May 1st, 2004

Krynica

ДНЕВНИК(ЗН)

АПРЕЛЬ. ВАЙДА

Виталий ПОРТНИКОВ


Приблизительно за неделю до того, как отправиться на премьеру спектакля «Бесы», поставленного Анджеем Вайдой в легендарном московском театре «Современник», я прочел посвященное событию эссе в краковском еженедельнике «Тыгодник повшехний». Мне почему-то запомнились впечатления автора не о спектакле, а о современной России. Россия в тексте получалась более яркой, чем постановка, и автора интересовало даже не то, насколько удалось Анджею Вайде реконструировать в новых российских условиях старый польский спектакль, а то, бегают ли по московским улицами бесы Достоевского. Естественно, именно это интересовало и режиссера. «В достаточной ли мере его слова и предсказания услышаны здесь, в России? Покинули ли ее бесы?» — спрашивал Вайда прямо в программке спектакля — чтобы ни у кого не оставалось сомнений по поводу его замысла...

Между тем на самом представлении я чувствовал себя, как в театральном музее. Воображал себе, как ту или иную острую фразу воспринимали тогда, когда Вайда взялся за постановку пьесы, в те времена недосягаемой для советского зрителя. Какие овации устроили бы тогда московские зрители! А сейчас зал просто не замечал тех же острых фраз. «Бесы», как и любой великий роман, можно читать под углом собственного интереса. То, что эта заинтересованность осталась политической, и предопределило равнодушие зала к наиболее выигрышным ходам знаменитого польского режиссера. Достоевский писал о людях жестоких, ужасных, отвратительных, но... политических — то есть таких, которые верят в собственные идеи и готовы ради них уничтожить и отдельного студента, и само человечество — только чтобы сделать его счастливым, а себя — властным. Таким был Верховенский у Достоевского, такими были реальные Нечаев, Ленин, Троцкий, Сталин... Поэтому политический аспект романа Достоевского так воспринимался в социалистические времена. И потому он понятен и до сих пор актуален в обществе действительно демократичном, где люди научились ценить свободу и презирать тоталитаризм в любом его проявлении. В России пророчества Достоевского, как известно, сбылись — бесы победили. Но были ли побежденные? Ведь отказ от их идеологии произошел по инициативе не общества, а лучших учеников умирающего дракона. И поэтому состоялась не замена ценностей, а смерть ценностей. Вайда показал политический спектакль деполитизированному обществу без определенных нравственных ориентиров. Такое общество и является постсоветским. Часть его томилась от скуки на премьере в «Современнике». Спектакль опоздал на годы.

Но на самом деле Достоевский писал не о политике. Достоевский писал о душе. Или об отсутствии души. Отсутствие ценностей — это и есть отсутствие души у человека или общества. Сегодня важна не дискуссия героев Достоевского о путях развития тогдашней России, а их поразительная внутренняя пустота, которую они напрасно скрывают под лозунгами примерно так, как сегодняшние хозяева жизни скрывают внутреннюю пустыню под почти детской верой в такой свой успех, после которого хоть потоп... Вот этой пустотой в душе — а вовсе не своим политическим радикализмом — герои «Бесов» похожи на наших современников. Вот этой пустыней в душе они и объясняют не то, почему мы так жили вчера, а то, почему мы так живем сегодня.
Krynica

ЩОДЕННИК("ДЗЕРКАЛО ТИЖНЯ")

КВІТЕНЬ. ВАЙДА

Віталій ПОРТНИКОВ


Приблизно за тиждень до того, як вирушити на прем’єру вистави «Біси», поставлену Анджеєм Вайдою у легендарному московському театрі «Современник», я прочитав присвячене події есе у краківському тижневику «Тигоднік повшехній». Мені чомусь запам’яталися враження автора не про виставу, а про сучасну Росію. Росія в тексті виходила яскравішою, ніж вистава, й автора цікавило навіть не те, наскільки вдалося Анджею Вайді реконструювати в нових російських умовах старий польський спектакль, а те, чи бігають московськими вулицями біси Достоєвського. Звісно, саме це цікавило й режисера. «Чи достатньою мірою його слова й передбачення почуті тут, у Росії? Чи покинули її біси?» — запитував Вайда прямо в програмці вистави — щоб ні в кого не залишалося сумнівів стосовно його задуму...

Тим часом на самій виставі я почувався, як у театральному музеї. Уявляв собі, як ту чи іншу гостру фразу сприймали тоді, коли Вайда взявся за постановку спектаклю, в ті часи недосяжного для радянського глядача. Які б овації влаштували тоді московські глядачі! А зараз зал просто не помічав тих самих гострих фраз. «Біси», як і кожен великий роман, можна читати під кутом власного інтересу. Те, що ця зацікавленість залишилася політичною, і обумовило байдужість залу до найбільш виграшних ходів знаменитого польського режисера. Достоєвський писав про людей жорстоких, жахливих, огидних, але... політичних — тобто таких, які вірять у власні ідеї й готові заради них знищити і окремого студента, і саме людство — тільки щоб зробити його щасливим, а себе — владним. Таким був Верховенський у Достоєвського, такими були реальні Нечаєв, Ленін, Троцький, Сталін... Тому політичний аспект роману Достоєвського так сприймався в соціалістичні часи — і тому він зрозумілий і досі актуальний у суспільстві насправді демократичному, де люди навчилися цінувати свободу й зневажати тоталітаризм у будь-якому його прояві. В Росії передбачення Достоєвського, як відомо, збулися — біси перемогли. Але чи були переможені? Адже відмова від їхньої ідеології відбулася не з ініціативи суспільства, а з ініціативи кращих учнів помираючого дракона. І тому відбулася не заміна цінностей, а смерть цінностей. Вайда показав політичну виставу деполітизованому суспільству без певних моральних орієнтирів. Таке суспільство і є пострадянським. Частина цього суспільства нудилася на прем’єрі у «Современннике». Спектакль запізнився на роки.

Але насправді Достоєвський писав не про політику. Достоєвський писав про душу. Чи про відсутність душі. Відсутність цінностей — це якраз і є відсутність душі у людини чи в суспільства. Сьогодні важить не дискусія героїв Достоєвського про шляхи розвитку тодішньої Росії, а їхня вражаюча внутрішня порожнеча, яку вони марно ховають під гаслами приблизно так, як сьогоднішні господарі життя ховають внутрішню пустелю під майже дитячою вірою у такий свій успіх, після якого нехай і потоп... Ось цією пустелею в душі — а зовсім не політичним радикалізмом своїм — герої «Бісів» видаються нашими сучасниками. Ось цією пустелею в душі вони й пояснюють не те, чому ми так жили вчора, а те, чому ми так живемо сьогодні.