?

Log in

No account? Create an account

Габсбурзький рахунок

Розслідування у справі колишнього глави виборчого штабу Трампа Пола Манафорта приводить і групу спецпрокурора Роберта Мюллера, і журналістів до нових і нових відкриттів. Відкриттів, які для нас з вами важливі не менше, а то й більше, ніж для самих американців. Тому що вони дозволяють відкрити завісу над тим, як ще недавно робилася українська політика. Хоча чому недавно - може, вона і зараз так робиться? Адже хоча Манафорт у в'язниці, його українські і російські клієнти - на свободі і при грошах.

Слідство виявило існування так званої «Габсбурзької групи», до якої входили високопоставлені європейські чиновники - і не тільки відставні. Зараз кажуть, щонайменше, про трьох - це колишній канцлер Австрії Альфред Гузенбауер, колишній прем'єр-міністр Італії Романо Проді і колишній президент Польщі Александр Кваснєвський. Ці люди були немов би експертами Манафорта, але не тільки. Кваснєвський, наприклад, «таємно передавав Манафорту інформацію про плани і можливі дії Європарламенту щодо України». Нагадаю, що це відбувалося ще тоді, коли колишній голова Польщі був посередником у питанні про звільнення Юлії Тимошенко.

Не менш цікавою є і роль Романо Проді. У справі є згадка про колонку, яку колишній італійський прем'єр опублікував на сторінках The New York Times 20 лютого 2014 року - журналісти «Голосу Америки», які розповідають про це, нагадують, що це вже був час масових розстрілів на Майдані. Проте пан Проді пише про необхідність діалогу не тільки влади і опозиції, а й Заходу з Путіним - щоб зберегти той «крихкий міст», яким є Україна. Ця тема України-моста червоною ниткою проходить через весь текст Проді і є відображенням уявлень російського керівництва про сутність української державності на даний момент. Тому що якщо Україну поки що не можна загарбати, так потрібно залишити її «мостом», буридановим віслюком між Росією і Заходом. Щоб загарбати якось потім.

А тепер просто згадаємо слова Романо Проді, сказані ним ще в 2004 році, коли він був главою Єврокомісії - що Україна ніколи не вступить до Євросоюзу. Звичайно, цікаво було б зрозуміти, відбивали ці слова справжні переконання маститого політика або теж були сказані за гроші?

Нагадаю, що вищевказаними фігурами список осіб, які співпрацювали з Манафортом, не обмежений. Один з турецьких учасників групи був чинним, а не відставним політиком і розповідав замовнику подробиці переговорів свого шефа, Реджепа Ердогана з президентом Обамою і віце-президентом Байденом у травні 2013 року - теж з українського питання. Слідство поки що не називає імені цієї людини, але відомо, що Ердогана супроводжували два чиновника - міністр закордонних справ Ахмет Давутоглу і голова розвідувальної служби Хакан Фідан.

Ну і, звичайно, самі американці. «Голос Америки» розповідає, як один з них, Алан Фрідман, колишній колумніст газети The Wall Street Journal, бізнесмен і автор книжок, відправив Манафорту записку з пропозицією «створити невеликий хор з європейських політиків вищої ліги, щоб ті в якості третьої сторони хвалили українське уряд ». Ось вам і секрет дивних статей і висловлювань, весь час з'являлися на сторінках західних ЗМІ за часів Януковича. Ми думали, що вони чогось не розуміють, а вони прекрасно все розуміли.

Скажу чесно, для мене у всій цій історії ніякої сенсації немає. Я і раніше розумів - що там, розумів, знав, що серед західних політиків чимало людей, готових надавати легальні і нелегальні послуги, а тексти в західних виданнях купуються не гірше, ніж в українських - тільки за більш складною процедурою. Просто завдяки розслідуванню Мюллера все це набуло солідної доказової бази, стало надбанням широкої публіки і вимагає висновків.

Не сумніваюся, що американське правосуддя і громадськість свої висновки зроблять. Але варто зробити висновки і нам. Ні в якому разі не кожен західний політик - навіть той, хто демонструє нейтралітет і виваженість і не помічений в особливих симпатіях до Москви, висловлює свою власну точку зору. Ні в якому разі не кожен західний журналіст є чесним. Ні в якому разі не кожен західний дипломат виражає позицію свого, а не чужого уряду. Захід не населений роботами. Серед його представників є як чесні люди, так і ті, хто здатний за хороші гроші поставити під загрозу національні інтереси своєї країни. І вже тим більше поставити під загрозу наші національні інтереси - тому що Україна це якась безглузда околиця чи то Європи, чи то Росії, міст, ще там щось. І якщо на обваленні цього моста або на перетворенні його на російський придаток можна добре заробити, то чому б і ні?

Ми повинні судити цих людей по «габсбурзького рахунку» Манафорта - тобто зрозуміти, що оплачена дурість все одно залишається дурістю, що абсолютно неможливо погоджуватися з тим, що не відповідає нашим інтересам. Тим часом у нас вже з'явився цілий прошарок людей - політиків, журналістів, активістів - які вважають, що все, що ми чуємо від будь-якого представника Заходу - істина в останній інстанції. І потрібно взяти під козирок і виконувати.

Серед цих людей теж є дуже різні фігури. Є просто кон`юнктурники, яким плювати і на Україну, і на Захід і які просто так заробляють гроші. А є старанні дурні, які вірять, що якщо просто слухатися західного дядька, то у нас все вийде. І те, що цей дядько може просто співати з путінського голосу за гроші, їм на думку не спадає.

Наше завдання - відтягнути і кон'юнктурників, і дурнів подалі від політики і від громадської думки, навіть якщо нам будуть нарікати за це на Заході. Ми повинні навчитися бути партнерами, а не лакеями - інакше будь-який новий Манафорт легко обіграє і нас, і нашу країну.

https://ukr.lb.ua/world/2019/02/28/420872_gabsburzkiy_rahunok.html
Рішення Конституційного суду, що скасувало статтю про незаконне збагачення з Кримінального кодексу, навряд чи приведе до якихось відчутних реальних наслідків і для української антикорупційної політики, і для фігурантів антикорупційних справ, і для антикорупційних органів
Незважаючи на гучні цифри, які озвучуються у зв'язку з цим рішенням, я не схильний драматизувати ситуацію. Владі все одно доведеться прийняти нову статтю про антикорупційне збагаченні - бо інакше зіпсуються її відносини з міжнародними кредиторами. Велика частина антикорупційних справ все одно розвалилася б в судах, ми вже могли в цьому благополучно переконатися, так що рішення Конституційного суду - справжнісінький рятувальний круг для НАБУ. Чиновники і далі будуть заповнювати електронні декларації. А сенс цих декларацій - не в тому, щоб обиватель дивувався, скільки грошей і власності у депутата або міністра, а в тому, щоб зрозуміти скільки додалося за роки самовідданої служби на благо суспільства.

Для мене сенс того, що відбувається - якість влади як такої. Конституційний суд вже не вперше ухвалює резонансні рішення, які дозволяють засумніватися в його авторитеті вищої державної інстанції. А держава, в якій громадяни не довіряють Конституційному суду - дуже слабка держава.

Верховна Рада вже не вперше голосує за рішення, які не проходять судової експертизи - причому мова йде про важливі для країни рішення, у яких не має бути юридичних похибок, рішення, до яких не повинні підкопатися.
Антикорупційні структури. Ну що говорити - про їхню ефективність, схильність до самозамилування, публічні конфлікти керівників все добре відомо. І якщо у нас немає важелів для необхідної кадрової корекції, так тепер у антикорупціонерів з'явився шанс почати все з чистого аркушу. Втім, і в цей шанс мало хто вірить.

Цей список недовіри і неефективності можна продовжувати. І діагноз простий - після Майдану 2013-2014 років ми по-справжньому не перезавантажили саму державу. Нові люди з'явилися у структурах влади - і здебільшого виявилися дилетантами або кон'юнктурниками, нові структури були створені - і виявилися поганим рімейком старих. Але сама система влади залишилася тією ж, сама держава залишилося тією ж.

Немає ніякого сенсу лити нове вино у старі міхи - воно згіркне.

Без планомірного перезавантаження держави, без нового виборчого законодавства, без усунення дуалізму влади і монополізму в економіці, без чесних конкурсів в структури управління країною, без ефективного місцевого самоврядування ми так і залишимося країною, в якій недовіра танцюватиме свій нескінченний танець з неефективністю.

https://espreso.tv/article/2019/02/28/vitaliy_portnykov_yakist_vlady_zalyshayetsya_problemoyu_krayiny

Чужие народы

Когда спустя десятилетия историки будут вспоминать о главных событиях ХХІ века, оккупация Крыма, вне всякого сомнения, войдет в число самых важных.

Не из-за самого Крыма, конечно. На самом деле этот небольшой полуостров является действительно сакральным только для одного народа - крымских татар, которых последовательно изгоняли с родной земли практически все время с начала оккупации Крыма русскими. Для Украины он - символ отторгнутой территории. Для России - доказательство права силы и собственной безнаказанности, не более того.

Россия, приобретая Крым, всегда только проигрывала и никогда не могла после присоединения полуострова его защитить. Например, в Музее Рисорджименто в итальянском Турине Крымской войне посвящен специальный зал - потому что именно благодаря победе над Россией Италия смогла присоединиться к "концерту" ведущих европейских держав. Для России та война означала не просто поражение, но унижение и крах режима.

Главное в истории с присоединением Крыма к России - это слом международного права как такового, вот о чем будут писать историки. Никогда в ХХІ веке до Крыма, да и в последние десятилетия ХХ века, ни одно государство не осмеливалось аннексировать территорию другого. И вот тут важны последствия, о которых мы еще не знаем. Либо Россию удастся остановить, заставить ее рано или поздно отказаться от украденного - да, через очередное крымское унижение, через крах режима, но отказаться - либо право силы станет сутью международного права в нашем столетии, а захват Крыма - своеобразной точкой отсчета.

Еще одно важное последствие оккупации, которое обязательно войдет в учебники и российской, и украинской истории, - не просто начало "гибридной войны" России и Украины, но конфликт русского и украинского народов. Это настоящий цивилизационный сдвиг в истории и самого русского народа, и его империи. По сути, это государство стало проявляться как империя, а не как задрипанное полуордынское царство именно после присоединения украинских земель. Для какого-нибудь безумного Ивана Грозного главным достижением было разрушение и без того покорных Великого Новгорода, Казани и Астрахани. Его преемники из Романовых уже строили Петербург, делили Польшу и доходили до Парижа. Без присоединения Украины обо всем этом нельзя было бы и мечтать. Да и сама идеология империи, ее аппарат, ее новая церковь после реформ Никона, ее экономика - результат присоединения украинских земель и сотрудничества русских и украинцев.

У русских - не просто у Путина, а у одобрившего его безумие агрессивно-послушного "крымнаша" - не хватило ума расстаться по-хорошему с тем самым народом, который еще недавно был дрожжами Российской империи и Советского Союза. Из-за маленького бедного полуострова, из-за пубертатного желания похорохориться перед всем миром и что-то там "доказать хохлам" российская власть и русское общество унизили народ, с которым сотрудничали и сожительствовали веками, иногда не отличая украинцев от себя самих. И даже в советское время глубинное неприятие России наблюдалось разве что во входивших в состав другой, Австрийской империи западных областях УССР. Но на востоке и в центре - никогда.

Пять лет назад этого удалось добиться. Неимоверным усилием российской национальной глупости колесо истории было повернуто в другую сторону. Если еще 28 февраля 2014 года было странно подумать, что русский солдат будет стрелять в украинского и наоборот, украинский - в россиянина, то сегодня это уже обыденность, это наша с вами жизнь.

И если люди продолжают пересекать границы двух воюющих стран, общаться, рассчитывать, что все это когда-то закончится, если в России все еще немало людей, которые любят Украину - одни, конечно, Малороссию, а другие - Украину Тараса Шевченко и Майдана, а в Украине все еще немало людей, которые любят Россию - одни Россию Путина, а другие - Россию Герцена, Сахарова и Немцова, - это не отменяет простого факта: Россия и Украина пять лет назад стали враждебными государствами. А русские и украинцы - чужими друг другу людьми. Чужими народами.

https://graniru.org/opinion/portnikov/m.275347.html

Ничего, кроме позора

Когда спустя пять лет мы вновь вспоминаем о днях оккупации Крыма, на первый план выходят многие важные события тех дней – применение военной силы, провокации против украинских военных, ложь об отсутствии российских войск, противозаконные решения Верховного Совета автономии… И, конечно же, то, что Россия нарушила свое же собственное признание территориальной целостности Украины.

Но каждое из этих событий, думаю, трудно признать беспрецедентным. Российские войска очень похоже действовали на территории Молдовы или Грузии, там тоже были провокации против местных военных и отрицалось присутствие российских войск, Верховный Совет Абхазии тоже принимал решения, которые противоречили грузинской Конституции, а когда Москва признала «независимость» Абхазии и Южной Осетии, она тем самым отозвала собственное признание территориальной целостности Грузии.

То, что действительно было беспрецедентным – так это то, что одно из европейских государств присоединило к себе территорию другого без его согласия. Вот этого действительно не случалось после Второй мировой войны – никогда и нигде. В Москве любят ссылаться на пример Косово – вот ведь, тоже была автономия Сербии, а США и другие западные страны не колебались с признанием независимости! Но аналогию с Косово можно еще очень условно увидеть, когда речь идет о признании Россией независимости грузинских автономий. Косово не стало частью другого государства – а ведь целью национального движения местных албанцев было поначалу воссоединение с соседней Албанией. Если бы Россия остановилась на «красной линии», оккупировав Крым и признав его фиктивную независимость, в Кремле по-прежнему – пусть и цинично – могли бы вспоминать о Косово. Но Крым – это не Косово.

Крым – это явное разрушение самой системы международного права, которая сложилась после Второй мировой войны. Даже когда Индонезия аннексировала Восточный Тимор или когда Ирак аннексировал Кувейт, последствия этих шагов были совершенно иными, чем решение Путина. Восточный Тимор не принадлежал какому-либо другому государству, Португалия отказалась от прав на него за несколько месяцев до аннексии, а новое независимое государство только начало формироваться. Кувейт также был независимым государством, а не частью другой страны. После оккупации и до ее окончания эта страна отсутствовала на политической карте мира.

Оккупация Крыма – это оккупация части территории страны, с которой Россия продолжает поддерживать дипломатические отношения и которую – а не себя саму – обвиняет в ухудшении атмосферы двустороннего сотрудничества. Но какими могут быть отношения двух стран, одна из которых не просто оккупировала территорию другой, но и присоединила ее к себе? Эти страны, уверен, могут быть только врагами и от такой вражды нет лекарства. Вражда эта может то усиливаться, то затухать, но ясно одно – страна, у которой оккупировали территорию, всегда будет ждать гибели оккупанта – и наоборот. После решения Путина Россия и Украина вступили в долговременное противостояние. Но самое важное – появился прецедент оккупации одной страной территории другой. И международное сообщество никогда не признает легитимность этого прецедента, чтобы не открывать возможности для новых территориальных переделов.

Выглядит, что так Путин одним своим решением загнал Россию в ловушку, из которой этой стране просто не выбраться. И это куда большая проблема для России, чем проблема для Украины. Украина не контролирует часть своей территории – но не она одна такая. Не контролируют часть своей территории Грузия, Молдова, Кипр, многие другие страны. Но на самом деле главная проблема как раз у того, кто осуществляет контроль. И если этот контроль еще и находит место в Конституции страны-оккупанта, если с ним соглашаются парламент, Конституционный суд, общество – то это и есть проблема проблем.

Потому что такой контроль – контроль отторжения чужой земли – обрекает государство-агрессора на вечную вражду с пострадавшей страной и на непризнание собственных границ международным сообществом. И предусматривает в случае решения проблемы – то есть возврата оккупированной территории – позор и внутренний кризис.

России предстоит выбирать между враждой и позором оккупации с одной стороны и с другой – возвращением к нормальной жизни, но позором отказа от Крыма, переписыванием собственной Конституции и признанием неправомочности собственных решений. Как видим, крымское решение Путина в обоих случаях предусматривает позор.

https://ru.krymr.com/a/vitaliy-portnikov-nichego-krome-pozora/29793900.html
Історія з "Євробаченням" - це просто один із симптомів хвороби лицемірства, хвороби байдужості до власної країни і її майбутнього
"Якщо в подальшому ми встановимо нульовий рівень толерантності і заборонимо українським артистам, які виступали в Росії або співпрацюють з російськими артистами, то боюся, що ніхто особливо не захоче брати участь в такому конкурсі", - говорить Олександра Кольцова, співачка і член правління Суспільного.

Приблизно те ж саме сьогодні говорять російські музичні критики - незалежно від політичних переконань. Ось навіщо влаштовувати цькування музикантів тільки за те, що вони виступали в Росії і у них інші політичні переконання? Музика не повинна бути пов'язана з політикою! Приблизно те ж говорять самі виконавці - в Росії різні люди живуть! І приблизно те ж говорять численні користувачі соціальних мереж - українські та російські.

Я міг би написати, що Україна перетворюється на країну лицемірів, але це буде брехнею. Україна завжди була країною лицемірів - перш за все ця обставина не давала їй розвиватися і загнала у глухий кут кримінального режиму. Тільки 2014 рік, коли навколо гинули люди і втрачалися території, зробив лицемірство не надто пристойним. Але тепер перший шок уже пройшов, та й війни справжньої немає - так, заморожений конфлікт. І велика частина українського суспільства повертається до своєї сутності.

Я не хочу зараз обговорювати історію з національним відбором на пісенний фестиваль. Зрозуміло ж, що вся ця історія, від першого до останнього рішення - ганьба і ніяк інакше не виглядає, щоб там хто не думав. І в цій історії огидно виглядають всі - і ті, хто заздалегідь не подумав про умови конкурсу, і ті, хто вважає, що можна виступати у ворожій країні і одночасно представляти свою, і ті, хто за це лицемірство голосує, і ті, хто не дає поїхати на фестиваль переможниці голосування. Все це просто жахливо. Але проблема ж не в "Євробаченні".

Історія з "Євробаченням" - це просто один із симптомів хвороби лицемірства, хвороби байдужості до власної країни і її майбутнього. Тому що насправді всім є зрозумілою ситуація. Всі знають, що виступати в Росії аморально, що переконувати цілий світ і самих росіян, що вони можуть вбивати і калічити, а ми утремося і будемо далі бабло заколочувати аморально, що посилання на державу, яка "продовжує торгувати, а нам чому не можна" це - брехня хоча б вже тому, що навіть якщо ти - громадянин аморальної держави, це ніяк не виправдовує твоєї особистої ницості. Але всім абсолютно все одно. Всім - по барабану.

І не тільки через гроші, хоча гроші, звичайно, головне. А ще й через байдужість до власної держави, через це вічне "Україна окремо, а я окремо". Адже те, що естрадні виконавці хочуть представити Україну - це теж брехня. Вони просто хочуть використати Україну для виступу на престижному фестивалі і це важливо їм рівно настільки, наскільки допомагає кар'єрі і прибуткам. Крапка. А в минулому році український виконавець представляв Білорусь. А в наступному - якщо так вирішать в Кремлі - якийсь українець представить Росію. Какая разница?

І ось це "какая разница" ми будемо все частіше і частіше найближчими роками чути з усіх боків. І не тільки з приводу "Євробачення". Просто не морочте нам голову зі своєю державою, не заважайте нам жити. Ми хочемо їздити туди, куди нам хочеться, говорити зручним язиком, а не вашою мовою, ми хочемо, щоб ви від нас відчепилися. З огляду на те, що зараз у доросле життя входить покоління, яке виховувалося в епоху Януковича, ці настрої будуть тільки посилюватися. І масова підтримка телевізійного коміка на виборах - теж симптом посилення цих настроїв, симптом ймовірної перемоги лицемірних міщан над громадянами.

Українцям приємно думати, що упродовж століть у них не було державності просто тому, що заважали інші народи, а вони боролися і програвали. Так ось тепер можете переконатися, що це не зовсім так. Держави не було саме тому, що кількість байдужих лицемірів завжди перевищувала кількість громадян. І якщо так станеться цього разу теж - не варто потім звинувачувати Путіна, Росію, байдужий Захід і метеоритний дощ в тому, що Україна кудись поділася.

Звинувачувати потрібно самих себе.

https://espreso.tv/article/2019/02/27/vitaliy_portnykov_ukrayina_znovu_staye_krayinoyu_lycemiriv
Після підрахунку 100 відсотків бюлетенів Центральна виборча комісія Республіки Молдова констатувала, що жодна з політичних партій не отримала більшості голосів у новому парламенті країни
З урахуванням голосів депутатів-мажоритарників партія соціалістів пропутінського президента Ігоря Додона отримає 35 депутатських місць, правляча в країні Демократична партія олігарха Влада Плахотнюка - 30 місць, а проєвропейська опозиція - 26 місць. Ще 7 місць дістанеться партії бізнесмена Ілана Шора і три місця займуть незалежні депутати, яких також пов'язують з олігархом Плахотнюком.

Спостерігачі в Кишиневі говорять про "поразку демократії", про те, що країна ще на п'ять років залишиться "захопленою державою" - захопленою, зрозуміло, олігархом Плахотнюком. Лідери проєвропейської опозиції навіть обіцяють протести проти "нечесних виборів". Але такі оцінки, як на мене - демонстрація політичної сліпоти і відсутності почуття перспективи.

Головний підсумок молдавських виборів - поразка Кремля. Після перемоги російського ставленика Ігоря Додона на виборах президента країни Москві залишався буквально один крок - перемога соціалістів на парламентських виборах - щоб покласти Молдову собі до кишені. Причому лідери проєвропейської опозиції опосередковано сприяли цьому реваншу, коли брали участь в загальних протестах з Додоном та іншими соціалістами, коли створювали враження, що Додон - молдавський, а не російський політик.

Однак в Москві прорахувалися - і зараз не приховують цього. За партію Додона проголосував всього 31 відсоток виборців. А це означає, що інші 69 відсотків, нехай вони і голосують за партії-антагоністи, робити вибір на користь Росії не хочуть і не будуть.

Тепер для Молдови найголовніше - створити ефективну владу. Лідери проєвропейської опозиції вже заявили, що не хочуть і чути про коаліцію ані з соціалістами, ані з демократами. Але ця позиція знову демонструє їхню безвідповідальність і грає на руку Москві. Тому що найнебезпечніше для Молдови - це якраз коаліція соціалістів і демократів. Такий союз нівелює підсумки виборів, зробить Молдову легкою здобиччю Путіна. Молдавські опозиціонери знову підведуть свій народ - як вони його підвели, коли протестували разом з Додоном і протоптували цьому російському агенту дорогу до влади.

Молдавські політики повинні об'єднуватися за одним критерієм - рух до Європи, геть від Москви. Тільки такий союз допоможе, в кінцевому рахунку, позбутися олігархічного правління, поліпшити ситуацію в країні, відновити територіальну цілісність. І саме такий союз потрібен молдавському виборцю, який проголосував проти соціалістів, проти Додона і Путіна.

При цьому зрозуміло, що Влад Плахотнюк - класичний пострадянський олігарх, я б навіть сказав, майже український олігарх з усіма манерами Коломойського або Ахметова. Але саме цю людину в Москві вважають головним своїм ворогом в Молдові. Не випадково буквально за кілька днів до виборів проти Плахотнюка в Росії порушили чергову кримінальну справу.

Проєвропейська опозиція могла б скористатися шансом, щоб розділити відповідальність за країну і спробувати контролювати ведмедя в його барлозі. Але, швидше за все, її лідери до цього не готові - як не були готові до відповідальності деякі лідери української опозиції після 2014 року.

І тоді все станеться за звичним для Молдови сценарієм. Криза продовжиться, більшість з'явиться в результаті підкупу депутатів. А значить, можливість проросійського реваншу нікуди не зникне.

https://espreso.tv/article/2019/02/26/vitaliy_portnykov_kreml_zaznav_porazky_v_moldovi
Чим ближче до дати проведення в Україні президентських виборів - а в нашій країні це завжди час загострення суспільного психозу - тим більше у прихильників того чи іншого кандидата впевненості в тому, що він після перемоги "вирішить" всі проблеми
Схоже, і самі кандидати впевнені у своїх можливостях. Не тільки комік Володимир Зеленський, який запропонував прихильникам взяти участь у відборі кандидатів на вищі посади в державі, а й куди більш досвідчені учасники виборчої кампанії вірять, що перемога на виборах президента допоможе їм керувати країною так, як вони вважають за потрібне.

Але це - небезпечна помилка, погляд в минуле, а не в майбутнє. І чинний президент Петро Порошенко, і його попередник Віктор Янукович могли працювати, розраховуючи на підтримку парламентської більшості. Але кожен з них після обрання - нехай і з різних причин - користувався підтримкою, яку не можна порівняти з довірою до нинішніх кандидатів. Однак можна - з підтримкою Віктора Ющенка у останній період президентства. І якщо вже озиратися назад, так потрібно дивитися на період 2008-2010 років, а не на наступне десятиліття.

Що таке президент без парламенту і без серйозної підтримки суспільства, можна простежити по ситуації, у якій опинився президент сусідньої Молдови Ігор Додон. Після обрання на пост президента він виявився практично без влади, бо ж його партія соціалістів залишилася в опозиції в парламенті. Всі надії Додона були пов'язані з парламентськими виборами, які відбулися у Молдові вчора. Але за результатами цих виборів соціалісти виявилися всього лише однією з чотирьох парламентських фракцій, до того ж - не найбільшою. Їм доведеться або знову задовольнятися роллю опозиції, або погодитися розділити владу з партіями, які не підтримують фундаментальні положення їхньої програми. Отже, сподіванням Ігоря Додона не судилося збутися. І переможець українських президентських виборів може виявитися на його місці вже за кілька місяців. У кращому випадку йому доведеться поділитися владою або взагалі покласти більшу частину відповідальності за країну на прем'єра. У гіршому - просто перетворитися на портрет у кабінетах чиновників.

Тим, хто налаштований на перемогу на виборах, важко змиритися з розумінням простої істини: українська влада - це більше не самовладдя, а шахівниця. Ще важче з цим змиритися виборцям, який вірить, за радянською традицією, що майбутнє країни і їхній власний добробут залежать від якоїсь конкретної особистості. Але Україна - не Росія, та й в Росії все не так просто. Наше майбутнє залежить від серії правильних шахових ходів і від того, чи зможемо ми виграти партію. Нам всім просто потрібно навчитися добре грати - кожному на своїй дошці.

https://espreso.tv/article/2019/02/25/vitaliy_portnykov_ukrayinski_vybory_ce_shakhivnycya
Представник російського зовнішньополітичного відомства Марія Захарова наголосила, що рішення Астани позбутися російської мови на купюрах національної валюти тенге – внутрішня справа Казахстану. Саме так російська чиновниця відреагувала на указ президента Нурсултана Назарбаєва про зміну зовнішнього вигляду монет і банкнот національної валюти. Головна відмінність – відмова від російської мови на купюрах. Здавалося б, який чудовий привід поговорити про утиск прав російського населення Казахстану, про те, що Астана не думає про російськомовних! Але Захарова лише зауважила, що «тема перебуває у сфері нашої пильної уваги». І тільки.

А тепер уявімо собі аналогічне рішення – не обов’язково про купюри, звичайно, просто рішення, яке обмежує сферу застосування російської мови, – підписане президентом України. Якою б гострою була би реакція російського МЗС, як вибухнули б благородним обуренням російські телеканали! А от Назарбаєву можна все! А чому?

Ми часто говоримо, що Кремль, коли він захищає російську мову, насправді хоче захистити «русский мир» та імперію. Це правда, але аж ніяк не вся. У першу чергу російське керівництво захищає авторитаризм. Я переконаний: не російська мова потрібна Путіну в Україні, а доступ українських громадян до російської телевізійної пропаганди, до телебачення, до примітивної «попси», до серіалів про чекістів.

Не російська мова потрібна Путіну в Україні, а доступ наших громадян до брехливої російської телевізійної пропаганди, до телебачення, до примітивної «попси», до серіалів про чекістів.

Але якщо дружній авторитарний режим сам вирішує завдання збереження влади і контролю над населенням – у Кремлі зовсім не цікавляться, якою мовою він буде це робити. Саме тому ставлення до країн Центральної Азії з боку Москви завжди разюче відрізнялося від ставлення, наприклад, до країн Балтії або України.

Коли відбувався масовий від’їзд росіян із країн Центральної Азії, у російських ЗМІ вважали за краще говорити про «проблеми» російського населення Латвії чи Естонії – хоча з цих країн ніхто не поспішав їхати до Росії. У Москві фактично проігнорували рішення Туркменистану про односторонній вихід з угоди про подвійне громадянство.

Це рішення позбавило прав етнічних росіян – громадян Росії і Туркменистану, фактично відмовило їм у визнанні права на громадянство Росії. Але Росія залишила цих людей напризволяще. Однак вона роздавала свої паспорти на території Грузії, Молдови, а тепер і в Криму.

У випадку з Україною – це лише привід для нападок

Росія не прагне конфліктувати з країнами, в яких немає демократії. А російська мова – як у випадку з Україною – це лише привід для нападок, можливість дестабілізувати ситуацію, задурити голову тим, хто продовжує вірити російським пропагандистам.

Готовність українського парламенту 2014 року відмовитися від антидержавного за своєю суттю мовного закону Ківалова-Колесніченка, за словами російського керівництва, стало приводом для «повстання» у Криму і на Донбасі. Але якщо б схоже рішення ухвалили в Астані або Ашгабаті, в Росії оголосили б його суверенним правом керівництва Казахстану або Туркменистану.

Тому що коли російську мову не потрібно використовувати як засіб пропаганди, російські керівники часто виявляються байдужими і до її долі, і до інтересів тих, хто цією мовою розмовляє. Для Кремля російська мова – не в першу чергу ознака культури чи мова Пушкіна. Для Кремля російська мова – це автомат Калашникова і пропагандистські програми Кисельова і Соловйова.

https://www.radiosvoboda.org/a/29786264.html
Міністр закордонних справ Білорусі Володимир Макей запропонував провести ювілейний саміт учасників програми "Східне партнерство " в Мінську
Це досить несподівана пропозиція - якщо врахувати, що Білорусь завжди виявляла настороженість і пасивність до участі у цій програмі Євросоюзу. Втім, обережною завжди була і Україна. Тільки причини для обережності у нас з Білоруссю є різними.

Для України важливим було розуміння її прагнення у майбутньому приєднатися до Євросоюзу, а не співпрацювати з ЄС у рамках програми, яка об'єднує країни з іншим цивілізаційний вибором. Білорусь, навпаки, не хотіла щоб її підозрювали у "втечі на Захід ". Адже в Москві не раз говорили, що "Східне партнерство " - програма, яка спрямована проти Росії. А Лукашенку важливо себе позиціонувати як лідера країни - головного союзника путінського режиму. Саме за це йому і платять гроші.

Але зараз ситуація змінилася. Путін не дуже хоче утримувати Білорусь, але прагне до обмеження суверенітету сусідньої країни. І хоча поки що в Кремлі стверджують, що про поглинання Білорусі мови не йде, ніхто не знає, що спаде Путіну на думку за кілька місяців або років. А для Лукашенка мрії про ліквідацію Білорусі - це не просто питання державності, це питання особистої влади і благополуччя. Адже Білорусь - власність Лукашенко і він не хоче цією власністю ділитися.

Саме тому в Мінську шукають різні шляхи для демонстрації власного, майже вже втраченого суверенітету. Один з цих шляхів - програма "Східне партнерство ". Навряд чи, звичайно, президенти і прем'єри країн ЄС поїдуть до Мінська - столиці авторитарної держави, яка залишається союзником путінської Росії. Але якийсь цікавий захід до ювілею в Мінську можуть і провести. Просто для того, щоб нагадати навіть не Лукашенку, а білорусам - в Європі про них ще не забули і чекають, коли цивілізаційний вектор розвитку країни зміниться і від безперспективної орієнтації на Москву Білорусь перейде до європейської та євроатлантичної інтеграції. Власне, якщо таке рішення не буде вчасно прийнято, навряд чи незалежна Білорусь ще довго проіснує - а значить, питання самітів "Східного партнерства " вирішиться саме собою.

https://espreso.tv/article/2019/02/22/vitaliy_portnykov_lukashenko_khapayetsya_za_quotskhidne_partnerstvoquot
Комітет постійних представників країн Європейського Союзу підтримав зміни у Газовій директиві, які будуть поширюватися і на газопроводи третіх країн
Як відомо, саме ці зміни повинні визначити долю "Північного потоку-2", а значить - і українського транзиту.

Після того, як Німеччина і Франція досягли компромісу щодо Газової директиви, могло здатися, що газопроводу вже ніщо не загрожує. За здійснення Газової директиви на своїй території відповідає Німеччина, уряд якої не вбачає у "Північному потоці-2" ніякої загрози. Однак все це не є таким простим.

Почнемо з того, що будь-які винятки з Газової директиви повинні затверджуватися Європейською комісією за поданням уряда ФРН. Власне, винятків передбачено всього два. Перший з них дозволяє вивести з-під правил Газової директиви газопроводи, які побудовані до її остаточного запровадження в дію. Швидше за все, мова йде про літо 2019 року - і "Північний потік-2" до цього часу точно не побудують.

Другий стосується нових газопроводів - якщо тільки вони не заважають конкуренції на енергетичному ринку та безпеки цього ринку. І тут вже питання - а що вирішить Єврокомісія? Єврокомісія, а не Німеччина. Тому що компанія - будівельник газопроводу подасть запит німецькому регулятору, а ось німецький регулятор, якщо тільки вирішить зробити виняток, звернеться до Єврокомісії.

Це рішення Єврокомісії і буде моментом істини в питанні про долю "Північного потоку-2" і українського транзиту.

Тому що якщо Єврокомісія вирішить, що проект "Північного потоку-2" під виняток не потрапляє, "Газпром" повинен буде підкоритися правилу надання доступу до нової трубі компаніям з третіх країн. А це означає, що російський монополіст просто не зможе використовувати газопровід на максимальну потужність, доведеться резервувати частину потужностей для інших компаній - навіть якщо ці компанії з'являться на ринку не відразу (наприклад, компанії з Азії, які захочуть переганяти свій газ через Росію в Європу).

І тоді українська ГТС залишиться критично важливим маршрутом і для "Газпрому", і для його європейських клієнтів.

https://espreso.tv/article/2019/02/21/vitaliy_portnykov_gazova_dyrektyva_skhvalena_yevropeycyamy

Latest Month

Tags

Syndicate

RSS Atom
Powered by LiveJournal.com
Designed by chasethestars