?

Log in

No account? Create an account
30 вересня громадяни Македонії мають на референдумі схвалити угоду з Грецією, яка передбачає перейменування країни на Республіку Північна Македонія. Для македонців зміна конституційної назви країни – болюча і неприємна процедура. Проте, саме позитивний підсумок референдуму означатиме розблокування процесу євроатлантичної та європейської інтеграції країни, проти якого послідовно виступали в Афінах. Саме від підсумків цього референдуму буде залежати гармонійність і послідовність процесу європейської та євроатлантичної інтеграції Західних Балкан. І в результаті македонський референдум може або прискорити темпи європейської інтеграції України, або додати до часу очікування ще кілька років, якщо не десятиліть.

Ставки дійсно дуже високі – нехай в Україні мало хто розуміє важливість цього референдуму. Напередодні голосування до македонців із закликом прийти на виборчі дільниці і проголосувати на підтримку угоди з Грецією висловилися провідні політики цивілізованого світу, серед яких – колишній президент США Джордж Буш-молодший, федеральний канцлер Ангела Меркель і багато інших. А президент Македонії Георгі Іванов із трибуни сесії Генеральної асамблеї ООН закликав македонців до бойкоту референдуму.

І в цьому немає нічого парадоксального. Іванов – соратник колишнього прем’єр-міністра Македонії Ніколи Груєвського. Груєвський, який засуджений до тюремного ув’язнення за корупційні зловживання, був відомий своїми тісними зв’язками з Кремлем. Настільки тісними, що навіть свої важливі прес-конференції він нерідко проводив прямо в російському посольстві в Скоп’є. Напередодні референдуму в Македонії все частіше говорять про російський пропагандистський вплив, про спроби зірвати голосування і втрутитися в політичні процеси в маленькій балканській країні. Після того, як представники російських спецслужб брали участь в організації невдалого військового перевороту в сусідній Чорногорії, тут це мало кого дивує. Але лякає і підсилює нервозність.

У Москві також прекрасно розуміють, що зрив македонського референдуму – це ключ до дестабілізації Балкан і підрив процесу їхньої європейської інтеграції. А значить – підрив Євросоюзу. І удар рикошетом по українській мрії про європейську інтеграцію. Ось чому в Росії не шкодують сил, щоб референдум не відбувся або завершився перемогою супротивників історичної угоди. Адже ставка – не просто майбутнє невеликої балканської країни. Ставка – стабільність самого європейського континенту.

https://www.radiosvoboda.org/a/29515450.html
Путін продовжує брехати, як сто років тому, але це більше не працює
Коли 20 серпня 1940 року радянський агент Рамон Меркадер вбив Льва Троцького, він мало не провалив всю операцію. Меркадер збирався оглушити жертву, але Троцький почав кричати, покликав охорону і наказав затримати, але не вбивати злочинця. Можливо, він сподівався, що Меркадер приведе слідство до Сталіна.

Але цього не сталося. Меркадер не розповів, хто він такий, зберігав свою таємницю всі 20 років ув'язнення у мексиканській в'язниці. Його справжнє ім'я, подробиці спеціальної операції за участю високопоставлених офіцерів НКВС - все це залишилося в секреті. Навіть коли Меркадера звільнили, його таємно - через Кубу - вивезли до Радянського Союзу, відзначили секретним указом званням героя Радянського Союзу, знову змінили ім'я. Подробиці вбивства Троцького ми дізналися тільки тоді, коли цього захотіли радянські спецслужби.

З героєм Росії Анатолієм Чепігою - він же Руслан Боширов - так не вийшло. Справжнє ім'я невдалого вбивці Сергія Скрипаля стало відомо буквально за кілька тижнів після злочину. Коли Меркадер вбивав Троцького, не було ані камер спостереження, ані соціальних мереж, ані новітніх досягнень криміналістики. І ще дуже важлива обставина - навіть якби правда про вбивцю Троцького розкрилася б, Сталін нічим не ризикував.

Глобальної економіки - принаймні, відносно Радянського Союзу - просто не було. Соратники Сталіна не володіли компаніями і фінансовими накопиченнями, не зберігали їх у західних банках. Більшовики відмовилися виплачувати борги уряду Росії - і нічого, ніхто на них не міг вплинути. Радянський уряд не боявся ані голоду, ані холоду. Більш того – він сам організовував Голодомор, коли це потрібно було для досягнення політичних цілей. Які санкції?

Сучасна Росія не просто залежить від Заходу. Гроші путінського оточення зберігаються в тому ж Лондоні, там живуть сім'ї російських мафіозі- "олігархів", вчаться їхні нащадки.

Для російських громадян соціальна стабільність - найголовніше. Якщо їх погано годувати, режим відразу ж втрачає стійкість.

Просто Путін - не Сталін, щоб там про себе не думав російський правитель. Сталін ніколи не коментував вбивство Троцького. Він взагалі майже ніколи нічого не коментував, інтерв'ю давав раз на 10 років, виступав тільки на партійних з'їздах, а не на економічних форумах. А Путін особисто розповідав про замах на Скрипаля, стверджував, що підозрювані - "цивільні люди".

Російські спецслужби продовжують працювати, як сто років тому. І Путін продовжує брехати, як сто років тому - щоб уже за кілька днів бути викритим. Він так і не зрозумів, що світ змінився.

https://espreso.tv/article/2018/09/28/vitaliy_portnykov_putin_ne_zrozumiv_scho_svit_zminyvsya
Не помічати, що війну розв'язала Росія, звинувачувати в усьому свою владу і закликати до діалогу - шлях "морального роззброєння", що звично спонсорується з Москви
Підписання у Луганську представниками політичної партії "Розумна сила" з "українцями на непідконтрольних територіях" "народної декларації про мир" не стало важливою подією для українських медіа. І справді - який сенс надавати додаткову значимість фейковій події, яку до того ж активно висвітлюють колабораціоністські телеканали.

Тим часом, просто так відмахуватися від чергового пропагандистського сценарію Москви я б не став. Російські ідеологи, як правило, не придумують нічого нового. І зараз вони намагаються нав'язати нам схему "боротьби за мир", яка успішно була випробувана у Радянському Союзі.

СРСР, як відомо, був мілітаристською агресивною державою, яка активно готувалася до війни і не приховувала своєї ворожості до цивілізованого світу. Тільки в десятиліття після Другої Світової війни радянські орди вторгалися до Угорщини, Чехословаччини, Афганістану, брали участь в десятках локальних конфліктів. СРСР встановлював ядерні ракети на Кубі, воював на кордоні з Китаєм, активно готував терористів і диверсантів і фінансував їх.

Це була справжня країна-війна. Але саме вона активно боролася за мир в точній відповідності з популярним і брехливим віршем Євгена Євтушенка "Хотят ли русские войны?".

Росіяни - принаймні, наділені владою - дуже хотіли. Але одночасно витрачали мільйони доларів на всесвітній рух прихильників миру, головним завданням якого було довести, що війни якраз хоче агресивний Захід, а в Кремлі сидять білі овечки. До участі в русі залучали відомих громадських діячів, письменників, діячів культури, політиків. Учасники руху влаштовували численні демонстрації протесту - проти дій Заходу зрозуміло. Проти оборонної зброї, проти спроб перешкодити встановленню прорадянських диктатур, проти всього, що могло допомогти цивілізованому світу у протистоянні зі злом.

І не потрібно думати, що учасниками цього огидного процесу були тільки відверті маргінали. СРСР практично щорічно присуджував міжнародну сталінську, а потім ленінську премію "За зміцнення миру між народами". Серед її лауреатів - Пабло Неруда, Пабло Пікассо, президент Фінляндії Урхо Кекконен, інші люди зі світовими іменами.

Нас готують до такої ж масштабної фальсифікації. Не помічати, що війну розв'язала Росія, що вона окуповує нашу землю, вбиває наших людей. Звинувачувати в усьому свою владу і закликати до діалогу - поки "народному", а там, якщо пощастить - і на рівні нової української влади, яку в Москві дуже хотіли б сформувати з прихильників такого ось ганебного "миру".

https://espreso.tv/article/2018/09/27/vitaliy_portnykov_nas_gotuyut_do_quotborotby_za_myrquot

Герои России

Российские официальные лица с негодованием отвергли информацию о подлинном имени и воинском звании загадочного посетителя "солберецкого" собора Боширова. Думаю, за этим отрицанием истины стоит стремление не только в очередной раз откреститься от причастности российских спецслужб к отравлению Сергея Скрипаля и его дочери, но и сохранить в девственной чистоте миф о профессионалах вроде Штирлица, все еще обитающих в кабинетах ФСБ или ГРУ. Потому что с точки зрения общественного мнения - что российского, что западного - отравители из Солсбери должны были быть простыми прапорщиками, которым доверили нехитрую операцию по обрызгиванию дверной ручки, а они и ту провалили. Но чтобы полковник, чтобы Герой России?

Начнем с того, что это все же была не очень простая операция, к тому же, возможно, проведенная не в первый и не в десятый раз -ведь о таких преступлениях мы узнаём только после провала агентов, когда что-то идет не так. Подлинный послужной список отравителей нам неизвестен, как и сколько людей они благополучно отправили на тот свет - причем мы с вами считаем, что эти люди умерли естественной смертью. Если бы так же случилось со Скрипалями, никто и не подумал бы просматривать записи с камер наблюдения на предмет обнаружения "российских туристов" в самых неожиданных местах и фальшивые Петров с Бошировым обмывали бы сейчас очередную медальку от настоящего Путина.

Что касается продемонстрированных интеллектуальных способностей парочки и, скажем так, нравственного облика, то они именно такие и есть, полюбуйтесь. И такого же уровня люди сегодня управляют Россией - начиная от не раз проявлявшего дремучее невежество Путина или любителя спиритических сеансов Патрушева и завершая последним оперативником, который сейчас топчется где-нибудь неподалеку от вашей квартиры - московской, парижской или киевской. Это их уровень, товар лицом. И не нужно говорить о деградации, потому что такими они были всегда, с тех пор как в ЧК заправляли большевистские вурдалаки Дзержинский, Менжинский и Ягода.

Потому что нужно быть очень специфическим человеком, "инициативником", чтобы добровольно пойти делать карьеру в эту мясорубку бесконечного террора, убийств, перемалывания человеческих судеб. Нужно быть очень специфическим человеком, чтобы убедить себя, что службой в КГБ, ФСБ или ГРУ ты защищаешь не интересы взбесившейся банды преступников, а интересы государства - России. Так могут думать либо откровенные приспособленцы, либо откровенные идиоты, либо откровенные негодяи. Других там не держат.

Понятно, что среди всей этой своры попадались и вполне разумные, образованные люди с хорошим знанием языков - я и сам таких знаю. Но надобность в подобных людях практически отпала с прекращением партийного контроля над чекистской вольницей. Это партия посылала в КГБ Андроповых. У самих чекистов куда более примитивная картина мира, и совершенно не случайно в этой их картине Путин выглядит Наполеоном. Потому что по сравнению с фальшивым Бошировым-Чепигой он действительно почти Наполеон. Но только в этом ряду - или, точнее, шеренге.

А еще недавно, при Ельцине, таким же Наполеоном в их глазах выглядел несостоявшийся правитель России Коржаков. Помните Коржакова? Ельцин мог выбрать и его - какая разница? И мы анализировали бы его речи и поступки так же, как анализируем речи и поступки Путина, пытаясь понять, что им движет. А ничего особенного не движет. Жадность, ограниченность, отсутствие нравственных качеств и безнаказанность - вот что движет всеми ими, лубянскими, ясеневскими и кремлевскими героями России.

https://graniru.org/opinion/portnikov/m.273044.html
Сергей Аксенов, российский «глава» аннексированного Крыма, подал иск в украинский суд на президента Петра Порошенко и СНБО. На первый взгляд это может показаться странным и издевательским: человек, который участвовал в процессе отделения от Украины части ее территории, который в нарушение украинского законодательства занял должность главы правительства АРК, голосовал за «независимость» Крыма, проведение фальсифицированного референдума, присоединение полуострова к России, дал согласие возглавить оккупационный режим, участвовал в проведении в Крыму незаконных, с точки зрения Украины и международного сообщества, выборов – и после всего этого подает на украинские власти в украинский суд?

А по-моему, Украина может этим гордиться.

Еще до аннексии Крыма в России восторжествовало так называемое «басманное» правосудие – этим термином наблюдатели называют подконтрольность судов администрации президента Владимира Путина, их зависимость от силовиков, государственных и окологосударственных «олигархов», что не оставляет российским гражданам никакой надежды на справедливые судебные решения.

Сергей Аксенов сделал выбор в пользу службы авторитарному режиму и стал одним из организаторов «крымского» правосудия, которое даст фору «басманному». Это особая разновидность российского правосудия – с игнорированием даже тех норм закона, которые пытаются уважать в судах России. С репрессиями в отношении активистов. С приговорами за поступки, которые совершены до аннексии полуострова – и даже с точки зрения норм действующего в России права не подлежат юрисдикции российского правосудия. С фальсификацией доказательств обвинений – как в истории с Владимиром Балухом. С фальсификацией гражданства – как в истории с Олегом Сенцовым.

И человек, напрямую причастный к внедрению в Крыму такого «правосудия», обращается в украинский суд! Потому что – как бы не относились к своему правосудию сами украинцы – это правосудие демократической страны. Страны, в которой никто не боится судиться с президентом или любым другим чиновником. Это суд, который при принятии решения преимущественно руководствуется нормами закона, а не указаниями. И, похоже, бывший украинский гражданин Сергей Аксенов продолжает этому суду доверять.

https://ru.krymr.com/a/vitaly-portnikov-sergei-aksyonov-i-ukrainskiy-sud/29512300.html
Альтернатива НАТО - вступ до Росії областями
"Це Україна визначати свій шлях - хоче вона вступати в НАТО чи ні" - підкреслив генеральний секретар НАТО Йенс Столтенберг перед зустріччю з міністром закордонних справ Росії Сергієм Лавровим - одним з найбільш одіозних опонентів євроатлантичної інтеграції нашої країни.

Столтенберг нагадав, що 29 країн-союзників і Україна будуть вирішувати, чи готова Україна, чи відповідає вона стандартам НАТО. Здавалося б - ідеальна формула, ніякої Росії в ній не проглядається, як не проглядалося ніякої Росії в прийнятті в НАТО Польщі або Латвії. Однак і без урахування думки Кремля перешкод - хоч відбавляй.

Найсерйозніші проблеми - в настроях в самому українському суспільстві. До нападу Росії на Україну на прихильність більшості українців ідеї євроатлантичної інтеграції можна було не розраховувати. Якщо в питанні європейської інтеграції перемагав навіть не телевізор, а холодильник - багато хто розумів, що в Євросоюзі жити краще, ніж в союзі з Москвою, то в своєму ставленні до євроатлантичної інтеграції середньостатистичний українець мало відрізнявся від середньостатистичного росіянина, залишався тим самим дрімучим "совком", шанувальником"талантів" Путіна.

Війна змінила настрої великої кількості людей - але навіть зараз їх все ще недостатньо, щоб розраховувати на успіх референдуму про вступ до НАТО. Більш того, як тільки ситуація на фронті заспокоюється, йде з пріоритетних новин, кількість прихильників НАТО в нашій країні починає зменшуватися.

Парадокс в тому, що поки Росія окупує нашу територію, ми можемо розраховувати на підтримку ідеї євроатлантичної інтеграції хоча б половиною населення, але не можемо розраховувати на вступ до НАТО. Якщо Росія піде, наші шанси на вступ відразу ж збільшаться - але кількість прихильників вступу зменшиться. Думати на перспективу українське суспільство так і не навчилося.

Непросто буде розраховувати і на розуміння всіх країн-союзників. Все ж при попередніх хвилях розширення Росія ще не мала такого впливу в Європі і вона буде робити все можливе, щоб загальмувати українську євроатлантичну інтеграцію за допомогою своїх "симпатиків". Але ще більше значення має вплив двосторонніх конфліктів України з країнами-членами НАТО, їх наслідки ми часто просто недооцінюємо.

Найяскравіша ілюстрація такої недооцінки - ситуація з прийняттям в НАТО Македонії, яка була готова до цього багато років назад. Греція, яка заперечувала проти конституційного імені Македонії, заблокувала її прийняття до НАТО прямо на саміті альянсу. І тільки зараз, коли Скоп'є і Афіни близькі до компромісу, з'явилася можливість повернутися до прийняття Македонії в НАТО - при цьому невелика балканська країна зіткнулася ще й з протидією з Москви.

Цей досвід потрібно врахувати, тим більше, що від вступу в НАТО залежить збереження української державності як такої. Якщо ми хочемо цього збереження, нам потрібно відповідати стандартам НАТО, переконати українське суспільство і домогтися компромісу з сусідами-членами НАТО. Альтернатива є простою - вступ до Росії областями.

https://espreso.tv/article/2018/09/26/vitaliy_portnykov_vyrishuvaty_budut_ukrayina_i_nato
В РФ існує одна і та ж партія, на всяк випадок розділена на кілька груп
Після провалу кандидатів російської "партії влади" у другому турі регіональних губернаторських виборів багато спостерігачів починають говорити мало не про кризу російського режиму, закінчення "соціального договору" Путіна і його співвітчизників, конфлікті навколо пенсійної реформи. Однак таке сприйняття підсумків виборів - черговий самообман.

Путін починав свою кар'єру чекіста у НДР і збудував політичну систему Росії за зразком і подобою східної Німеччини. У НДР також було кілька політичних партій. Більш того, в "парламенті" НДР, Народній палаті, "партія влади" СЄПН навіть не мала більшості голосів. Що не заважало СЄПН керувати країною протягом декількох десятиліть.

У Росії та ж сама політична система. "Єдина Росія", "Справедлива Росія", КПРФ, ЛДПР - це одна і та ж партія, на всяк випадок розділена на кілька груп. Головне, що об'єднує ці групи - їх зв'язок з російською мафією і спецслужбами. Формування цієї системи почалося навіть не за Путіна, а за його попередника Бориса Єльцина. 1993 року, після розстрілу російськими військами будівлі парламенту, на позачергових виборах перемогла ЛДПР Жириновського. Демократи тоді вигукували "Росія! Ти здуріла! ". А насправді Жириновський виявився лояльним партнером Єльцина.

Для того, щоб КПРФ або комуністи проявили самостійність, необхідна масштабна політична криза в Росії - зникнення "Єдиної Росії", Путіна, Медведєва, розформування ФСБ і ГРУ і оприлюднення їхніх архівів. Так було в НДР після краху соціалізму.

Партії-союзники СЄПН тоді усунули комуністів від влади та сформували свій уряд. Але все одно не втрималися в політиці - тому, що архіви спецслужб не знищили і виявилося, що всі керівники цих партій - співробітники або агенти спецслужб. А потім виявилося, що агенти спецслужб були і серед їхніх наступників з табору дисидентів - тих, кого готували "про всяк випадок", якщо система завалиться. Так що політику залишили і останній генеральний секретар ЦК СЄПН Егон Кренц, і перший некомуністичний голова Держради НДР з лав партії-сателіту Манфред Герлах, і перший некомуністичний прем'єр НДР, колишній опонент системи Лотар де Мезьєр.

Якщо російський режим впаде, цій країні теж доведеться пройти через тотальне очищення і ізоляцію "стукачів" від політичного життя в країні. У сучасній Росії цих стукачів не менше, аніж НДР, їх присутністю буквально просякнуті і влада, і системна опозиція, і несистемна опозиція, і пропаганда, і демократична журналістика, і бізнес. Росія і Луб'янка - це синоніми.

І якщо Луб'янка збереже владу над сусідньою країною, не має ніякого значення, кого вона оголосить завтра своїм "смотрящім" - Путіна, Медведєва, Жириновського або Навального.

https://espreso.tv/article/2018/09/25/vitaliy_portnykov_rosiya_i_lubyanka_ce_synonimy
Трампу доведеться визнати, що він помилився в прагненні налагодити "діалог" з Путіним
"Вони не сприяють в Україні, в Сирії ...Тепер що стосується спроб протидії зловмисним діям Росії в усьому світі. Президент намагався налагодити стосунки і змінити ситуацію, але нам це не вдалося, принаймні - поки" - такими словами державний секретар США Майк Помпео схарактеризував російсько-американські відносини у телевізійному інтерв'ю напередодні відкриття сесії Генеральної Асамблеї ООН в Нью-Йорку.

Варто звернути особливу увагу на тло цього інтерв'ю. На донецькому напрямку Москва пішла не тільки на фактичне блокування дипломатичних зусиль американського посередника Курта Волкера, але і на підрив Мінських угод. Рішення провести "вибори" керівників маріонеткових адміністрацій в окупованих районах - чудовий тому доказ.

Навіть окупований Крим стає територією нестабільності і приводом для нових агресивних дій - згадаємо про провокаційну поведінку Росії у акваторії Азовського моря.

Але найскладніша ситуація складається на Близькому Сході - в регіоні, який є пріоритетним не просто для адміністрації Трампа, а й особисто для самого президента, який не раз говорив про своє прагнення забезпечити безпеку Ізраїля. Після загибелі російського літака в Сирії російське Міністерство оборони звинуватило у катастрофі ізраїльські ВПС.

Візит до Москви ізраїльської делегації на чолі з командувачем ВПС генералом Амікамом Норкіним нічого в цих оцінках не змінив. Ізраїльтяни надали вичерпні результати розслідування, яке довело, що їхня авіація не має ніякого відношення до знищення російського літака сирійською ППО. У відповідь Міністерство оборони Росії повторило свої звинувачення на адресу Ізраїлю і попередило про можливі наслідки. І це небажання Москви визнавати очевидне виглядає усього лише приводом для обмеження дій ізраїльських ВПС в небі над Сирією.

Путін заманив ізраїльського прем'єра Беньяміна Нетаньяху до пастки. Вся спільна координація дій в Сирії була потрібна Москві для контролю над ізраїльськими спробами обмежити зростання впливу союзників Кремля - ​​Ірану і "Хезболли". Тепер, після загибелі російського літака, пастка закрилася - і Москва може просто не давати ізраїльтянам заважати створенню інфраструктури, яка здатна в майбутньому використовуватися для знищення єврейської держави.

Власне, це знищення було вічною метою Радянського Союзу. І вважати, що цілі путінської Росії, цього союзника Тегерана і радикальних терористичних угруповань, сильно відрізняються - велика наївність.

Фокус в тому, що в пастці разом з Нетаньяху виявився і Трамп. Коли Путін обманював його по Україні, американський президент міг закривати на це очі. Україна - явно не його політичний пріоритет. Але тепер надійшла черга до Ізраїлю. Не дати Ірану та іншим недоброзичливцям єврейської держави створити в Сирії умови для нападу на Ізраїль - куди більш важливе завдання, ніж символічне визнання Єрусалиму столицею Ізраїлю. Тому що якщо вороги знищать Ізраїль, не буде великого значення, яке місто в США вважають його столицею.

Трампу доведеться визнати або те, що він помилився в своєму прагненні налагодити "діалог" з Путіним, або те, що його підтримка Ізраїля була красивою позою для отримання голосів єврейських виборців США. Ізраїльські медіа вже звернули увагу, що в момент, коли на адресу єврейської держави лунають несправедливі звинувачення з Москви, "найбільш єврейський президент США" просто мовчить.

https://espreso.tv/article/2018/09/24/vitaliy_portnykov_pompeo_vyznav_nevdachu_z_rosiyeyu
Сторонним наблюдателям трудно понять, зачем в последние недели российским властям и пропагандистам так много дезы и фейков – причем по разным поводам. Зачем нужно было выводить на телевизионные экраны двух «туристов», которые сбивчиво рассказывали одной из главных пропагандисток России о достопримечательностях Солсбери – причем пришли они на телевидение не сами по себе, а по прямому указанию президента России, «посоветовавшего» им связаться с медиа.

Зачем нужно было уже после аргументированных выводов Международной следственной комиссии, занимавшейся расследованием уничтожения малайзийского «Боинга», подделывать документы на мифическую «украинскую ракету» – да еще так неуклюже, что буквально на следующий день журналисты «Новой газеты» без особого труда разоблачили подделку?

Зачем нужно было обвинять в гибели российского военного самолета в Сирии не тех, кто уничтожил его на самом деле – сирийцев (или самих российских зенитчиков, кто знает о реальном управлении сирийской ПВО?), а израильтян – да так неуклюже, что уже через несколько часов самому президенту России Владимиру Путину пришлось говорить о «цепи трагических случайностей»?

Зачем нужно было неумело фальсифицировать выборы в Приморском крае в пользу кремлевского кандидата – чтобы на следующий день у главы Центризбиркома России Эллы Памфиловой болела голова и она советовала итоги выборов отменить, и жаловалась, что в Приморье перечеркнули всю ее работу? Вот зачем?

Наблюдатели скажут о каких-то «черных лебедях», о дестабилизации анахроничного режима, о простом несчастливом для Кремля совпадении. А я скажу еще и о заразности неправды. Когда много и часто повторяешь неправду, в конце концов, перемещаешься в реальность, где просто нет места правде.

Издевались над правдой чуть ли не всей страной – от президента до народных артистов и прохожих на улицах. Напускали тумана про Крым, про «референдум», «независимость» и возвращение в «родную гавань».

Это началось не вчера, но достигло своей кульминации во время аннексии Крыма. В одних кабинетах готовились к подмене мочи российских спортсменов для того, чтобы подарить президенту победную Олимпиаду, в других – разрабатывали операцию по оккупации части территории соседней страны с участием «ихтамнетов», «вежливых зеленых человечков» и прочих инопланетян.

Потом придумывали про мочу – вплоть до изгнания с Олимпиад. Про Донбасс – несмотря на фактическое превращение когда-то богатого индустриального района в полигон для восторжествовавшего бандитизма. Про «Боинг», «подбитый» украинским истребителем, тоже предлагали разные варианты, ничего общего с действительностью не имевшие – помните? Вначале неправду смешивали с правдой, как кофе с цикорием. Потом, в конце концов, остался один «цикорий».

В сообщениях российского руководства, его агентств и медиа больше можно правды не искать. Даже самые рьяные пропагандистские ресурсы после просмотра интервью российских грушников заговорили о деградации родных спецслужб. Даже военным специалистам трудно отделаться от мысли, что в Министерстве обороны России что-то не так, если его представители умудряются сесть в лужу два раза подряд. Неужели не видно, что это не лужа, это ложь? И они в ней купаются?

Наверное, когда начинаешь лгать, потом уже не можешь остановиться.

https://ru.krymr.com/a/vitaliy-portnikov-gangrena-krymskoy-nepravdy/29499999.html
Міністр закордонних справ України Павло Клімкін назвав профанацією переговори в Мінську. Звісно, у цих словах глави українського зовнішньополітичного відомства немає ніякої особливої сенсації. Переговорного процесу в Мінську практично не відбувається. Російська сторона не приховує своєї готовності мало не щодня порушувати Мінські угоди. Уже той факт, що російські офіційні особи називали загиблого Олександра Захарченка «главою ДНР» – при тому, що в Мінських угодах немає ніяких «народних республік», а є лише «окремі райони Донецької і Луганської областей» – це вже демонстративна неповага і до змісту угод, і до територіальної цілісності України. Але після загибелі Захарченка в Донецьку – при повному схваленні і розумінні Москви – стали готуватися до виборів нового «глави» – і це при тому, що Мінські угоди передбачають проведення виборів виключно за українським законодавством і при дотриманні цілої низки умов.

Тоді навіщо взагалі потрібні переговори в Мінську, якщо на них не вдається нічого вирішити? Якщо навіть такі питання, як звільнення полонених, вирішуються не в Мінську, а залежать від політичної кон’юнктури в Москві. Якщо не вдається припинити обстріли, забезпечити реальне перемир'я?

Кожен новий день повинен обертатися втратами для економіки Росії

Однак українським учасникам переговорів доводиться їздити до Мінська з простою метою – щоб не полегшувати завдання російським «доброзичливцям» на Заході. Щоб не дозволити забути про Донбас або стверджувати, що сама Україна про нього забула, що він їй не потрібен. Щоб не виникали безглузді ідеї про рівноправні переговори із російськими найманцями на окупованих територіях. Щоб не створювати умов для зняття санкцій з Росії і перетворення окупації Донбасу на черговий «заморожений конфлікт», який буде тривати десятиліттями – але окупант не відповідатиме за наслідки. Авжеж, конфлікт на Донбасі може тривати довго, але відрізнятися від конфліктів в Абхазії або Придністров’ї він повинен одним – санкціями. Кожен новий день, місяць, рік цього конфлікту повинен обертатися втратами для російської економіки, для безпосередніх винуватців конфлікту. І втрати ці повинні зростати, перетворюватися на повномасштабну кризу. Ось тоді в Москві з’явиться реальне бажання вирішувати донбаське питання. Ось тоді переговори в Мінську перестануть бути профанацією.

А поки українським учасникам переговорів доводиться просто бути присутніми в Мінську і розуміти, що ніхто ні про що з ними домовлятися не збирається. І ніхто не збирається йти з української землі і припиняти безглузду війну і знущання над мирним населенням Донбасу. Звичайно, все це – справжнісінька профанація. А санкції – не профанація.

Це і є найважливішим.

https://www.radiosvoboda.org/a/29503596.html

Latest Month

September 2018
S M T W T F S
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Tags

Syndicate

RSS Atom
Powered by LiveJournal.com
Designed by chasethestars