May 26th, 2020

Krynica

Кагарлик - це не минуле, а майбутнє

Трагічні події у Кагарлику все частіше порівнюють із подіями у Врадіївці. Але насправді порівняти Врадіївку і Кагарлик можна буде виключно у політичному сенсі
Врадіївка стала, багато в чому, прелюдією до Майдану 2013-2014 років. Вона підірвала авторитет тодішнього міністра внутрішніх справ і продемонструвала гризню у оточенні Віктора Януковича. Оточення тодішнього глави держави було готовим боротися за владу і фінансові потоки без розуміння того, до яких суспільних наслідків може привести ця боротьба, яким може бути результат резонансу тієї чи іншої справи. В результаті до Майдану Янукович прийшов уже значно ослабленим, його у буквальному сенсі слова не було кому захистити, крім бійців елітних підрозділів. У Януковича залишилися старі вороги, патріоти України, а от байдуже населення - виборці Януковича - відчували огиду до свого недавнього кумира. Програв і Янукович, і ті, хто допустив Врадіївку, і ті, хто використовували трагедію заради боротьби із конкурентами. І в цьому сенсі Зеленського, якого оточують такі ж непримиренні і жадібні соратники, як і Януковича і якого підтримує таке ж байдуже до майбутнього країни населення, як і Януковича, цілком може очікувати доля Януковича. Кагарлик - це сигнал того, що процес пішов.

Але у Кагарлика є і куди більш похмурі наслідки, на тлі яких доля Зеленського може виглядати усього лише дрібною деталлю у загальній картині можливої ​​катастрофи. Врадіївка нагадувала про вседозволеність, про повну деградацію системи. Кагарлик - це нагадування про майбутню деградацію суспільства.

Адже, власне, який злочин “розкривали” поліцейські з Кагарлика? Дрібну крадіжку! Злочин, який вже точно не вимагав від них таких “зусиль”. Але дуже скоро саме такі дрібні крадіжки в магазинах стануть - якщо вже не стали - можливістю виживання для тисяч людей.

Ми повертаємося у 90-ті роки. Фінансових потоків буде не вистачати на всіх “господарів життя”. І від того, що ці господарі перейменували себе на “слуг”, безпеки в їхньому житті буде не більше, а менше, а саме життя стане коротшим. Набагато коротшим. Тим більше тоді, коли відкривається ринок землі.

Але основній масі населення буде не до їхніх проблем. Основна маса буде виживати. І дрібна крадіжка стане частиною побуту. При цьому основна частина населення буде ставитися до такого способу життя як до норми - не ми такі, а життя таке. Зате вимога зупинити злочинність стане головною вимогою бізнесу - насамперед дрібного і середнього. І тут - парадокс. Цей бізнес не є опорою популістської влади, однак він є її частиною. У кожного поважного “господаря життя” - ой, вибачте - “слуги народу” є ресторанчик. Або ломбардик. Так-так, в наших умовах саме пограбування ломбарду може стати злочином століття! А ви що думали?

Так поліція - особливо на місцях - перетворюється на останню греблю. На останню можливість захистити тих, у кого хоч щось ще є від тих, у кого вже нічого немає. І найближчими роками не буде - тим більше, якщо вони переоберуть свою безвихідь на другий термін.

І деякі поліцейські вже почали відчувати цю свою «потрібність» і цю свою вседозволеність. Кагарлик - не просто доказ цього.

Кагарлик - це спогад про майбутнє.

https://espreso.tv/article/2020/05/26/vitaliy_portnykov_kagarlyk_ce_ne_mynule_a_maybutnye
Krynica

Пам’яті Мойсея Фішбейна. Найбільш тендітний лірик ХХ сторіччя з’єднав у собі українське і єврейське

…І вже вуста судомою звело,

І прийняла душа неопалима

Розпечені горби Єрусалима

І Києва обпалене зело.

Ці рядки Мойсея Фішбейна можуть бути епітафією до всього його неймовірного життя, а можуть бути – самою життєвою програмою. Ми прощаємося з одним із найбільш проникливих, найбільш тендітних українських ліриків ХХ сторіччя, але не тільки.

Фішбейн – справжній феномен української культури, він став українським євреєм – до того ж політичним українським євреєм – коли ще ніяких українських євреїв просто не було. Звісно, були євреї, які ставали справжніми лицарями української культури, але так з’єднати у собі українське й єврейське, Київ і Єрусалим, Ріку і Стіну – як у цитованому мною сонеті – міг тільки він.

Як йому це вдалося? Відповім просто – з великої любові. Він був закоханим в Україну, як у жінку – так єврейський хлопець може закохатися в юнацькі роки у красуню з сусідньої вулиці й боготворити її все життя, не помічати зморшок і втоми. Це був такий великий дар, дар слова, дар кохання із заплющеними очима, коли ти заплющуєш очі й бачиш цю красу, й чуєш пісню, проспівану молодим голосом. Мені завжди було важко з цим його даром, як багатьом із нас, бо я вмію любити тільки із розплющеними очима, ну й тому, мабуть, він був неперевершений поет, а я тільки журналіст, який сьогодні прощається не просто з ним самим, а із цим його даром, з його легендою. З його вмінням кохати. Прощається із його Україною, яку він виносив у серці й відтворив на папері.

Благослови, хай лишаться зі мною,

Допоки йти дорогою земною,

Допоки є ще спогади земні.

https://www.radiosvoboda.org/a/30636048.html