January 6th, 2020

Krynica

Проблема в Україні, а не в Омані

Поїздка президента Володимира Зеленського до Оману - звичайно ж, у відпустку, щоб там не розповідали представники офісу глави держави - не викличе в українському суспільстві емоцій, які викликала подорож його попередника на Мальдіви
Хоча аналогії, звичайно ж, напрошуються. Президент не найбагатшої країни, яка знаходиться у стані військового конфлікту, дозволяє собі відпочинок в розкішному готелі на екзотичному курорті. Те, що цей відпочинок незграбно виправдовують зустріччю з міністром, відповідальним за керівництво оманським зовнішньополітичним відомством, та ще й посаду чиновника не можуть правильно вказати, тільки підкреслює незграбність виправдань колишнього Голобородька - людини, яка вважає за краще перебувати у шикарних готелях, ніж тинятися на велосипеді. Але і ніякого криміналу в цьому теж немає. Зеленський - не Голобородько, він заможна успішна людина, яка може дозволити собі поїздку за свій рахунок куди завгодно. Втім, як і Порошенко.

Чому ж тоді поїздка Порошенко викликала таке море негативних емоцій, а поїздка Зеленського не викличе? Та тому, що справа не в Мальдівах, справа не в Омані. Справа - в Україні.

У момент подорожі Порошенка більшості його колишніх виборців було абсолютно очевидно, що він не буде капітулювати перед Путіним, що він не здасть країну, що доведеться воювати і протистояти. Саме цього вони не могли пробачити колишньому президенту. Тому що голосували вони за нього зовсім не як за людину, яка буде чинити опір Кремлю. Вони щиро розраховували, що людина, яка була не тільки соратником Ющенка, але і міністром у Януковича, зможе знайти взаєморозуміння з агресором. Але зможе здатися так, щоб їм не було соромно - і разом з тим було комфортно. А коли виявилося, що цього не станеться, він став для них найлютішим ворогом. І за Зеленського вони в більшості своїй голосували не через Мальдіви, не через корупцію, не через "нових людей" у владі.

Вони голосували за Зеленського з тією ж надією - що він зможе "просто перестати стріляти", що він якось домовиться з Кремлем, що він позбавить їхнього головної проблеми - України і її готовності постояти за себе. Але позбавить не так, як міг би позбавити, наприклад, Бойко, а так, щоб їм соромно не було.

Це приблизно те ж саме, як якщо б ви хотіли вигнати свою рідну матір з дому, але щоб їй про це сказав хтось інший, не ви. А ви б прийшли, а її вже немає. Вона кудись пішла, бо так вирішила. Ось і чудово, тепер заживемо.

Ось так багато хто з українців і ставиться до своєї Батьківщини. Ось тому багато хто з них і проголосував за Зеленського. Ось тому поки Зеленський зустрічається з Путіним, вітає російського президента зі святами і зберігає ілюзію, що скоро "проблему України"буде вирішено, він може їхати хоч в Оман, хоч на Мальдіви. Його прихильники будуть виправдовувати будь-який його вчинок, будь-яке рішення.

Проте якщо виявиться, що Зеленський збирається не капітулювати, а чинити опір, що миру будь-якою ціною не буде, що Україна як суверенна держава не перестане існувати - ось тоді ці патріоти, миротворці і антикорупціонери відразу згадають йому Оман.

https://espreso.tv/article/2020/01/06/vitaliy_portnykov_problema_v_ukrayini_a_ne_v_omani
Krynica

Минск и Киев в обмен на Тегеран. Возможна ли «сделка» Трампа и Путина?

Недавно появившийся интерес Вашингтона к Восточной Европе может так же быстро сойти на нет, если очередной кризис на Ближнем Востоке в скором времени не разрешится. Значение этого региона для США сегодня куда выше, чем проблемы всех постсоветских республик вместе взятых.

После окончательного отказа Ирана от заключенной в 2015 году ядерной сделки, у Исламской Республики осталось не так много потенциальных союзников. Европейские страны, даже если их лидеры и без особого восторга относятся к решению Дональда Трампа о ликвидации генерала Сулеймани, в любом случае не будут поддерживать саму возможность распространения ядерного оружия.

В Пекине могут сделать ряд громких заявлений, которые останутся без очевидных последствий. Китай и так с трудом регулирует свои экономические отношения с США, поэтому вступать в открытый конфликт с Трампом его лидерам явно не с руки.

Остается Владимир Путин. Многие в мире считают, что российский президент тоже не будет вступать в откровенную конфронтацию с Соединенными Штатами, что он заинтересован в договоренностях с Дональдом Трампом, что ему не нужно противостояние. Хотя стоит отметить, что в эпоху Барака Обамы Путин был готов рискнуть пресловутой «перезагрузкой» российско-американских отношений.

Именно Россия своим участием в строительстве АЭС в Бушере и нежеланием отказываться от этого проекта во многом создала возможности, которыми сейчас пользуются иранские аятоллы. Поэтому в самом Иране сейчас будут смотреть в сторону Кремля куда с большим вниманием, чем еще несколько дней назад.

Но дело не только в настроениях аятолл. Главный вопрос, конечно, же в том, какую тактику выберет президент Соединенных Штатов. Если для Трампа ликвидация Сулеймани действительно виделась акцией устрашения и умиротворения иранцев, а в результате он получит открытый конфликт – то захочет ли президент Соединенных Штатов, чтобы этот конфликт продолжался весь предвыборный год и поставил под сомнение перспективы его переизбрания?

А если же Трамп захочет выйти из этого конфликта, то не обратится ли он за помощью к Путину, как к «последнему другу» Ирана?

Ничего нового в такой позиции тоже не будет. Разве Москва не была активным участником «ядерной сделки», разве не уговаривала иранцев тогда, когда американцы и европейцы ничего не могли от них добиться? Разве Обама не пошёл на договоренности с Путиным по Сирии – что, собственно, и привело к значительному усилению российских позиций на Ближнем Востоке и, соответственно, к ослаблению американских?

Новостью может быть только то, что Вашингтон, пытаясь сосредоточиться на Ближнем Востоке, может потерять из виду постсоветское пространство и страны Центральной Европы. В последнее время интерес к региону у американцев вырос. И с этим была связана целая совокупность причин.

Украина из-за скандала с импичментом неожиданно оказалась в центре американской внутренней политики – и уже поэтому к ситуации в этой стране было привлечено внимание конгрессменов и ведущих СМИ. Возникло понимание, что в случае американского бездействия может быть поставлен под сомнение суверенитет Беларуси, что Россия вот-вот проглотит эту страну – с соответствующими последствиями для обороны стран Центральной Европы. А сами эти страны – такие, как Польша или Венгрия – в эпоху Трампа оказались важными союзниками Вашингтона.

Теперь все эти соображения могут показаться незначительными. Скандал с Украиной на фоне эскалации на Ближнем Востоке может вообще отойти на третий план. Беларусь перестанет кого-либо интересовать в ситуации, когда нужно найти взаимопонимание с Путиным.

Да и потом – если не мешать русским в их традиционной «зоне влияния», то, возможно они не только не станут мешать США разобраться с иранской проблемой, а даже и посодействуют?

Разве это не описывает содержание «сделки», о которой может уже завтра размышлять Дональд Трамп? И если такие размышления действительно станут мейнстримом американской политики, то кого в Вашингтоне в ближайшем будущем будут волновать интересы Украины или Беларуси?

В этом смысле отмененный из-за событий в Ираке визит госсекретаря Майка Помпео в Киев и Минске выглядит печальным и показательным символом возможных перемен.

https://belsat.eu/ru/news/minsk-i-kiev-v-obmen-na-tegeran-vozmozhna-li-sdelka-trampa-i-putina/