?

Log in

No account? Create an account
Історична зустріч лідерів Північної і Південної Корей може призвести до реального врегулювання ситуації на Корейському півострові і завершення війни, яка формально тривала між двома Кореями сім десятиріч. Однак, перш ніж радіти, треба зрозуміти причини такої конструктивності з боку північнокорейського диктатора. Чому так конструктивно налаштований Кім Чен Ин? Тому що бажає змінити класичну конфронтаційну політику свого дідуся і батька, чи тому, що відчув небезпеку санкційного тиску на свій режим? Адже диктатори – не завжди самогубці.

І тут виникає питання: чи може піти шляхом Ким Чен Іна його російський колега Володимир Путін? Адже путінська Росія – такий же порушник міжнародних правил, як і КНДР. І санкційний тиск сьогодні здійснюється не тільки проти Пхеньяна, але й проти Москви.

Ніде правди діти, у російського режиму набагато більше ресурсів для самозбереження, ніж у північнокорейського. Та й санкції проти Москви з точки зору суворості не можна порівняти із санкціями проти Пхеньяна. Однак рівень цих санкцій зростає, вони починають зачіпати інтереси великих олігархічних корпорацій, а значить – рано чи пізно позначаться і на економіці, і на інтересах кожного конкретного громадянина. А от добробут громадян – ахіллесова п’ята путінського режиму. Бо у російського президента немає такого населення, як у північнокорейського. Лояльність росіян має свої обмеження – і у Кремлі це прекрасно знають.

Питання змін у російській політиці – це питання часу. Новий державний секретар США Майк Помпео слушно зауважує, що Путін ще не почув послання від Америки. Але я впевнений, що у майбутні роки у Вашингтоні будуть робити все можливе, щоб «послання» дійшло до адресату. Щоб механізм примусу до цивілізованої поведінки щодо Росії спрацював.

Найголовніші союзники України – терпіння і час

І ось тоді ми з вами зможемо обговорити можливість перетворення Путіна на Кім Чен Ина. Ну, добре, не Путіна, а спадкоємця російського правителя. Однак росіянам конче необхідний той, хто виведе країну з ізоляції, подолає наслідки її агресивної політики, домовиться із Заходом і сусідами, відмовиться від Криму, Донбасу та інших окупованих Росією територій у колишньому Радянському Союзі, Поява такого лідера відповідає насамперед національним інтересам самої Росії – адже її нинішні керівники позбавляють цю країну майбутнього.

Однак не варто думати, що це відбудеться швидко. Не відбудеться. Україні доведеться ще роки, якщо не десятиріччя існувати у стані перманентного конфлікту з російським режимом. Союзникам України в цей непростий період будуть воля її власного народу до державотворення, підтримка Заходу і час.

Насправді це найголовніші союзники України – терпіння і час.

https://www.radiosvoboda.org/a/29197368.html
Щоб переконати Дональда Трампа в доцільності його будівництва у Меркель повинні бути дуже сильні аргументи
Помічники федерального канцлера Ангели Меркель і німецькі ЗМІ називають тему майбутнього будівництва "Північного потоку-2" одним з найважливіших питань сьогоднішніх переговорів голови уряду Німеччини із президентом Сполучених Штатів.

Примітно, що саме ця тема вважається однією з пріоритетних для зустрічі у Вашингтоні. І це зрозуміло. Адже американська адміністрація може одним тільки розчерком пера - тобто внесенням "Газпрому" до списку санкцій - поставити крапку на перспективах проекту. Ніякого "Північного потоку-2" просто не буде.

І для того, щоб переконати Дональда Трампа в недоцільності такого рішення, у Меркель повинні бути дуже сильні аргументи. Адже і американський президент, в свою чергу, у питанні санкцій залежить від громадської думки і позиції конгресу. Йому необхідно буде пояснити своїм співгромадянам, чому "Газпром" - цей "гаманець" самого Путіна і конкурент американських газовиків - не підпадає під дію санкцій.

Меркель необхідно буде захистити кілька позицій відразу. Перша - довести, що конкуренція з боку "Газпрому" не завадить інтересам США на енергетичному ринку Європи. Трамп - переконаний лобіст інтересів американського бізнесу. Йому важко зрозуміти, чому не можна "замочити" "Газпром", якщо для цього є така чудова політична можливість.

Друга - довести, що будівництво "Північного потоку-2" не призведе до посилення залежності Німеччини від поставок російського монополіста. На Заході вже зрозуміли, що Путін намагається використовувати газ як знаряддя політичного тиску і не хочуть надавати російському президенту додаткові можливості для цього.

Третя - довести, що будівництво "Північного потоку-2" не призведе до зростання тиску Росії на Україну і можливості нової війни на сході Європи. Важливо, що небезпеку такого розвитку подій побачили і в самій Німеччині. Під час недавнього візиту до Берліну президента України Петра Порошенка Ангела Меркель вперше заговорила про політичний вимір проекту і про те, що згода Німеччини із його здійсненням повинна бути пов'язана зі збереженням російського транзиту через Україну.

Тепер вже ясно, що ці слова були не просто відгуком на роз'яснення українського президента, але і підготовкою до зустрічі із президентом американським. Перед відльотом Ангели Меркель до Вашингтона в її канцелярії говорили не тільки про збереження транзиту, але і про збереження рівня доходів України від транзиту - простіше кажучи, про збереження рентабельності української ГТС.

Виникає, однак, питання: якщо Трамп погодиться з аргументацією Меркель і сторони зможуть зафіксувати гарантії і енергетичної незалежності Німеччини, і ефективності української ГТС - то навіщо тоді "Північний потік-2" потрібен вже самому "Газпрому"?

Адже Кремль поставив перед менеджерами російської газової корпорації просте завдання - ізоляцію України для полегшення можливостей військової агресії проти нашої країни і її окупації. І якщо будівництво "Північного потоку-2" не створює можливостей для війни, так навіщо тоді цей проект потрібен Путіну?

https://espreso.tv/article/2018/04/27/vitaliy_portnykov_sogodni_vyrishytsya_dolya_quotpivnichnogo_potoku_2quot
Мы не знаем, как поведёт себя Москва, если ее ставленники начнут терять власть по-настоящему
Не только российские, но и украинские комментаторы пытаются убедить в несходстве украинских событий 2013-2014 годов и протестов в Армении. Параллелей не видит даже пресс-секретарь российского президента Дмитрий Песков. А его коллега из российского МИДа Мария Захарова даже поздравила армянский народ с отставкой авторитарного правителя. И эти поздравления убеждают украинских наблюдателей, что в Ереване никакого Майдана нет. Иначе с чего бы это Москва стала поздравлять армян?

Ну, начнём с того, что победа на президентских выборах в США Дональда Трампа - настоящего могильщика российской экономики и нормальной жизни олигархов - тоже вызвал в Москве неподдельную радость. Пока мы не поймём, что у власти в соседней стране классические идиоты, мы не научимся прогнозировать их действия и давать оценки их словам.

Армения зависима от России куда больше, чем Украина. Отставка Саргсяна отнюдь не означает краха этой зависимости - тем более, что на своих позициях остаётся все руководство страны, у власти - Республиканская партия, эта армянская "Единая Россия".

Мы не знаем, как поведёт себя Москва, если ее ставленники начнут терять власть по-настоящему. И - самое главное - мы не знаем, как поведут себя армянские правоохранители. В Москве указывают на мирный характер армянских протестов - и уже этим противопоставляют то, что происходит в Ереване, украинскому Майдану.

Но и Майдан был мирным протестом до применения силы "Беркутом". Он перерос в силовое противостояние только после попыток разогнать протест. А вот армянский протест 2008 года вовсе не был мирным - его разогнали, погибли люди, лидер протеста Никола Пашинян (то самый) оказался в тюрьме. Зато мирным был украинский Майдан 2004 года. И его вполне можно сравнить с событиями на улицах Еревана сегодня - пока на этих улицах не пролилась кровь.

Потому что то, что мы наблюдаем сегодня - это лишь первая фаза Майдана. Это ситуация, когда правящая группа еще не ощущает подлинной угрозы своей власти и деньгам. А люди все еще рассчитывают оттеснить эту группу от власти с помощью мирного протеста.

Вполне возможно, что армянской власти удастся "переждать" протест - это то, что на первом этапе украинского Майдана собирался сделать Янукович. Вполне возможно, что армянской власти удастся разогнать протест силой - тогда российские руководители и их спикеры уже не будут приветствовать людей на улицах. И вполне возможно, что армянской власти придётся уйти и уступить власть оппозиции. Что планы, которые ее представители сегодня обсуждают в Москве, рухнут.

Тогда в Армении произойдёт то, что произошло в Украине после Майдана - начнётся война. Для Украины слабым местом был Крым и Донбасс. Слабое место Армении - Карабах. Попытка решить карабахскую проблему силой будет предпринята буквально на следующий день после краха нынешней армянской власти. А в Москве будут лишь пожимать плечами и призывать Армению и Азербайджан к переговорам.

Это, кстати, то, о чем сейчас говорят сторонники власти и то, чего не хочет слышать и понимать улица. Но сторонники власти правы: революция всегда приводит к дезорганизации государственной машины и этим всегда пользуется враг.

Сторонники украинского Майдана даже и представить себе не могли реакции России на их победу. Прогнозы о том, что после Олимпиады в Сочи Путин "займётся" Украиной просто не воспринимались всерьёз. Сторонники протестов в Ереване не верят в новую большую войну. К тому же и там, и там большинство участников протестов - молодые люди, которые привыкли к миру, а не к войне.

С другой стороны, всегда есть вопрос, на который должен ответить себе каждый участник протеста: стоит ли Париж мессы? Имеет ли смысл территориальная целостность Украины - когда платой за это является диктатура, безысходность, жизнь в колонии России? Имеет ли смысл сохранение Арменией контроля над Карабахом и приграничными азербайджанскими районами - когда платой за это является диктатура, безысходность, жизнь в колонии России?

А ведь Украина до 2014 года была обычной российской колонией. И Армения сегодня - просто российская колония. Колония, жители которой борются за свою свободу. Они только думают, что борются со своей властью. Но на самом деле они борются с российскими наместниками этой власти. Они борются с Путиным.

А такая борьба в случае своего успеха никогда не бывает просто уличным фестивалем.

https://ru.espreso.tv/article/2018/04/26/vytalyy_portnykov_v_erevane_obychnyy_maydan
Ми не знаємо, як поведе себе Москва, якщо її ставленики почнуть втрачати владу по-справжньому
Не тільки російські, але й українські коментатори намагаються переконати у несхожості українських подій 2013-2014 років і протестів у Вірменії. Паралелей не бачить навіть прес-секретар російського президента Дмитро Пєсков. А його колега з російського МЗС Марія Захарова привітала вірменський народ із відставкою авторитарного правителя. І ці привітання переконують українських спостерігачів, що в Єревані ніякого Майдану немає. Інакше з чого б це Москва стала вітати вірмен?

Ну, почнемо з того, що перемога на президентських виборах у США Дональда Трампа - справжнього могильника російської економіки і нормального життя олігархів - теж викликала у Москві непідробну радість. Поки ми не зрозуміємо, що при владі в сусідній країні класичні ідіоти, ми не навчимося прогнозувати їхніх дій і давати оцінки їх словам.

Вірменія залежна від Росії куди більше, ніж Україна. Відставка Саргсяна аж ніяк не означає краху цієї залежності - тим більше, що на своїх позиціях залишається все керівництво країни, при владі - Республіканська партія, ця вірменська "Єдина Росія".

Ми не знаємо, як поведе себе Москва, якщо її ставленики почнуть втрачати владу по-справжньому. І - найголовніше - ми не знаємо, як поведуть себе вірменські правоохоронці. У Москві вказують на мирний характер вірменських протестів - і вже цим протиставляють те, що відбувається в Єревані, українському Майдану.

Але і Майдан був мирним протестом до застосування сили "Беркутом". Він переріс у силове протистояння тільки після спроб розігнати протест.

А ось вірменський протест 2008 року зовсім не був мирним - його розігнали, загинули люди, лідер протесту Нікола Пашинян (той самий) опинився у в'язниці. А мирним був український Майдан 2004 року. І його цілком можна порівняти з подіями на вулицях Єревана сьогодні - поки на цих вулицях не пролилася кров.

Тому що те, що ми спостерігаємо сьогодні - це лише перша фаза Майдану. Це ситуація, коли правляча група ще не відчуває справжньої загрози для своєї влади і грошей. А люди все ще розраховують відтіснити цю групу від влади за допомогою мирного протесту.

Цілком можливо, що вірменській владі вдасться "перечекати" протест - це те, що на першому етапі українського Майдану збирався зробити Янукович. Цілком можливо, що вірменській владі вдасться розігнати протест силою - тоді російські керівники і їхні спікери вже не будуть вітати людей на вулицях. І цілком можливо, що вірменській владі доведеться піти і поступитися владою опозиції. Що плани, які представники влади сьогодні обговорюють в Москві, виявляться нікчемними.

Тоді у Вірменії відбудеться те, що відбулося в Україні після Майдану - почнеться війна. Для України слабким місцем був Крим і Донбас. Слабке місце Вірменії - Карабах. Спробу вирішити карабахську проблему силою буде зроблено буквально наступного дня після краху нинішньої вірменської влади. А у Москві будуть лише знизувати плечима і закликати Вірменію і Азербайджан до переговорів.

Це, до речі, те, про що зараз говорять прихильники влади і те, чого не хоче чути і розуміти вулиця. Але прихильники влади мають рацію: революція завжди призводить до дезорганізації державної машини і цим завжди користується ворог.

Прихильники українського Майдану навіть і уявити собі не могли реакції Росії на їхню перемогу. Прогнози про те, що після Олімпіади в Сочі Путін "займатиметься" Україною, просто не сприймалися ними серйозно. Прихильники протестів в Єревані не вірять у нову велику війну. До того ж і там, і там більшість учасників протестів - молоді люди, які звикли до миру, а не до війни.

З іншого боку, завжди є питання, на яке повинен відповісти собі кожен учасник протесту: чи вартий Париж меси? Чи має сенс територіальна цілісність України - коли платою за це є диктатура, безвихідь, життя в колонії Росії? Чи має сенс збереження Вірменією контролю над Карабахом і прикордонними азербайджанськими районами - коли платою за це є диктатура, безвихідь, життя в колонії Росії?

Але ж Україна до 2014 року була звичайною російською колонією. І Вірменія сьогодні - просто російська колонія. Колонія, жителі якої борються за свою свободу. Вони тільки думають, що борються зі своєю владою. Але насправді вони борються з російськими намісниками цієї влади. Вони борються з Путіним.

А така боротьба в разі свого успіху ніколи не буває просто вуличним фестивалем.

https://espreso.tv/article/2018/04/26/vitaliy_portnykov_u_yerevani_zvychaynyy_maydan
Ставленик Кремля Сергей Аксенов посоветовал жителям Крыма не ездить на украинский материк через административную границу, назвав Украину «пиратским государством», в котором не действуют законы. Но логика Аксенова, как это часто бывает с публичными заявлениями главы оккупационного правительства, выглядит перевернутой с ног на голову. Потому что Аксёнов демонстрирует прекрасное знание и понимание украинских законов. Но при этом он советует подельникам, как их обойти.

Заявление Аксенова адресовано не всем крымчанам, а тем, кто понимает, что мог нарушить украинское законодательство – прежде всего работникам квазигосударственных структур. И Аксенов вовсе не отговаривет их ездить на свободную территорию Украины. Нет, он лишь советует им избегать административной границы и пересекать государственную – в надежде, что там нарушителя закона будет труднее обнаружить.

Если это не пиратская логика – тогда что? Если человек, который считает себя государственным служащим, дает публичные советы о том, как обманывать государство – пусть даже государство, которое он не считает своим, – то кто он, если не пират? И чем еще можно обьяснить этот правовой нигилизм, кроме как неуважением к любому государству?

Аксенов и те представители крымской власти, ставшие за несколько дней оккупации большими российскими патриотами, похоже, воспринимают государство как кормушку. Когда над Крымом был украинский суверенитет, они даже и думать не хотели о «сакральности» полуострова, не выступали за его присоединение к России, словом – не делали ничего такого, что, по идее, должны были делать настоящие «российские патриоты». И стали они этими «патриотами» не когда появилась возможность – а когда появился приказ. Не сомневаюсь, что по окончании российской оккупации те из них, кто не успеют публично замараться, проявят чудеса украинского патриотизма и безукоризненное знание украинского языка и законов – таков удел «патриотов» кормушки.

Именно поэтому они искренне уверены, что сегодня можно наниматься на службу в крымские «государственные структуры», а завтра – получать украинский биометрический паспорт. Сегодня – голосовать в парламенте Крыма за «воссоединение» полуострова с Россией, а завтра – ехать на украинский материк за медицинской помощью. Сегодня – агитировать за Путина или прочих участников российского избирательного спектакля, а завтра – невозмутимо предъявлять украинский паспорт на административной границе. Государство для них – не ценность, а средство передвижения и обогащения. И они искренне верят, что имеют право на предательство.

Потому что предательство в Крыму – это удобно.

https://ru.krymr.com/a/29193055.html

Армянский вопрос

«Бархатная революция» в Армении, пока что приведшая к отставке с поста премьер-министра многолетнего руководителя страны Сержа Саргсяна, вызвала оживленные комментарии в мировых медиа. В том числе, разумеется, и украинских. Но украинскому комментатору - и специалисту по постсоветскому пространству, и обычному читателю - свойственен анализ ситуации сквозь призму собственного интереса. Разумеется, прежде всего нас беспокоит, останется ли Армения в сфере влияния России или нет - и понимание того, что российско-армянские связи никуда не денутся, сводит на нет и сочувствие к армянским протестующим, и понимание сути происходящего.

Между тем, нам давно уже нужно научиться видеть мир - в том числе и мир, который еще недавно был так нам близок - не в черно-белых тонах, а во всем его многообразии. И уж тем более не пытаться понять этот мир, руководствуясь исключительно собственным сиюминутным интересом. Разумеется, интересы нужно защищать. Однако и понимать, что у других народов и стран могут быть - и, что самое главное, должны быть - свои собственные интересы. В этом смысл любой независимости. Армянская независимость не похожа на украинскую, балтийскую или любую другую независимость на постсоветском пространстве. Народы балтийских стран боролись за восстановление своей независимости, уничтоженной в 1940 году, после оккупации советскими войсками. В украинской исторической и политической памяти недолгий период Украинской Народной Республики не оставил такого следа. Независимость Украины - прежде всего следствие гниения и распада Российской Империи, в последний, наиболее мрачный период своего существования выступавшей под псевдонимом Советского Союза. И все же это была именно независимость ради государственности - что и доказали последующие события.

А армянская независимость - результат прежде всего карабахского движения. Общественная активность армян в годы перестройки началась именно с требований о присоединении Нагорно-Карабахской автономной области Азербайджана к Армянской ССР. Сейчас, сквозь призму ситуации вокруг Крыма эти требования кажутся нам чуть ли не первым аккордом территориального передела в СССР. Но стоит понять, что армяне - и советские армяне, и армяне в широком смысле национального понимания, воспринимали Армянскую ССР совсем не так, как украинцы - УССР. УССР для одних была колонией Москвы, для других - просто союзной республикой. А Армянская ССР воспринималась в качестве последнего плацдарма погибшей древней государственности и надежды на ее подлинное восстановление. То, что часть территорий, на которых все еще жили в начале ХХ века армяне в результате советской политики стали частью соседних Турции и Азербайджана, изначально воспринималось как вопиющая несправедливость. К концу века этническое присутствие армян в Нахичевани было уже практически утрачено, но в Карабахе все еще сохранялось (хотя было и немало азербайджанцев, о будущем которых в Армении предпочитали не задумываться, как в Азербайджане не готовы были думать о будущем карабахских армян). Именно поэтому вопрос возвращения Карабаха всегда был одним из ключевых вопросов развития армянской государственности в форме Армянской ССР. А непонимание важности этого вопроса Москвой стало толчком превращения карабахского движения в движение за независимость.

И все же даже в этом виде движение за независимость осталось заложником карабахского движения. Осталось по сей день. Первый президент Армении Тер-Петросян - основатель комитета «Карабах», боровшийся за присоединение области к Армении. Второй и третий президенты, Кочарян и Саргсян - бывшие лидеры Нагорного Карабаха. Даже нынешний исполняющий обязанности премьера Карапетян - выходец из Карабаха. Карабахский вопрос остаётся главным вопросом в политике Армении. Без ответа на него нет ответа на вопрос о будущем сотрудничестве в регионе, безопасности, инфраструктурном развитии - ни о чем. По сути, армянская государственность оказалось продолжением карабахской государственности, а не наоборот - хотя отнюдь не все в Армении способны отдать себе в этом отчёт. И это, кстати, нужно учесть и нам - чтобы наша государственность не оказалась заложницей возвращения Крыма и Донбасса.

Эта зависимость армянской государственности от суверенитета Карабаха, в свою очередь, породила зависимость самой Армении от поддержки и геополитических интересов двух могущественных игроков региона - России и Ирана. С Турцией и Азербайджаном из-за Карабаха Армения не может достичь взаимопонимания по определению. Грузия - маленькая страна, и сама обременённая нерешенным территориальным и этническим конфликтом, раздуваемым Россией. Остаётся Иран с его непростыми отношениями и с Западом, и с Турцией. И остаётся Россия.

Поведение Москвы в регионе во многом является причиной неуклонного сползания в тупик. Изначально, в последние годы существования СССР, Москва руководствовалась простым и понятным политическим правилом - наказывать за непослушание и желание изменить статус-кво. Поэтому стремление отсоединить Карабах было воспринято в качестве попытки подорвать основы, и советское руководство оказалось в конфликте на стороне руководства Азербайджанской ССР, на тот момент куда более косного и «правильного», чем руководство советской Армении и - что самое главное - чем комитет «Карабах». Но когда неспособность Москвы повлиять на происходящее вокруг Карабаха пробудило движение за независимость уже в самом Азербайджане и сделало самой авторитетной политической силой в республике Народный фронт, решили «наказывать» уже азербайджанцев, а главными союзниками стали армяне. Результаты этого фестиваля наказаний известны. Администрация лидера Народного фронта Азербайджана и второго президента страны Абульфаза Эльчибея потеряла контроль над Карабахом и вынуждена была уступить власть бывшему первому секретарю ЦК республиканской компартии Гейдару Алиеву. Алиеву удалось самое главное - выстроить новую, пусть и авторитарную государственность вне контекста карабахской проблемы. У первого армянского президента Левона Тер-Петросяна этого не получилось. При его преемниках Армения окончательно оформилась в проект защиты Карабаха.

Так вот, армянское восстание - оно не про это. Оно - против коррумпированности, клановости и обреченности самих государственных структур. Которая, в свою очередь - следствие превращения Армении в карабахский проект. Могут сказать, что в этой ситуации армянское восстание обречено - потому что зависимость Армении от Карабаха, а значит - и от России - никуда не денется. Но это как посмотреть. Потому что неспособность даже задуматься о поиске путей решения карабахского конфликта - во многом следствие этой коррумпированности и клановости. Так, между прочим, было не всегда. Тот же Тер-Петросян в последний период своего пребывания у власти понял опасность последствий нерешённой карабахской проблемы для независимости Армении, попытался найти решение. Результат - конфликт первого президента с могущественным «карабахским кланом» и приход этого клана к власти. И вот именно тогда Армения стала государством, в котором клановость, коррупция, бедность и неэффективность всегда оправдывались необходимостью противостоять врагу и защитить Карабах. Страной, в котором шоссе до Карабаха - в прямом смысле, не в переносном - должно было быть автобаном, а вот разбитые дороги по самой Армении мало кого интересовали.

И если армянские государственные структуры начнут очищаться от клановости и коррупционности, если начнёт восстанавливаться доверие народа к власти, если бедность и воровство не будут больше оправдываться войной, тогда руководство Армении может оказаться способным поставить перед собой и обществом многие трудные вопросы, которые сейчас считается невозможным задавать. И первый из них - не пора ли армянам перевернуть пирамиду и понять, что армянская государственность просто не сможет развиваться, если останется продолжением Карабаха. Это очень трудный вопрос и государству, увязывающему контроль над определенной территорией с ощущением безопасности, очень трудно дать на него ответ. Но уже сам поиск ответа может привести к изменению ситуации в регионе, к новому уровню отношений с соседями. Я вовсе не предполагаю, что между Арменией и Турцией или Азербайджаном вдруг возникнет какая-та дружба. Нет, конечно. Речь идёт не о дружбе. Между Израилем и Египтом в день прилета президента Анвара Садата в Израиль речь шла вовсе не о дружбе. Речь шла о прекращении состояния войны.

Вот когда состояние войны на Кавказе сменится поиском путей к миру, тогда можно будет говорить о новой политической ситуации - и о изменении роли России в регионе и самой Армении. И об ослаблении зависимости Армении от России. Но никто не сможет решить эту задачу за самих армян.

Считаю ли я, что эта задача имеет решение? Не скажу, что являюсь большим оптимистом. И, тем не менее, я продолжаю исходить из того, что государственность Армении все еще является ценностью для армянского народа. И что многие его представители не могут не замечать того очевидного факта, что за 27 лет, которые прошли после восстановления независимости Армении, это государство так и не стало эффективным. Так и не стало привлекательным для армян мира. Так и не стало местом притяжения для своих собственных граждан, которые на протяжении всех этих десятилетий продолжают его покидать. И, кстати, продолжают покидать Карабах. Потому что жизнь в Армении - и тем более жизнь в Карабахе - для большинства людей не имеет вообще никакой перспективы. И это то, что нужно понимать. И это то, что хотят изменить люди, собирающиеся в эти дни на улицах Еревана и других городов Армении.

Но есть еще одно важное обстоятельство, которое должны понять не только сами армяне, но и соседи Армении, и все мы. Вопрос безопасности и суверенитета Армении - ключевой вопрос безопасности и развития Кавказа - примерно как вопрос безопасности и суверенитета Украины - ключевой вопрос безопасности и суверенитета нашей части Европы. Без решения этих вопросов просто не будет покоя. Именно поэтому Армения в эти непростые дни нуждается в понимании. Но не в понимании российском, основанном на циничном расчете «они никуда не денутся, а будут рыпаться - опять накажем», а в понимании цивилизованного мира, просто обязанного увидеть, в каком серьезном кризисе находится эта страна и как важно разрешение этого кризиса для нашего общего будущего.

https://lb.ua/world/2018/04/25/396196_armyanskiy_vopros.html

Окупація є окупація

Визнання російської окупації Донбасу - це ще і визнання агресії РФ проти західного світу
Визнання Парламентською асамблеєю Ради Європи факту російського контролю над окупованими Москвою територіями Донецької та Луганської областей - ще один доказ того, що світ більше не хоче грати з Росією в її улюблену забаву - "гібридну війну". Більше ніхто не хоче чути про "повсталих шахтарів", "керівників народних республік", з якими повинні домовлятися в Києві та іншої пропагандистської нісенітниці від Путіна або Суркова.

Можуть запитати: чому саме зараз? Адже факт окупації Росією Донбасу був очевидним для міжнародної спільноти з першого ж дня появи диверсантів на українській землі. І все ж таки від нас вперто вимагали доказів цієї присутності - а коли докази з'являлися, їх вперто не хотіли помічати.

А зараз переважна більшість депутатів у ПАРЄ - в тій самій організації, де таким сильним є проросійське лобі і яку Кремль ще недавно використовував для легалізації своїх злочинів у Сирії, погоджуються із українським баченням ситуації. Що вплинуло на зміну підходу?

Відповідь є простою: час і дії Москви. Коли війна Росії проти України тільки починалася, багато хто на Заході був схильним сприймати кризу як спільну відповідальність Москви і Києва. Вважали, що жорстка реакція на те, що відбувається, ускладнить пошук мирного вирішення. Думали, що російська присутність в окупованому регіоні - жест підтримки сил, які орієнтуються на Москву. І що російські сили залишать Донбас, коли буде знайдено компромісне рішення, про яке так люблять говорити в Кремлі.

А тепер всім все ясно: окупація є окупація. Ніякого відношення ані до "підтримки сил", ані до спроби вплинути на політичний курс України все це не має.

Це все одно як підозрювати грабіжника, який заліз в чужий будинок і вкрав срібні ложки, в бажанні чинити тиск на господарів. Путін - точно такий самий рецидивіст, який розіпхав крадене по російських кишенях, та ще й доводить, що це його фамільне срібло. Але по одному виду грабіжника кожному стає ясно: у його сім`ї завжди їли дерев'яними ложками - якщо не руками. Про яке сріблі йде мова?

І ще один важливий момент у всьому цьому західному "прозрінні". З кожною новою провокацією Росії стає зрозумілим, що її агресія спрямована не проти України, а проти всього цивілізованого світу. І що окупація Донбасу - тільки лише елемент у цій агресії. Тому визнання окупації - це ще і визнання цього очевидного факту.

https://espreso.tv/article/2018/04/25/vitaliy_portnykov_okupaciya_ye_okupaciya
Відсутність "народного мандату" гарантує, що авторитарного режиму в країні не буде ніколи
Коли на початку подій у Вірменії я говорив про важливість зробити висновок з ситуації у цій країні і приступити до вдосконалення моделі парламентської-президентської республіки, на мене обрушився праведний гнів з усіх боків.

Обурювалися шанувальники всіх месій відразу, прихильники чинного президента, адепти диктатури. Сама можливість того, що у нас може бути нормальна країна - без вождя, без першої особи - викликає огиду у такої кількості моїх співгромадян, що я розумію: до одужання ще дуже довго.

Тим часом те, що сталося в Вірменії, тільки підтвердило мою правоту. Коли вірмени спробували змінити вектор розвитку своєї країни десять років тому, це відбувалося при сильній президентській владі. Опозиційні виступи були розігнані, загинули люди, лідер опозиції Нікол Пашинян опинився у в'язниці.

Але сам перехід до моделі парламентської республіки виявився небезпечним для авторитаризму. Тому що раптово - навіть для самих конструкторів цієї республіки - з'являються кілька центрів впливу. Тому що силові структури починають орієнтуватися на ці кілька центрів. Тому що починає руйнуватися сам моноліт авторитарної влади. Чи не це мав на увазі тепер уже колишній президент і прем'єр Серж Саргсян, коли визнав правоту опозиційного лідера?

До речі, хочу нагадати, що пожвавлення політичних процесів в Україні 2004 року теж було пов'язане зі спробами Леоніда Кучми перетворити країну на парламентську республіку і - можливо - залишитися при владі в якості голови уряду. Ми з тієї епохи запам'ятали тільки акцію "Україна без Кучми" і Майдан. Але Кучма і Медведчук робили декілька спроб змінити конституційний устрій країни.

Медведчук намагався довести доцільність цього в Кремлі, але не був сприйнятий, бо ж в Москві вже тоді були "зачаровані" Януковичем і його колабораціонізмом. І коли реформа Конституції провалилася, Кучма використав "круглий стіл", щоб змусити парламент за неї проголосувати.

Саме тому Помаранчева революція була "оксамитовою" - чинний президент країни був зацікавленим не у застосуванні сили, а в обмеженні повноважень наступника. І саме тому Майдан 2014 року закінчився кров'ю: Янукович щосили захищав президентське самодержавство. Як, власне, і президент Вірменії Роберт Кочарян 2008 року.

Про те, що буде відбуватися в Вірменії після відставки Саргсяна і наскільки глибокими і серйозними виявляться зміни, можна довго дискутувати. Але одне здається безсумнівним: спроба Саргсяна залишитися при владі за допомогою конституційної реформи стала і його особистим крахом, і крахом авторитаризму як такого.

Обраний в парламенті президент Саркісян спробував зіграти роль посередника - єдину можливу роль для такого глави держави. Але він ніяк не міг зіграти роль, яку у 2008 році грав президент Кочарян - роль ліквідатора народних протестів. Тому що у Кочаряна був мандат від цього самого народу - і він сам вирішував, як цим мандатом розпорядитися. А у президента Саркісяна такого мандата немає. І у колишнього прем'єра Саргсяна його вже теж не було.

Саме тому нам потрібно зрозуміти просту річ: в умовах корпоративної олігархічної демократії "народний мандат" - всього лише засіб для узурпації влади. І ситуація залежить виключно від особистих якостей і можливостей власника такого мандату - чи піде він так далеко як Янукович, чи залишиться в рамках законності.

Але відсутність "народного мандату" гарантує, що авторитарного режиму в країні не буде ніколи. Просто не буде. А буде звичайна нудна змінна влада - іноді ефективна, іноді не дуже. Але не здатна ані до диктатури, ані до різкої зміни державних пріоритетів.

І ця влада не матиме можливостей зрадити людей, що зараз вручають своєму обранцеві "народний мандат".

https://espreso.tv/article/2018/04/24/vitaliy_portnykov_parlamentska_respublika_nebezpechna_dlya_avtorytaryzmu
Когда я узнал об отставке бывшего армянского президента Сержа Саргсяна с поста премьер-министра страны, я сразу же вспомнил о поздравлении, которое направил бывшему коллеге Владимир Путин сразу же после его избрания на пост главы правительства. Отправил, хотя с по протоколу вовсе не обязан был этого делать - Саргсяна мог поздравить и Дмитрий Медведев. Отправил, хотя на фоне массовых протестов мог бы хоть несколько дней подождать, посмотреть, что будет.

Но Путин не из тех, кто ждет. Виктора Януковича в 2004 году он, как известно, поздравлял дважды - и с тем же успехом, что и Саргсяна. Из этих настойчивых поздравлений - или, скорее, пожеланий бороться за власть, чего бы это ни стоило, - скоро можно будет составить целую книгу.

Кстати, армянская ситуация 2018 года похожа на украинский 2004-й отнюдь не только поздравлениями Путина. Сама модель перехода к парламентской республике уже который раз оказывается взрывоопасной для авторитаризма.

Украинский 2004 год, как известно, прошел под знаком попыток тогдашнего президента Леонида Кучмы - отсидевшего, как и Саргсян, два срока и пытавшегося остаться у власти - превратить страну в парламентскую республику (вероятно, с собой в качестве премьер-министра). Попытки Кучмы были заблокированы обоими главными претендентами на власть - и "наследником" Януковичем, и лидером оппозиционеров Ющенко. И что самое важное - их не поддержал Кремль, где ставили на Януковича и не хотели прислушиваться к объяснениям, что будущий президент станет церемониальной фигурой, а не полноценным главой государства. Путину нужен был именно Янукович, а не Кучма.

Но фальсифицированное избрание Януковича обернулось первым Майданом - по сути той же "бархатной революцией" - и парламентско-президентской республикой, которая худо-бедно существует в Украине по сей день, с перерывом на узурпацию Януковича. На самом деле Кучма своими попытками изменить устройство страны сам разворошил муравейник, вернул в Украину политику, заставил элиты поверить, что многое зависит и от них, а не только от всесильного первого лица. А элиты, в свою очередь, обратились к народу - произошло классическое совпадение интересов. И в Украине, и в Армении.

Конечно, это вовсе не означает, что ситуация в Армении будет развиваться по украинскому пути. В украинской политике все же главным было не противопоставление авторитаризма демократии, президентского правления парламентаризму, Ющенко - Януковичу. Главным был выбор вектора - с Россией или с Западом. Армении, оказавшейся в капкане Карабаха еще до провозглашения независимости, такой выбор сделать очень непросто.

Нерешенность карабахской проблемы - это одновременно и отсутствие гарантий безопасности Армении со стороны Азербайджана и Турции. И Россия, давно уяснившая все преимущества спонсора этой безопасности и поджигателя конфликта одновременно, - это не выбор Армении, а константа ее существования. Поэтому понятно, почему на армянскую "бархатную революцию" в Москве реагируют куда спокойнее, чем на украинскую или грузинскую.

Но при этом армянские события для Москвы гораздо опаснее, чем украинские. Потому что они доказывают: люди не хотят мириться с пренебрежением к себе отнюдь не только тогда, когда речь идет о выборе геополитического вектора. Да, собственно, Москва сама нередко навязывает этот выбор. Большинство людей, скандировавших в 2013 году на киевском Майдане "зэка геть!", меньше всего думали о Европе и Путине, а больше всего - о несправедливости и уркагане. И то, что Путин самоотверженно поддерживал уркагана, только подчеркивало разумность дороги на Запад. Но это просто потому, что украинцам было куда деться не только от Януковича, но и от Москвы.

Армении деться по большому счету некуда. Как не так давно не было куда деться жителям Абхазии и Южной Осетии - но они выходили на улицы, когда Москва пыталась навязать им очередного гауляйтера из ЧК (и в конце концов, конечно, навязала, сломав через колено). Да, все политики в этих самопровозглашенных республиках были пророссийскими, но люди хотели одного - сами выбрать свою власть. Сами. Без Путина.

И если такие желания появляются даже там, где политическая ситуация выглядит безвыходной, а элита - окаменевшей, то почему в один прекрасный день они не могут возникнуть у самих россиян? Просто самим избрать свою власть. Без Путина и его поздравлений.

https://graniru.org/opinion/portnikov/m.269374.html
Кожен день відсутності реального взаєморозуміння між Москвою і Заходом робить зрозумілішою для провідних країн світу природу російсько-української кризи
Міністри закордонних справ країн "великої сімки" виявилися однодумцями у питанні щодо подальших взаємин з Москвою. Керівники зовнішньополітичних відомств провідних країн світу впевнені у необхідності продовжувати санкції проти Росії, звинувачують її у дестабілізації інших країн, отруєнні в Солсбері та інших злочинах.

Але, разом з тим, вони готові до діалогу з Москвою - тому що розраховують, що їхній сигнал буде сприйнятий правильно. Що є альтернатива тиску - взаєморозуміння, нормальні відносини, відмова від дестабілізації, повернення до безпечного світу...

І в цьому - головна помилка країн "великої сімки" по відношенню до Росії. У Москві переконані, що дії "сімки" - тиск, якому просто потрібно протистояти. І це протистояння і буде найкращою відповіддю на будь-які санкції. Що Захід хоче не рівноправних відносин з Москвою, а її "підпорядкування".

Інше питання - а що в Кремлі розуміють під рівноправ’ям? І на це питання,як на мене, не дуже складно відповісти, враховуючи досвід останніх років. Російське розуміння рівноправ’я - це розуміння хулігана, який впевнений, що правоохоронні органи не повинні затримувати його за черговий дебош. Що він має право робити все, що йому заманеться. Тим більше, коли він "на районі". А "район" російського дебошира - весь колишній Радянський Союз, а тепер уже і Близький Схід.

Можна, звичайно, засмучуватися через таке вперте нерозуміння реальності. Але залишимо це засмучення політикам країн "великої сімки".

Небажання Москви домовлятися - це ще й гарантія того, що домовлятися не будуть за наш рахунок.

І кожен день відсутності реального взаєморозуміння між Москвою і Заходом відчутно позначається на ставленні провідних країн світу до України, до справжньої природи російсько-української кризи.

Уже сам той факт, що на зустріч міністрів закордонних справ "великої сімки" був запрошений глава зовнішньополітичного відомства нашої країни Павло Клімкін говорить про зміну цього ставлення Заходу до України. І, до речі, до Росії. Адже таке запрошення - також ще один сигнал Росії. Тільки навряд чи Москва здатна його правильно розшифрувати.

https://espreso.tv/article/2018/04/23/vitaliy_portnykov_quotvelyka_simkaquot_khoche_tysnuty_i_rozmovlyaty

Latest Month

Tags

Syndicate

RSS Atom
Powered by LiveJournal.com
Designed by chasethestars