March 20th, 2021

Krynica

Вірменія: передчуття «вірменського Медведчука»

Прем'єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян заявив про проведення у країні позачергових парламентських виборів на тлі гострої політичної кризи, спровокованої поразкою у другій карабаській війні. Опозиційні сили – втім, як і багато громадян, які були до цієї поразки щирими прихильниками вірменського лідера – звинувачують у ній саме Пашиняна. Влада викликає відторгнення ще й тому, що буквально до останнього дня приховувала від співвітчизників справжній стан справ на фронті і неминучість поразки. Тому угода, досягнута Пашиняном, президентом Азербайджану Ільхамом Алієвим і президентом Росії Володимиром Путіним, призвела до масових протестів у Єревані та інших містах країни. Вимоги про відставку Пашиняна з того часу не вщухають. І навіть готовність прем'єра до проведення виборів навряд чи стабілізує ситуацію.

Опозиція називає як неодмінну умову виборів відставку Пашиняна, а єдиний кандидат від опозиції на посаду глави уряду, ветеран вірменської політики Вазген Манукян уже заявив, що не братиме участі у виборах і що нові вибори, якщо їх проведе саме Пашинян, будуть катастрофою для країни.

Російське зовнішньополітичне відомство назвало рішення про вибори внутрішньою справою Вірменії. Однак ясно, що в Москві навряд чи хочуть, щоб вірменський прем'єр зберіг владу – хоча на офіційному рівні цього і не скажуть. Власне, Пашинян викликає несприйняття в Кремлі ще з 2018 року, коли він очолив вірменський революційний рух і домігся відходу з політики третього президента країни Сержа Саргсяна, який намагався зберегти владу вже в ролі прем'єр-міністра.

Однак справжнє відторгнення російського керівництва Пашинян заслужив, коли домігся судового переслідування другого президента країни Роберта Кочаряна за розгін акцій протесту в Єревані у березні 2008 року. Ці акції проходили якраз у момент передачі влади від Кочаряна Саргсяну, загинули люди, багато учасників протесту були репресовані, а серед них і Пашинян, засуджений до семи років ув'язнення (з яких залишався в ув'язненні понад рік після винесення вироку).

Для Путіна арешт Кочаряна став мало не особистою образою – другий президент Вірменії вважається приятелем другого президента Росії, таким собі «вірменським Медведчуком», політиком, набагато більш проросійським, ніж його наступник Саргсян, який, як відомо, намагався підписати угоду про асоціацію з Європейським Союзом і відступився тільки під грубим особистим натиском Путіна. Російський президент неодноразово «сигналізував» вірменському прем'єру, аж до особистих контактів з Кочаряном. Але Пашинян залишався непохитним.

Ну а потім була Друга карабаська війна, під час якої Путін просто спостерігав за тим, що відбувається, і втрутився вже після того, як азербайджанські війська встановили контроль над так званим «поясом безпеки» – азербайджанськими районами навколо Карабаху – і навіть зайняли місто Шуша, яке розташоване безпосередньо на території самопроголошеної республіки. З цього моменту гарантами збереження вірменського населення в Карабасі стали російські війська, а вірменська опозиція стала вимагати відставки Пашиняна.

І аж ніяк не тільки опозиція. В останні тижні загострився конфлікт прем'єра і військових – практично все військове керівництво країни на чолі з начальником генштабу Оніком Гаспаряном зажадало відставки уряду. Пашинян відправив начальника генштабу у відставку, проте президент країни Армен Саркісян відмовився підписувати відповідний указ. Коли рішення набуло чинності без президентського підпису – Конституція Вірменії як парламентської республіки передбачає таку процедуру – його скасували судові інстанції, і поки що начальник генштабу продовжує працювати, а призначений Пашиняном його наступник – ні. Отже, можна говорити про очевидну слабкість влади, проти якої виступає і велика частина політичної еліти, і частина вулиці, і військове керівництво, і, звичайно ж, Кремль.

Чому Пашинян ще тримається? Перш за все тому, що ніякої нової альтернативи йому немає, а представники старих політичних еліт викликають очевидне неприйняття – власне, в тій скрутній ситуації, в якій перебуває Вірменія навіть не внаслідок поразки у війні, а внаслідок багаторічного перебування в ролі російського сателіта з корумпованою владою на чолі, є передусім їхня відповідальність. І ніхто не сказав, що дострокові вибори призведуть до остаточного зникнення Пашиняна з політичної сцени Вірменії.

Але, звичайно, Москва намагатиметься цього не допустити, і їй не до настроїв вірменської вулиці. Якщо подивитися проросійські вірменські сайти і телеграм-канали, неважко буде помітити, кого Кремль готує в наступні керівники Вірменії і хто отримує найбільше голосів в опитуваннях на тему «кого б ви хотіли бачити на чолі країни».

Це, звичайно ж, Роберт Кочарян, який уже заявив про свою готовність повернутися до влади. І якщо вірменський виборець із цим не погодитися, Москва і далі буде дестабілізувати Вірменію – поки вірмени не зрозуміють, що не мають права голосу, або поки вірмени не зрозуміють, що Путін хоче позбавити їх і права голосу, і перспективи побудувати цивілізовану демократичну країну.

Утім поки що другий варіант виглядає скоріше фантастичним.

https://lb.ua/world/2021/03/20/480278_virmeniya_peredchuttya_virmenskogo.html
Krynica

Україна і «Північний потік-2». Три запитання до прихильників цього проєкту

Державний департамент США попередив, що стежить за зусиллями, спрямованими на добудову газопроводу «Північний потік-2» і попереджає компанії, які беруть участь у проєкті, про можливість застосування санкцій.

Державний секретар США Ентоні Блінкен нагадав: на думку президента Джозефа Байдена «Північний потік-2» є поганим проєктом для Німеччини, України та американських партнерів і союзників у Центральній і Східній Європі.

Таким чином, надії тих, хто розраховував, що нова американська адміністрація відмовиться від політики попередників і пом'якшить своє ставлення до «Північного потоку-2» заради поліпшення відносин із Німеччиною, не виправдалися. Очевидно, що президент Джозеф Байден налаштований на порозуміння з федеральним канцлером Ангелою Меркель. Однак не ціною поступок, які підуть на користь не стільки Німеччині, скільки «Газпрому» і російському президентові Володимиру Путіну.

Те, як будуть реагувати лобісти проєкту, можна зрозуміти по гучній статті у німецькій діловій газеті Handelsblatt. Її автор доводив, що Берлін буде пропонувати Вашингтону посилити підтримку України в обмін на відмову від блокування будівництва «Північного потоку-2».

Але це дивна логіка.

По-перше, важко зрозуміти, чому здійснення спільних масштабних економічних проєктів – зокрема, в галузі водневої енергетики – повинні бути взагалі пов'язані з відмовою від санкцій проти «Північного потоку-2». І не випадково український прем'єр-міністр Денис Шмигаль відразу ж спростував цей взаємозв'язок.

По-друге, незрозумілим є механізм, який змусить Росію зберегти газовий транзит через Україну, якщо в «Газпрому» буде достатньо можливостей для обходу української газотранспортної системи. Адже гілка російського газопроводу, яка веде до української ГТС, може в один прекрасний день «поламатися» і потребувати довгострокового ремонту. «Газпром» вже застосовував цю тактику щодо Туркменистану – і, треба сказати, цілком успішно.

По-третє, ніхто на Заході досі не відповів на просте запитання, яке нерідко задають українські учасники дискусій, коли мова йде про «Північний потік-2». А навіщо взагалі «Газпрому» цей новий маршрут? Чому з моменту приходу до влади в Росії Володимира Путіна завдання створення обхідних газопроводів стало одним із головних у діяльності «Газпрому»? Чи потрібні ці нові маршрути для того, щоб збільшити прибуток, чи для того, щоб позбавити Україну її транзитного статусу і посилити політичний тиск на Київ? І чи не призведе позбавлення України її транзитного статусу до нової великої війни на сході Європи – бо ж «Газпром» більше не буде ризикувати поставками навіть у випадку інтенсивних бойових дій?

У Німеччині та інших країнах, зацікавлених у здійсненні проєкту, про відповіді на ці запитання мало замислюються, зводять дискусію виключно до економічних моментів. Але «Північний потік-2» – це аж ніяк не тільки про економіку та енергетику. Це, перш за все, про політику.

І розуміння політичної небезпеки пов'язаного з Росією проєкту все більшою мірою визначає настрої і в самій Німеччині. В останні місяці – особливо після отруєння російського опозиціонера Олексія Навального – у німецьких медіа з'явилося чимало публікацій, автори яких закликали не поспішати з «Північним потоком-2». А днями німецька партія «зелених», яка вважається одним із фаворитів майбутніх парламентських виборів у країні, внесла заклик до припинення будівництва «Північного потоку-2» до своєї передвиборчої програми.

Політична ситуація у Німеччині складається таким чином, що формування нового уряду країни навряд чи обійдеться без «зелених». Так що з цією програмною вимогою екологічної партії доведеться рахуватися і християнським демократам, і соціал-демократам, що залишаються прихильниками добудови газопроводу.

А це означає, що на саму цю добудову залишилося не так вже й багато політичного часу.

https://www.radiosvoboda.org/a/ukrayina-i-pivnichny-potik-2-try-zapytannia/31160983.html