації в Україні. І що у такій деескалації зацікавлені не тільки у Києві, а й у Вашингтоні. А у Сполучених Штатів куди більше інструментів тиску на Росію, ніж в України.

З іншого боку, Ентоні Блінкен не приховував, що у Сполучених Штатах стурбовані кроками українського керівництва, які можна назвати відступом від реформ.

І головним тривожним сигналом – «поганим сигналом», як сказав сам державний секретар – стала ситуація навколо зміни керівництва «Нафтогазу України». Те, що глава американського дипломатичного відомства публічно заговорив про цю проблему, відображає всю глибину американської стурбованості. Адже готовність дотримуватися процедур, відповідних азам корпоративного права – це не інтереси Сполучених Штатів. Це, перш за все, інтереси України. А коли ці процедури порушуються, створюється живильне середовище для корупції, яку не здолати ніяким антикорупційним органам і ніякому громадському ентузіазму.

Саме тому Ентоні Блінкен на спільній пресконференції із українським президентом Володимиром Зеленським говорив про два найбільших виклики для України – російську агресію і корупцію, пов’язану із впливом олігархів. Варто нагадати в цьому зв’язку, що Блінкен – саме той чиновник, який запровадив персональні санкції проти Ігоря Коломойського і членів сім’ї олігарха. І зрозуміло, що Сполучені Штати будуть з особливим інтересом спостерігати, які кроки зробить українська влада, щоб звільнити країну від олігархічного впливу.

Це і є той самий «кислий» смак у «солодкому» блюді, запропонованому в Києві. Підтримка країни, яка бореться за свій суверенітет і за зміни у власному житті – це важлива частина американської зовнішньої політики, американського уявлення про цінності. Але саме тому, що мова йде про цінності, варто нагадати: давно минули часи, коли один з американських президентів нібито відгукнувся про одіозного нікарагуанського диктатора «Сомоса – сучий син, але він наш сучий син».

Ми, на щастя, живемо в іншому світі. У світі, де союзник повинен бути не «ворогом мого ворога», а однодумцем у боротьбі за спільні цінності. І це повинен розуміти кожен, хто хотів би після «кисло-солодкого» частування перейти до десерту.

https://www.radiosvoboda.org/a/ukrayina-ssha-vizyt-blinkena-viyna/31243533.html
Krynica

«Десятиліття брехні про війну. У Росії досвяткувалися аж до путінського «побєдобєсія»

Брехня і перемога
(Вперше цю статтю було опубліковано на сайті Радіо Свобода у 2020 році)

9 травня 1981 року я, тоді ще 14-річний школяр, прийшов на відкриття нової будівлі «Українського державного музею Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років» на Печерських пагорбах. Рух було перекрито: від комплексу щойно від’хав кортеж генерального секретаря ЦК КПРС, голови президії Верховної Ради СРСР Леоніда Брежнєва.

Брежнєв – йому залишалося жити всього півтора року – був головною фігурою на церемонії і учасники відкриття музею вшановували його, скромного офіцера воєнних часів, як одного з полководців Другої світової війни. Але це вже було настільки звичним атрибутом останніх років правління Брежнєва, що я просто не помітив ритуальних улесливих промов.

Шок чекав мене вже під час екскурсії по музею, у залі бойової слави. Там, у цоколі монумента «Батьківщини-мати», золотими літерами по білому мармуру, були вибиті прізвища героїв Радянського Союзу – учасників війни. І що ж я побачив нагорі?

Зображення чотирьох зірок героя і напис:

Брежнєв Леонід Ілліч

Жуков Георгій Костянтинович.

Брежнєв справді тоді вже був тричі героєм Радянського Союзу і героєм соціалістичної праці (через півроку він отримає ще одну зірку героя і «вознесеться» над маршалом Жуковим, який був «усього лише» чотири рази героєм Радянського Союзу). Але ось тільки маршал Жуков, три з чотирьох своїх зірок отримав за участь у бойових діях і дві – під час Другої світової війни (четверту – за придушення антикомуністичного та антиімперського повстання в Будапешті). А Брежнєв вперше став героєм Радянського Союзу вже тоді, коли був генеральним секретарем ЦК. Пізніше присвоїв собі звання маршала і навіть нагородив себе самого орденом «Перемога» – в порушення статуту самої нагороди (після смерті Брежнєва його родичам довелося повернути орден). І ось – кульмінація. У залі бойової слави музею цей чоловік, який був політпрацівником і отримав генеральські погони тільки наприкінці війни, був на першому місці – перед усіма маршалами, генералами, перед знаменитими льотчиками, танкістами, артилеристами…

Так я отримав дуже хороший – і наочний – урок фальсифікації історії Другої світової війни. І якщо задуматися, всі ці роки були – і залишаються – битвою правди і фальсифікації. Це теж фронт і теж спадщина цієї страшної війни.

Приховування фактів і підміна їх міфами
Кажуть, що історію війни завжди пишуть переможці. Але переможці – аж ніяк не завжди фальсифікатори. А в Радянському Союзі – і у путінській Росії – це саме так. Приховували факти і намагалися підмінити їх міфами. Приховували документи – той же пакт Молотова-Ріббентропа пролежав у закритих архівах радянського керівництва аж до краху СРСР.

Намагалися не згадувати про перші, найстрашніші роки війни. Намагалися давати слово маршалам і затикати рот солдатам – це вже після першої опублікованої повісті київського письменника Віктора Некрасова «В окопах Сталінграду» з’явився вираз «солдатської правди» і люди, які ризикували своїм життям і бачили, як гинули їхні товариші, отримали можливість розповісти про кошмар війни. А до цього війна була як у фільмі «Падіння Берліну» – свято і оплески Сталіну, який прилетів до німецької столиці (насправді диктатор там не був).

Коли реальні події зникли під сміттям пропаганди, стали святкувати – і досвяткувалися аж до путінського «побєдобєсія»
З історії війни викреслювали цілі розділи. З вулиць радянських міст виганяли інвалідів, які пожертвували своїм здоров’ям, своїми руками і ногами заради перемоги. Засипали Бабин Яр – щоб забули про незручний Голокост. Намагалися перетворити війну на перемогу російського народу – так, ніби громадяни інших національностей не воювали й не гинули. І тоді, коли реальні події зникли під сміттям пропаганди, стали святкувати – і досвяткувалися аж до путінського «побєдобєсія».

А насправді перемога у будь-якій війні – це не «свято зі сльозами на очах», як співається в радянській пісні. Це усього лише можливість плачу в тиші, без страху завтра загинути самому й втратити близьких. Без бомбардувань, боїв і концентраційних таборів. Але із розумінням, що все це було вчора. Це можливість плачу серед руїн, на які перетворилася вся Європа – і Україна також. Це можливість плачу серед «похоронок», які були чи не у кожній родині. Це зараз здається, що перемога – це святкові салюти. А тоді люди, які пережили обстріли і бомбардування, божеволіли від кожного салюту – як зараз бояться салютів наші співвітчизники, що пережили російські обстріли.

Але все ж найголовніше у перемозі – це правда про війну і про всю її нелюдяність. Тому що якщо цю правду приховувати і не вистраждати, потім обов’язково з’являється бажання воювати і вбивати.

Радянське керівництво і його російські спадкоємці зробили все можливе, щоб приховати цю правду і підмінити її пропагандистською тріскотнею. Ось чому українці відзначають чергову річницю перемоги в країні, яка продовжує воювати. Територію якої окуповують і обстрілюють, громадян – вбивають і позбавляють завтрашнього дня. У країні, яка стала жертвою агресії у нібито мирний час.

У країні, яка стала жертвою десятиліть брехні про війну.

https://www.radiosvoboda.org/a/30602512.html