December 9th, 2020

Krynica

Паризький саміт і російський план: про наслідки зустрічі в Парижі рік по тому

Коли всі прилетіли в Париж, сталося те, що й повинно було статися - нічого. Зустріч Путіна і Зеленського продемонструвала, що президенти живуть на різних планетах. Зеленський, здається, щиро не розумів - думаю, що досі не розуміє і ніколи не зрозуміє - навіщо Путіну ця війна. Путін з подивом побачив перед собою людину, яка не розуміє, чого від неї хочуть.

Рік тому саме проведення саміту в “нормандському форматі” у французькій столиці сприймалося новим українським президентом і його прихильниками як доказ зовнішньополітичної правоти Володимира Зеленського. Адже під час передвиборчої кампанії Зеленський та його агітатори не раз стверджували, що війна на Донбасі не завершується тому, що в її продовженні зацікавлена ​​чинна українська влада, що Петро Порошенко не хоче продовжувати діалог з Володимиром Путіним – а з Путіним розмовляти треба, що в Києві просто хочуть наживатися на війні, а тому не знаходять компромісу. Найбільш точно все це виразилося в сакраментальній фразі “потрібно просто перестати стріляти” і майже маніакальному прагненні колишнього телевізійного коміка встановити з Володимиром Путіним особистий контакт.

Те, що Путін приїхав до Парижа, нібито демонструвало правоту Зеленського. Діалог розблоковано, президенти і федеральний канцлер зустрічаються знову, отже, можна буде досягти результату, якого так не хотів домогтися ненависний Зеленському (і Путіну) Порошенко. При цьому, як це зазвичай і буває при короткій української політичній пам’яті, ігнорувався той факт, що включно з самітом в Берліні в жовтні 2016 року Путін постійно контактував з Порошенком в “нормандському форматі”, та й після цього саміту, який продемонстрував російському президенту, що Порошенко не збирається йти на очікувані Москвою поступки, контакти тривали – остання офіційна телефонна розмова президентів Росії і України відбулася в червні 2018 року, після чого Путін вже остаточно вирішив очікувати зміни влади в Києві.

“Розморожування” “нормандського формату” Кремлем і згода Путіна на приїзд в Париж була пов’язана з однієї простою причиною: російський президент вирішив, що зможе повернутися в 2016 рік і нав’язати недосвідченому українському колезі умови, від яких відмовився його попередник. Чи були у нього для цього підстави? Формально, звичайно ж, ні. Але у Путіна дійсно з’явилася можливість на це розраховувати з однієї простої причини. Учасники переговорів з української сторони були готові робити все можливе, щоб “заманити” російського президента в Париж.

Тому що саме таким було бажання українського президента – зустрітися особисто. А оскільки двостороння зустріч, від якої Зеленський, звичайно ж, теж би не відмовився, виявилася неможливою через роздратовану реакцію західних союзників і української громадської думки, єдиною і головною надією Зеленського залишався “нормандський формат”. І так, ми не знаємо – але сподіваюся, незабаром, після завершення безславного правління Зеленського, дізнаємося – що саме українські переговорники обіцяли своїм російським колегам.

Однак ми можемо припускати, що вони зробили все можливе, щоб обнадіяти російську сторону та особисто Владислава Суркова, що все вийде – залишилося тільки організувати побачення перших осіб.

Не будемо також скидати з рахунків французький фактор. Еммануель Макрон на цьому етапі з нікому не відомих причин вбив собі в голову, що домовленості з Путіним можливі, що Путін хоче вийти з війни на Донбасі. А, може , причини були більш прозаїчні: французькому президенту хотілося, щоб Москва припинила лізти в справи колишніх французьких колоній в Африці і за це невтручання Макрон був готовий допомогти Путіну зі «збереженням обличчя» на Донбасі. Отже, Путін міг думати, що Макрон допоможе йому натиснути на Зеленського, а Зеленський міг думати, що Макрон допоможе йому умовити Путіна.

Коли всі прилетіли в Париж, сталося те, що й повинно було статися – нічого. Зустріч Путіна і Зеленського продемонструвала, що президенти живуть на різних планетах. Зеленський, здається, щиро не розумів – думаю, що до цих пір не розуміє і ніколи не зрозуміє – навіщо Путіну ця війна. Путін з подивом побачив перед собою людину, яка не розуміє, чого від нього хочуть і не збирається капітулювати просто тому, що не знає, для чого це робити. Макрон взагалі не зрозумів, чого від нього хотіли Путін і Зеленський. Ангела Меркель з розгубленою посмішкою просто спостерігала за цим ідіотизмом – це був не перший і не останній саміт тотального нерозуміння в її довгій політичній кар’єрі і її навряд чи радувала обставина, що вона є єдиним адекватним учасником безглуздого заходу.

Відразу ж після саміту Путін відразу і назавжди втратив інтерес до Зеленського – потрібно сказати, набагато швидше, ніж до Порошенка. Порошенка він намагався “розвести” два роки поспіль, а тут, ймовірно, вирішив, що його спроби і сигнали просто не зрозуміють, так що нема чого старатися. Але це не означає, що Путін не зробив висновки.

Найголовніший з них – рішення “відсікти” Україну від західних союзників і перенести важелі переговорного процесу в Мінськ. Зеленський з радістю помчав в цю пастку, тим більше, що замість самовдоволеного і звиклого до істерії Суркова Путін призначив новим головним разводилою обережного і делікатного Дмитра Козака, якому відтепер було доручено було грати роль доброго поліцейського в переговорному процесі (роль злого поліцейського зараз відведено Борису Гризлову, який за Суркова злим поліцейським грав роль доброго, але це московські деталі).

Козак в тандемі з Андрієм Єрмаком, який намагається довести шефу, що не все втрачено і яхта “Біда” нашого нового Врунгеля все ще попереду регати, спробував просунути в ТКГ улюблену ідею Путіна про прямі переговори Києва з “народними республіками”, але хитромудрі комбінації Козака, які Єрмак чи то не розумів, чи то не хотів розуміти, постійно наштовхувалися то на опір західних союзників, то на українську громадську думку, то на нерозуміння Зеленського, чого від нього насправді хочуть.

В результаті жодних консультативних рад, жодних спільних інспекцій, жодних прямих контактів з маріонетками немає, а єдиним наслідком нової гри стало зниження інтенсивності військових дій в зоні конфлікту, яке називається “перемир’ям”. І, звичайно, доля цього перемир’я буде залежати від того, як захоче Володимир Путін використовувати конфлікт на Донбасі завтра, що він захоче “розморозити” – переговори чи війну.

Зараз же, по суті, “заморожено” і те, й інше.

“Нормандського формату”, по суті, немає, ні про який саміт в Берліні (який повинен був пройти через чотири місяці після паризького) ніхто й не думає – а навіть якби і думав, то який був би в цьому саміті сенс, крім чергового задоволення протиприродного бажання Зеленського дивитися в очі Путіну до знемоги?

Путін у властивій йому знущальній манері напередодні річниці зустрічі в Парижі поговорив про її результати з Ангелою Меркель, а не з Макроном або Зеленським – так би мовити, розмова дорослих людей, поки молоді люди перебувають у своїх підліткових ілюзіях.

Ніякого реального діалогу в ТКГ теж немає. І вже навіть Леонід Кравчук починає говорити, що майже переконався в тому, що Росія, виявляється, не хоче миру, а хоче легітимізувати за допомогою Мінського процесу “народні республіки” – хто б міг подумати, а? Ніякого обміну полоненими теж немає – по-перше, тому що у Зеленського немає в розпорядженні нового Цемаха, який міг би зацікавити Путіна, а по-друге, тому що в Кремлі побачили, що для Зеленського звільнення людей є одним з важливих доказів своєї правоти в питанні Донбасу – і вирішили не давати йому такої можливості (а, між іншим, в Парижі домовлялися обміняти “всіх на всіх” до кінця 2019 року). Ніякого плану Б у Зеленського теж немає, тому що ніяких можливостей для маневру в України в ситуації, що склалася, просто не існує.

А у Путіна такий план є – але він пов’язаний вже не з Зеленським, а з очікуванням зміни влади в Києві. Після саміту в Парижі Зеленський цікавий для Кремля тільки тим, що його незграбне некомпетентне правління не може бути греблею для подальшої дестабілізації України і посилення впливу проросійських сил там, де ще недавно розраховували на успіх популісти (Кривбас! Мама! Папа! Павлов!).

При цьому ясно, що ті, хто зараз їздить на переговори в Москву, і ті, хто пише Путіну аналітичні записки, запевняють російського президента, що Зеленський вже не жилець, що він впевненими кроками поспішає до своєї політичної могили, потрібно ще трохи потерпіти і потім, коли влада в Україні в черговий раз зміниться, діяти залежно від нової конфігурації.

І тут уже російський план Б буде залежати від нас з вами – яку, власне, конфігурацію ми виберемо і чи зможемо забезпечити захист держави від російських планів її знищення і поглинання.

https://bykvu.com/ua/mysli/paryzkyi-samit-i-rosiiskyi-plan-pro-naslidky-zustrichi-v-paryzhi-rik-po-tomu/
Krynica

Тінь Кернеса на чолі Харкова

Беззмінний голова Харкова Геннадій Кернес став мером міста без особистої присутності на сесії міської ради і без складання присяги
За словами голови Харківської міської виборчої комісії Ольги Мозгової, присягу Кернесу складати необов'язково, тому що він її вже складав у листопаді 2010 року - і виявляється, ця присяга діє! А хто при цьому керує містом? А ніхто не керує! Депутати місцевої ради обрали якогось головуючого на сесії, який і буде їх тимчасовим керівником, поки Кернес не повернеться. А коли він повернеться? Зараз говорять про 30 грудня, але дата повернення кілька разів переносилася. І ніхто не сказав, що зараз вона співпаде з реальністю. Про стан здоров'я Кернеса нам не відомо практично нічого. Хоча зрозуміло, що мова йде про важко хвору людину, яка має не керувати містом, а поправляти здоров'я.

Власне, Кернес і не керує. Харковом керує беззаконня, а всі роблять вигляд, що так і треба. Харковом керує хижий клан, який підтримується більшістю інфантильних городян - і всі вважають, що з цим потрібно змиритися, все ж це краще, ніж “Харківська народна республіка”. І ось вже одіозний політик, один із завзятих прихильників Януковича і вербувальник “тітушок”, перетворюється на гаранта територіальної цілісності країни. На настільки важливого гаранта, що ми готові погодитися на його заочне управління Харковом – тільки б не було війни!

А війна буде. Тому що подібне ставлення до влади і до національної безпеки у прикордонному мегаполісі тільки провокує потенційного агресора, тільки змушує його розробляти нові і нові плани із захоплення того, що погано лежить. У 2014 році Харків врятував зовсім не Кернес, а конфронтація кланових інтересів, у центрі якої опинився харківський мер. І клани, які не хотіли - з різних причин - перетворення Слобожанщини на ще один російський бантустан - змогли продемонструвати свої можливості переляканому міському голові.

Але за цей час Кернес в Харкові зміцнився настільки, що здатен смикати за ниточки навіть з реанімації. А опозиція меру - сили ще більш проросійські, ніж сам Кернес.

Це означає, що на наступному, цілком ймовірному витку дестабілізації нам з Харковом може і не пощастити.

https://espreso.tv/article/2020/12/09/vitaliy_portnykov_tin_kernesa_na_choli_kharkova
Krynica

Украинские санкции. Что обещал Киев?

Высказывания главы украинского внешнеполитического ведомства Дмитрия Кулебы, заявившего, что он пока что выступает «против любых экономических санкций против белорусских компаний или секторов экономики» немедленно привели к потоку комментариев относительно изменения украинской позиции. Еще недавно, как об этом сообщил глава европейской дипломатии Жозеп Боррель, Украина в числе других стран-партнеров ЕС присоединилась к санкциям против режима Александра Лукашенко и вот оказывается, что санкции не нужны.

Разумеется, появились комментарии о том, что украинское руководство вынуждено было пойти на такой шаг, что это вопрос экономической целесообразности, иначе украинская экономика просто задохнется без сотрудничества с Минском. Да и вообще – протестное движение выдыхается, зачем его поддерживать?

СЕКТОРАЛЬНЫХ САНКЦИЙ ПРОТИВ БЕЛАРУСИ ЕВРОПЕЙСКИЙ СОЮЗ ПРОСТО НЕ ВВОДИЛ
Между тем, мы имеем дело с обычной манипуляцией, связанной с непониманием или нежеланием понять к каким именно санкциям присоединилась Украина. В интервью главы украинского внешнеполитического ведомства об этом сказано, возможно, не совсем ясно:

«Мы, напомню, сразу заняли четкую позицию, и идем синхронизированно с Евросоюзом, и в плане защиты прав человека и осуждения насилия, и требований демократических преобразований в Беларуси. И для изменения этой позиции я не вижу сейчас никаких предпосылок».

Но это – дипломатический язык. Суть в том, что Украина заявила о присоединении к персональным санкциям ЕС против представителей белорусского режима (впрочем, это решение ещё должно быть утверждено Советом национальной безопасности и обороны страны и подписано президентом Владимиром Зеленским). А секторальных санкций против Беларуси Европейский Союз просто не вводил – и вопрос еще, введет ли, если вспомнить, с каким трудом «пробивали» введение персональных санкций. Поэтому Украине просто не к чему присоединяться и позиция ее по санкционному вопросу не менялась.

САНКЦИИ В ОБМЕН НА САНКЦИИ
Можно, конечно, задаться вопросом – а присоединится ли Украина к секторальным санкциям, если они будут введены Европейским Союзом? Очевидно, что в этом случае у Киева просто не будет иного выхода – даже если позиция министра иностранных дел относительно целесообразности таких санкций не претерпит изменений. Не будет не из-за Беларуси, а из-за России. Продление санкций против Кремля за аннексию Крыма и оккупацию Донбасса зиждется на солидарности всех стран-членов и партнеров Европейского Союза.

И если страна, которая является жертвой агрессии и более других заинтересована в продлении санкций, вдруг откажется от солидарности по другому санкционному вопросу, это может стать хорошим поводом для изменения позиции сочувствующих Кремлю правительств стран Европейского Союза. А сохранение санкционного режима по отношению к России – одна из главных и неизменных целей украинской внешней политики последних лет.

С другой стороны, интервью Кулебы является еще одним ответом белорусскому президенту, обвинившему украинского министра иностранных дел в стремлении «удушить» Беларусь. Как видим, никто никого не душит. Оттого, что Лукашенко и другие белорусские чиновники не смогут посещать европейские страны или олимпийские стадионы, никто в Беларуси точно не задохнется. Как и от запрета заниматься бизнесом в Европейском Союзе тем, у кого, по их же собственным словам, никакого бизнеса и никаких сбережений в западных банках не было, нет и быть не может.

https://vot-tak.tv/novosti/09-12-2020-lukashenko-i-ukrainskie-sanktsii/