March 2nd, 2021

Krynica

Останній імператор

«Останній імператор» - саме так називалася моя стаття у спеціальному номері московської «Независимой газеты», присвяченому відставці Михайла Горбачова з посади президента Радянського Союзу. Для мене це було найголовнішим – те, що з усуненням Горбачова імперія, відновлена більшовиками після краху в 1917 році, остаточно перестає існувати, а більша частина її народів отримує можливість будувати власні незалежні держави без покровительства «старшого брата», його неосвіченої номенклатури і послужливих попутників з числа підкорених.

Примітно, що для моїх російських колег, які писали свої тексти про Горбачова, цієї проблеми зовсім не існувало, вони продовжували жити в парадигмі апаратної боротьби між двома російськими лідерами – Михайлом Горбачовим і Борисом Єльциним, один з яких нарешті здобув перемогу, нехай для цього довелося пожертвувати союзною «надбудовою». Цікаво, що цієї проблеми не існувало навіть для Єльцина і його оточення – вони взагалі не розуміли, що зробили, для них тільки-но створена Співдружність незалежних держав була зародком нової союзної держави, тільки вже з Єльциним на чолі. Вони були впевнені, що колишні союзні республіки нікуди не подінуться – хіба що країни Балтії. І ось коли в Москві зрозуміли, що можуть подітися, то почали поводитися набагато агресивніше - наприкінці правління Єльцина і особливо тоді, коли до влади в Росії прийшов Путін.

Путін, власне, хоче бути тим, ким був Горбачов. Зовсім не царем, як Єльцин, а імператором, як Горбачов. І саме звідси ця тяга до завоювання земель, втрачених імперією. І саме тому ці кроки Путіна зустрічають розуміння Горбачова – було б дивно, якби імператор виступав проти розширення недавніх володінь імперії.

Саме це важливо пам'ятати тим, хто в день ювілею Горбачова дякує йому «за свободу». Звичайно, нам є за що бути вдячними долі – тим, хто народився вже наприкінці існування імперії або просто її не застав. Але не варто вважати, що Горбачов прагнув її демонтажу. Він прийшов до влади, коли дракон, старіння якого почалося практично відразу ж після смерті «справжнього» червоного імператора, божевільного Йосипа Сталіна, був уже в агонії – і низка нескінченних кремлівських похоронів була чудовим символом цієї близької смерті. Але при цьому головною метою Горбачова було збереження імперії і влади комуністичної номенклатури – він тільки не знав як.

Тому навіть у кращий період його правління – коли перебудову вже було проголошено і ще не відбувся поворот до згортання змін – все відбувалося наполовину. Ні, не свобода слова, а гласність – тобто контроль над правдою, правда, але не вся. Ні, не незалежність республік – якщо вони того захочуть, а якийсь обмежений суверенітет. А якщо республіка не розуміє, то можна застосувати військову силу. І за Горбачова вона застосовувалася не раз: і у Тбілісі, і в Баку, і у Вільнюсі. Про економічні реформи я вже не згадую, тут він узагалі безнадійно запізнився.

Люди, які йому вдячні, дякують йому за те, що він міг би зробити, а не зробив. Міг би чіплятися за владу, залити країну кров'ю – а не залив. Міг би не випускати політв'язнів – а випустив, хоча при ньому вони ще сиділи і навіть вмирали, як Стус або Марченко. Міг би утримувати колишні соцкраїни, а не став і навіть допустив об'єднання Німеччини, як «кращий німець».

Але чому ми не вважаємо, що не міг би – просто вже не було ніяких сил – не в нього, а в цієї мерзенної імперії. Адже він же, по суті, нічому не запобіг – ні нападу на Литву, ні спробі державного перевороту в серпні 1991 року. І цю спробу, до речі, здійснювали саме ті люди, якими він і тільки він себе оточив, а не якісь там інопланетяни. Просто у них не вийшло. У імперії не вийшло. У нього не вийшло. І не могло вийти – тому що в історії свої закони. І ще свої закони в економіки, цими законами більшовики нехтували всі десятиліття свого правління – і до останнього дня перебування Михайла Горбачова в кабінеті президента СРСР.

Горбачов після відставки – це вже зовсім інша історія, історія не про політику, а про репутацію, про місце в енциклопедії. Що й казати, в енциклопедіях західного світу йому завжди буде присвячено чимало сторінок і вдячних рядків. А в наших енциклопедіях завжди залишатиметься образа на те, що у вирішальний момент української історії він виявився на боці ворогів нашої країни.

Але імператор завжди залишається імператором. Навіть колишній. Навіть останній.

https://lb.ua/world/2021/03/02/478979_ostanniy_imperator.html
Krynica

Вайда. Людина-континент

Про всесвітньо відомого польського режисера.

Погожого літнього дня я переправився зі шведського острова Ґотланд на сусідній острівець Форе. Він уславився передусім тим, що впродовж багатьох років тут була резиденція геніального шведського кінорежисера Інґмара Берґмана, який віддавав перевагу острівному усамітненню, а не мегаполісній штовханині. Я прогулювався лісовими стежками Форе і розмірковував: цей острів, імовірно, і є Бергман з його пронизливою ​​незахищеністю, ліричністю, відкритістю перед жорстким, навіть жорстоким світом — так, від такого світу дуже хочеться сховатися саме на такому клаптику суші.

І тоді я згадав про Анджея Вайду. Чому про нього? Бо кінематограф Вайди — який я не просто знав, а любив — теж міг би зміститися на цьому казковому острові — від ґрат «Каналу» й очей Збіґнєва Цибульського, які дивляться тобі прямо в душу в «Попелі і діаманті», — до важкої незавершеності почуття в «Аїрі» й непохитної жертовності героя Боґуслава Лінди в «Післяобразах». Це був той самий Вайда, «польський Берґман», людина з чистого повітря. Людина, яка мислить віршами — коли я читав спогади Вайди, був вражений його вмінням ілюструвати поезією буквально кожен факт своєї біографії, кожен порух душі, кожен крок історії. Ось, до речі, тоді я й збагнув, чому мені так подобається ліричний кінематограф Вайди, зітканий із поетичних образів. Зрозумів, чому екранізований ним уже в літньому віці «Пан Тадеуш» — ніби шампанське. А зняті в зрілості «Панни з Вілька» — як знаменита польська вишнівка...

Але при цьому я знав, що Вайда, про якого я міркую в острівній тиші — це ще не весь Вайда, і я можу зустріти людину, яка взагалі не зрозуміє, до чого тут польський режисер і цей спокій північної природи. Тому що для неї Вайда буде насамперед натягнутою струною, закликом до опору, захисником свободи, викривачем тоталітаризму. І такий увесь Вайда — від жертовності постатей «Каналу» й вибору, зробленого персонажем Цибульського в «Попелі і діаманті» — до гідності героїв «Катині». Таким може бути погляд на ці фільми або на інший кінематограф — «Людину з мармуру», «Людину з заліза», «Людину з надії». І в книгах Вайди ця людина теж побачить не вірші, а пам’ять про батька, розстріляного НКВС у Харкові, а також гордість і готовність діяти. І герой Лінди в «Післяобразах» запам’ятається непохитністю, здатністю протистояти системі, навіть коли вона навалюється зі всією пекельною силою.

І ця людина матиме рацію. Ба більше, я сам можу бути цією людиною. Тільки вже не на Форе, а десь у круговерті великого міста. І все одно це буде не весь Вайда, а лише його невеличка частина.

Тому що Вайда — це, звичайно ж, не острів. Це людина-континент. І цим континентом можна подорожувати десятиліттями, зупиняючись там, де тобі необхідно саме сьогодні, вибираючи інструмент, який тобі потрібно почути саме зараз, щоб зцілитися — арфу або трубу. Або скрипку. Вони виразно відчутні в його творчості.

Відданістю мистецтву і свободі Польщі та своєю чесністю у взаєминах із мистецтвом і Польщею Вайда перетворив власне життя на подорож, а себе — на величезний континент, який іншій людині за все життя не обійти, не об’їхати. І все ж для мене найголовніший не масштаб. Ні, не масштаб.

Для мене найголовніше — що прагнення свободи та справедливості зароджується в незахищеній бентежній душі й саме воно робить людину сильною, практично непереможною.

І це головне, що потрібно знати про Анджея Вайду.

https://novapolshcha.pl/article/vaida-lyudina-kontinent/