May 6th, 2021

Krynica

Вони вбивають і в Африці

Розслідування французьких журналістів, яке підтвердив звіт експертів ООН щодо масового порушення прав людини у Центральноафриканській Республіці (ЦАР), знову продемонструвало, що російські політичні апетити аж ніяк не обмежуються сьогодні пострадянським простором. Що Кремль, як і у радянські часи, поспішає на допомогу будь-якому авторитарному режиму, який потребує силової підтримки і не здатен впоратися з власним народом за допомогою своїх силовиків.

Так російські найманці виявилися в ЦАР. При цьому найманцями їх можна назвати дуже умовно. Усі ці російські приватні військові компанії, починаючи з «Вагнера», – це аватари російської армії. Просто Кремль не хоче діяти відкрито, і всюди – включно з Україною або ЦАР – діє у своїй звичній логіці «іхтамнєтов». Але постійно палиться.

Їх там не було у Криму, але після окупації півострова Путін радісно визнав присутність окупаційного контингенту ще тоді, коли сама Росія формально визнавала Крим частиною України. А як це тоді називалося? «Самооборона Криму»? Їх там не було на Донбасі, але ось тільки постійно публікуються перехоплення розмов російських військових і «найманців», яких привозили прямо з російських військкоматів.

А французьким розслідуванням чомусь обурюється посольство Росії в ЦАР – здавалося б, що йому до приватної військової компанії? Але ж компанії в ЦАР просто немає, а є російські «інструктори», яких запросила влада. І, зрозуміло, посольство у кращих традиціях російської дипломатії радить журналістам розслідувати злочини повстанців, а не «вагнерівців». Нічого не нагадує? Не нагадує постійних порад розслідувати українські «злочини» на Донбасі, а не дії російських окупантів і їхніх посіпак?

І так, коли читаєш матеріали розслідування, то здається, що читаєш не про Африку, а про Донбас. Та сама атмосфера терору, встановлена прибульцями з Росії і тими, хто їм допомагає. Те саме розчарування «простих людей», які очікували, що прибульці «встановлять порядок», а самі перетворилися для нових господарів життя просто на матеріал для грабежів і зґвалтувань. Та сама «глибока заклопотаність» світової спільноти – у ЦАР, на відміну від «ДНР» і «ЛНР», навіть є миротворчий контингент ООН, який ніяк не обмежує самоуправства російських злочинців. І так, вони тепер убивають і в Африці. Не тільки на Донбасі.

Може, звичайно, виникнути питання – а навіщо це потрібно Путіну? Що він у Африці забув? Не варто думати, що російський президент не знає, що він робить. По-перше, з ЦАР – як і з окупованої частини Донбасу, як і з Криму – можна викачати гроші, не просто ж так там тиняються зомбі путінського кухаря Пригожина. По-друге, якщо у випадку з «народними республіками» Путін тисне на Україну, то у випадку з ЦАР Путін тисне на Францію, колишнього суверена цієї частини Африки. Так, звичайно, це не такий ефективний тиск, як у випадку з Донбасом, але й Франція не Україна: тиснуть як можуть. І взагалі я не стверджував би, що нічого не досягають.

Коли президент Франції Еммануель Макрон у серпні 2019 року, напередодні саміту групи семи у французькому Біарриці приймав Путіна у своїй резиденції у форті Брегансон, однією з головних цілей глави Республіки було якраз домовитися про зменшення ролі Росії в ЦАР в обмін на сприяння врегулюванню в Україні. Саме тому Макрон так був зацікавлений у паризькому саміті «нормандського формату», а посольство Франції в Києві не приховувало свого задоволення у зв'язку зі зміною влади в нашій країні. І сам Макрон на зустрічі з Путіним говорив «про той вибір, який був зроблений президентом Зеленським останнім часом, про ту позицію, яку він займав останнім часом» – цікаво, що ж це за вибір був такий?

Звичайно, у Макрона нічого не вийшло – бо його, як і Зеленського, Путін серйозно не сприймає, що йому той Макрон. І ще тому, що Путін ніколи не відмовляється від важелів впливу і джерел наживи. Французький президент, якщо судити по змінах у його риториці, це вже зрозумів. А український поки що навіть не намагається зрозуміти.

https://lb.ua/world/2021/05/06/484008_voni_vbivayut_i_afritsi.html
Krynica

Убивать и замалчивать

Если бы депутатам Государственой думы России вручали что-то вроде национальной "премии Дарвина" за самую безумную законодательную инициативу, то, конечно же, Ямпольская, Жуков и унылый "сенатор"-пропагандист Пушков могли бы посостязаться за эту награду с Яровой, давно ставшей именем нарицательным для обозначения законодательного сумасшествия путинского режима.

Потому что сама идея принять закон, запрещающий историю, - а именно в этом смысл запрета на публичное отождествление роли Советского Союза и нацистской Германии в годы Второй мировой войны - в эпоху интернета и прозрачности информационного пространства это не просто мракобесие, а именно что сумасшествие самих депутатов и тех в Кремле, кто дергает за ниточки эти обветшавшие жуткие куклы.

Это в самом Советском Союзе могли запрещать книги и сажать в тюрьмы за их прочтение. Понятно, что адептам путинской России, этого ошметка сталинизма, очень хотелось бы обратно, к родным вождям. Но как туда добраться в эпоху интернета? Ведь книги можно издавать и за рубежами России. Лекции можно читать и в YouTube. В архивах КГБ можно работать не только в Москве, но и в Киеве - здесь все открыто, приезжайте, читайте, убеждайтесь, что по шкале преступлений по многим пунктам Сталин не только догнал, но и обогнал Гитлера.

Как все это скрыть теперь? Пакт Молотова - Риббентропа? Совместный военный парад большевиков и нацистов в поруганной диктаторами Польше? Катынь? Массовые изнасилования и репрессии против мирного населения - да, и отнюдь не только в Германии, хотя непонятно, почему нужно оправдывать массовые изнасилования и убийства в Германии. И как нужно ненавидеть собственный народ, чтобы пытаться удержать его в моральной бездне незнания и неуважения к правде. Пытаться внушить, что быть гражданином преступного государства - это честь, а не замечать и даже одобрять преступления этого государства - это и есть патриотизм?

Это нежелание отделять добро от зла, понимать, что борющееся за суверенитет государство может совершать военные злодеяния, что рядом с героизмом и стремлением сражаться за родину может быть и банальное мерзкое преступление, совершенное тем же героем, - тем и страшна война, что она уродует души - и так уже сыграло с российским обществом злую шутку. Это было доказано чеченскими войнами, которые привели к расчеловечиванию российских силовиков и широкой общественной поддержке полковника Буданова. Именно поэтому россияне так равнодушно в массе своей реагируют на вторжение своего государства в другие страны, на бомбардировки Алеппо, на пытки в донецких подвалах, на похищения в Крыму, на массовые изнасилования в Центральноафриканской Республике. Эти преступления, в отличие от преступлений Второй мировой войны, происходят на наших глазах и дают основания сравнивать не только сталинский и гитлеровский, но и путинский и сталинский, путинский и гитлеровский режимы. И это, кстати, никакими законами пока что не запрещается.

И да, признаю, что Владимиру Владимировичу, при всей крови, прилипшей к его загребущим рукам, до Сталина и Гитлера еще далеко. Есть над чем работать.

https://graniru.org/opinion/portnikov/m.281701.html
Krynica

Крым и совесть

Крымские правозащитники продолжают фиксировать ухудшение ситуации со свободой совести на аннексированном Россией полуострове. Крымская правозащитная группа выступила с заявлением, в котором говорится о систематических нарушениях свободы вероисповедания. В качестве примера приводятся репрессивные действия российских властей по отношению к мусульманам и протестантам. С протестантами сейчас, кстати, воюют по всей России. В мусульманские общины тоже регулярно приходят с обысками по подозрению в радикальных настроениях, но в Крыму это имеет особый характер по сравнению с Кавказом и Поволжьем. Репрессивными действиями в мечетях власть, похоже, не просто хочет добиться лояльности духовенства, но и содействовать постепенному выдавливанию крымских татар с родной земли. Кремль не может позволить себе роскоши действовать с размахом Сталина и Берии, поэтому, думаю, и применяет хорошо знакомые чекистские приемы.

О том, что происходит в Крыму с общиной Православной церкви Украины, можно и не напоминать. Мы каждый день получаем свидетельства вопиющего пренебрежения правами верующих этой церкви. Русская православная церковь не осмелилась изменить границы собственной канонической территории после оккупации Крыма Россией, и поэтому Крым остался в формальной юрисдикции Украинской православной церкви Московского патриархата. Понятно, что сама эта религиозная организация и в духовном, и в политическом смысле остается под эффективным контролем патриарха Кирилла, так что формальное сохранение приходов в Крыму за УПЦ мало что меняет. Но все же патриарх Кирилл не решился изменить юрисдикцию этих приходов, а у российских властей, похоже, хватает желания и ресурсов бороться с последними несколькими священниками Православной церкви Украины на земле Крыма. И при этом об этих преследованиях говорят только правозащитники и журналисты. Священники УПЦ МП, имеющие возможность пользоваться всеми привилегиями людей, окормляющих паству в демократическом государстве, о страданиях своих братьев по вере на полуострове почему-то молчат. Молчат и на материковой Украине, молчат и в самом Крыму...

А если вспомнить, что большую часть прихожан ПЦУ в Крыму составляют этнические украинцы, желающие молиться на родном языке, или просто люди, которые не стали гражданами России после оккупации, то получатся, что Кремль своими действиями на полуострове загоняет этих людей в самое настоящее гетто. Лишает свободы совести, лишает собственности – как это происходит с землей на прибрежных территориях Крыма.

https://ru.krymr.com/a/vitaliy-portnikov-krym-i-sovest/31240597.html
Krynica

Це був не протокольний візит

Вже зараз можна сказати, що візит американського державного секретаря до української столиці був аж ніяк не протокольним візитом
І не тільки тому, що він проходив перед можливою зустріччю американського і російського президентів - і в цій ситуації американському керівництву було важливо і продемонструвати підтримку України, і обговорити з українським керівництвом загальні підходи до проблем напередодні переговорів з Путіним. Але ще й тому, що американська адміністрація під час цього візиту продемонструвала, що для неї є важливим в Україні. Причому продемонструвала публічно.

Важливий сигнал - зустріч держсекретаря із керівниками парламентських фракцій. Цим Блінкен вигідно відрізняється від Зеленського, який продовжує навіть у ситуації необхідності досягнення національної єдності лаяти своїх попередників і займатися наклепами на них в надії догодити люмпенізованому й проросійському електорату.

Важливий сигнал - зустріч із предстоятелем Православної церкви України в ситуації, коли влада намагається дистанціюватися від найбільшого цивілізаційного досягнення останніх десятиліть в надії догодити виборцям з Московського патріархату і прихильникам “русского мира” в Україні.

Важливий сигнал - квіти захисникам України, ще одне нагадування про російську агресію проти нашої країни.

Важливий сигнал - нагадування про важливість корпоративного управління на тлі розповідей Зеленського про його реформаторські успіхи. Це означає, що цивілізований світ гідно оцінив брудний трюк української влади зі зміною керівництва “Нафтогазу” і не збирається закривати на це очі. Ну і, звичайно ж, нагадування про олігархів, які плодять корупцію.

А важливий сигнал від Зеленського - це Єрмак поруч із ним на переговорах одразу ж після публікації розмови із Джуліані. Цей сигнал Блінкен, звичайно ж, помітив.

https://espreso.tv/vitaliy-portnikov-tse-buv-ne-protokolniy-vizit