May 12th, 2018

Krynica

Куратор окупованої частини Донбасу. Що змінить відставка Суркова?

Чи справді Владислав Сурков залишить свої обов’язки куратора окупованої частини Донбасу? Офіційного підтвердження цієї інформації поки що немає, але російські медіа активно обговорюють можливість заміни Суркова іншим чиновником. Ця заміна не змінить саму суть конфлікту, але може датися взнаки на розвитку ситуації на окупованих територіях.

Владислав Сурков з першого дня окупації Криму і Донбасу був ключовою фігурою в здійсненні самої спецоперації і підборі кадрів для забезпечення життєдіяльності окупованих територій. З поінформованих джерел відомо, що ще під час Майдану він бував не лише в Києві, а й у Криму, проводив зустрічі з кримськими чиновниками і відбирав майбутніх маріонеткових керівників півострова. У той же час співробітники Суркова у Харкові готували відділення східних областей України.

Після анексії Криму і перетворення півострова на «частину Росії» Сурков втратив контроль над цією територією – він перейшов до інших чиновників адміністрації президента. Однак на Донбасі він став майже губернатором. Сурков продовжував підбирати кадри для так званих «народних республік» і визначати рішення місцевої «влади». Саме він проводив головні переговори про можливі шляхи вирішення конфлікту – не з європейцями, а з американцями.

Всього кілька тижнів тому один із його найближчих радників говорив про заморожування цих переговорів і перехід до нового етапу «державного будівництва» на Донбасі. І от за все це вже скоро може відповідати інший чиновник. Зрозуміло, що рішення буде ухвалювати не він. Однак саме він буде розповідати про ситуацію в регіоні президенту Володимиру Путіну. І путінські рішення можуть залежати від його інформації і рекомендацій.

Три варіанти розвитку

Насправді, сьогодні у Росії є три варіанти розвитку ситуації на Донбасі. Перший, найпростіший – зберігати статус-кво, вести вічні безглузді консультації, сприяти дестабілізації в Україні за допомогою підтримування тліючого конфлікту. Але це – продовження санкцій, відсутність перспектив взаєморозуміння зі США, неможливість повернення до рівноправних відносин із Заходом.

Другий варіант – відмова від військових дій, проведення виборів у «народних республіках», перетворення їх на повноцінні «квазі-держави» – те, що збирався робити Сурков. З одного боку, саме припинення війни вже відкриває перспективи для встановлення нової атмосфери у спілкуванні із Заходом, але з іншого – санкції нікуди не подінуться, а Україну після такої заморозки конфлікту дестабілізувати за допомогою Донбасу вже не вдасться, для більшості її жителів Донбас стане такою ж відрізаною на незрозумілий час скибкою, як Крим.

Ну і третій шлях – піти з Донбасу, шукати можливості збереження обличчя. Якраз це рішення – в російських інтересах. Тому що відновлюються відносини із Заходом, скасовується більша частина санкцій (принаймні, європейських), а Україна дестабілізується максимально, в її складі з’являється зруйнована територія із дезорієнтованим населенням. Але піти на такий крок – означає проявити «слабкість». Цього Путін дозволити собі не може. З Донбасу він не піде. Як і з Криму, Абхазії, Південної Осетії, Придністров’я.

Швидше за все, президент Росії буде коливатися між першим і другим варіантом. І ось тут велике значення матиме фігура нового (або старого) куратора Донбасу. Сьогодні найголовніше – чи готовий Кремль відмовитися від військових дій, обстрілів і диверсій та зайнятися «державним будівництвом» на окупованих територіях або ж Путін вирішить, що щоденні обстріли і загибель українських солдатів і мирних жителів повинні залишатися частиною його політики, принаймні, до президентських і парламентських виборів в Україні.

https://www.radiosvoboda.org/a/29221980.html
Krynica

Мертвое и живое. Виталий Портников – о национальном выборе.

Командующий ракетными войсками и артиллерией Южного военного округа Вооруженных сил Российской Федерации генерал-майор Степан Ярощук стал известен широкой общественности в качестве высшего руководителя обстрела российскими войсками жилых кварталов Мариуполя в январе 2015 года. Именно его имя называют расследователи из международной группы Bellingcat, именно его фотография появляется в твиттер-ленте этой организации. На фотографии – человек, который мог стать не только российским, но и украинским офицером. Проще говоря, украинец родом из Луцка, оказавшийся в России только из-за поворотов военной карьеры. Среди участников обстрела немало и других офицеров с украинскими фамилиями. При всем этом – тоже стоит сказать особо – они обстреливали не просто украинский город. Они обстреливали город, почти половину населения которого составляют русские. Пожалуй, это и есть самый впечатляющий портрет российской "гибридной" войны против Украины – столь же беспощадной, сколь и бессмысленной.

В последние десятилетия мы видели немало конфликтов между государствами и народами, конфликтов этнических и политических. Но вряд ли возможно представить себе офицера-хорвата, который командует сербской артиллерией и отдает приказ обстреливать населенные сербами жилые кварталы неприятеля. Невозможно представить себе офицера-грузина, который командует абхазской артиллерией и отдает приказ обстреливать населенное абхазами селение. Даже офицера-суннита, который командует артиллерией в сирийской армии и приказывает обстрелять алавитские кварталы, представить себе очень трудно. А офицера-украинца, который командует российской артиллерией и руководит обстрелами жилых кварталов наполовину населенного русскими – и почти полностью русскоязычными – города, представить себе легко. Легко даже представить, что в перерывах между боями он напевает себе под нос какую-нибудь народную украинскую песню времен своего детства. Ну не русскую же народную песню ему напевать? Он же может просто не знать русских песен. Зато их знают те, на кого нацелены его ракетные установки – установки "русского мира". Странно, правда?

А на самом деле ничего странного нет. Конфликт между Россией и Украиной – это вовсе не конфликт двух народов. Это конфликт Советского Союза и того, что не хочет этим самым Советским Союзом быть. Именно поэтому отношения между Москвой и Киевом стали обостряться задолго до Майдана 2013–2014 годов. Они стали обостряться именно после того, как в России сделали выбор в пользу возвращения в прошлое, а в Украине не захотели в это прошлое возвращаться.

Этот конфликт между прошлым и будущим позволяет офицеру украинского происхождения не усматривать трагедии в собственном участии в обстреле Мариуполя или другого украинского города. Этот конфликт позволяет журналистам еврейского происхождения жать руки и оправдывать записных антисемитов, коих немало среди их коллег и представителей политической элиты. Этот конфликт позволяет представителям сексуальных меньшинств занимать высокое положение в стране, загоняющей эти меньшинства в подполье, и не замечать происходящей в стране нравственной катастрофы. Не очень важно, украинец ты или русский, Путин или Жириновский, Соловьев или Толстой. Главное – желание попасть в Советский Союз и затащить туда всех остальных. Любой ценой. Даже ценой обстрела Мариуполя.

Причем я не буду утверждать, что с другой стороны иначе. С другой стороны ровно так же. Помню свое изумление, когда в первые месяцы после начала российско-украинского конфликта оказался в самолете рядом с чиновниками военного концерна, направлявшимися в одну из европейских стран на переговоры о закупке вооружения. Собеседники с энтузиазмом рассказывали о том, как вооружается украинская армия, как она рано или поздно остановит агрессора... Но самое интересное – оба они были русскими. Каждого звали примерно Иван Петрович Иванов. И родились они даже не в Мариуполе, а в Самаре или Пензе.

Да что там собеседники! Зачем мне собеседники, если сам я во время Майдана объяснял свое присутствие на сцене рядом с лидерами партии националистов просто и честно: пока эти люди готовы бороться за европейский выбор Украины, против авторитарного режима и подчинения Кремлю – я могу стоять рядом с ними, а они – рядом со мной. При всей диаметральной противоположности взглядов на развитие общества, на политику и вообще на жизнь. Мы тогда стали союзниками просто потому, что хотели выживания собственной страны. А волынский парень в российских генеральских погонах Степа Ярощук эту страну превращал в руины. Такая вот незадача.

Именно поэтому конфликт путинской России и постмайданной Украины – это вовсе не конфликт русских и украинцев. Это не конфликт разных идеологий, разного видения будущего, это не дискуссия о том, на каком языке разговаривать и какие песни петь.

Это просто конфликт мертвого с живым.

https://www.svoboda.org/a/29220731.html