April 28th, 2021

Krynica

Лавров створює міф про “агресивну Україну”

Глава російського зовнішньополітичного відомства Сергій Лавров заявив, що повномасштабної війни з Україною можна і потрібно уникнути і в цьому полягає позиція України і так званих “ополченців” - тобто російських маріонеток на окупованих Росією територіях
Однак міністр закордонних справ Росії наголосив, що не може відповідати за дії українського президента Володимира Зеленського, який “у своєму прагненні утриматися при владі будь-якою ціною” готовий “потурати неонацистам і радикалам”.

Це і є зараз головна політична лінія Москви - створення міфу про “агресивну Україну”. Немає ніякого значення, що сам Зеленський постійно говорить про мир і закликає до зустрічі з Путіним. Має значення тільки “непередбачуваність” українського президента і його готовність задовольняти політичні бажання міфічних “неонацистів”.

Можна, звичайно, поблажливо посміхнутися з приводу такої риторики. Ми ж, мовляв, чудово розуміємо, що Зеленський не збирається починати широкомасштабну війну з Росією. І якщо він не збирається і Росія не збирається - так чого хвилюватися?

Але розмови російських чиновників про “непередбачуваність” Зеленського і його готовність до великої війни - це підготовка російської і світової громадської думки до того, що така війна є можливою. І для її розв'язання зовсім не потрібні ніякі дії Зеленського. Москві досить влаштувати провокацію на лінії розмежування на Донбасі, на адміністративному кордоні з Кримом або просто на кордоні України і Росії. І звинуватити у цій провокації Україну - у кращих традиціях Сталіна чи Гітлера, цих двох зразків для наслідування для сучасної російської політичної еліти. Зрештою, хіба окупацію Криму Росія не виправдовувала міфічним “поїздом націоналістів”, який відправлявся на півострів? А що такого потяга ніколи не було, ніякого значення не має. Важливим є міф, важливою є пропаганда, важливим є привід для війни, який може вигадати сам агресор.

Тому прагнення російського керівництва всупереч фактам і здоровому глузду продовжувати говорити про “агресивного Зеленського” і про те, що до великої війни готується Україна - найкращий доказ того, що до такої війни готується сама Росія. Що це Росія шукає привід для такої війни. А якщо привід не знайде - так російські спецслужби цей привід просто вигадають.

https://espreso.tv/vitaliy-portnikov-lavrov-stvoryue-mif-pro-agresivnu-ukrainu
Krynica

Непередбачуваний президент: Байден і Україна

Сьогодні, коли виповнюється 100 днів перебування на посаді президента Сполучених Штатів Джозефа Байдена, світові медіа говорять у першу чергу про його "передбачуваність".

Власне, це і було оголошено головною політичною метою нового глави держави – знизити температуру в Вашингтоні, зробити американське – а значить, і світове – політичне життя більш передбачуваним і зрозумілім. І дійсно, не дивлячись на пандемію, останні три місяці ми живемо у світі, у якому новини зі Сполучених Штатів більше не є калейдоскопом несподіваних твітів глави держави і спроб його оточення пояснити, що ж мав насправді на увазі Дональд Трамп.

Немає непояснених призначень і необґрунтованих відставок, немає тієї атмосфери скандалу і тривожного очікування, у якій всі ми жили під час попереднього президентства. Так, Трамп – це справжня знахідка для нас, журналістів. Байден з цієї точки зору – нудний президент, не випадково конкурент називав його “сонним Джо”. Але професійна політика повинна бути саме такою – передбачуваною і відповідальною, позбавленою циркових елементів, які геть знищують навіть очевидні добрі наміри і перетворюють політичне життя зі служіння держави на служіння реготливому натовпу.

Однак з точки зору ставлення Джозефа Байдена до України ми як раз можемо назвати його “непередбачуваним” президентом. Непередбачуваним з тієї точки зору, що напередодні появи нового глави держави в Овальному кабінеті багато спостерігачів стверджувало, що Байден буде намагатися уникати української теми. Уникати саме через її токсичність для його політичної кар’єри. Занадто багато було сказано про те, що у період свого перебування на посаді віцепрезидента США Байден скористався “кураторством” українського напрямку у своїх особистих інтересах. Ну і, зрозуміло, про те, що цим “кураторством” у своїх особистих інтересах скористався його син Хантер. Тема “українського досьє” Байдена могла стати головною темою виборчого штабу Трампа перед президентськими виборами, про неї постійно згадував сам Трамп – в тому числі й під час знаменитої телефонної розмови із Зеленським, яка призвела у результаті до першого імпічменту. Так чи варто було Байдену знову згадувати про Україну, щоб нарватися на нову критику, нові неприємності, пов’язані з українською темою?

Дійсність, однак, продемонструвала, що новий президент США – людина не з боязких. По-перше, вже у перші дні його перебування на посаді глави держави виявилося, що помилилися ті спостерігачі, які передбачали, що нова адміністрація взагалі у найближчі місяці не займатиметься зовнішньою політикою, а зосередиться на внутрішньополітичних проблемах, яких у сучасній Америці чимало – перш за все на боротьбі з пандемією. Виявилося, що незважаючи на очевидне прагнення побороти епідемію, зовнішня політика стала такою ж важливою частиною активності нового президента США, як і внутрішньополітичні проблеми. “Америка повертається” – це стало вже не гаслом, а серією конкретних кроків.

По-друге, Україна зайняла в американській зовнішній політиці пріоритетну позицію буквально з перших днів. Уже в першій телефонній розмові з президентом Росії Володимиром Путіним новий американський президент недвозначно заявив про підтримку українського суверенітету.

Українська тема постійно присутня у публічних заявах як самого Байдена, так і провідних представників його адміністрації. І для Кремля, і для світу це – недвозначний сигнал. У Росії зовсім не розв’язані руки стосовно України – бо американцям наразі не до цього. Навпаки, нова адміністрація може реагувати на нову кризу навколо України куди більш оперативно, ніж її попередники.

По-третє, самі контакти нової адміністрації з офісом українського президента виявилися контактами, скоріше, “виховного” характеру. Після обрання Байдена багатьом здавалося, що новий президент буде цуратися Володимира Зеленського, пам’ятаючи про роль українського президента у скандалі з Трампом і про дивну, якщо не сказати більше, реакцію Зеленського на скандал з “плівками Деркача”.

Дійсно, Байден довгий час уникав контакту з українським колегою, але держсекретар США Ентоні Блінкен досить оперативно встановив контакт з міністром закордонних справ України Дмитром Кулебою. А коли Путін зайнявся концентрацією російських військ біля українських кордонів, Байден подзвонив Зеленському. І це продемонструвало, що коли мова йде про захист України, цей мотив для президента США є набагато більш важливим, ніж його особисте ставлення до президента України. Здається, що й надалі контакт з офісом Зеленського залишиться таким самим – педагогічним.

Українського президента будуть заохочувати за дії, які відповідають національним інтересам його власної країни, але будуть утримуватися від контактів, коли популізм Зеленського і його прагнення захистити інтереси олігархів і власного оточення будуть шкодити цим інтересам. Ну і зараз ми на порозі “очної педагогіки” – до Києва збирається держсекретар США, можливо, за кілька місяців з’явиться і новий американський посол. А це означає, що до дій української адміністрації, яка сама по собі є провінційною тінню трампізма, в Білому домі будуть продовжувати ставитися з особливою увагою. І це логічно – якщо США хочуть мати в особі України реального союзника і допомагати цій країні, то союзник не повинен збожеволіти.

Зрозуміло, що наразі ми можемо говорити виключно про сигнали, а не про реальні дії. Перші 100 днів – це лиш можливість скласти враження про те, якою може бути лінія поведінки нової адміністрації зі стратегічних напрямків. Деякі контури дій можуть бути намічені й під час українського візиту американського держсекретаря Ентоні Блінкена, і, звичайно ж, під час європейського турне Байдена та його можливої ​​зустрічі із президентом Росії.

Перебільшувати можливості США з точки зору розв’язання українських проблем я теж не став би. Зрозуміло, що реформи в нашій країні та її захист від імовірного нападу – справа самих українців і їх готовності чимось жертвувати заради змін і збереження суверенітету. Але й применшувати можливості США з точки зору стримування подальших агресивних кроків Кремля і допомоги справжнім українським реформаторам теж не варто.

https://bykvu.com/ua/mysli/neperedbachuvanij-prezident-bajden-i-ukraina/