May 28th, 2020

Krynica

Разумкова хвилює не мова, а влада

Голова Верховної Ради Дмитро Разумков стверджує, що “будь-який політик, особливо в умовах війни і непростої ситуації в державі, повинен думати не про те, як позитивно чи негативно будуть сприйняті його слова щодо мови, а розуміти – об’єднає це українське суспільство чи ні”
Може виникнути питання - а навіщо тоді сам Разумков роз'єднує суспільство? Адже мовний закон проголосований, підписаний президентом, ніяких протестів у суспільстві це не викликало. А ось скасування закону або його окремих положень неминуче призведе до політичних потрясінь, дуже болючих для влади, бо ж стане черговою демонстрацією її антиукраїнської спрямованості. Але при цьому навіть неясно, за визнанням самого спікера, чи є в Раді голоси для таких змін, бо ж члени різношерстої фракції “Слуга народу” традиційно дотримуються полярно протилежних позицій з принципових питань. І Разумков, якщо судити з його висловлювань, прекрасно це розуміє. Навіщо ж тоді каже?

А тому, що ніякого стосунку до мови його висловлювання взагалі не мають. Разумков, як і багато українських політиків до нього, просто експлуатує тему мови для власного політичного позиціонування.

Він поспішає стати самостійним політиком, розуміє, що для цього йому може елементарно не вистачити часу. Разумков став спікером парламенту не завдяки якійсь серйозній політичній кар'єрі. Просто так вирішили у оточенні Зеленського, на місці Разумкова міг би виявитися в буквальному сенсі хто завгодно. Але тільки він був “балакаючою головою” передвиборної кампанії - згадайте, що ми взагалі не знали, хто поруч із Зеленським. І саме він повинен був стати “балакаючою головою” кастрованого українського парламентаризму.

А Разумков, звичайно, не хоче бути “балакаючою головою”. Він відчуває у собі потенціал. І прекрасно розуміє, що для українського патріотичного табору він, діяч молодіжної організації Партії Регіонів, котрий розмовляв російською мовою всю кампанію Зеленського, завжди буде чужинцем. Разумков може розраховувати тільки на голоси тих, хто сьогодні підтримує проекти Медведчука і Вілкула. Ну і ще на тих виборців Зеленського, хто схиляється до “русского мира”, але розчарувався у старих політиках і звично нишпорить у пошуках “нових облич”. І, звичайно, вже сьогодні цей виборець розчаровується у Зеленському, не здатному проявити належну повагу до головному кумира такого виборця товариша Путіна і врятувати Україну від “націоналістів” і їхньої сільської говірки. І тут перед цим виборцем з'являється Разумков. Із правильним прізвищем, із правильною біографією, із правильною мовою.

Звичайно, ніхто не гарантує Разумкову успіху - навіть якщо він знайде правильних спонсорів або вони його знайдуть. Спікеру не вистачає того, що робить політика політиком - публічності, він виглядає нудним чиновником і ця проблема ріднить його з Бойком і Медведчуком. Але в Україні дуже часто обставини складаються так, що той, у кого немає шансів у публічній політиці, виграє в політиці кулуарній.

Адже в разі відставки Зеленського саме Разумков - якщо, звичайно, на той час не переоберуть спікера - стане наступним, нехай і тимчасовим, головою держави.

https://espreso.tv/article/2020/05/28/vitaliy_portnykov_razumkova_khvylyuye_ne_mova_a_vlada
Krynica

Віч-на-віч з Америкою

Український президент із дикою завзятістю намагається розмістити свою невинну голову і національні інтереси країни прямо в пащі тигра, хоча величезна кількість людей і структур — передусім американських — намагаються його стримати, пояснити, що це вкрай небезпечно.

“Віч-на-віч з Америкою” – звичайно ж, не мій власний заголовок цього тексту. Це — заголовок-асоціація. Коли почався черговий скандал в американсько-українських відносинах, я відразу ж згадав про цю, прочитану ще в дитинстві книжку про перший в історії візит радянського лідера Микити Хрущова до Сполучених Штатів у вересні 1959 року. Вже коли я став журналістом, розмовляв про цю книгу з її головним автором, зятем Хрущова публіцистом Олексієм Аджубеєм. І запам’ятав той професійний захват, який і під час нашої розмови відчував Аджубей, захоплення майже дитяче — захват від відкриття політичної Америки.

Тому що насправді Америка, складена з ідеологічних догм і підігнаних під ці догми досліджень і записок резидентів спецслужб, була виключно в головах Хрущова і його супутників — залежно від інтелектуального рівня кожного і його інтересу до книг і документів. Справжньої Америки вони не знали, не розуміли й розуміти не могли, тому що в буквальному сенсі слова були людьми іншої цивілізації, з абсолютно іншими політичними законами й моральними пріоритетами. І зрозуміло, що за 13 днів того знаменитого візиту вони мало що могли зрозуміти по-справжньому — тому вже після поїздки Хрущова сталася карибська криза, одним з важливих учасників врегулювання якої, до речі, був той же Аджубей. Але те, що кризу все ж врегулювали, що Хрущов домовився з Кеннеді (а Джон Кеннеді, зважаючи на свою політичну недосвідченість, точно так само міг не розуміти, що таке Радянський Союз, як і Хрущов, зважаючи на свою ідеологічну зашореність — що таке Америка) – це теж результат того візиту. Результат того, що в СРСР почали ставитися до політичної Америки не як до абстракції, а як до організму. І змогли проявити розсудливість, коли опинилися з нею віч-на-віч.

Ми сьогодні теж віч-на-віч з Америкою. На дуже близькій, небезпечно близькій відстані, некомфортній для міжнародних відносин. Ще з античних часів відомо, що людина, звичайно, може спілкуватися з богами й навіть заводити з ними близькі стосунки — але якщо бог, навіть дуже добрий, проявиться в цьому своєму вигляді на небезпечній відстані — все, пиши пропало, кісток не збереш.

Вісім місяців тому ми вперше в своїй історії наблизилися до політичної Америки на відстань витягнутої руки. Але ми зробили це не самі, це вона прийшла. Це Дональд Трамп вимагав від Володимира Зеленського проявити більшу старанність в пошуку компромату на сина його конкурента, а не Володимир Зеленський набивався в спільники Трампа і спокушав американського лідера нікчемною послугою. Саме тому нас сприймали – попри всю неоднозначність поведінки Зеленського і його оточення в цьому скандалі — як потерпілих. Саме тому Америка розбиралася сама з собою, а не з Україною, а підтримка України тільки зміцніла — тому що американському політичному істеблішменту необхідно було продемонструвати, що інтереси Сполучених Штатів не залежать від негайних інтересів того чи іншого політика або чиновника, навіть якщо цей політик — президент США.

Зараз же ситуація прямо протилежна — український президент із неймовірною завзятістю намагається розмістити свою невинну голову і національні інтереси країни прямо в пащі тигра, хоча величезна кількість людей і структур— перш за все американських — намагаються його утримати, пояснити, що це вкрай небезпечно. Але він не прислухається з однієї простої причини — причини щирого нерозуміння, що таке політика і що таке Америка. Зрозуміло, що в голові Зеленського і в головах представників його оточення є якась Америка, що з’явилася там завдяки перегляду голлівудських фільмів і прочитання випадкових книжок (в останньому дуже сумніваюся), може, вони навіть здолали який-небудь “Картковий будиночок”. Але ось тільки до реальної політичної Америки все це має дуже мало реального стосунку. І ця дитяча самовпевненість, знаменита самовпевненість дилетантів, може зіграти з Зеленським та його соратниками злий жарт. Ну і з Україною теж.

Потрібно розуміти, що за майже три десятиліття наших двосторонніх відносин нам ніколи й не потрібно було це розуміння Америки передусім тому, що самі ми були не надто цій Америці потрібні. Наші відносини починалися при президенті, який з трибуни Верховної Ради за 24 дні до проголошення незалежності України вимагав від наших парламентаріїв підтримати горбачовський оновлений Союз. І Джордж Буш-старший, і його наступники продовжували розглядати Україну швидше як частину якщо не цього Союзу, то великого “російського світу”.

Вважали, що якщо домовитися з Єльциним, а потім і з Путіним — то стабільні відносини будуть і з колишніми околицями імперії. Що завдання Вашингтона — допомогти російській демократії, а завдання Москви — транслювати свою демократію й економічні успіхи на решту території колишнього СРСР. Навіть коли американці почали переконуватися в тому, що Росія імітує демократію, а її економічні успіхи ґрунтуються виключно на нафтових і газових цінах, ми продовжували залишатися в російській тіні й Росія — на противагу американському задуму — транслювала своїм околицям зовсім не демократію, а олігархічну модель, незграбно скопійовану президентом Кучмою.

І так, американські президенти могли позначати свою присутність в українському політичному просторі, могли навіть прощатися з Європою, як Білл Клінтон з Михайлівської площі у 2000 році, але це були насамперед жести, а не вчинки.

Перший раз, коли Україна з’явилася на американських радарах як самостійний гравець — це під час Майдану 2004 року. І другий — під час Майдану 2013-2014 року й російського нападу. Коли політична Америка — навіть швидше, ніж її президенти — стала розуміти, що Україна перестає бути російською тінню і стає самостійним політичним гравцем. Що Україна більшою мірою починає бути схожою на Польщу, ніж на Білорусь. А для політичної Америки це не лише питання інтересів, це ще і питання цінностей.

І тут постає питання: а що ж робити Росії, щоб домогтися відновлення статус-кво, щоб переконати американців у їхній власній неправоті, в необхідності повернення до старої моделі — домовлятися потрібно з Росією, а вже вона подбає якщо не про демократію, то про стабільність на околицях?

Відповідь на це питання проста — потрібно продемонструвати американцям нездатність українців до державного будівництва. От не можуть — і все. Ніяка не держава, а територія, захоплена злочинними кланами, з байдужим населенням, яке просто шукає, хто б його нагодував. І з тупими політиками, які й не політики зовсім, а одна назва — клоуни, олігархічні маріонетки. І якщо ви, дорогі американські товариші, думаєте, що вони тільки стосовно нас поводяться так безвідповідально, то ви переконаєтеся, що вони й стосовно вас будуть так само поводитися. Так що перестаньмо конкурувати, а краще домовимося і допоможемо людям позбутися від олігархів і клоунів і хоча б побудувати державні інституції. А потім розберемося, куди їх визначити, до вас чи до нас.

Ось, власне, і вся російська концепція, досить нехитра, але заснована на розумінні американської політичної установки — нам нічого робити в Сомалі, нехай вони розберуться самі, подорослішають і вже потім. І якщо раніше можливість російсько-американської домовленості на пострадянському просторі виглядала теорією, то після Молдови, в якій російський чиновник Дмитро Козак (запам’ятайте це ім’я) забезпечував участь проросійських сил в коаліції з прозахідними, а американський посол Дерек Хоган забезпечував виїзд з країни її фактичного правителя Влада Плахотнюка — вітаю, деолігархізаціє! — це вже практика. Так, молдавська історія не виглядає ефективним прикладом американсько-російського співробітництва, але що завадить повторити цей досвід знову, вже в іншій країні? Ще й надто, якщо цього захоче президент Трамп, який вірить у свою здатність знайти спільну мову з російським колегою? Або — чим чорт не жартує — розлючений на українських олігархів і їхнього ставленика президент Байден?

Адже головне російське завдання — якщо вже по-простому говорити — щоб ми опинилися віч-на-віч з Америкою саме зараз. І щоб американці самі переконалися в нашій безнадійній тупості, нездатності будувати власну країну і самовпевненому нахабстві щодо самої Америки. Щоб американці просто остаточно махнули б на нас рукою і повернулися до куди більш зрозумілого для них варіанту пошуку домовленостей з Кремлем.
Саме тому якби Зеленського не було, Путіну треба було б його вигадати.

https://bykvu.com/ua/mysli/lytsom-k-lytsu-s-amerykoi/