Krynica

Донбас і десант: навіщо Симоньян закликає до анексії Донбасу?

Російські офіційні особи оперативно відреагували на заклик керівниці російського телеканалу Russia Today Маргарити Симоньян «повернути Донбас додому». Прессекретар президента Росії Дмитро Пєсков зазначив, що це питання «не стоїть на порядку денному», представниця МЗС Марія Захарова наголосила, що Симоньян висловлює свою власну точку зору. І, тим не менш, ці спростування мене не переконують.

Маргарита Симоньян – не приватна особа, а керівниця великої пропагандистської корпорації, яка тісно пов’язана з державою. І вона цих зв’язків не приховує, я б навіть сказав – вона цими зв’язками пишається. І завжди наголошує, що добре поінформована про настрої високопоставлених російських чиновників із близького оточення Володимира Путіна. І поїздка Симоньян на Донбас – це не приватний візит. Пропагандистка побувала на форумі «Русский Донбас» у складі справжнього «десанту», представницької делегації, до якої увійшли провідні журналісти російських телевізійних каналів і навіть депутат Державної думи Росії Андрій Козенко. Її слова повинні були бути почутими. Власне, заради них вона до Донецьку і приїжджала.

Навіщо? Тут може бути кілька причин відразу.

Перший сигнал – це нагадування Києву: якщо ви будете себе вести неправильно, якщо і далі не будете йти на поступки, територія може бути анексована і «питання закрите» – як із Кримом. Не випадково ж саме тоді, коли Симоньян закликала до повернення Донбасу, віцеспікер російської Держдуми Петро Толстой заявив на пленарному засіданні ПАРЄ, що Україна і Грузія «назавжди» втратили відірвані Росією території.

Другий сигнал – це сигнал Заходу. І цей сигнал повинен, швидше за все, свідчити про «конструктивність» Кремля. Це улюблена гра Путіна в імітацію громадської думки. Бачите, що мої співвітчизники, навіть провідні журналісти, сплять і бачать «російський Донбас». І тільки я один захищаю територіальну цілісність України – незважаючи на неконструктивну позицію Києва.

Третій сигнал – сигнал населенню Донбасу. Людям, які буквально «зависли» у маріонеткових «народних республіках» і не знають, що їх чекає завтра. Заклик Симоньян повинен пожвавити старі надії – не хвилюйтеся, Росія-матінка вас забере. Не сьогодні, так завтра.

І перший, і другий, і третій сигнали – блеф. Путін не займає конструктивну позицію, але і не збирається приєднувати Донбас. Регіон йому необхідний у ролі «сірої зони», як важливе знаряддя тиску на Україну, інструмент для недопущення її нормального розвитку, європейської та євроатлантичної інтеграції.

І заклик Симоньян, переконаний, є виключно елементом цієї недобросовісної гри.

https://www.radiosvoboda.org/a/zaklyk-symonian-donbas-putin/31076757.html
Krynica

Зеленський позбавляється і популярності, і влади

На тлі катастрофічного для чинного президента падіння рейтингів популярності і довіри, президент Зеленський втрачає ще й важелі влади
Останні голосування в українському парламенті наочно продемонстрували, що ніякої більшості у Зеленського більше немає і не буде. Що “Слуги народу” готові голосувати хіба що за відверто популістські пропозиції президента - на зразок того ж закону про народовладдя - щоб потім з'явилася можливість використовувати цей механізм проти самого Зеленського. Але голосування з принципових питань - і вже тим більше з питань кадрових - демонструє, що у фракції Зеленського тепер інші господарі. А може, ці господарі і раніше були? Може, таким чином колишньому телевізійному коміку показують його справжнє місце у владній вертикалі?

І це при тому, що головні виклики для Зеленського ще попереду. Економічні та соціальні проблеми тільки починаються - і ніяким зниженням тарифів їх вже не пом'якшити. Вакцинацію країни влада популістів провалила. Історія із Дубинським ставить Зеленського перед непростим вибором. Закрити очі на санкції проти цього депутата - значить, закрити перед самим собою двері до Білого дому. А боротися із Дубинським - значить, боротися із Коломойським, одним з “акціонерів” влади затятих популістів. А ще втік до Брюсселю колишній заступник глави СБУ Дмитро Нескоромний, який і без всяких прес-конференцій розповість про корумпованість діючої влади резидентам всіх розвідок світу. І це добре ще, якщо тільки про корумпованість. Погано - якщо про якісь особливі перемовини з Москвою. Ну, добре, не всім резидентам - тільки американцям, англійцям і європейцям. Але для Зеленського і цього буде достатньо. І як відповідати на всі ці виклики, якщо ані популярності, ані влади?

Відповідь є простою - ніяк. Зеленський всього цього просто не помітить. А помітить - так не зрозуміє. А зрозуміє - так перелякається і постарається не помічати.

Так і буде йти на дно. І Україна - разом із ним.

https://espreso.tv/article/2021/01/29/vitaliy_portnykov_zelenskyy_pozbavlyayetsya_i_populyarnosti_i_vlady
Krynica

Украина выбирает Тихановскую? Киев пригласил не чиновника Лукашенко, а его врага

Глава украинского внешнеполитического ведомства Дмитрий Кулеба пригласил белорусскую оппозиционерку, бывшего кандидата на выборах президента страны Светлану Тихановскую на виртуальную встречу министров иностранных дел стран «Люблинского треугольника». Эта платформа была создана только в прошлом году и объединяет Польшу, Литву и Украину.

Может показаться странным, что Светлану Тихановскую приглашает именно украинский министр. Литва и Польша приняли в судьбе Тихановской куда большее участие, она неоднократно встречалась с высокопоставленными руководителями этих стран. Встреч с украинскими лидерами – даже на уровне министра иностранных дел – пока не было. Участие Тихановской в министерском совещании станет первым таким контактом.

Более того, в Киеве весьма скептически отнеслись к осторожным заявлениям Тихановской относительно статуса аннексированного Крыма. И эта осторожность, которую оппозиционерка поначалу объясняла нежеланием «разделять» белорусов, стала одной из причин того, что в Украине к Тихановской было куда менее восторженное отношение, чем в Польше или Литве. Тот же Кулеба еще в декабре прошлого года отмечал, что для начала официальных контактов Тихановская должна четко выразить свою позицию касательно российской агрессии против Украины и что это в интересах самой оппозиционерки.

«Первый же вопрос, когда она начнет общение со СМИ, станет: “Чей Крым?” Любой нечеткий ответ Тихановской будет играть против нее самой», – отметил министр в интервью Радио НВ.

Тем не менее в том, что Тихановскую на встречу министров стран «Люблинского треугольника» пригласил именно Дмитрий Кулеба, есть своя многозначительная символика. Дело в том, что после первой встречи министров, на которой, собственно, и было объявлено о создании Люблинской платформы и принято решение о проведении следующей встречи в Украине, глава украинского внешнеполитического ведомства в телефонном разговоре с министром иностранных дел Беларуси Владимиром Макеем пригласил его стать участником этой встречи.

Приглашение появилось именно в тот момент, когда между президентами Украины и Беларуси Владимиром Зеленским и Александром Лукашенко развивался бурный «броманс» – скорее в голове Зеленского, чем в реальности. Именно тогда в Минске задержали российских боевиков-«вагнеровцев», а Зеленский и представители его окружения искренне верили, что Лукашенко выдаст их Украине, а не России. И приглашение Кулебы во многом стало отражением иллюзий, бытовавших в те дни в коридорах офиса президента Украины и ставших еще одним доказательством поразительной некомпетентности президента Украины и представителей его ближайшего окружения.

Ну а потом были президентские выборы в Беларуси и протесты общественности, не согласившейся с фальсификацией результатов голосования. Украинская реакция на действия белорусских силовиков вконец испортила отношения Лукашенко и Зеленского, после истории с «вагнеровцами» и так оставлявшие желать лучшего. Так что теперь вместо Макея Кулеба приглашает на встречу «Люблинского треугольника» Тихановскую.

И это справедливо.

https://vot-tak.tv/novosti/29-01-2021-tihanovskaya-v-ukraine/
Krynica

Давясь Давосом

Выступление российского президента Владимира Путина перед участниками Всемирного экономического форума в Давосе - событие неординарное. Путин в последние годы - я бы даже сказал, десятилетия - не так часто позволяет себе выступления перед аудиториями, в которых не находятся специально одобренные "хлопальщики". И международных аудиторий это касается в той же степени, что и внутрироссийских.

Сервильность - главное условие выступлений Путина. Мы хорошо помним, как он бесился в начале своего правления, когда оказывался за границей на пресс-конференциях с журналистами, которые не боялись рискнуть работой или аккредитацией в Москве (а что взбесившийся Путин может и "новичкнуть" обидчика, тогда мало кто понимал). Он раздражался, даже угрожал. И все понемногу сжалось до безумных прямых линий, Валдая и прочей пропагандисткой трескотни со статистами.

Давос, пусть даже и виртуальный, - это все же другая аудитория. Аудитория, которой нужно посылать сигналы, а не ждать от нее восторженного гомона. То, что Путину сейчас, да еще после неудачных для него президентских выборов в США (и первый телефонный разговор с Байденом это в очередной раз доказал), нужно такие сигналы посылать - и если не Америке, то хотя бы Европе - бесспорно. Но Путин, как это обычно бывает с засидевшимися на троне авторитарными правителями, сигнализировать разучился. Его речь - это не сигналы. Это угрозы. То есть Путин, собственно, и говорит об угрозах в своем любимом стиле, рассказывая о кризисах, крахе цивилизации и прочих ужасах и призывая к сотрудничеству, для того чтобы этот крах предотвратить. Но он вовсе не считает, что для такого сотрудничества его режим должен измениться, Россия должна измениться. Нет, он призывает измениться Запад. А не то...

В длинной речи Путина есть это самое "а не то" - если внимательно присмотреться. Путин говорит об опасности "поиска того, кого можно обвинить во всех бедах". О том, что "градус внешнеполитической пропагандистской риторики нарастает" - очевидно, не с российской стороны. И что "более агрессивным станет характер практических действий" - очевидно, не с российской стороны. И "подобная игра без правил критически повышает риски одностороннего применения военной силы - вот в чем опасность, применение силы под тем или иным надуманным предлогом". Это тоже как бы не с российской стороны. Но если перевести эту фразу с путинского на человеческий язык, ее довольно просто расшифровать: если вы будете продолжать душить мой режим санкциями, я буду стрелять.

И ничего нового в этой угрозе, кстати, тоже нет. Разве Россия не применяла в одностороннем порядке военную силу в Грузии? Разве Россия не применяла в одностороннем порядке военную силу в Украине? Разве российские военные не стали опорой режима Асада в Сирии? И почему, скажите, Путин должен остановиться, если Запад не хочет принять его таким, каким он есть. И если даже захочет.

Потому что все эти призывы к компромиссу и даже взаимной "любви" - они временные. Путину сейчас трудно, и он хочет, чтобы его полюбили. Но как только шок пройдет или там цены на нефть повысятся, он сразу же вспомнит, что "конкуренция, соперничество между странами в мировой истории не прекращались никогда; и противоречия, столкновение интересов на самом деле тоже естественная вещь для столь сложного организма, как человеческая цивилизация".

Это и есть на самом деле его политическая философия. Этот все в большей степени расчеловечивавющийся человек не верит в сотрудничество, он верит только в соперничество, он не готов к миру, он в самом лучшем случае готов к временному перемирию за чужие деньги.

И то, что в минуты, когда он выступал перед участниками форума в Давосе, его опричники ломали двери российским оппозиционерам, - это, пожалуй, самый эффектный финал его циничного выступления. И самый точный сигнал.

https://graniru.org/opinion/portnikov/m.280937.html
Krynica

Ненависть к демократии ведет к деградации. Почему разгневан Патрушев

Зачем секретарю российского Совбеза Николаю Патрушеву так пристально следить за имплементацией украинского языкового законодательства? На первый взгляд, чиновник просто продолжает линию, которая давно уже стала одной из главных идеологических «скреп» путинского государства: «националисты» при поддержке американского госдепартамента не дают людям говорить на их родном, естественно, русском языке. И российскому руководству остается только возмущаться и бояться того, что с каждым новым «этапом украинизации» Украина все в большей степени отдаляется от путинской России. О чем Патрушев, собственно, и заявляет.

Но на самом деле это интервью чиновника, думаю, не об Украине. Оно о России. Патрушев дал свое резонансное интервью газете «Аргументы и факты» как раз после российских протестов – их участники, собиравшиеся по всей стране, были возмущены задержанием основателя Фонда борьбы с коррупцией Алексея Навального и демонстративной коррумпированностью режима, символом которой стал «ничейный» дворец под Геленджиком и похожие дворцы для кремлевской элиты в Крыму. Патрушев говорит и об этом, и возмущается, что в Киеве проявили солидарность с российскими оппозиционерами. Поэтому тезис об украинском языке – это на самом деле для того, чтобы доказать россиянам: смотрите, что происходит там, где «правит госдепартамент».

Сама газета «Аргументы и факты» – а она регулярно предоставляет трибуну Патрушеву – подробно писала об этом «угнетении» всего несколько дней назад, так сказать, готовила почву для высказываний высокопоставленного чиновника. В редакционном тексте о том, что теперь на украинском языке заговорит сфера обслуживания, утверждалось: именно такое «издевательство» привело к «восстанию» на Донбассе. И якобы именно поэтому крымчане на «референдуме» голосовали за «присоединение к России». Хотя вроде бы тогда сфера обслуживания на украинском языке не разговаривала – но это уже детали. Главное – людей лишают их родного языка! И если вы поверите «агентам госдепартамента» в самой России, то и вас ожидают такие же испытания, о чем и говорит Николай Патрушев в завершении своего интервью: «Лица, которые руководят в настоящее время Украиной, сделали эти заявления в ущерб интересам их собственного народа в соответствии с линией поведения, выработанной за рубежом. И в этом нет ничего удивительного. Западу нужен этот «деятель» для дестабилизации обстановки в России, для социальных потрясений, забастовок и новых майданов. К чему это может привести, мы видим на примере Украины, которая на практике утратила свою самостоятельность».

Поэтому, по мнению Патрушева, россиянам не стоит обращать внимание на «ничейные» дворцы и выходить на майданы – нужно просто аплодировать.

https://ru.krymr.com/a/vitalij-portnikov-demokratiya-patrushev-navalniy-ukraina-yazykovoy-zakon/31071226.html
Krynica

Угодовство ПАРЄ - потурання авторитаризму

Моніторинговий комітет ПАРЄ запропонував підтвердити повноваження російської делегації без будь-яких обмежень і санкцій
У документі, запропонованому моніторинговим комітетом на розгляд Парламентської асамблеї, міститься жорстка критика російського керівництва - і за зміни у Конституції, які фактично знищують пріоритет міжнародного правосуддя, і за фактичний контроль президента і парламенту над Конституційним судом, і за продовження анексії Криму, і за отруєння і затримання Навального, і за придушення протестних акцій ... Всіх цих претензій цілком вистачило б на виключення Росії з Ради Європи.

Ну а якою ж буде відповідальність російської делегації за все це демонстративне згортання залишків демократії? А ніякої. Тому що потрібно “прагнути до діалогу”.

Подібний угодовський підхід - продовження лінії, яка вже привела до скасування санкцій проти російської делегації без всяких реальних змін з Кримом і Донбасом. Але ж обмеження запроваджувались саме тому! А в ПАРЄ вирішили, що «діалог» важливіший. І фактично заохотили режим Володимира Путіна до продовження будівництва авторитарної держави, яка плює і на міжнародне право, і на своє власне, вбиває і чужих громадян, і своїх. Депутати ПАРЄ стверджували тоді, що санкції потрібно скасувати бо інакше Росія може вийти з Ради Європи, а її громадяни позбудуться можливості скаржитися на Росію до ЄСПЛ. Після цього Кремль ініціював зміни до Конституції, які дозволяють плювати на рішення ЄСПЛ з дзвіниці Іванівського собору. Але санкції все одно запроваджувати не потрібно! Якийсь тупе лицемірство, яке не спромагаються навіть серйозно обґрунтувати!

ПАРЄ, по суті, потурає злочинам і тепер кожен побитий демонстрант на вулицях російських міст - на совісті тих депутатів, які підтримають рішення ніяк не карати російський режим.

При цьому і діалогу-то ніякого немає, ось що є найцікавішим! Депутати Ради Федерації і Державної Думи, ці слухняні холуї Володимира Путіна, просто використовують своє перебування на сесіях ПАРЄ для трансляції брехні і демонстрації європейської безпорадності.

Це все, чого домоглися депутати ПАРЄ своїм потуранням злу.

https://espreso.tv/article/2021/01/27/vitaliy_portnykov_ugodovstvo_parye_poturannya_avtorytaryzmu
Krynica

На Заході знову говорять про санкції

Коли українські спостерігачі обговорюють сюжет з отруєнням, поверненням і затриманням Олексія Навального і протести в Росії, їхній аналіз нерідко зупиняється на політичних поглядах опозиційного активіста або впевненості, що перемога демократії у сусідній країні створить нові проблеми для України
Але до перемоги демократії - якщо тверезо оцінити масштаб російських протестів - ще дуже і дуже далеко. Та й не став би я недооцінювати наслідків такої перемоги. Демократична Росія - якими б не були політичні погляди її президента і навіть більшої частини громадян - нападати на Росію не стане. У цивілізованому світі проблеми вирішуються за столом переговорів, а не у битвах.

Але поки що все це - з області наукової фантастики, війна Росії з Україною триває і існує реальна небезпека захоплення нових українських територій агресором. Так ось історія навколо Навального - це один з реальних стримуючих чинників цієї війни.

На Заході з перших днів після нападу Росії на Україну ми бачимо очевидне прагнення нормалізувати відносини з Кремлем. Причому нерідко - за рахунок наших національних інтересів. Нехай в Києві закриють очі, підуть на поступки Путіну - тільки щоб задовольнити економічні інтереси цілого ряду західних країн ну і особисті інтереси цілого ряду західних політиків і бізнесменів.

Так ось коли Кремль показує Заходу, як він ставиться до власних громадян, ніяких аргументів у проросійського лобі просто не залишається. Яке скасування санкцій? Зараз і у Європейському Союзі, і у США говорять тільки про посилення санкцій проти Росії. Про необхідність зупинити будівництво трубопроводу «Північний потік-2» заговорили вже і провідні німецькі політики. І це лише початок. Якщо протести у Росії будуть наростати, а репресії Кремля - ​​посилюватися, будуть посилюватися і санкції. А чим складнішою є економічна і політична ситуація в країні, тим важче їй влаштовувати нові війни.

Тому нам потрібно зрозуміти: той, хто підриває авторитет Путіна і Російської держави - союзник України, що б він не думав про Крим або Донбасі. І росіяни, які виходять на вулиці під кийки путінської поліції, своєю небайдужістю збільшують наші шанси жити в мирній і - рано чи пізно - в єдиній країні.

https://espreso.tv/article/2021/01/25/vitaliy_portnykov_na_zakhodi_znovu_govoryat_pro_sankciyi
Krynica

Російська прогулянка і російський крах

Протестів у Росії після затримання засновника Фонду боротьби з корупцією Олексія Навального спостерігачі очікували як події, яка може докорінно змінити політичну ситуацію в країні, підточити самі основи режиму Володимира Путіна. Звичайно, такі протести в Москві та інших містах Росії – «протести за Навального» – відбувалися і раніше, і з різних приводів. Це було пов'язано і з затриманнями опозиційного активіста, і з його участю (точніше, як правило, неучастю) у виборах, і з антикорупційними розслідуваннями ФБК. Але ж цього разу ситуація докорінно мала відрізнятися від тієї, що виникала досі.

По-перше, Навального намагалися вбити за допомогою хімічної зброї – що було доведено після того, як «пацієнта» відправили на лікування до Німеччини. І вже сам факт отруєння – з подальшою публікацією розслідування про участь співробітників ФСБ у спробі вбивства – мусив переконати багатьох скептиків, що Навальний – не кремлівський і не чекістський «проєкт».

По-друге, активіст після лікування в Німеччині повернувся до Росії – що як таке є сміливим вчинком людини, тільки-но мало не знищеної режимом, на розсудливість якого вона розраховувала.

По-третє, після повернення Навального затримали в аеропорту всупереч будь-якій правовій логіці, а для запобігання його зустрічі з прихильниками, нехай і не дуже численними, влада влаштувала ганебну спецоперацію із перенаправленням борта до сусіднього аеропорту і блокуванням аеропорту «Внуково», де літак із Навальним мав би приземлитися згідно з розкладом.

По-четверте, днями вийшло сенсаційне розслідування ФБК про палац Путіна під Геленджиком. І незважаючи на те, що про сам об'єкт відомо вже понад 10 років, демонстрація цього пишного багатства оголила і злиденність його власника, і саму суть корупційно-мафіозної вертикалі, на яку перетворилася Росія за путінські десятиліття. До того ж розслідування подивилися більш ніж 80 мільйонів разів, ймовірно, його побачило або чуло про нього практично все доросле населення Росії.

При цьому протест, який відбувся після всіх цих знакових подій, знаковим не став. І це дозволяє зробити цілий ряд висновків із «російської прогулянки».

Можна говорити про серйозну деградацію російського суспільства як політичного суб'єкта. Якщо навіть спроба вбивства людини, яка демонструє громадянам увесь рівень нахабства чинної влади, не викликає у людей, які тепер усе знають і розуміють, ніякого особливого інтересу, це говорить про «радянізацію» сучасних росіян. Адже більшість радянських людей – принаймні в Москві – теж усе знала і розуміла: привілеї партійної номенклатури, тодішній рівень розкоші і марнотратства не були особливою таємницею. Але люди точно знали, що вони – окремо, а держава – окремо і що вони не можуть нічого змінити, а значить, не повинні ризикувати своїм майбутнім. Навіть у серпні 1991 року ключову роль зіграла не тільки пробуджена суспільна свідомість, а й існування в Росії паралельної партійним структурам і керівництву СРСР влади. Люди, які виходили на захист Білого дому, виступали на підтримку легітимного президента Росії, російського парламенту і уряду. І те, що позиція керівництва РРФСР була докорінно відмінною від позиції керівництва СРСР, зламало саму модель управління. Радянський Союз, просто кажучи, не був на це розрахований.

Але в сучасній Росії немає ніякого альтернативного центру влади. Навіть коли раптом у якомусь регіоні з'являється губернатор або мер, не погоджений з Кремлем, його незабаром «пакують» і відправляють на нари – і жодні народні протести, як ми це бачили за прикладом Хабаровська, нічого не змінюють. Ба більше, навіть політичної опозиції в Росії, не те що альтернативної влади, теж не існує – в усякому разі на парламентському рівні. Прикладом цього є запропоноване тим же Навальним «розумне голосування», коли виборцю пропонується проголосувати за кого завгодно, тільки не за кандидата «Єдиної Росії». Але фокус у тому, що всі інші парламентські партії – це та сама «Єдина Росія», тільки у профіль. І коли москвичі протестували на Болотній площі проти фальсифікації результатів парламентських виборів на користь «Єдиної Росії», вони вважали, що, наприклад, «Справедлива Росія» набрала більше голосів. Ось тільки лідерам самої «Справедливої Росії» це було абсолютно фіолетово. А вже після окупації Криму всі парламентські партії Росії злилися в єдиному огидному екстазі.

Але тоді треба поставити собі наступне питання: чи змінилася б ситуація, якби на вулиці вийшло набагато більше людей? Відповідь на це питання є очевидною: змінилася б, тільки якби ці люди були готові до протистояння із силовими структурами режиму, хоча б до створення табору опору, який не могли б розігнати бандити у поліцейській формі і який став би осередком і символом волі. Табору, який міг би блокувати Кремль і змусити Путіна залишити Москву.

Але тут ми звертаємося до білоруського варіанта. На вулиці Мінська й інших міст Білорусі після останніх президентських виборів виходило значно більше людей – і фактично, і пропорційно – ніж зараз на вулиці російських міст. При цьому ці люди були переконані у провалі Олександра Лукашенка на виборах президента, тобто в нелегітимності влади. Але головною ідеєю білоруського протесту стала саме демонстрація масовості, яка не грає ніякої особливої ролі при авторитаризмі пострадянського типу.

Тому що авторитаризм пострадянського типу базується на силі, а не на народній підтримці. І поки громадяни хочуть діяти за запропонованими цим режимом правилами, поки вони «гуляють», а не блокують, поки вони бояться силовиків, а не силовики – їх, немає ніякого особливого значення, у якій кількості вони виходять на вулиці. На зміну політичної ситуації це все особливо не вплине. І очікувати, що такі прогулянки і протести вплинуть на результати виборів, теж вельми наївно – просто тому, що ніяких таких виборів ані в Росії, ані в Білорусі вже багато десятиліть немає.

Чи означає все це, що ситуація не може змінитися? Ще як може. Адже суть байдужості – вона не в тому, що населення не підтримує опозицію і Навального. Суть байдужості – вона в тому, що населення і владу не підтримує, йому просто все одно. У 1991 році світ з подивом спостерігав, як радянські люди без емоцій і навіть без розуміння того, що відбувається, проводжали в могилу спочатку КПРС, а потім і Радянський Союз. От і росіяни також. Вони – лише глядачі в театрі, декорації якого незабаром впадуть їм на голови. Я не збираюся пророкувати, як саме це станеться – ніхто ж не знав, як саме впаде Радянський Союз, багато хто навіть не вірив, що він узагалі завалиться.

Але байдужість людей, розуміння ними того факту, що влада складається із злодіїв, бандитів і фальсифікаторів – важлива передумова майбутнього краху.

https://lb.ua/world/2021/01/25/476007_rosiyska_progulyanka_i_rosiyskiy.html
Krynica

Режим Путіна. До чого призведуть протести у Росії?

Багато українців можуть сприймати сьогоднішні протести у Росії крізь призму неоднозначних, м'яко кажучи, політичних поглядів Олексія Навального. І в коментарях до того, що відбувається, буде відчуватися образа через те, що росіяни не збиралися так після нападу на Україну – хоча, згадайте, мітинги проти війни, пікети тоді теж були.

Але такою є логіка будь-якої авторитарної держави, логіка розриву між режимом і громадянами. Цей розрив найчастіше проходить не по лінії політичних розбіжностей, тому що громадяни фактично відсторонені від політики, у таких країнах, як Росія, вона підміняється пропагандою. І розуміння того, що влада може брехати, коли говорить про захист національних інтересів, загрозу для держави у більшості людей просто немає. А багато хто про це просто не замислюється, політику давно і міцно замінює побут.

Цей розрив проходить насамперед по лінії справедливості. Коли пересічний громадянин розуміє, що хижаки, які пробралися до влади, його просто обманюють. Що очільник держави – не лицар у сяючих обладунках. Що правоохоронні органи можуть захищати не громадянина, а мафію.

З усвідомлення цього простого факту мільйонами людей і починається ерозія будь-якого авторитарного режиму. Нещодавно щось подібне ми спостерігали в сусідів у Білорусі. І теж дивувалися, чому лідери білоруської опозиції не можуть чітко сказати, чий Крим. Адже це ж так просто!

Ми навіть не замислювалися про те, що звичайний білорус – навіть той, хто готовий кинути виклик режиму на відміну від звичайного українця, навіть того, хто просто стежить за новинами по телевізору, зазвичай не стикається з політикою. Відповідальність за політику він давно делегував своєму президенту. А той його обдурив. І взагалі набрид – скільки можна?

Так з протесту проти обману починає народжуватися політичний протест – адже не випадково ж на білоруських маніфестаціях з'явилися біло-червоно-білі прапори, стало більше білоруської мови і, до речі, більше солідарності з Україною.

У Росії може початися щось аналогічне – а для України це є дуже важливим, тому що, врешті-решт, може призвести до змін у сусідній країні і зменшенню загроз для майбутнього України.

Розслідування Олексія Навального так чи інакше деміфологізують найголовніший образ російського режиму – «імператорський» образ Володимира Путіна.

Ще кілька таких чудових історій, як розповідь про «палац» у Геленджику – і старіючий Путін буде виглядати так, як він виглядав 2000 року – випадковою людиною, яка незрозуміло за які такі заслуги потрапила на висоти російської влади, політиком, позбавленим навіть тіні елементарного співчуття до людей. Таким був Путін часів загибелі підводного човна «Курськ». І таким для мене виглядає Путін з «палацу» у Геленджику. Щоправда у Кремлі й далі заперечують, що ця будівля є «палацом Путіна»

Це, звичайно ж, не означає, що путінський режим зникне, як сніговик у відлигу. Звичайно ж ні, Лукашенко – і той не зник! Але з певного моменту режим зможе триматися тільки на грубій силі і залякуваннях людей. А це – не найкраща і, що важливо, не надто довговічна опора для будь-якої влади.

https://www.radiosvoboda.org/a/protesty-v-rosiyi-navalny-putin/31064786.html
Krynica

Все против «Северного потока — 2»: как санкции и жалобы топят проект

После задержания в российской столице Алексея Навального Европейский парламент призвал к введению новых санкций против России и немедленной остановке строительства «Северного потока — 2».

Это уже не первый такой призыв Европейского парламента, его депутаты не раз призывали остановить строительство, и наблюдатели лишь замечают, что новая резолюция принята куда в более жестких выражениях, чем предыдущие. Но парадокс ситуации состоит в том, что строительство «Северного потока — 2» и так остановлено на неопределенный срок.

И его остановили не политики. Его остановили экологи.

Связано это с процедурой рассмотрения жалоб экологических организаций Германии, в территориальных водах которой сейчас должно проходить окончание строительства трубопровода. Организации — Deutsche Umwelthilfe (DUH) и Немецкий союз охраны природы и биоразнообразия (NABU) – подали соответствующие жалобы в Федеральное ведомство по морскому судоходству и гидрографии. Это ведомство и приостановило строительство. Но теперь экологи должны обосновать, почему именно они не хотят, чтобы строительство продолжалось. Проще говоря, доказать обоснованность своих претензий к «Северному потоку — 2».

Никаких конкретных сроков для подачи такого документа попросту нет, и немецкие экологи могут не спешить. Затем их жалобу придется рассматривать по существу. И если Федеральное ведомство не согласится с разумностью протеста, экологические организации могут подать жалобу на его решение – и наверняка подадут! Так что когда Федеральное ведомство по морскому судоходству и гидрографии сможет возобновить свое разрешение, не знает сегодня никто, наблюдатели говорят даже о 2022 годе.

К тому же не будем забывать, что этот год в Германии – предвыборный и тема строительства «Северного потока — 2» обязательно станет одним из важных аспектов в избирательной кампании участников выборов. И прежде всего «Зеленых», которые уже сейчас воспринимаются в качестве более реального партнера ХДС/ХСС в формировании коалиции, чем работающие в правительстве социал-демократы.

И возникнет новая сложность. Социал-демократы неизменно были сторонниками строительства «Северного потока — 2» и находили в этой своей позиции понимание многих христианских демократов. А вот «Зеленые» неизменно были противниками такого строительства, и их тоже поддерживали многие христианские демократы, только другие. Так что позиция немецкого правительства за время рассмотрения экологических жалоб вполне может измениться на прямо противоположную.

Не будем забывать и об американских санкциях. Даже если бы сейчас немецкие экологи не затормозили строительство «Северного потока — 2», его все равно нельзя было бы продолжить – из-за того, что США впервые применили санкции против «Северного потока — 2» к российскому трубоукладчику «Фортуна», который готовился продолжить работу в немецких территориальных водах.

И мало того, что нужно было проводить технические работы с самим судном, так потом еще нужно думать, сможет ли оно работать. А ведь за ближайшие месяцы и американские, и европейские санкции могут только усилиться, тем более если Кремль намеревается водить Навального из камеры в камеру и разгонять марши в его поддержку.

Так что в Москве должны прийти к очень неприятному выводу: от транзита газа через украинскую ГТС, по крайней мере в ближайшие годы, отказаться не удастся.

А может быть, и никогда не удастся, если «Северный поток — 2» так и останется промышленным памятником путинских времен. Это означает, что с Украиной придется договариваться или, если посмотреть на ситуацию с позиции Владимира Путина, в Украине нужно будет добиваться появления власти, лояльной Кремлю и «Газпрому».

https://vot-tak.tv/novosti/22-1-2021-portnikov-nordstream/