February 12th, 2020

Krynica

Зеленський розохочує Путіна

Новий глава офісу президента України Андрій Єрмак говорить про можливість проведення двосторонньої зустрічі президентів Росії і України, якщо це допоможе підготувати черговий саміт в "нормандському форматі"
Ця заява Єрмака показує, що прохання про зустріч в Єрусалимі, яке було проігнороване Путіним, не було випадковістю.

Зеленський досі - і про це свідчить не тільки заява Єрмака, а й власні висловлювання президента України - вважає, що зможе домовитися з Путіним. Він не може або не хоче зрозуміти, що сам "нормандський формат" був сконструйований саме тому, що для Путіна Україна - не суб'єкт, а об'єкт переговорів і з її лідерами він ні про що домовлятися не має наміру. На якісь поступки Путін може погодитися тільки під загрозою тиску - ось навіщо потрібен "нормандський формат", санкції, судові позови, все те, що не дає російському правителю жити спокійно.

З моменту свого обрання президентом України Володимир Зеленський обрав стосовно Володимира Путіна позу прохача. Це він ініціює телефонні розмови. Це він просить про зустрічі. Путіну залишається тільки вирішувати, чи погодиться він з проханням мешканця кабінету на Банковій - як це було з бесідами по телефону або проігнорує її, як це було із зустріччю в Ізраїлі.

Кожне таке прохання переконує Путіна, що капітуляція Зеленського, капітуляція України та її включення до складу Росії вже на обрії - потрібно просто сильніше натиснути. А коли Зеленський під час телефонних розмов або зустрічей не погоджується на поступки, це викликає роздратування і бажання посилити тиск на нетямущого українського президента, домогтися дестабілізації нашої країни. Зеленський тільки розохочує Путіна - і при цьому не розуміє, що російського президента стримує від захоплення України тільки Захід.

Володимир Зеленський вважає, що агресивна політика Путіна щодо України може зруйнувати Росію. Але поки це станеться, дилетантське ставлення Зеленського до діалогу з Путіним може зруйнувати Україну.

https://espreso.tv/article/2020/02/12/vitaliy_portnykov_zelenskyy_rozokhochuye_putina
Krynica

Історія чи міф: чому Путін чіпляється за перемогу у Великій Вітчизняній війні

Корумпований і тоталітарний кремлівський режим чіпляється за міф про перемогу у Великій Вітчизняній, оскільки не має інших ідеологічних виправдань для свого існування. В Україні його підтримують люди, які, хоч і мають українські паспорти, але бачать свою землю продовженням Російської імперії. Однак у контексті історичної правди Радянський Союз довго був союзником гітлерівської Німеччини, а потім перекрутив сенс подвигів людей, які боролися за незалежність своєї країни, міфологізувавши їх і прив'язавши до абстрактної комуністичної ідеології та образу Йосипа Сталіна.

Ми в Україні маємо усвідомлювати те, що існує два уявлення про Другу світову: радянське і європейсько-американське. Друге в пам'яті західної цивілізації, по суті, є продовженням пам'яті про Першу світову. Вона не є таким наративом, не видається такою великою трагедією на пострадянському просторі просто тому, що в нашій історії продовженням Першої світової була громадянська війна, комуністичний режим. Лише зараз, коли наші люди дивляться такі фільми, як "1917", ми можемо собі уявити, чим для пересічного громадянина у США чи Великій Британії є Перша світова, і чому там сприймають ці десятиліття - від Першої до Другої світової війни - як нерозривне ціле.

Але навіть якщо відійти від цього наративу, треба зрозуміти просту річ: Друга світова війна – це війна демократій із тоталітаризмом. Її почали насамперед Велика Британія і Франція, коли Німеччина загарбала Польщу, а потім врешті-решт доєдналися Радянський Союз (після нападу гітлерівської Німеччини) і Сполучені Штати. Але це в будь-якому разі мало вигляд боротьби демократій за суверенність і свободу.

Радянський Союз не був країною, яка розпочала війну проти гітлерівської Німеччини. Коли він вступив у війну, вона тривала уже два роки – і ці два роки СРСР був, по суті, союзником гітлерівської Німеччини. Він був об'єднаний з нею не лише пактом про ненапад, а й пактом Молотова-Ріббентропа, який розділяв сфери впливу Європи між двома тиранічними режимами.

Кремль зараз намагається применшити значення ленд-лізу й іншої допомоги від західних країн. Але без участі у антигітлерівській коаліції Радянський Союз не міг би виграти у Другій світовій війні. Швидше за все, територія СРСР була б окупована гітлерівською Німеччиною так, як були окуповані території інших країн Європи. Тут не треба мати жодних ілюзій – російська державність закінчилась би в 1940-ві роки. Росія стала б країною-сателітом гітлерівської Німеччини на десятиріччя, так як країни Східної Європи стали сателітами Радянського Союзу. Очевидно, що Другу світову виграв не СРСР, а антигітлерівська коаліція – спільні зусилля США, Британії і Франції, за участі Радянського Союзу, бо Друга світова точилася на багатьох фронтах – від Європи до Африки.

У Радянському Союзі абсолютно інше прочитання цих історичних подій. Там не було Другої світової як такої. Є Велика Вітчизняна війна. Щоб абсолютно розібратися з цим міфом, зазначу, що в СРСР практично ніколи не згадували про участь радянських військ у війні з Японією. Це завжди була така собі не дуже важлива подія. Хоча це була реальна війна, багато людей загинули, багато солдатів отримали звання Героя Радянського Союзу за участь у ній, ордени, медалі. Але ці люди майже практично були відсутні у звичному радянському "іконостасі".

Для Радянського Союзу міф про Велику Вітчизняну розповідав не просто про боротьбу за суверенітет, не про боротьбу з гітлеризмом. Це була війна, яка посилювала роль СРСР, сталінізму і самого Йосипа Сталіна. Бо, по суті, Радянський Союз, який ми знаємо, з'явився не після 1918-1920 років – не після перемоги більшовиків у громадянській війні, а після 1945 року. На той час це вже була справжня комуністична імперія зі своїми великими сферами впливу, із тотальним контролем над суспільством, із всім тим, що визначило післявоєнні десятиліття не тільки для Радянського Союзу, а й для всього світу.

Різниця між історією Другої світової війни і міфом про Велику Вітчизняну війну є величезною. Україна, якщо вона хоче сприймати себе як суб'єкт, а не об'єкт історії, має все це критично переосмислювати. Треба усвідомити, що на території України Друга світова почалася у вересні 1939 року і стала результатом зговору Адольфа Гітлера і Йосипа Сталіна, а 22 червня 1941-го було продовженням цих воєнних дій на території України, а не початком.

Треба сприймати українські землі саме як частину процесів, які відбувалися під час Другої світової, а не Великої Вітчизняної. Тому що українці під час Другої світової воювали і гинули в різних арміях – не лише в Червоній, а були вони і в армії Польщі, яка воювала з гітлерівською Німеччиною за свій суверенітет; і в Українській повстанській армії воювали українці. І все це – частина української національної історії.

Ми маємо усвідомлювати, для чого взагалі російському керівництву так потрібна сьогодні пам'ять про Велику Вітчизняну війну і чому вона з кожним днем лише посилюється. Тому що Володимир Путін і його оточення будують в Росії радянський режим, але без комуністичної ідеології. Але будь-який авторитарний режим має базуватися на якихось міфах, ідеях. І брак цих ідей призвів до того, що єдиною легітимною засадою для існування путінського режиму став міф про Велику Вітчизняну – тому в Кремлі за нього так і чіпляються, хоча не мають до нього жодного відношення.

В Україні живуть різні люди. Частина з них є українськими державниками, але є й прихильники ідеї, що Україна – це частина "русского мира". А є люди – і таких теж багато – яким абсолютно однаково, в якій країні вони живуть. Абсолютно очевидно, що ті, хто вважають, що Україна – це невід'ємна частина "русского мира" або навіть продовження Росії, Радянського Союзу, Російської імперії – а таких людей серед нас не сотні тисяч, а мільйони – просто чіпляються за цей міф про перемогу. Вони вважають, що це частина ідеології країни, на яку вони рівняються і частиною земель якої вважають саму Україну. Ці люди є нашими співвітчизниками, у них є українські паспорти, але мені здається, що вони своїх політичних переконань ніколи особливо не приховували. Ми будемо з цими людьми ще жити в єдиній країні десятки років.

Говорять, що переосмислення Другої світової нібито веде до девальвації цінностей, з якими здобувалася перемога. Але ми прекрасно пам'ятаємо, що коли на території СРСР почалася Друга світова, то насамперед девальвували комуністичні цінності. Радянському керівництву довелося апелювати до тих цінностей, з якими більшовики, по суті, розпрощалися після своєї перемоги у громадянській війні – до суверенітету, до патріотизму, історичних традицій. При чому, не лише в росіян, а й у всіх народів Радянського Союзу. Саме тоді з'явилися ордени Суворова, Кутузова, Олександра Невського і навіть Богдана Хмельницького. Довелося апелювати до того, чому комуністична ідеологія активно пручалася десятиліттями. Тому що виявилося, що люди можуть воювати не за якусь абстрактну ідеологію, а лише за власну Батьківщину. І багато людей, які воювали тоді в Червоній армії, робили це не "за Родіну, за Сталіна" – всупереч комуністичному міфу, який з'явився потім, – а саме за свободу своєї Батьківщини від загарбників. Це була боротьба суверенітетів, яка була потім містифікована в боротьбу ідеологій. Це перший момент.

Другий момент полягає в тому, що ненависть до комуністичного режиму на території Радянського Союзу була настільки великою, що багато людей навіть в ситуації війни не хотіли цей режим підтримувати. Це відбувалося не тільки на територіях колоній Радянського Союзу – у радянських республіках – а й у самій Росії. Так з'явилися Російська визвольна армія генерала Власова, адміністрації, які співпрацювали із загарбниками на території окупованих російських міст і сіл. Легендарну радянську героїню Зою Космодем'янську видали загарбникам жителі того самого села, в якому вона проводила диверсії – етнічні росіяни. Таких випадків, як ви розумієте, були десятки і сотні – і вони лишаються не переосмисленими.

Жителі Радянського Союзу боролися за свою свободу, свободу своєї країни всупереч режиму, який був таким само жорстким і людиноненависницьким, як і гітлерівський, - це один із парадоксів того часу. Тож героїзм людей лишається героїзмом - цей факт беззаперечний і він не має жодного відношення до тієї ідеології, яка панувала в Радянському Союзі. Але лишається також безперечним, що Комуністична партія та її ідеологія скористалися героїзмом людей і готовністю захищати власну країну, щоб зробити заручниками тиранічного режиму країни на сході Європи.

У Росії заявили, що "президент Зеленський все більше занурюється в ідеї українського націоналізму" після того, як він заявив, що СРСР спільно з Німеччиною розпочали Другу світову. Але я думаю, Володимир Зеленський сам не дуже зрозумів, що такими висловлюваннями він ображає Росію. Бо Зеленський живе у звичайному світі, де такі речі, які він виголошував під час урочистостей в колишньому концтаборі "Аушвіц" є загальноприйнятними. Ніхто не сумнівається у фактах, які були, до речі, наведені на з'їздах народних депутатів Радянського Союзу: щодо існування таємних домовленостей між Сталіним і Гітлером; що балтійські країни і Польща були загарбані в результаті цих домовленостей; що передача різних земель у Європі відбувалася відповідно до домовленостей Сталіна і Гітлера тощо. Є факти спільних парадів радянських і гітлерівських військ. Є факти листування між двома диктаторами.

Варто нагадати, що Йосип Сталін в одній із таких телеграм писав Адольфу Гітлеру про "дружбу, скрепленную кровью". Цих слів із офіційної хронології ніхто не може викинути, бо це друкувалося в радянській пресі. Таких фактів сотні, якщо не тисячі. Люди, які їх спростовують, використовують викривлену історію для збереження корумпованого тоталітарного режиму в Росії. Таке викривлене сприйняття викладається в російських вишах, пропагується по телебаченню в пропагандистських промовах Володимира Путіна. Але абсолютно не зрозуміло, чому його мають дотримуватися люди, які не живуть у Росії.

https://apostrophe.ua/ua/article/society/2020-02-12/istoriya-ili-mif-pochemu-putin-tseplyaetsya-za-pobedu-v-velikoy-otechestvennoy-voyne/30884
Krynica

Настоящая цель Кремля

Дело, конечно же, не только в самом согласии вновь запустить Северо-Крымский канал. И не в самой готовности обменять экономические уступки для одной оккупированной территории на уступки по возвращению другой.

Думаю, это как раз обычные плоды политической неопытности и безответственности – так представители новой власти как раз и не претендовали ни на то, ни на другое.

Дело в готовности помочь президенту России Владимиру Путину «победить» саму географию.

Уже в момент оккупации Крыма приходилось писать, что полуостров – на то и полуостров, а не остров, что он неразрывно связан с материком. Напоминать, что развитие Крыма как территории началось именно тогда, когда он вышел за границы приморских городов-поселений еще античных колоний, зависевших в первую очередь от моря. Рассказывать, что и Крымское ханство могло как полноценное государство существовать именно потому, что располагалось не только на полуострове, но и материке. Объяснять, что и сама оккупация Крыма Российской империей стала возможна именно после того, как последняя установила стабильный контроль над материком после присоединения украинских земель. Доказывать, что и в Российской империи, и в Советском Союзе эта связь никогда не прерывалась. И стала одной из важных причин передачи Крыма от РСФСР Украинской ССР.

Потому что пребывание Крыма в составе РСФСР было исключительно политической формальностью, напоминавшей об оккупации полуострова екатерининскими войсками – географически, экономически он всегда был связан с Украиной. И Северо-Крымский канал это только подчеркнул. Его «живая вода», создавшая современное сельское хозяйство Крыма, еще раз продемонстрировала то, что и так понятно любому человеку, который смотрит на карту – связь полуострова и материка.

Путин, похоже, вздумал эту связь опровергнуть, превратить Крым в остров. С момента оккупации полуострова Россия только этим и занимается, потратила на безумную идею своего правителя миллиарды – один только «Крымский мост» чего стоит!

Но Крым, как видим, все равно в остров не превращается. Для нормального развития полуострову нужен материк. Для нормального развития полуострову нужно возвращение в Украину. Но с российской точки зрения, похоже, это выглядит совсем иначе: для нормального развития Крыма нужно возвращение Украины. То есть присоединение украинских земель к России.

И, поскольку осуществить это не удается – по крайней мере, пока – в Москве пытаются добиться хотя бы запуска канала. Но в Украине, думаю, должны понимать, что такой запуск станет даже не первым шагом к признанию суверенитета России над Крымом.

Такой запуск станет первым шагом к признанию суверенитета России над Украиной. Это, уверен, и есть настоящая цель Кремля.

https://ru.krymr.com/a/vitalij-portnikov-nastoyashaya-tsel-kremlya/30430369.html