January 18th, 2021

Krynica

Шоу не повинно тривати: зміни в Таллінні

13 січня 2021 року громадяни Естонії були приголомшені новиною про відставку очільника уряду країни Юрі Ратаса. Ратас узяв на себе відповідальність за корупційні звинувачення, які були висунуті на адресу його соратників по Центристській партії. Він назвав свій крок «єдино вірним» у політичній ситуації, що склалася в країні.

Спостерігачі, зрозуміло, взялися прогнозувати, якою буде нова урядова коаліція, чи збережуть свої позиції коаліційні партнери, чи перейде влада до опозиції і що буде з центристами після корупційних звинувачень. Однак криза була розв'язана на подив швидко. Президентка країни Керсті Кальюлайд доручила сформувати уряд лідерці опозиційної Партії реформ Каї Каллас, а та негайно почала коаліційні переговори з... центристами.

На здивовані запитання журналістів про те, чому ж коаліція створюється з партією, керівники якої перебувають під корупційними підозрами, нова очільниця уряду відповіла, що за корупцію відповідальні всі партії, що входили до урядової коаліції, а з іншими колишніми коаліційними партнерами в Партії реформ точок дотику немає. Що, загалом, не відповідає дійсності. Корупційні звинувачення пов'язані якраз із незаконним фінансуванням саме центристів, які були головною силою у правоцентристській коаліції. І виходить, що ідеологія правих партій мала б бути ближчою керівництву естонських консерваторів з Партії реформ. Але це в теорії. А на практиці переформатування естонського уряду пов'язане, як мені здається, не стільки з корупцією, скільки із загальносвітовою тенденцією відступу популізму - просто в Таллінні її вирішують по-своєму.

У 2019 році консервативна й без ентузіазму налаштована до Кремля Партія реформ виграла парламентські вибори, але не змогла сформувати коаліцію. Зате такі можливості з'явилися у центристів - партії, куди більш обережно налаштованої щодо Москви і до того ж підтримуваною російськомовним населенням країни. Сталося це тому, що до коаліції з центристами погодилися увійти дві праві партії - Isamaa і EKRE.

Про останню потрібно сказати спеціально. Консервативній народній партії Естонії майже десять років, і її політичним патріархом є колишній посол Естонії в Росії Март Хельме. Після повернення з Москви пан Хельме став демонструвати крайні праві радикальні погляди - між іншим, такий радикалізм, правий або лівий, нерідко супроводжує багатьох, хто працював у російській столиці і я схильний пояснювати його цілющою силою повітря навколоарбатських провулків. В результаті Марту Хельме вдалося створити партію (її зараз очолює його син Мартін), яка розмістилася на правому консервативному фланзі і стала відбирати виборців у Партії реформ. Не знаю, чи здивувалися виборці Хельме, що партія, лідер якої послідовно виступав за права корінного населення Естонії і називав Росію «імперією зла», створила коаліцію з центристами, за яких голосує російськомовний електорат і які є прихильниками збереження російськомовної освіти в Естонії. Я особисто не здивувався.

У новому уряді Март Хельме став міністром внутрішніх справ. Уже перебуваючи на цій посаді, він став ініціатором багатьох ідей, які викликали острах у Брюсселі - аж до проведення референдуму про шлюб, який мав би закріпити визначення шлюбу як союзу чоловіка і жінки. Міністр фінансів Мартін Хельме послідовно боровся з українськими громадянами, які працювали в Естонії і ініціював масову перевірку саме цієї категорії працівників. А його батько ініціював поправки до Закону про іноземців, які в разі їх схвалення повинні були б погіршити життя іноземців, які хотіли б приїхати на роботу і навчання в Естонію разом із своїми дітьми.

Власного президента лідер партії Мартін Хельме презирливо називав «політичним активістом з резиденцією в Кадріорзі» (бути активістом - найгірша образа з точки зору народних консерваторів). Його батько прем'єр-міністерку сусідньої Фінляндії назвав «продавщицею», яка очолює уряд «вуличних активістів і неосвічених людей». А нового президента США Джозефа Байдена Март Хельме назвав «корумпованим типом» й підтримав конспірологічні ідеї щодо фальсифікації підсумків виборів в США. Після цього Марту Хельме довелося покинути уряд, але у кабінеті міністрів на посаді міністра фінансів залишався його син, а сама партія все ще була в коаліції.

Цілком ймовірно, що естонські політики просто вирішили не ризикувати. Та й для центристів, які сформували коаліцію з такими одіозними партнерами, ризики зросли багаторазово. Тому лідери правлячої партії і вирішили скористатися корупційним скандалом, щоб втекти з корабля. І навіть якщо центристи не зможуть залишитися в коаліції і перейдуть в опозицію, головний ризик - перебування в одному уряді з EKRE - буде усунутий. І для них, і для Естонії.

І так думаю не лише я. Так думає і лідер Консервативної народної партії Мартін Хельме, який заявив, що «слідчі органи влаштували ідеальне за часом велике шоу, дали Ратасу привід піти. І цим відходом усунули головну перешкоду для створення ліберального союзу Партії реформ і Центристської партії ». «Іронія в тому, що Центристська партія, через яку розпався сьогоднішній уряд, залишається тією силою, яка буде визначати склад наступного уряду. Чому розпускається уряд, якщо Центристська партія підходить для формування уряду?» - дивується пан Хельме.

А ось чому. Тому що у новому уряді не повинно бути не тільки батька, а й сина Хельме, та й міністрів з їхньої партії теж бути не повинно. Тому що ігри з популізмом завершилися на Капітолії і тепер елітам всіх країн цивілізованого світу доведеться робити вибір - або продовжувати перетворювати свої держави на циркові арени, на яких виконують «Катюшу», або повернутися до відповідального управління країною.

Шоу не повинно тривати.

https://lb.ua/world/2021/01/18/475436_shou_povinno_trivati_zmini.html
Krynica

Путін знову “сигналізує” Медведчуком

Рішення маріонеткової влади так званих “народних республік” про передачу українських заручників Віктору Медведчуку - це, звичайно ж, рішення Кремля. І пов'язане воно виключно з прагненням нагадати, хто є головним і єдиним представником Москви в українській політиці. І хто здатен домовитися з Путіним
За часів Петра Порошенка знакові обміни теж відбувалися за прямої участі Віктора Медведчука. Але адміністрація Порошенка - очевидно, розуміючи, що без цієї участі обміну не буде - воліла надати Медведчуку офіційний статус учасника переговорів з української сторони. Тому сигнал Кремля був дещо змазаним: так, Медведчук присутній, але все ж домовленості досягаються не особисто з ним, а з українською владою в цілому.

Володимир Зеленський помилково вирішив, що тепер саме йому вдасться бути людиною, здатною встановити особистий контакт з Путіним і домовлятися з ним без всяких Медведчуків. На чому ґрунтувалися ці надії президента України, сказати важко. Але я волію думати, що на тому ж, на чому грунтуються всі інші надії Зеленського - ні на чому.

При цьому Зеленський не зрозумів, що відновлення обмінів після його приходу до влади було пов'язане, по-перше, з тим, що Путін ще розраховував на швидку капітуляцію нового українського керівництва, а по-друге, з тим, що в українських в'язницях перебували люди, у звільненні яких був зацікавлений Кремль - наприклад, один зі свідків у справі “Боїнга” Цемах. Але коли Путін побачив, що Зеленський не може капітулювати, обмінний фонд з української сторони вичерпаний, а самі обміни є для українського президента важливим доказом його політичної спроможності, обміни тут же і завершилися.

При цьому одностороннє звільнення частини українців ще раз нагадує, що для Путіна не мають ніякого значення його співвітчизники - якщо тільки вони не є цінними свідками або співробітниками спецслужб. І необхідності домовлятися з українською владою для звільнення будь-кого у Путіна немає. А є виключно прагнення виконати ту чи іншу політичну задачу.

Передача українських заручників Медведчуку покликана продемонструвати нікчемність самого переговорного механізму в рамках ТКГ і небажання мати справу із Зеленським. І ще це демонстрація для проросійського електорату в Україні: ось на кого слід орієнтуватися. Ніяких півтонів.

Зеленський може зробити з цього сигналу різні висновки. У тому числі і спробувати інстицюювати статус Медведчука, як це було за часів Порошенка, ввести його до переговорного процесу. І може навіть піти шляхом політичних домовленостей з ОПЗЖ. Але при цьому він повинен розуміти просту річ: війну з Росією на даному етапі не можна завершити без капітуляції перед Путіним. А територіальну цілісність не можна відновити навіть в разі цієї капітуляції.

https://espreso.tv/article/2021/01/18/vitaliy_portnykov_putin_znovu_sygnalizuye_medvedchukom
Krynica

Обрубок повинен впасти: сенс повернення Навального

Реакція на повернення Олексія Навального в Росію виглядає на сьогоднішній день цілком передбачуваною.

Прихильники і світова громадськість захоплюються мужністю людини, яка після невдалого замаху на вбивство – а його отруєння “Новачком” було саме спробою вбивства – знайшла в собі сміливість повернутися в Росію для продовження своєї діяльності. Хоча це захоплення не має ніяких тривалих політичних наслідків. Уже кількість тих, хто приїхав зустріти Навального в аеропорт “Внуково” (хоча влада переправила літак з опозиційним активістом в інший аеропорт – “Шереметьєво”), показала, що навіть у багатомільйонній Москві, яка в кризовій ситуації завжди виявляється оплотом будь-якої опозиції, протестні настрої не стали масовими, і стверджувати, що ситуація швидко зміниться, не доводиться.

Російська влада влаштувала цілу спеоперацію, щоб не допустити зустрічі Навального з його прихильниками, затримали його прямо в аеропорту, а офіційні ЗМІ ігнорують повернення “якогось блогера”, заради якого владі потрібно було перенаправляти літаки і блокувати аеропорти. Хоча саме собою це божевілля не має ніяких політичних наслідків, воно радше показує, як російська влада не сприймає жодного критичного голосу – тим більше, коли цей голос, як голос Навального, спрямовано не на дискусію про політичні злочини путінізму, а на викриття його надзвичайної корумпованості.

Багато українських спостерігачів звично закликають не звертати уваги на історію з Навальним, який відмовлявся визнати необхідність повернення Криму Україні і не раз виявляв себе як звичайний шовініст. Хоча і це не має жодного значення. Навальному 44 роки, тобто коли Путін став президентом, йому було 24.

Навальний – продукт уже путінської Росії, ніякої іншої Росії сьогодні просто не існує, як, наприклад, у 1985 році не було ніякої іншої Росії (і України), крім радянської. Для того, щоб у перспективі інша Росія з’явилася, необхідно, щоб такі люди, як Навальний, говорили хоча б про те, що огидно середньостатистичному Навальному, якому може подобатися захоплення Криму, але не може подобатися збагачення чиновників. У будь-якому випадку, успіх опозиції в Росії в найближчі роки або десятиліття передбачає появу Росії без Путіна і навіть без засилля чекістів, Росії демократичної конкуренції, нехай навіть олігархічної та корумпованої. А така Росія, принаймні, не буде становити для України військової загрози – що уже позитивно з огляду на ті виклики, через які ще доведеться пройти нашій країні.

Що ж тоді має значення? Має значення сам факт існування хай навіть невеликої, але опозиційно налаштованої групи людей, які не бояться висловити підтримку опозиційному активісту всередині практично скам’янілої авторитарної системи, заточеної – тепер уже і конституційно – під всевладдя першої особи. Така система спирається не на народну підтримку, а на грубу силу. У цьому нещодавно переконалися білоруси, які щиро вірили, що стабільність режиму Лукашенка залежить від народної підтримки правителя, і після кількох місяців масових виступів побачили, що насправді для влади важливі сила та зовнішня підтримка.

Втім, коли авторитарний силовий режим – тим більше в російському випадку, на відміну від білоруського, який на зовнішню підтримку не спирається і є тому більш вразливим – втрачає народну підтримку, це створює передумови для елітного перевороту, економічної кризи, розпаду держави, хоча б для змін після відходу Путіна з політичної сцени. Якщо ж такої опозиційної активності не буде, це продовжить строк існування режиму і посилить ризики для його сусідів. Опозиційна активність створює шанси для появи в майбутньому іншої Росії, не обов’язково демократичної і не обов’язково в нинішніх кордонах, але – менш агресивної і більш схильної до діалогу, ніж сучасне мерзенне чудовисько.

Тому з нашої точки зору формула виглядає досить просто. Щодня активність таких людей, як Навальний, зменшує строк функціонування режиму, що є смертельною небезпекою для нашої країни і що намагається дестабілізувати ситуацію у світі. При цьому не мають жодного значення політичні погляди і корпоративні зв’язки самих російських опозиціонерів – як за радянських часів не мали ніякого значення політичні погляди і корпоративні зв’язки радянських дисидентів, серед яких були дуже різні люди.

Для нас важливо, що ці люди, хочуть вони цього чи ні, своєю роботою і самим фактом свого існування підточують прогниле дерево огидної авторитарної імперії; правильніше буде сказати – обрубка імперії, який вважає себе цілим.

Обрубок повинен впасти.

https://bykvu.com/ua/mysli/obrubok-dolzhen-rukhnut-smysl-vozvrashchenyia-navalnoho/
Krynica

Іда Фінк. Недочитана книга

Есе про письменницю, яка розкрила повсякденність Голокосту.

Серед сотень книг, які я читав, навряд чи знайдеться дві-три недочитані: зазвичай я просто не починаю читати, якщо книжка мені не подобається з перших рядків, і жодна сила не змусить мене повернутися до несприйнятого тексту. І все ж деякі книжки я так і не дочитав. Не тому що не хотів, а тому, що не зміг.

Одна з них — збірка оповідань ізраїльської польськомовної письменниці Іди Фінк, яку я багато років тому придбав у Варшаві. Я досі хочу її дочитати. І досі не можу.

Іда Фінк — одна з моїх улюблених письменниць. Я чудово обізнаний із географією її життя і творчості — доводилось бувати і в її рідному Збаражі, і у Львові, де вона навчалася, і в Холоні, де прожила майже все післявоєнне життя, і в Яд Вашем, де працювала, і в Рамат-Авіві Комплекс районів на півночі Тель-Авіва, заснований у 1950-х роках після напливу іммігрантів зі Східної Європи., де померла. Я мало у кого зустрічав таку прозорість і легкість письма, таку ясність прози, точність образів, таку інтимну інтонацію, вивірений підбір ситуацій. Це як ковток чистої води — але не в спеку, а спокійного осіннього вечора.

Тільки ось історії ці — про Голокост.

Причім не про той Голокост, який ми всі собі уявляємо — Голокост концентраційних таборів і розстрільних команд у ярах і на майданах. Це оповідь про повсякденність Голокосту. Про тягучу повсякденність безвиході й зла. Це прозорість сірого — хай навіть на небі немає ні хмарини і яскраво світить сонце. Це склянка чистої води, якою захлинаєшся.

І ця повсякденність для мене виявилася страшнішою за описи життя і смерті у концтаборах. Концтабір — це екстремальна ситуація, це кінець. Від фіналу не очікуєш буденності, буденність кінця — це смерть. Не випадково, мабуть, найкращі книжки про концтабори написані авторами, які зуміли зберегти саркастичне ставлення до ситуації, навіть чорний гумор жадібних до життя людей у цих нелюдських умовах — поляком Тадеушем Боровським або литовцем Балісом Сруоґою. Крім того, у концтаборі кат, навіть наділений людськими рисами — завжди кат. А жертва, навіть якщо вона зраджує товаришів заради виживання, — завжди жертва. Тому що кат залишиться на цьому світі, а жертві, які б зусилля вона не докладала, доведеться опинитися на тому.

Але повсякденність Іди Фінк у геть інших кольорах вимальовує і героїзм, і байдужість, і зраду.

Знаєте, коли я зупинився в читанні? На оповіданні, де хлопчик, що допомагає поліції в ґетто — єврейський хлопчик, звичайно ж, — обманом вмовляє свою стару вчительку прийти в центр міста, на місце збору фактично вже засуджених до смерті.
Вчителька живе на околиці, комендант не хоче витрачати на неї бензин і посилати солдатів, йому потрібно, щоб старенька прийшла сама. І хлопчик — хлопчик, який, мабуть, і сам загине за кілька тижнів або місяців — домагається свого, розповідає, буцім комендант хоче домовитися про уроки французької. Вчителька одягає найкращу сукню і йде на страту. Хлопчик торжествує. (А може, він усе-таки залишився серед нас і також прочитав це оповідання — один із небагатьох, хто вижив у Голокості, сивочолий ветеран. Цікаво, він згадує свою вчительку чи вона для нього розчинилася в імлі містечка, де розгортається дія оповідань Іди Фінк. У тумані Збаража — так, це тут вона йде на площу...)

У цьому місці я й зупинився, тому що зрозумів: якщо продовжу, то втрачу віру в людяність, і що мені ще рано її втрачати. І що я повернуся до цієї книжки, коли вже так не боятимусь шрамів, які неминуче залишить на моєму серці кожне оповідання. Але я обов’язково дочитаю, присягаюсь. Я виконаю свій обов’язок перед кожним, хто волає до мене з тиші й темряви цих сторінок.

https://novapolshcha.pl/article/ida-fink-nedochitana-kniga/?
Krynica

Изгнание политики. Виталий Портников - о деле Навального

Вся российская политика путинских десятилетий – это, собственно, и не политика вовсе, а перечень спецопераций различного масштаба. Была спецоперация по уничтожению ЮКОСа с арестом Михаила Ходорковского, разворовыванием активов и предсказуемыми судебными приговорами. Была спецоперация по "умиротворению" Грузии, завершившаяся российско-грузинской войной и фактической аннексией грузинских автономий. Была спецоперация по захвату Крыма с участием "вежливых зелёных человечков" и уже формальной аннексией полуострова.

И вот теперь история с возвращением Алексея Навального из Германии тоже оформлена в духе банальной операции специальных служб – причём операции, которая является как бы аппендиксом к другому плану, плану отравления "фигуранта". Сообщаем о прибытии самолета во Внуково – запускаем информацию о том, что самолет направлен на военный аэродром – отправляем самолёт в Шереметьево – блокируем Внуково – задерживаем "фигуранта" в Шереметьево. Молодцы! Так и вижу, как руководители этой спецоперации пыхтят на каком-нибудь совещании, пытаясь разработать этот выдающийся план захвата и изоляции оппонента. И я уверен, что для них это самая что ни на есть политика.

А это – не политика. Это унтер-пришибеевщина. Это изгнание политики из жизни огромной страны. И дело даже не в том, что в логике спецопераций мыслит правитель этой самой огромной страны Владимир Путин. Дело в том, что сам авторитарный режим может существовать (и в современной России вовсе не сделали какого-то открытия), когда и если он подменяет правду пропагандой, а политику – спецоперациями. Мы же прекрасно понимаем, что уже сам отказ от пропаганды и спецопераций создал бы в России и вокруг неё совершенно иную политическую реальность.

Появилась бы непридуманная конкуренция на выборах, в которой потонули бы и "Единая Россия", и "Справедливая", а, может быть, и сам великий и ужасный правитель. Появилась бы реальная ответственность за коррупцию, и тогда расследованиями воровства ушлых чиновников занимался бы не блогер, ради изоляции которого нужно было ставить на уши два столичных аэропорта. Грузия вела бы переговоры со своими автономиями о восстановлении территориальной целостности. Никакого Крыма в составе России – и никакого конфликта с Украиной и цивилизованным миром – тоже не было бы, потому что сами жители Крыма вне российской спецоперации не восставали против собственного государства, не проводили фейковых референдумов и не принимали решения о присоединении к России. Словом, что тут перечислять – это была бы нормальная страна для нормальных людей, находящаяся в уважительных отношениях с соседями и в диалоге с цивилизованным миром. Страна без одиночных пикетов, но с обычными демонстрациями, без санкций и антисанкций, без украденных территорий и награбленного добра. Да, и в этой стране вор обязательно сидел бы в тюрьме, а не в начальственном кабинете.

Но тогда это была бы Россия без Путина. Для того чтобы Россия оставалась страной для Путина, стареющие мужики в генеральских мундирах разрабатывают одну примитивную спецоперацию за другой, даже не понимая, каким нафталином от всего этого несёт и каким нафталином в результате несёт от страны, которую они оседлали. Потому что они привыкли дышать этим нафталином, как воздухом, и пуще "Новичка" боятся любого свежего дыхания. Даже на лютом морозе у входа в московские аэропорты.

https://www.svoboda.org/a/31050072.html