June 20th, 2020

Krynica

Зачем Украине партия мэров?

Градоначальники шести больших городов Украины объявили о создании новой политической партии под названием «ПроПозиція» (в ее названии обыгрываются сразу два слова – «предложение» и «позиция»). Инициаторами создания «партии мэров» стали руководители Днепра, Николаева, Черновцов, Житомира, Кропивницкого и Каховки – но не исключено, что к ним подтянутся и руководители других городов страны. Но почему мэры решили выступить со своей инициативой именно сейчас?

На этот вопрос есть сразу несколько ответов, отражающих и мировые, и собственно украинские тенденции политического развития. В эпоху эпидемии коронавируса значимость местных властей несоизмеримо выросла, а в Украине это еще и совпало с первыми результатами децентрализации.

Местные руководители стали обвинять центральную власть в отсутствии дифференцированного подхода к проблемам каждого отдельного региона и города. Это ярче всего проявилось в конфликте между президентом Владимиром Зеленским и мэром Черкасс Анатолием Бондаренко, ослабившим карантинные меры в своем городе еще до соответствующих правительственных решений. Зеленский в ответ во время своей итоговой пресс-конференции назвал мэра «бандитом», а его действия – популизмом. Мэр, в свою очередь, отметил, что президенту и его политической силе «нечего ловить» в Черкассах на предстоящих местных выборах.

Что интересно – позицию мэра Черкасс поддержали многие влиятельные региональные руководители и уже на фоне этого конфликта стало ясно: партия мэров готовится к старту.

Но дело отнюдь не только в ситуации с ростом влияния местных властей. Дело еще и в самой настоящей «охоте на электорат» Владимира Зеленского. Рейтинг самого президента и его фактически виртуальной партии «Слуга народа» снижается с каждым днем. И это неудивительно: слишком уж противоречивые ожидания были у граждан от избрания бывшего телевизионного комика. А тут еще экономический кризис! И пандемия, которая и не собирается заканчиваться – количество заболевших только возрастает.

В этой ситуации избиратели Зеленского, придерживающиеся патриотических взглядов, перемещаются к «Европейской солидарности» Петра Порошенко и другим организациям национал-демократического спектра. Избиратели, тяготеющие к более тесным отношениям с Москвой – к «Оппозиционной платформе – «За жизнь» путинского «любимчика» Виктора Медведчука. Но остаются еще и люди, для которых и Порошенко, и Медведчук, и вообще сами споры о том, каким должен быть вектор развития Украины не актуальны. С ними-то что?

Вот на такой, «экономический» электорат, разочаровавшийся в способностях власти покончить с «эпохой бедности», могут рассчитывать мэры украинских городов. Уже на предстоящих местных выборах их объединение станет серьезным вызовом для центральной власти.

А вообще, когда местные руководители объединяются для того, чтобы идти в большую политику, это всегда свидетельствует о слабости и разложении центра. Так, между прочим, было и в России в 1999 году, когда во главе блока «Отечество – Вся Россия» оказались градоначальники Москвы и Санкт-Петербурга, президент Татарстана и другие влиятельные региональные лидеры. Ослабевший клан Бориса Ельцина спасся только потому, что фактически передал власть «силовикам», объявив президентским преемником бывшего главу ФСБ Владимира Путина.

Зеленскому до физического состояния Ельцина накануне отставки российского лидера еще далеко, но украинский президент сейчас переживает самое настоящее «политическое шунтирование». Так что, возможно, его окружению уже сегодня стоит задуматься о том, кто из силовиков – в особенности на фоне возросшего влияния министра внутренних дел Арсена Авакова – мог бы спасти украинскую власть в непростой конкуренции с региональной номенклатурой.

https://vot-tak.tv/novosti/zachem-ukraine-partiya-merov/
Krynica

Стаття Путіна про Другу світову війну. У ній йдеться і про Степана Бандеру

У 1978 році на радянські телеекрани вийшов документальний серіал знаменитого Романа Кармена – безпрецедентна на ті часи радянсько-американська копродукція, за участю видатного американського актора Берта Ланкастера. З точки зору радянської ідеології фільм допоміг західному глядачеві дізнатися правду про війну на Східному фронті. Але насправді ніякі факти у війні на Східному фронті від американців або англійців ніколи не приховувалися. А ось те, про що дізнався радянський глядач, дійсно було важливим – фільм наочно демонстрував, що без участі країн-союзниць, без їхньої допомоги Радянському Союзу перемога у Другій світовій війні була б неможливою.

Чи залишив цей фільм відбиток у свідомості жителів Радянського Союзу? На моє здивування – а я дивився його дитиною – практично ніякого. Жителі Радянського Союзу вважали за краще – та й як могли інакше? – жити у світі пропагандистських кліше, які стверджували, що союзники не те щоб не допомагали, а навіть заважали Радянському Союзу перемогти.

Із роками – вже у путінській Росії – це викривлене трактування історії тільки посилиться, президент Росії буде стверджувати, що перемогу можна було отримати і без українців. А тепер, у новій статті Путіна, від внеску українців у перемогу залишилося хіба що прізвище Степана Бандери, в’язня гітлерівського концтабору, яке Путін впевнено ставить в один ряд з іменами справжніх колабораціоністів – Квіслінга, Петена, Власова.

Стаття Путіна в журналі National Interest підтвердила, що російський президент продовжує дотримуватися сталінського трактування історії Другої світової війни. Головне, що хоче довести Путін – так це те, що у війні винні всі, а не тільки агресори.

Путін практично зрівнює спроби умиротворення агресора, які робилися Великою Британією і Францією та призвели до ганебного розділу Чехословаччини, і співучасть в агресії, після якого Гітлером і Сталіним було розділено Польщу.

Він зрівнює готовність Великої Британії і Франції виконати свої зобов’язання стосовно Польщі і готовність Радянського Союзу вдарити у тил польської армії. У тому, що після цього удару Польська держава перестала існувати, він звинувачує керівників цієї держави, а не агресора.

Путін звично виправдовує окупацію Латвії, Литви та Естонії і зазначає: «Їхній вступ до СРСР був реалізований на договірних засадах, за згодою обраної влади. Це відповідало нормам міжнародного права і державного права того часу».

Потрібно зрозуміти, що Путіна цікавить не лише історія. Історія для нього – лише основа для виправдання власних завоювань і подальшої експансії.

У СРСР про роль країн-союзниць у Другій світовій війні намагалися не згадувати саме тому, що потрібно було пояснити сенс Холодної війни і «залізної завіси». Путін своїм пасажем про країни Балтії виправдовує окупацію Криму, Абхазії, Південної Осетії, частини Донбасу, Придністров’я. Адже і зараз, з путінської точки зору, все відбувається «на договірних засадах, за згодою обраної влади» і «відповідає» міжнародному праву.

Схоже, що Путіну хочеться повернутися у 1945 рік, у часи поділу світу між великими державами. Ось чому він з такою ностальгією згадує про Ялтинську конференцію і з такою надією закликає до саміту керівників країн – постійних членів Ради безпеки ООН. Те, що з того часу все безповоротно змінилося, схоже, Путіна не дуже цікавить – як і те, що зараз потрібно думати не про новий поділ світу, а про об’єднання зусиль перед коронавірусом і економічним крахом.

Путін немовби живе у минулому і намагається нав’язати це минуле іншим. Кому – за допомогою статей. А кому – як у випадку з Україною – за допомогою танків.

https://www.radiosvoboda.org/a/30681299.html