January 7th, 2021

Krynica

Ніч популізму, або Руїни Олімпу Трампа

Протягом цілого дня 6 січня, а для європейців вночі з 6-го на 7-е, світові телеканали транслювали з Вашингтона кадри, які раніше можна було побачити хіба що зі столиць країн "третього світу" й пострадянського простору. Божевільний натовп, що проривається на штурм Капітолія. Відверті фріки, які займають крісла голови сенату і спікера палати представників.

Розбиті вікна представницьких установ. Конгресмени, що ховаються від погромників. Якби ще кілька місяців тому хтось припустив би, що президентські вибори в Сполучених Штатах приведуть до такого несподіваного результату, а рутинна процедура затвердження результатів голосуванням завершиться штурмом Капітолія, його вважали б політичним фантастом.

Проте, це сталося і шокувало практично всю американську політичну і суспільну еліту – як демократів, так і республіканців. Хоча чому дивуватися? Можна було передбачити, до якого результату можуть привести ігри Дональда Трампа з демократичними процедурами та інституціями. Ці ігри почалися ще під час передвиборчої кампанії ексцентричного мільярдера, тривали впродовж усього терміну його президентських повноважень. А провал Трампа на виборах, його цілком передбачувана нездатність переобратися призвели до кульмінації цієї великої та негідної гри. І ось тепер ми бачимо її реальний результат. Це, звичайно, ще не руїни демократії, але напевно те, про що варто задуматися.

Іронія долі в тому, що прихильники Трампа в рядах республіканської політичної еліти навряд чи розуміли, до яких реальних наслідків призведе підтримка його кандидатури на президентських виборах. Насправді висунення кандидатури Трампа на виборах президента США для самої республіканської партії, для американської політичної історії не було чимось особливим.

Коли республіканці виявлялися не здатні протистояти успіху конкурентів, коли вітер переставав дути в їх вітрила — або тому, що демократи краще розуміли тенденції розвитку країни, або тому, що вони знаходили харизматичного лідера — республіканці без особливих сумнівів вдавалися до послуг людей, які ніколи не брали участь у політичному житті й не надто розуміли, як працюють інституції. Найближчий історичний приклад, — п’ятизірковий генерал Дуайт Ейзенхауер, який переміг на президентських виборах у Сполучених Штатах після двадцятирічної монополії президентів-демократів. Спочатку Франкліна Рузвельта, а потім Гаррі Трумена.

Республіканські політики того часу були нудні та приречені на поразку від будь-якого демократичного кандидата. Але Ейзенхауер — це Ейзенхауер. Республіканцям з ним просто пощастило. Так, як їм пощастило з Трампом. Тому що після двох термінів популярного і харизматичного Барака Обами, після висунення на пост президента країни Гілларі Клінтон, фігура якої асоціювалася з ще одним очевидним улюбленцем простих американців, її чоловіком та колишнім президентом Біллом Клінтоном будь-який республіканський кандидат навіть і мріяти не міг про перемогу. А Трамп міг. І він повернув партії, яка не могла розраховувати на успіх, не просто владу, а надію на продовження політичного домінування. Надію, яка здавалася примарною в умовах демографічних змін у США.

Ось тільки Трамп — не Ейзенхауер. Бойовий генерал, хай і далекий від політичної боротьби, був відповідальною і серйозною людиною, відданою своїй країні. Справжнім американським патріотом, який служив Сполученим Штатам все своє життя до обрання президентом. Так, нехай він не був політиком, але він був героєм в найвищому сенсі цього слова, уособленням американської мрії, мужності, відданості демократії. І коли така людина, яка нехай навіть і критикувала горезвісну вашингтонську бюрократію під час своєї передвиборчої кампанії, став президентом Сполучених Штатів, він виявився лідером, здатним змінювати та розвивати американські інституції.

А уособленням чого, хотілося б запитати, є Дональд Трамп?

При цьому не лише республіканці могли не розуміти, до якої катастрофи призведе безвідповідальна поведінка Трампа. Він сам міг мало що розуміти, тому що розглядав свою поведінку після виборів як своєрідну гру, яка повинна була полегшити йому недоторканність після закінчення президентського терміну і навіть можливість балотуватися на другий термін після закінчення терміну повноважень президента Джозефа Байдена.

Так часто чинять недобросовісні бізнесмени, ми прекрасно знаємо це з пострадянського простору. Брехливі банкрутства, погрози, які не обов’язково будуть підкріплені конкретними діями. “Хуцпа”. І в результаті ти рятуєш себе від неминучого краху.

Трамп не врахував лише тієї простої речі, що недобросовісний політик — це не недобросовісний бізнесмен. Бізнесмен відповідає лише за свою фірму. А політик відповідає за мільйони людей. І серед цих мільйонів легко можуть знайтися ідіоти, які сприймуть його слова серйозно і які будуть готові до конкретних дій заради того, щоб їх кумир, нехай навіть і той, хто програв вибори, залишився при владі. Тому що якщо він говорить, що вибори виграв, якщо стверджує, що вибори сфальсифіковані — значить так воно і є. Ніяких доказів не потрібно. Потрібно лише вірити словам кумира.

Тепер Америці доведеться зробити найсерйозніші висновки з того кошмару, що відбувається. Небезпечний не просто сам Дональд Трамп. Небезпечний трампізм. Небезпечна неповага до демократичних процедур. Небезпечна неповага до демократичних інституцій. Небезпечна демагогічна груба брехня, навіть якщо з її допомогою можна на певному етапі виграти вибори й залишитися в “дамках”.

Подібні процеси рано чи пізно починають призводити до руйнування навіть найсильнішого, найсучаснішої держави. Відмова від популізму має стати добровільним вибором політичної еліти й суспільства в будь-якій цивілізованій країні — від Сполучених Штатів, які в шоку та жаху прощаються з Трампом, до України, яка поки ще не попрощалася з Володимиром Зеленським, але теж буде прощатися з ним в шоку та жаху. Альтернатива відмови від популізму — це державний крах і незліченні страждання мільйонів людей, як противників, так і прихильників цієї огидної гри.

https://bykvu.com/ua/mysli/noch-populyzma-yly-ruyny-olympa-trampa/
Krynica

Ночь популизма, или Руины Олимпа Трампа

На протяжении целого дня 6 января, оказавшегося для европейцев ночью с 6-го на 7-е, мировые телеканалы транслировали из Вашингтона кадры, которые раньше можно было увидеть разве что из столиц стран «третьего мира» и постсоветского пространства. Безумная толпа, прорывающаяся на штурм Капитолия. Откровенные фрики, занимающие кресла председателя сената и спикера палаты представителей.

Разбитые окна представительских учреждений. Спрятавшиеся от погромщиков конгрессмены. Если ещё несколько месяцев назад кто-то бы предположил, что президентские выборы в Соединенных Штатах приведут к такому неожиданному исходу, а рутинная процедура по утверждению результатов голосования завершится штурмом Капитолия, его сочли бы политическим фантастом.

Тем не менее, это произошло и шокировало практически всю американскую политическую и общественную элиту, как демократов, так и республиканцев. Хотя чему удивляться? Стоило понимать, к какому результату могут привести игры Дональда Трампа с демократическими процедурами и институциями. Эти игры начались ещё во время предвыборной кампании эксцентричного миллиардера, продолжались во время всего срока его президентских полномочий. А провал Трампа на выборах, его вполне предсказуемая неспособность переизбраться привели к кульминации этой большой и недостойной игры. И вот теперь мы видим её реальный результат. Это, конечно, ещё не руины демократии, но наверняка то, о чем стоит задуматься.

Ирония судьбы в том, что сторонники Трампа в рядах республиканской политической элиты вряд ли понимали, к каким реальным последствиям приведёт поддержка его кандидатуры на президентских выборах. На самом деле выдвижение кандидатуры Трампа на выборах президента США для самой Республиканской партии, для американской политической истории не было чем-то особенным.

Когда республиканцы оказывались не способны противостоять успеху конкурентов, когда ветер переставал дуть в их паруса – либо потому, что демократы лучше понимали тенденции развития страны, либо потому, что они находили харизматичного лидера, республиканцы без особых сомнений прибегали к услугам людей, никогда не участвовавших в политической жизни и не очень понимавших, как работают институции. Ближайший исторический пример, – пятизвездный генерал Дуайт Эйзенхауэр, который победил на президентских выборах в Соединенных Штатах после двадцатилетней монополии президентов-демократов. Вначале Франклина Рузвельта, а после – Гарри Трумэна.

Республиканские политики того времени были скучны и обречены на поражение от любого демократического кандидата. Но Эйзенхауэр – это Эйзенхауэр. Республиканцам с ним просто повезло. Так, как им повезло с Трампом. Потому что после двух сроков сверхпопулярного и харизматичного Барака Обамы, после выдвижения на пост президента страны Хиллари Клинтон, фигура которой ассоциировалась с ещё одним очевидным любимчиком простых американцев, её супругом и бывшим президентом Биллом Клинтоном, любой республиканский кандидат даже и мечтать не мог о победе. А Трамп мог. И он вернул партии, которая не могла расчитывать на успех, не просто власть, а надежду на продолжение политического доминирования. Надежду, которая казалась призрачной в условиях демографических перемен в США.

Вот только Трамп – не Эйзенхауэр. Боевой генерал, пусть и далёкий от политической борьбы, был ответственным и серьезным человеком, преданным своей стране. Настоящим американским патриотом, служившим Соединенным Штатам всю свою жизнь до избрания президентом. Да, пускай он не был политиком, но он был героем в самом высоком смысле этого слова, олицетворением американской мечты, мужества, преданности демократии. И когда такой человек, пусть даже и критиковавший пресловутую вашингтонскую бюрократию во время своей предвыборной кампании, стал президентом Соединенных Штатов, он оказался лидером, способным изменять и развивать американские институции.

А олицетворением чего, хотелось бы спросить, является Дональд Трамп?

При этом не только республиканцы могли не понимать, к какой катастрофе приведёт безответственное поведение Трампа. Он сам мог мало что понимать, потому что рассматривал свое поведение после выборов как своеобразную игру, которая должна была облегчить ему неприкосновенность по окончании президентского срока и даже возможность баллотироваться на второй срок по окончании срока полномочий президента Джозефа Байдена.

Так часто поступают недобросовестные бизнесмены, мы прекрасно знаем это по постсоветскому пространству. Лживые банкротства, угрозы, которые не обязательно будут подкреплены конкретными действиями. “Хуцпа”. И в результате ты спасаешь себя от неминуемого краха.

Трамп не учел только той простой вещи, что недобросовестной политик – это не недобросовестный бизнесмен. Что бизнесмен отвечает только за свою фирму. А политик отвечает за миллионы людей. И среди этих миллионов легко могут найтись идиоты, которые воспримут его слова всерьез и которые будут готовы к конкретным действиям ради того, чтобы их кумир, пусть даже и проигравший выборы, остался у власти. Потому что если он говорит, что выборы выиграл, если утверждает, что выборы сфальсифицированы – значит так оно и есть. Никаких доказательств не нужно. Нужно только верить словам кумира.

Теперь Америке придётся сделать самые серьезные выводы из происходящего кошмара. Опасен не просто сам Дональд Трамп. Опасен трампизм. Опасно неуважение к демократическим процедурам. Опасно неуважение к демократическим институциям. Опасна демагогическая грубая ложь, даже если с ее помощью можно на определённом этапе выиграть выборы и остаться в “дамках”.

Подобные процессы рано или поздно начинают приводить к разрушению даже самого сильного, самого современного государства. Отказ от популизма должен стать добровольным выбором политической элиты и общества в любой цивилизованной стране – от Соединенных Штатов, которые в шоке и ужасе прощаются с Трампом до Украины, которая пока ещё не простилась с Владимиром Зеленским, но тоже будет прощаться с ним в шоке и ужасе. Альтернатива отказу от популизма – это государственный крах и неисчислимые страдания миллионов людей, как противников так и сторонников этой отвратительной игры.

https://bykvu.com/ru/mysli/noch-populyzma-yly-ruyny-olympa-trampa/
Krynica

Помяновський. Жага візіонера

Ту прогулянку в курортному парку Криніци Ґурської я запам’ятав на все життя. Перерва у роботі Міжнародного економічного форуму. Ми зі старшим приятелем, професором Єжи Помяновським, дискутуємо про Донбас. До російсько-української війни ще багато років, мало хто з українців розуміє, що російські війська рано чи пізно вторгнуться на українську територію. Але ми з Помяновським саме з тих, хто прекрасно усвідомлює: конфлікт практично неуникний, якщо Україна збереже свою свободу, спробує розвиватися як незалежна держава, а не як малоросійська провінція. І розмовляємо про одну з найбільших небезпек такого розвитку — використання Донбасу потенційним окупантом. Сьогодні така дискусія звична і для політиків, і для інтелектуалів. Років 15 тому — а саме тоді точилася наша розмова — вона здалася б сторонньому спостерігачеві політичною фантастикою.

Ми ж із Помяновським розуміємо один одного. Проте не погоджуємося один із одним.
Це взагалі визначало наші стосунки, на яких відбивалися його мудрість і самовпевненість та моя ще молода безкомпромісність і теж самовпевненість. І от якоїсь миті під час дискусії, щоб довести точність своєї позиції, я нагадую про свій професійний досвід: «От ви говорите про шахтарів, пане професоре! А ви впевнені що розумієте їх? Я їздив на Донбас, я зустрічався з шахтарями під час страйків. Я навіть спускався у шахти, і в Донбасі, і в Караганді...»

Помяновський дивиться на мене зі стриманою усмішкою. Як завжди, елегантний — бездоганний костюм, біла сорочка, метелик… Людина з салонів, галерей Флоренції...

«Вражаючий досвід, пане Віталію! Ви спілкувалися із шахтарями. Ви навіть спускалися у шахту на кілька хвилин! Багато чого зрозуміли, так?» — «Так, пане професоре, будьте певні, я багато чого зрозумів!» — торжествую. — «А я працював у донбаських шахтах під час Другої світової війни», — з такою ж лагідною усмішкою говорить Помяновський.

Він витримує паузу. Я відчуваю, як червонію. Але водночас я щасливий. Розумію, що отримав урок на все майбутнє життя. Більше ніколи не буду поверхово ставитися до жодного співрозмовника. Буду поважати будь-який інший досвід і більше не пропущу такий бездоганний удар. Нокдаун — так, але більше ніяких нокаутів! Навіть не прошу вибачення, бо знаю: він і так усе зрозумів. Я думаю, яка це прекрасна риса — у своєму візіонерстві він може змінювати не тільки світ, а й окремих людей. Так просто, під час прогулянки, однією фразою.

А він був візіонером. Створення «Нової Польщі» — кульмінація цього візіонерства, його вічного щирого бажання транслювати цінності.
Саме цей потяг до трансляції цінностей визначив усю його біографію, його ставлення до життя. Один із останніх могіканів польського єврейства, нащадок знаменитої родини з культурними і релігійними традиціями, він відчував себе не просто поляком — а поляком, який має демонструвати світу надбання польської цивілізації. Але водночас Помяновський ніколи не забував про своє походження і пишався насамперед тим, що польська цивілізація — це можливість бути поляком кожному, хто цього забажає. Він був блискучим знавцем російської культури — завдяки йому як перекладачеві поляки познайомилися з найкращими літературними взірцями. Але заразом він ненавидів російський імперіалізм і російське рабство. Ненавидів без напівтонів, компромісів, які ще існували у перші роки реставрації цього імперіалізму Владіміром Путіним. Він міг здаватися архаїчним у своїй затятості, але насправді був неймовірно сучасним. Архаїчними є якраз ті, хто вірить, що із хижаком можна якось домовитись. Що для цього достатньо «просто перестати стріляти».

І саме таке ставлення до Росії визначало його ставлення до України. Українську незалежність він розглядав саме у вимірі справедливості. Тому що усвідомлював: імперія не хоче цієї незалежності, вона робитиме все можливе, щоб не допустити і ліквідувати цю незалежність. І в цьому розумінні він залишався одним із останніх соратників Єжи Ґедройця — людини, що вірила в майбутнє Польщі поруч із незалежними Україною, Білоруссю і Литвою.

2002 року мені вдалося зробити із Помяновським спеціальну програму, присвячену Ґедройцеві — вона вийшла в ефірі російської служби «Радіо Свобода». Під час запису я запитав, що він вважає найважливішим у впливі Редактора.

«Саме в колі “Культури” сформувалася концепція, яку спочатку не сприйняло все суспільство, не тільки інтелігенція, і в самій країні, себто, Польщі, і в емігрантському світі. Ґедройць наполягав не тільки на союзі Польщі з найближчими східними сусідами — він першим закликав нас відмовитися від претензій на колишні східні землі, Вільнюс, Львів, Гродно. Тоді майже всі сприйняли це за блюзнірство, але він дочекався часів, коли його нібито самогубна концепція стала загальноприйнятою і ввійшла в канон національного здорового глузду. Публіцисти “Культури” вважали і довели, що незалежність народів “найближчого Сходу” (дозвольте мені вжити цей термін), які живуть між Росією і Польщею, усуне причину і предмет віковічного спору між двома нашими державами».

Найближчий Схід! Так, він був щирим другом цього «найближчого Сходу» — власне тому, що був польським патріотом. Але цей патріотизм диктував йому необхідність ділитися свободою з іншими. Якщо до когось у недавньому минулому можна віднести знаменитий заклик «За нашу і вашу свободу» — то це до Єжи Помяновського.

https://novapolshcha.pl/article/pomyanovskii-zhaga-vizionera/