September 2nd, 2019

Krynica

"Нормандський саміт" - частина гри Путіна

Чи наблизить зустріч радників керівників Німеччини, Франції, України та Росії саміт в "нормандському форматі"? На це питання варто відповідати сьогодні в контексті ситуації, яку ми бачили з процесом звільнення українських заручників з російських в'язниць
Здавалося б, про все вдалося домовитися, в'язні були навіть доставлені в Москву. Але на останньому етапі стало ясно, чого насправді Кремль очікує від обміну. Плюс - кланова конкуренція серед тих, хто впливає або хоче впливати на ухвалення рішень Володимиром Путіним. Зрозуміло ж, що Віктор Медведчук і Вадим Рабинович абсолютно не випадково опинилися в Москві після того, як обмін зірвався.

З самітом "нормандського формату" все буде так само. Путін не відмовить собі у задоволенні максимально використовувати зацікавленість Зеленського в якнайшвидшому проведенні зустрічі лідерів. При цьому ясно, що для українського президента сам факт проведення зустрічі - вже успіх. Президент Франції Еммануель Макрон з його схильністю до ефектів - в цьому він схожий на Зеленського - теж може розглядати сам факт відновлення зустрічей на вищому рівні в якості власного зовнішньополітичного успіху. Канцлер Ангела Меркель розумно дистанціювалася від процесу - вона краще знає і розуміє Путіна, ніж її колеги. А сам Путін має намір обміняти схильність Зеленського і Макрона до швидких ефектів на конкретний результат, чергового разу переграти своїх недосвідчених і екзальтованих супротивників. І може спробувати домогтися свого за простою схемою, яка вже була застосована з обміном. Буде розігруватися конструктивність, демонструватися готовність, а на останньому етапі, коли вже призначать дату саміту і почнеться підготовка до зустрічі, з'явиться нова, абсолютно нездійсненна і образлива умова, відмова від якої призведе до зриву заходу. А сам саміт буде вже на той час розпропагандований як реальна можливість завершити війну і домовитися по Донбасу. І Зеленський виявиться рівно в тій же нестерпній ситуації, в якій він опинився через обмін полонених, коли спливло справжнє бажання Путіна - роздобути Володимира Цемаха і приховати інформацію про знищення "Боїнга".

При цьому Зеленському ще пощастить, якщо він виявиться в пастці один. Тоді йому вдасться вибратися - так, шляхом репутаційних втрат, але є шанс, що прихильники українського президента в самій Україні просто нічого не зрозуміють і повірять в якусь гарну офіційну версію відмови від зустрічі. Це якщо Зеленський не піде на умови Путіна. Якщо піде і ці умови будуть капітулянтськими, тоді може визріти зовсім інша ситуація, тоді буде не до прихильників.

Але додатковим фактором, який може змусити Зеленського погодитися з вимогами Кремля, може бути ситуація, коли український президент виявиться в пастці не один, а разом з Макроном - власне, для цього Кремль буде докладати додаткових зусиль. У цьому випадку вже Макрон стане тиснути на українського президента, щоб врятувати свій авторитет.

І вибратися з пастки в цьому випадку Зеленський зможе тільки за допомогою підтримки американців, які не сильно поспішають поки що цю підтримку надавати і розсудливості Меркель. Але все це буде потім.

А поки що в Берліні починаються консультації, в яких Владислав Сурков буде доводити власні можливості впливу на російського президента і рішення проблем Донбасу - теж, до речі, додатковий фактор, який може ускладнити будь-який діалог.

https://espreso.tv/article/2019/09/02/vitaliy_portnykov_quotnormandskyy_samitquot_chastyna_gry_putina
Krynica

Болтон и новая Речь Посполитая, или Чего Москва не простит Лукашенко

Фотографию, на которой советник президента США по национальной безопасности Джон Болтон встречается с руководителями советов безопасности Беларуси, Польши и Украины, один из российских телеграм-каналов задорно окрестил «атлантической дугой». Определение более чем странное, если вспомнить об участии во встрече секретаря Совбеза Беларуси – страны, которая входит в ОДКБ. Но, тем не менее, в геополитической фантазии Джону Болтону не откажешь.

После визитов в Минск и Киев у него не было никакой настоятельной необходимости встречаться в Варшаве с секретарями украинского и белорусского Совбезов. Он и так уже провел достаточно обстоятельные переговоры с первыми лицами – Александром Лукашенко и Владимиром Зеленским, а при необходимости мог позволить себе дополнительные консультации с руководством советов безопасности. В Варшаве можно было бы ограничиться общением с руководством Бюро национальной безопасности Польши.

Тем не менее, Болтон предпочел совершенно другой формат – собрать за одним столом, на одной фотографии представителей Польши – страны, которая входит в НАТО, Украины – страны, которая в НАТО стремится, и Беларуси – страны, которая входит в ОДКБ.

Тем самым он продемонстрировал, что на востоке Европы может сложиться совершенно другое пространство безопасности – не аппендикс Москвы, но «старая» Речь Посполитая (для полноты картины не хватало только представителя Литвы). Показал, что секретарь белорусского Совбеза Станислав Зась, который в 2020 году станет генеральным секретарем ОДКБ, может обсуждать вопросы безопасности своей страны в обществе высокопоставленного американского чиновника и руководителей совбезов стран-соседей.

Это даже трудно назвать вызовом Кремлю. Это – пренебрежение Россией и ее представлением о своих геополитических интересах. Да, конечно, трехсторонняя встреча в формате США-Польша-Украина никого бы в Москве особо не удивила, разве что заставило бы сокрушенно вздохнуть по поводу внешней политики нового украинского президента Владимира Зеленского. Но Беларусь!

Понятно, что такая встреча не могла бы пройти без личного одобрения Александра Лукашенко – белорусский президент прекрасно понимал, на какие именно переговоры и в каком формате он направляет своего секретаря Совбеза. Понятно, что это может иметь далеко идущие последствия для российско-белорусских отношений – потому что в Москве тоже прекрасно понимают, что на самом деле произошло в Варшаве. И этого Лукашенко долго не забудут. Это даже не визит Болтона в Минск, это – претензия на геополитику в ее американском понимании.

Важно и другое: в этом самом американском понимании – по крайней мере, если говорить об администрации президента – вопросы демократии и прав человека отходят на второй план перед вопросами лояльности и готовности считаться с национальными интересами США. В этом смысле внешняя политика Дональда Трампа начинает все в большей степени напоминать внешнюю политику времен, например, Ричарда Никсона и сближения с КНР, чем внешнюю политику Билла Клинтона и Барака Обамы. А это в свою очередь меняет расстановку сил на постсоветском пространстве.

Потому что может оказаться, что совершенно не обязательно быть большим либералом и демократом, чтобы сотрудничать с США. И вечная проблема – если ты не демократ и не соблюдаешь права человека, то сможешь иметь дело только с Москвой – перестает быть проблемой.

Теперь для тебя самое главное – Трамп и его понимание интересов США, а вовсе не демократия.

https://belsat.eu/ru/news/bolton-i-novaya-rech-pospolitaya-ili-chego-moskva-ne-prostit-lukashenko/
Krynica

Болтон і Річ Посполита, або чого Москва не вибачить Лукашенку

Фотографію, на якій радник президента США з національної безпеки Джон Болтон зустрічається з керівниками рад безпеки Білорусі, Польщі та України, один з російських телеграм-каналів іронічно охрестив «атлантичної дугою». Визначення більш ніж дивне, якщо згадати про участь у зустрічі секретаря Радбезу Білорусі – країни, яка входить до ОДКБ. Але, тим не менш, в геополітичній фантазії Джону Болтону важко відмовити.

Після візитів до Мінська і Києва у нього не було ніякої нагальної необхідності зустрічатися у Варшаві з секретарями українського і білоруського Радбезів. Він і так вже провів досить грунтовні переговори з першими особами – Олександром Лукашенком і Володимиром Зеленським, а за необхідності міг дозволити собі додаткові консультації з керівництвом рад безпеки. У Варшаві можна було б обмежитися спілкуванням з керівництвом Бюро національної безпеки Польщі.

Проте, Болтон вважав за краще продемонструвати зовсім інший формат – зібрати за одним столом, на одній фотографії представників Польщі – країни, яка входить до НАТО, України – країни, яка до НАТО прагне і Білорусі – країни, яка входить до ОДКБ.

Продемонструвати, що на сході Європи може скластися зовсім інший простір безпеки – не апендикс Москви, але «стара» Річ Посполита (для повноти картини не вистачало тільки представника Литви). Показати, що секретар білоруського Радбезу Станіслав Зась, який 2020 року стане генеральним секретарем ОДКБ, може обговорювати питання безпеки своєї країни у товаристві високопоставленого американського чиновника і керівників радбезів країн-сусідів.

Це навіть важко назвати викликом Кремлю. Це – зневага Росією і її уявленнями про власні геополітичні інтересах. Так, звичайно, тристороння зустріч у форматі США-Польща-Україна нікого б в Москві особливо не здивувала, хіба що змусила б скрушно зітхнути з приводу зовнішньої політики нового українського президента Володимира Зеленського. Але Білорусь!

Зрозуміло, що така зустріч не могла б пройти без особистого схвалення Олександра Лукашенка – білоруський президент прекрасно розумів, на які саме переговори і в якому форматі він направляє свого секретаря Радбезу. Зрозуміло, що це може мати далекосяжні наслідки для російсько-білоруських відносин – тому що в Москві теж прекрасно розуміють, що насправді сталося в Варшаві і цього Лукашенку довго не забудуть. Це навіть не візит Болтона до Мінську, це – претензія на геополітику в її американському розумінні.

Важливо й інше: в цьому самому американському розумінні – принаймні, якщо говорити про адміністрацію президента – питання демократії і прав людини відходять на другий план перед питаннями лояльності і готовності зважати на національні інтереси США. У цьому сенсі зовнішня політика Дональда Трампа починає все більше нагадувати зовнішню політику часів, наприклад, Річарда Ніксона і зближення з КНР, ніж зовнішню політику Білла Клінтона чи Барака Обами. А це в свою чергу змінює розстановку сил на пострадянському просторі.

Бо може статися, що зовсім не обов’язково бути великим лібералом і демократом, щоб співпрацювати з США. І вічна проблема – якщо ти не демократ і не дотримуєшся прав людини, так доведеться мати справу тільки з Москвою – перестає бути проблемою.

Тепер для тебе найголовніше – Трамп і його розуміння інтересів США, а зовсім не демократія.

https://belsat.eu/ua/news/bolton-i-rich-pospolita-abo-chogo-moskva-ne-vibachit-lukashenku/