February 11th, 2020

Krynica

Україна кварталу

В гордині, яка виникла в нашому суспільстві після того, як вдалося зупинити російське нашестя 2014 року, багато хто увірував, що питання української державності є вирішеним, що країні вдалося остаточно відстояти свою незалежність. Це – красива віра, однак вона не має приховувати від нас суті того, що відбулося насправді.

У 2014 році Україні вдалося зупинити не вторгнення регулярної російської армії – коли в справу вступали регулярні російські війська, тоді і починалися наші трагедії – а російську спецоперацію, яка була розрахована головним чином на дієву підтримку місцевого проросійського населення. І, до речі, там, де цю підтримку вдалося отримати хоча б в мінімальному ступені, там спецоперація тріумфувала – згадаймо хоча б про Крим.

Однак головним чином російські диверсанти не могли розвинути ініціативу тому, що стикалися з очевидною байдужістю населення. Якщо ж їм надавала хоча б найменший серйозний опір проукраїнська частина суспільства – спецоперація зривалася.

Саме це спонукало мене у 2014 році писати про появу української політичної нації на всій вільній території країни. Але я писав, що ця нація з'явилася немов би у три ходи – спочатку в результаті Майдану на заході і в центрі країни, потім в результаті образи за Крим на сході і вже потім – в результаті страху перед повторенням катастрофи Донецька і після подій в Одесі – на південному сході. Я не дуже знав – тут ніяка соціологія мені б не допомогла – скільки в цій політичній української нації жителів України, але говорив, що на націю, до якої приєднуються не через акцептацію спільних культурних і політичних цінностей, а через образу на «старшого брата», чекає непроста доля.

Вибори 2019 року підтвердили мою правоту. Але ми досі не зробили з них правильних цивілізаційних висновків, не зрозуміли глибини прірви, в якій опинилися і не шукаємо шляхів виходу з неї. Ми просто з подивом спостерігаємо за реальністю тріумфу хаосу і невігластва і розраховуємо, що здоровий глузд якимось чином восторжествує. І це саме тому, що ми не розуміємо, з чим насправді маємо справу.

З 2004 року ми звикли вважати, що маємо справу з якимись «двома Українами», майстерно сконструйованими російськими політтехнологами для Віктора Януковича – Україною «націоналістичною», прозахідною, антиросійською, умовно кажучи – Україною Галичини і її прихильників і Україною проросійською, Україною Донбасу і його прихильників. А президенти нашої країни змінюються в залежності від того, яку кількість прихильників «завербує» та чи інша сила – від проросійського Кучми (який виграв у раптово занадто «проукраїнського» Кравчука) до проукраїнського Ющенка, від проукраїнського Ющенка до проросійського Януковича, від проросійського Януковича до проукраїнського Порошенка. Маятник! І за логікою коливання цього маятника до влади в 2019 році прийшов проросійський Зеленський, а після нього, звичайно ж прийде проукраїнський лідер – потрібно просто чекати і консолідуватися.

Але це не так. Захопившись конструкцією «двох Україн» і вічного маятника ми не помітили третю Україну – Україну кварталу. Україну людей, яким абсолютно все одно, як називається країна, в якій вони живуть, якою мовою в ній розмовляють і яких цінностей дотримуються. Людей, для яких інтерес закінчується на порозі квартири, а держава – або тягар, або дійна корова, в залежності від того, якого вони досягли успіху в житті.

Ці люди – продукт багаторічного перебування українських земель у імперіях. Вони не змогли асимілюватися настільки, щоб сприймати свою країну як частину Росії, але і українцями бути перестали. «Застрягли» між українцями і росіянами – та так цього й не помітили. І так, саме ці люди всі останні десятиліття визначали долю нашої країни, тому що приєднувалися до одного чи іншого табору в залежності від власного миттєвого інтересу. Вони голосували за Кучму в надії на поліпшення життя в результаті «відновлення зв'язків» з Росією – і тут їх інтерес збігся з інтересом проросійських сил, які сподівалися, що новий президент доб'ється об'єднання України і Росії. Вони голосували за Ющенка як за успішного банкіра, який на посаді прем'єра ліквідував заборгованість по виплатах – і тут їх інтерес збігся з інтересами проукраїнського табору, який вважав Ющенка своїм президентом. Потім вони підтримали Януковича як «сильного господарника». Потім – Порошенка, як людину, яка обов'язково завершить війну і домовиться з Путіним.

Голосування за Зеленського – перший випадок, коли «Україна кварталу» позбулася «опіки» двох інших таборів і змогла сама прийти до влади. Так, звичайно, у другому турі президентських виборів Зеленський отримав всі голоси проросійського табору – але для цього табору це було перш за все голосування проти Порошенка, тут вже проросійський табір приєднувався до «квартального», а не навпаки. А з огляду на кількість голосів, які отримали у першому турі Бойко і Вілкул, потрібно визнати, що після окупації Криму і Донбасу «квартал» може цілком обходитися без підтримки проросійських сил і самостійно здобувати перемогу над проукраїнськими.

Єдине, чого він не може – так це побудувати державу. Цілі занадто примітивні, горизонт планування занадто вузький, навіть стратегічні реформи плануються так, щоб витягти з них миттєву вигоду. Ну а розуміння того, що відбувається в навколишньому світі, немає взагалі – і в цьому влада «України кварталу» єдина зі своїми виборцями і практично від них не відрізняється. При цьому пристосуванці, які приєднуються до влади – і з проукраїнського, і з проросійського таборів, – не дуже розуміють, що від них вимагається тому, що вміють втілювати або ж імітувати абсолютно конкретний курс – на Захід чи на Схід. А український корабель більше взагалі нікуди не пливе.

Саме тому в повній розгубленості обидва традиційних табори. Український табір сприймає Зеленського як потенційного колабораціоніста, який завтра здасть Україну Росії. Проросійський табір сприймає Зеленського як потенційного зрадника, який завтра перетвориться на «нового Порошенка» і не домовиться з великим Путіним. Обом таборам зовсім невтямки, що Зеленському – і ширше – колективному Зеленському у владі, і маленькому Зеленському, який голосував за умовного великого, абсолютно все одно. Маленький Зеленський хоче, щоб все від нього відчепилися, щоб добре жити, щоб зарплата була велика, квартплата маленька, а пенсія хороша. І великий Зеленський хоче того ж. Він любить свою дружину, свою сім'ю, свою собаку, свою країну, коли вона не змушує його цю собаку продавати і не посилає на фронт. Крапка. Кінець бажань.

Але найважливіше – так це те, що ні українці, ні прихильники Росії в нашій країні ніколи не повірять, що таке насправді є можливим. Патріот, державник – що український, що російський – ніколи не вірить, що інші можуть жити в світі без Батьківщини. У світі, де Батьківщина – тягар. Приблизно так, як людина, яка звикла бути відданим сином своїх батьків, жахається історії про сусіда, який кинув напризволяще рідну матір. Але ж так адже буває, буває повсюдно!

Найцікавіше – що таке ж нерозуміння не тільки у проукраїнського і проросійського таборів в нашій країні. Таке ж нерозуміння є і в Росії, і на Заході.

У Путіна і його співробітників є чітка і зрозуміла державна мета – приєднання України до Росії. Українських президентів вони звикли ділити по простому критерію – ставленню до цього проекту. Ющенко – проти, Януковича можна схилити. Порошенко – проти, Зеленського ... Те, що Зеленський не просто байдужий до цієї ідеї, а й не підозрює про її існування і не розуміє навіщо це треба, викликає ступор. Це все одно як грати в наперстки з людиною, якій не просто не потрібна кулька, а й яка не підозрює, що сенс перестановки наперстків у виявленні кульки.

Путін просто не вміє так. У Москві вважали, що головне – множити хаос в Україні. Хаос практично вже настав, але тільки незрозуміло, що з цим хаосом робити. І у Заходу ті ж проблеми. З одного боку – молоді реформатори, яких потрібно підтримати. З іншого – як тільки починається інтерес Ігоря Валерійовича, завершується реформаторська молодість. З одного боку – дуже хочуть миру. З іншого – ніякого миру немає, бо ж виявляється, що компроміси, на які Зеленський погоджується, ніякого миру не забезпечують, що проблема тільки в Кремлі.

При цьому і в самій Україні кварталу панує повний хаос з точки зору розуміння майбутнього. З одного боку, хочуть домовитися з проукраїнськими силами заради підтримки реформ і збереження влади, з іншого – хочуть ці сили скомпрометувати, щоб було простіше домовитися з Москвою і перестати стріляти. З одного боку, шукають підходи до проросійських сил, щоб не втратити виборця на сході, з іншого – намагаються ці сили маргіналізувати, щоб вони не перехоплювали ініціативи в діалозі з Москвою, який не клеїться з уже наведених вище причин. З однієї…

Шукати логіку в хаосі можна лише в тому випадку, якщо ми зрозуміємо, що Україна кварталу – від Зеленського до його прихильників – живе одним-єдиним днем, що абсолютно нормально для людей, яких не турбує вирішенням стратегічних державних завдань. Тому в середу є абсолютно струнка логіка. А в четвер буде вже зовсім інша логіка. І так – без кінця.

Вірніше, до кінця. Тому що така система державного управління не може не впасти, тим більше, коли в її фіаско зацікавлені всі центри з більш-менш зрозумілими стратегічними завданнями. Питання тільки в тому, що буде після краху. Чи захоче «Україна кварталу» знайти собі нового поводиря або опиниться в такій апатії, що навіть телеканали українських олігархів не зможуть посприяти черговому мудрому вибору?

Зараз цього сказати не зможе ніхто. Але ймовірність чергового зіткнення українських державників і прихильників приєднання України до Росії після краху режиму «України кварталу» видається мені більш вірогідною. І тут багато що залежатиме вже від готовності України захищатися й від готовності Росії діяти – і яким шляхом, військовим або політичним, або обома відразу. У будь-якому випадку, шанси на збереження Української держави в межах УРСР, але без Криму і в момент такого протистояння будуть досить високими.

Але при цьому потрібно розуміти, що головним завданням влади такої збереженої Української держави буде асиміляція «України кварталу» і маргіналізація проросійської України, тобто чітка національна культурна політика, яка повинна поєднуватися з реальними – а не імітаційними – економічними реформами, деоліграхізацією і підвищенням обороноздатності країни (навіть якщо в цей момент Москва не буде проявляти агресивних намірів).

В іншому випадку вже при наступній кризі довіри Україна кварталу знову візьме своє і ми знову опинимося в ситуації ідеального хаосу і нерозуміння державних перспектив.

Не можна грати в національні катастрофи до нескінченності.

https://lb.ua/news/2020/02/11/449520_ukraina_kvartalu.html
Krynica

"Нормандський саміт" швидко не відбудеться

Міністр закордонних справ України Вадим Пристайко висловлює сумніви в можливості проведення в квітні саміту "нормандської четвірки"
Заступник міністра закордонних справ Росії Андрій Руденко стверджує, що "нормандський саміт" під загрозою зриву. І майже всі згодні з тим, що ніякої підготовки до проведення зустрічі лідерів не відбувається.

У цих коментарях дивує тільки одне - те, що були люди - і це серед дипломатів! - які вважали, що "нормандський саміт" в квітні взагалі може відбутися. Така впевненість могла виникати тільки з нерозуміння причин того, чому взагалі відбувся попередній саміт "нормандської четвірки".

Зустрічі на найвищому рівні відбуваються не тому, що цього хоче президент України, президент Франції або канцлер Німеччини. Адже ці керівники за визначенням готові до переговорів про мирне врегулювання. Зустрічі на найвищому рівні відбуваються тоді, коли з цим погоджується президент Росії.

Путін погодився летіти до Парижу тільки тому, що розраховував на значні поступки з українського боку. Ба більше, він погодився на саміт, бо розраховував прийняти капітуляцію Зеленського.

Такий висновок був зроблений російським президентом просто тому, що українські учасники переговорів, яким будь за що потрібно було влаштувати зустріч Зеленського і Путіна, погоджувалися практично з будь-якими російськими пропозиціями - тільки щоб здійснити бажання українського президента і забезпечити його зустріч з президентом Росії.

При цьому сам Зеленський був впевнений, що варто йому зустрітися з Путіним, як проблему війни буде вирішено. Але і капітулювати перед російським президентом він не збирався.

В результаті "нормандський саміт" обернувся справжнісінькою катастрофою - роздратуванням Путіна і розчаруванням Зеленського. Путін упевнений, що його обдурили. Зеленський - що його не зрозуміли. Конфлікт, звісно ж, продовжується. Люди гинуть.

У кращому для Зеленського варіанті Путін міг би думати, що українського президента ще "не дотиснули", що його капітуляція є можливою - і тоді тривали б зусилля по організації зустрічі лідерів. Однак, судячи з того, що Путін демонстративно відмовив Зеленському у зустрічі в Єрусалимі, російський президент схиляється до версії обману, а не до версії недостатнього тиску на недосвідченого українського президента. Путін просто не розуміє мотивів Зеленського - як Зеленський не розуміє мотивів Путіна. І тому не бачить ніякої доцільності в подальших контактах з українським президентом.

У Кремлі тепер будуть працювати не над проведенням чергового "нормандського саміту", а над дестабілізацією України, над прискоренням краху Зеленського - так, як після попередніх невдалих для Путіна самітів нормандської четвірки працювали над крахом Порошенка.

Просто з огляду на недосвідченість Зеленського і його щире нерозуміння ситуації, цього разу домогтися такого краху і дестабілізації може вдатися набагато швидше.

https://espreso.tv/article/2020/02/11/vitaliy_portnykov_quotnormandskyy_samitquot_shvydko_ne_vidbudetsya
Krynica

Війна пасток – підсумки Мінських угод п’ять років потому

П’ять років тому, 12 лютого 2015 року, учасники «нормандської четвірки» підписали другі Мінські угоди – документ, який повинен був вирішити конфлікт на Донбасі. Навіть у день, коли «Мінськ-2» полягав, багато спостерігачів і в Україні, і в Росії, і на Заході висловлювали серйозні сумніви щодо можливості його реалізації. І виявилися абсолютно праві, буквально з першого пункту. Але тоді виникає питання: а для чого тоді взагалі ці угоди підписувалися, в чому сенс компромісу, який насправді нікого не влаштовує?

Відповісти на це питання просто – в момент підписання угод вирішувалися в першу чергу тактичні завдання. Україні будь-що потрібно було припинити триваючий російський наступ на Донбасі. Якраз під час зустрічі президентів Петра Порошенко, Володимира Путіна, Франсуа Олланда і канцлера Ангели Меркель йшли важкі бої біля залізничної станції Дебальцеве (за угодами вона вважається українською, але за фактом продовжує контролюватися «ДНР»).

Західним посередникам важливо було зупинити гарячу фазу конфлікту і змусити Кремль погодитися з планом припинення військових дій і територіальної реінтеграції України. А Росії було важливо, щоб Україна визнала «особливості» окупованих територій і зобов’язалася зафіксувати цей особливий статус на законодавчому рівні.

За ці роки не виконано практично нічого, про що тоді домовлялися. Росія не відвела важкі озброєння, не звільнені полонені (хоча в угодах йдеться про обмін всіх на всіх), немає жодних ознак можливого виведення військ і створення умов для виборів. Український парламент прийняв і кілька разів продовжував – востаннє вже при Президентові Володимирі Зеленському – закон про особливий статус окремих районів Донецької та Луганської областей. Але цей закон так і залишається порожньою формальністю – в Росії ніхто не збирається забезпечувати український контроль над окупованою територією.

Більше того, відбувається інтенсивне «Державне будівництво» на Донбасі за придністровським або абхазьким зразком. Після перемоги Зеленського на виборах у Києві заговорили про необхідність змінити Мінські угоди, але з цим категорично не згодна Росія.

Чому ж тоді Мінські угоди продовжують діяти і сторони наполягають на тому, що цей документ – основа для врегулювання на Донбасі? А тому, що це не Угоди, а набір пасток. Для кожної зі сторін.

Захід фактично обґрунтовує продовження санкцій проти Росії невиконанням Мінських угод. А, оскільки ніякого натяку на можливість такого виконання немає, санкції Європейського Союзу продовжуються, по суті, автоматично ось уже п’ять років поспіль. І, незважаючи на те, що кожен раз при їх цьому виникають побоювання, що на цей раз ЄС вже напевно відмовиться від своєї санкційної політики, на ділі цього не відбувається. Це пастка, яку спорудила для Путіна Меркель укупі з Олландом.

Росія в Мінських угодах визнала не тільки територіальну цілісність України на Донбасі, а й те, що ніяких «народних республік» в регіоні формально не існує, що «особливий статус» при відновленні українського контролю отримають лише окремі райони Донецької та Луганської областей, а не якісь державні утворення. І що для цього з регіону повинні бути виведені іноземні війська, а вибори в місцеві органи влади повинні проходити під українським контролем. Це пастка, яку для Путіна спорудив Порошенко.

Україна погодилася з тим, що окуповані Росією території відрізняються від інших її регіонів не тільки тим, що вони окуповані, а й тим, що мають право на власні відносини з сусідніми регіонами Росії, «мовне самовизначення» і навіть формування власної «народної міліції», на яке Київ не може вплинути. І що жити ці райони повинні за особливим законом. Це пастка, яку для Порошенко підготував Путін.

Існування у всіх цих пастках одночасно – і є Мінський процес. І не можна сказати, що таке існування всіх влаштовує. Консенсус якраз і полягає в тому, що воно не влаштовує всіх.

Захід хоче, щоб Росія пішла з Донбасу, а українська територіальна цілісність була відновлена. Україна – територіальної інтеграції та миру. Росія – збереження контролю над Донбасом і встановлення контролю над усією Україною.

І питання тепер в тому, у кого першого вичерпається терпіння, у кого здадуть нерви. Європейці відмовляться від санкцій? Росія – від «народних республік»? Україна – від суверенітету?Кожна така відмова дійсно поховає Мінський процес і зробить самі угоди абсолютно безглуздими. Питання тільки в тому, що стане альтернативою такій відмові – нові угоди або нова війна?

https://belsat.eu/ua/news/vijna-pastok-pidsumky-minskyh-ugod-p-yat-rokiv-potomu/