?

Log in

No account? Create an account
Сразу же после обнародования нового санкционного списка Соединенных Штатов в Белом доме заявили о готовности продолжать усилия по организации встречи американского и российского президентов. На первый взгляд, такое заявление может вызвать недоумение. Зачем Трампу одновременно вводить санкции и стремиться к диалогу с Путиным. Если уж так хочется договориться с российским президентом, то не лучше уж поступать прямо противоположным образом, демонстрировать добрую волю, закрывать глаза на путинские художества? Высылку российских дипломатов из США еще можно было обьяснить солидарностью с союзником, но санкционный список - это уже инициатива самих американцев. Зачем же тогда встречаться?

Но в таком подходе - суть личности Трампа и его представлений о жизни и политике. Обама вводил санкции, чтобы продемонстрировать своё неприятие российской политики. В этом и был смысл санкционной политики предыдущей администрации - показать, что Америка не одобряет те или иные шаги, призвать к такому же неодобрению союзников. Россия, с точки зрения этого подхода, должна была свою политику изменить, чтобы избавиться от санкций.

Трамп - человек-сделка. И его представление о санкциях отличается от представления Обамы. Трамп давит, чтобы договориться. Показательно в этой связи его поведение по отношению к Ким Чен Ыну. Обращение с северокорейским диктатором у Трампа было куда более жестким, чем обращение с Путиным. Трамп пока что не позволил себе ни одного неуважительного слова по отношению к российскому президенту, вопреки всякой здравой политической логике поздравил Путина с победой на выборах. Ким Чен Ына Трамп просто публично оскорблял. Но стоило северокорейскому лидеру проявить интерес к договоренностям с Вашингтоном, заявить о готовности обсуждать возможность денуклеаризации Корейского полуострова (хотя вполне возможно, что у Пхеньяна и Вашингтона совершенно различные представления о ядерном разоружении) - как Трамп немедленно согласился на личную встречу с главой Северной Кореи. То есть сделал то, чего никогда не делал до него ни один президент Соединенных Штатов. И пусть это решение Трампа не вписывается в рамки поведения ответственного политика, для человека-сделки все логично: пошёл навстречу - получил награду. Но, вместе с тем, давление на КНДР Трамп и не думает прекращать, оно будет ослаблено только в случае достижения конкретного результата.

С Россией Белый дом идёт тем же путём. Усиление санкций - это приглашение к диалогу. «Кремлевский список» как бы очертил круг людей, которых это давление может касаться. И теперь из этого широкого круга выбираются - один за другим - заложники, санкции против которых должны подчеркнуть серьезность американских намерений. И это уже не просто чиновники и бизнесмены из «ближнего круга» - хотя, конечно, и такие люди среди попавших под новые американские санкции тоже есть. Это - «семейные» санкции. Среди новых фигурантов - Кирилл Шамалов, которого считают зятем Путина, и Олег Дерипаска, который женат на дочери Валентина Юмашева, зятя Ельцина. Таким образом, санкции впервые ударили по непосредственным интересам двух главных семей России. Да и олигархи, которые охвачены санкциями, тоже связаны с различными «семейными» интересами - Виктор Вексельберг, например. Или Андрей Скоч, который сам по себе самостоятельным игроком не является, зато является «зеркалом» Алишера Усманова. Ещё одна фигура, санкции против которой затрагивают личные интересы - многолетний глава «Газпрома» Алексей Миллер, ведь не случайно энергетическая компания считается личным «кошельком» Путина, символом окончательной победы обеих семей над кланом газовиков, пытавшимся оказывать собственное влияние на российскую политику в эпоху Черномырдина и Вяхирева. Таких вот личных ударов - и с финансовой, и в политической точки зрения - в новом санкционного списке предостаточно. И ясно, что если очередной сигнал не возымеет действия, появится очередной список.

Но может ли Трамп с помощью таких сигналов, с помощью выдергивания из «кремлевского списка» все новых и новых фигурантов санкций, добиться успеха? Нет, не может. Путин - не Ким Чен Ын. Действия Ким Чен Ына объясняются стремлением повысить собственный статус, стать равноправным партнером для Запада, прежде всего - для США. И уже в статусе этого равноправного партнера Ким готов идти на уступки.

Путин и так уже считает себя равноправным партнером Америки - обоснованно или нет, но считает. Путину нужно от Запада - и прежде всего от США - признание этого очевидного для него положения вещей. Проще говоря, Путин ждёт от Вашингтона не усиления давления, а отказа от давления. Признания прав России на зоны влияния на постсоветском пространстве и Ближнем Востоке. Отказа от поддержки Украины и оппозиции в Сирии. Согласия с тем, что в зонах, которые Путин считает зонами своих интересов, он может действовать, не оглядываясь на Запад. Путин каждым своим шагом - от Крыма до «новичка» - шлёт США сигналы, схожие с сигналами, которые шлёт ему Трамп. Путин - человек-провокация. Видите, если вы не будете со мной считаться, я и так могу, и этак. И непонимание Западом этих «сигналов» из арсеналов начала ХХ века считает нарочитым игнорированием российской позиции и роли. А санкции, которые Запад вводит в ответ на эти «сигналы» - откровенным издевательством.

Именно поэтому ни о каком взаимопонимании между Москвой и Вашингтоном, ни о каком результативном давлении друг на друга, ни о какой сделке как результате давления, говорить не приходится. Стороны просто общаются на различных «сигнальных» языках. И к компромиссу не придут. Конфронтация будет лишь усиливаться. На давление со стороны Запада будет следовать очередная провокация Путина - и так будет продолжаться либо до краха российского режима, либо до капитуляции свободного мира и признании им «исключительной зоны» российских интересов, либо до сползания сторон к силовой конфронтации.

http://www.liga.net/politics/opinion/sdelka-protiv-provokatsii-pochemu-putin-ne-ponimaet-namekov-trampa
Під час перебування у Німеччині президент України Петро Порошенко має намір обговорити із федеральним канцлером Ангелою Меркель питання розміщення миротворчої місії на Донбасі. Потім можлива зустріч Порошенка, Меркель і французького президента Емманюеля Макрона. Володимира Путіна на цю зустріч не запрошують. Голови зовнішньополітичних відомств трьох країн теж збираються спілкуватися без свого російського колеги. У Києві ці зустрічі звично називають самітами в «нормандському форматі». Але це, радше, формат, який відображає відсутність будь-яких реальних зрушень у врегулюванні на Донбасі.

Тому що керівники України, Німеччини і Франції могли спілкуватися один з одним з самого початку, обговорювати будь-які питання і обмінюватися компліментами. Ці політики – однодумці. Вони визнають територіальну цілісність України, наявність конфлікту з Росією, необхідність виведення з окупованих територій російських військ… Сенс «нормандського формату» спочатку був зовсім не в цьому взаєморозумінні. А в тому, що в «нормандський формат» вдалося затягнути Путіна. І змусити його на зустрічі в Мінську хоча б зупинити війну.

Зараз Путін ніякого особливого інтересу до «нормандського формату» не виявляє. Не можна сказати, що не виявляє інтересу до самого процесу врегулювання – інакше міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров не став би зустрічатися з українським колегою. Ні, Путіна не цікавить саме «нормандський формат». А якщо ще простіше – його не цікавлять європейці.

Коли починалися переговори про врегулювання на Донбасі, вони були важливою частиною архітектури вибудовування Кремлем відносин із Заходом і перш за все із Європейським союзом. Присутності на переговорах американців не хотіли ані росіяни, ані самі європейські лідери. Та й адміністрація Барака Обами не дуже прагнула після прорахунків у Сирії потрапити прямо в епіцентр нового конфлікту.

Врегулювання на Донбасі стало одним із козирів

Але зараз, за Трампа, донбаське врегулювання стало одним із козирів, який Путін може пред’являти новій американській адміністрації. Козирів цих у нього не так багато. Із Північною Кореєю Трамп домовляється без нього. Сирія американського президента не дуже сильно цікавить. Від підтримки Ірану Путін відмовлятися не збирається. Залишається хіба що Україна – та й те тільки тому, що в питанні врегулювання ситуації Сполучені Штати можуть продемонструвати більшу ефективність, ніж європейці. Ми звикли ототожнювати ідею «глобальної угоди» з ім’ям Трампа. Але насправді угоди хоче Путін. І не з європейцями. З американцями.

Саме тому до зустрічі в «нормандському форматі» без Путіна в Москві поставилися з очевидною байдужістю – хоча ще недавно сприйняли б таке ігнорування четвертого учасника як неповагу до російського президента. Але тепер в Кремлі нагадують, що рішення про миротворців буде ухвалюватися не на зустрічах в «нормандському форматі», а на засіданнях в Раді безпеки ООН. Тобто там, де і у Росії, і у США є право вето. І там, де Німеччина – основний гравець «нормандського формату» – не присутня.

У цій ситуації формат перетворюється на ще одну дипломатичну декорацію. Таких декорацій було багато в десятиліття Холодної війни, а зараз починається нова Холодна війна і в неї свої декорації. Відсутність на зустрічах Путіна – це і є відсутність у Росії волі до врегулювання і продовження самого конфлікту до того моменту, поки в Москві не вирішать знайти компроміс з Вашингтоном. Але поки що не проглядається навіть натяк на пошук такого компромісу.

https://www.radiosvoboda.org/a/29151048.html
Колишній президент Південної Кореї Пак Кин Хе засуджена до 24 років ув'язнення. Вона стала ще одним керівником держави, якому доведеться сидіти у в'язниці за корупційні злочини. Зловживання Пак Кин Хе пов'язані із інтересами однієї з провідних корпорацій Південної Кореї - Samsung, фактичний керівник якої теж знаходиться під арештом.

Винесення вироку Пак Кин Хе практично збіглося з корупційними звинуваченнями, які прокуратура висунула проти її попередника на посту президента країни Лі Мен Бака. Колишній президент підозрюється в організації цілої корупційної мережі і скоєнні низки інших правопорушень.

З висуненням цих звинувачень "непідсудних" президентів Південної Кореї практично не залишилося. Лі Мен Бак був останнім. Його попередник Но Му Хен подолав імпічмент, але після закінчення терміну повноважень наклав на себе руки.

В корупції звинувачували і його попередників, серед яких були дуже різні люди - генерали і правозахисники, диктатори і лауреати Нобелівської премії миру. Але всіх їх об'єднувало одне - підозри у корупційних зловживаннях. І, разом з тим, саме ці люди - батьки "корейського економічного дива". Як таке може бути?

Дуже просто. Українців переконали в тому, що перемога у боротьбі з корупцією гарантує автоматичне поліпшення добробуту, а збереження олігархії і корумпованої влади - шлях до консервації бідності та злиднів. І те, і інше - брехня. Олігархічна держава з корумпованою елітою може успішно реформуватися і бути багатою - Південна Корея тому приклад. А держава, яка подолає корупцію, може десятиліттями залишатися бідною, таких прикладів теж предостатньо.

Звичайно, найкраще і корупцію перемогти, і з бідністю покінчити. Але це не у всіх виходить.

Я не сумніваюся, що зараз набіжать самопризначені "антикорупційні активісти" і скажуть, що я "виправдовую владу" і закликаю не боротися з корупцією. Так ось - все навпаки. Я - рішучий прихильник боротьби з корупцією просто тому, що впевнений: десятиліття життя в чесній бідності кращі за життя в неправедному багатстві.

Я просто закликаю не брехати. Я закликаю не стверджувати, що одне обов'язково випливає з іншого, що перемога над корупцією обов'язково призведе до поліпшення добробуту. Тому що коли не приводить - тоді люди знову повертаються до звичного патерналістського стану, знову хочуть віддати свою долю корупціонерам або олігархам.

Хороший приклад цього - Грузія, в якій боротьба з корупцією привела до відновлення олігархії і маргіналізації борців.

Заради того, щоб кожен мав рівний доступ до створення бізнесу, освіти, соціальних гарантій. І щоб ніхто не мав доступу до державного бюджету і дружби з президентами. При цьому ясно, що не кожен скористається такими можливостями, що менша частина громадян буде казково багата, більшість буде жити на середньому рівні, меншість - залишатися в бідності і залежати від допомоги держави. Це і є некорумпована країна.

Якщо ж мета - просто швидко зробити так, щоб люди жили краще, то потрібна не некорумпована, а корпоративна держава. Та, в якій ми вже живемо. Тільки цю держава потрібно зробити набагато більш ефективною, дати можливість корпораціям заробляти більше і платити своїм працівникам більше. Але потрібно точно розуміти, що у цих працівників не буде ніяких шансів, крім як працювати на корпорацію. І у їхніх дітей не буде. І у їхніх онуків.

Може бути, комусь такий варіант подобається. А мені ні. Тому що Південна Корея - це Азія. А Україна - це Європа. Європа будується саме шляхом надання рівних шансів своїм громадянам.

При розумінні, що це надання не призводить до багатства. Що для когось рівний шанс - як у багатьох успішних країнах Центральної Європи і Балтії - це не чекати процвітання, а негайно виїхати. Що нас чекають десятиліття праці і розчарувань. І лише після цього з'являться якісь досягнення.

Але зате кожен українець буде знати, що над його головою - не стеля, яка обмежує його майбутнє. Що над його головою - тільки небо.

https://espreso.tv/article/2018/04/06/vitaliy_portnykov_iz_korupciyeyu_boryutsya_zarady_rivnykh_shansiv

Куда «вернулся» Крым

Любители досужих разговоров о «возвращении» аннексированного полуострова в «родную гавань» все же должны были бы сказать сами себе: а куда, собственно, вернулся Крым? В Россию? Но что такое сама Россия? Как будут управлять Крымом? И кто им будет управлять?

Самый простой ответ на вопрос – так же, как и всеми остальными субъектами России. Все равно все решает Путин, какая разница? Но разница есть. Путин – всего лишь, я считаю, вершина коррупционного айсберга, царь, взобравшийся на самый пик чиновничьей пирамиды. А самой Россией управляют очень по-разному.

К тому, как управляют Чечней, все мы, можно сказать, уже привыкли. И привыкли объяснять себе, что это управление – результат стремления российского руководства любой ценой утихомирить мятежную республику после двух страшных войн. И поэтому руководству этой республики можно то, чего не может позволить себе ни один другой субъект России.

Пожар в «Зимней вишне» продемонстрировал, как мы заблуждались – по крайней мере, те из нас, кто за ситуацией в регионах России давно не следит. Вот Кузбасс. Никакой войны в этом регионе не было, никаких сепаратистских тенденций тоже. Это русский регион, а не национальная республика. О шахтерских забастовках, которые проходили тут в горбачевские годы и привели к падению правительства Николая Рыжкова, все уже давно забыли. Казалось бы – регион как регион.

Однако бывший губернатор Кемеровской области Аман Тулеев – тот самый, что не приехал на место трагедии, назвал несчастных родственников жертв «бузотерами», а за сожженных заживо детей извинялся не перед согражданами, а перед Владимиром Путиным – руководит Кемеровской областью с начала 90-ых. И даже попытка Бориса Ельцина избавиться от поддержавшего ГКЧП ортодоксального коммуниста Тулеева ни к чему не привела. Тулеев ненадолго ушел с поста губернатора, стал главой местного парламента, а потом был возвращен в губернаторское кресло тем же Ельциным и оставлен в нем Путиным. Путин не выгнал его даже тогда, когда губернаторы не избирались, а назначались.

Ну а на последних губернаторских выборах Тулеев вообще получил 96 процентов голосов избирателей. Такой популярностью на Кузбассе он пользовался всегда. И не надо утверждать, что это – просто фальсификация. Когда в 2000 году Тулеев баллотировался на пост президента России – понятно, что власть была заинтересована в победе Путина – он на Кузбассе Путина победил одной левой, получил более 50 процентов голосов своих подданных. Единственное, что он вскоре сделал, так это сменил партийность с коммунистической на «единоросскую». Потому что какая разница, в какой партии быть – главное быть у власти.

Поведение Тулеева в дни трагедии изумило даже тех, кто в привычной ситуации привык оправдывать власть во всем. И в результате Путин сместил кемеровского барона с должности. Но тут же стали выясняться удивительные подробности. Путинский представитель в регионе Сергей Меняйло – да-да, тот самый, уже позабытый в Крыму Меняйло – заявил, что продолжает действовать кемеровский закон о «народном губернаторе». Тулеев присвоил самому себе это звание с помощью послушного местного парламента. Но это не просто звание – это пожизненное обеспечение после отставки и сохранение за «народным губернатором» его собственной загородной резиденции, кабинета и штата в областной администрации. Каково?

Но это оказалась лишь прелюдия. Уже на следующий день после отставки пенсионер Тулеев получил мандат депутата областного совета, дожидавшийся его с 2013 года. И российские СМИ утверждают, что уже на ближайшей сессии этого областного совета Тулеев будет избран его председателем – ну совсем как в 90-ые годы. А теперь вопрос: кто на самом деле будет руководить областью – «народный губернатор» и председатель областного совета Тулеев или назначенный Путиным исполнять обязанности губернатора Сергей Цивилев, приехавший на Кузбасс всего месяц назад?

Кемеровская область – обычное феодальное княжество, жители которого так запуганы своим хозяином, что уже на следующий день после пожара начинают уверять, что «Аман Гумирович ни при чем». Да, не было никакой войны. И никого не пороли на площадях. Просто все зависимы от одного криминального клана, который платит дань в Москву. Между прочим, новый исполняющий обязанности губернатора – бизнес-партнер друзей Путина Геннадия Тимченко и Виктора Хмарина. В старину это называлось баскак – сборщик этой самой дани.

Похоже, это и есть та Россия, в которую «вернулся» Крым. Не Россия Большого театра и Эрмитажа. И даже не Россия Путина, а, как выглядит, страна раннего Средневековья, воспроизведшая в общественных отношениях структуру Золотой Орды. И пусть эта структура становится выпуклой только в пламени страшного пожара – но ведь и когда огонь стихает, она тоже никуда не девается.

https://ru.krymr.com/a/29145540.html
Це - обличчя Назара Холодницького. Ну або такого політика, як Холодницький.

Багатьом, звичайно, могло здатися, що сакралізація антикорупційної боротьби, перетворення її на нову релігію українського суспільства дозволять конкуруючим кланам вивести на орбіту тих, хто задовольнить їхні інтереси і амбіції.

Клан традиційних політиків, що намагається зберегти свої позиції у бідній дезорієнтованій країні, міг ставити на генерального прокурора Юрія Луценка. І дійсно, Луценко - яскравий інтуїтивний політик, що вміє використовувати ситуацію для демонстрації власних можливостей і цінностей. Але він - з когорти, яка присутня на українській політичній сцені вже кілька десятиліть. Від цих людей українці нічого вже не очікують.

Клан антикорупційних активістів та інших самопризначених народних захисників хоче у традиційних політиків владу відібрати і в цій своїй боротьбі ставить на Артема Ситника. Не буду тут обговорювати професійні якості глави НАБУ, але з точки зору політичної презентації він - сірий нудний чиновник, про який забуваєш за кілька хвилин після його публічного виступу.

Не випадково навіть сьогодні виступ Холодницького цитують всі, а про виступ Ситника не пам'ятає ніхто. Хоча з точки зору навіть формальної логіки обвинувач, який викриває корупцію, повинен за визначенням отримати більше можливостей, ніж той, хто змушений виправдовуватися. Крім того, успіх Ситника - незважаючи на його готовність до будь-яких ситуативних союзів - все одно буде сприйматися як успіх "антикорупційного" клану.

І в цьому сенсі Холодницький - ідеальний варіант. Це харизматичний борець з корупцією, який розуміє, як насправді влаштоване життя. Він може зберегти можливості одним і допустити до жаданих важелів і потоків інших.

Так, можливо, когось доведеться залишити на березі. Але зате обидва клани - умовний "корупційний" і умовний "антикорупційний" можуть створити за умови появи такого керівника країни нову коаліцію дач, квартир, підприємств та обіцянок. І спільно боротися з корупцією.

Звичайно, сам Холодницький може і не стати прапором такої перемоги. Йому може просто не вистачити сил. Його ворогам просто може не вистачити розуміння, який шанс їм надається з таким харизматичним і розумним лідером. Але ж може з'явитися і нова людина такого ж типу - на чолі Спеціалізованої антикорупційної прокуратури або на чолі НАБУ. Адже крах Холодницького буде автоматично означати і швидкий крах Ситника.

У будь-якому разі, рецепт українського політичного успіху презентований: впевненість в собі, іронічність, неповага до авторитетів, публічне презирство до корупціонерів і - дуже важливо - непублічний здоровий глузд і розуміння наслідків своїх дій.

Залишилося тільки допомогти Холодницькому або іншій людині зі схожими якостями - і Україна опиниться у неї в кишені.

https://espreso.tv/article/2018/04/05/vitaliy_portnykov_kholodnyckyy_ce_nashe_maybutnye

Отрава у дома

Неповторимая Маша Захарова - мог ли кто-нибудь даже лет десять назад подумать, что у российского МИДа будет такая говорящая голова, - называет британских дипломатов "наперсточниками", лгущими о возможности доказать происхождение отравляющего газа.

Представитель России в Организации по запрещению химического оружия Александр Шульгин утверждает, что большинство в исполнительном совете организации отказалось "ассоциировать себя с британской точкой зрения", хотя на самом деле произошло нечто ровно противоположное - большинство отказалось голосовать за российско-китайско-иранский проект резолюции, то есть не поддержало Москву, а не Лондон.

Профессиональный "либерал" Георгий Бовт публикует в одном из интернет-изданий статью, в которой объясняет продвинутой публике, что "провокация" могла быть задумана не только извне России, но и некими "темными силами" внутри страны. Статья называется "Почему они нас ненавидят", и ее автор уверен, что Запад теперь только рад не притворяться и не делать вид, что Россия - это Европа.

Словом, подгорает. Примерно также российская государственная машина и ее обслуга вели себя после уничтожения малайзийского "Боинга" над Донбассом. Тоже обвиняли всех во вранье, тоже глумились над чужим горем, тоже зачисляли воздержавшихся в сторонники, тоже пытались понять, где же спрятались провокаторы, тоже придумывали одну версию круче другой.

Все эти люди точно понимают, когда и как они совершают преступления. Но они не думают, как за эти преступления ответить. Они даже не думают, как в будущем избежать новых ошибок, возможности быть изобличенными и обвиненными. Они думают исключительно о том, как эти преступления использовать.

Именно поэтому они сегодня нагнетают истерию вокруг дела об отравлении Скрипалей - обвиняют, ерничают, истерят, лгут, изгаляются. Это отличная возможность замаскировать своим праведным гневом и защитой оскорбленной России вонь Волоколамска и смрад Кемерова.

В любой нормальной стране эта вонь и этот смрад еще долго были бы главными заботами чиновников и главными темами журналистов. Но российское телевидение занято обличением буржуинов и старается мусорных митингов не замечать. А с Кемеровом вообще благодать: родственникам погибших заплатили, хозяин области, всеми любимый Аман Гумирович, готовится оказаться не на скамье подсудимых, а в кресле главы законодательного собрания региона. Можно жечь дальше - система ощерилась по периметру и практически перестала замечать бессмысленных людишек внутри самой себя. Они только мешают жить, воровать и воевать.

Скоро этой вонью и этим смрадом всю Россию захлестнет.

https://graniru.org/opinion/portnikov/m.268919.html
Из-за незаменимости украинской системы газового транзита, путинская Россия будет вынуждена свернуть военное давление и усилить политическое
Председатель правления «Газпрома» Алексей Миллер заявил, что монополисту не удастся полностью отказаться от транзита через территорию Украины. «Мы не говорим о том, что мы полностью перекроем транзит через территорию Украины. Есть сопредельные государства, есть регионы, которые находятся на границе с Украиной со стороны Европы, и, без сомнения, поставки в эти регионы Европы будут осуществляться транзитом через территорию Украины. Другое дело, что это объемы, которые будут, без сомнения, менее значительные» - сказал Миллер и даже назвал цифру - 10-15 миллиардов кубометров газа в год. Это, разумеется, если у «Газпрома» не будет никаких проблем со строительством «Северного потока-2» и второй ветки «Турецкого потока».

Понятно, что заявленные цифры транзит значительно отличаются от тех объемов, которые сейчас прокачиваются через украинскую газотранспортную систему. Так, в 2017 году объём транзита составлял 93, 5 миллиарда кубометров. И показатели объёма от года к году растут.

Тем не менее,публичное признание Миллером того факта, что без украинского транзита не обойтись, значительно отличается от заявлений главы «Газпрома» и его заместителей в прошлые годы. ««Газпром» прекратит транзит через Украину, даже если солнце поменяется местами с луной» - три года назад уверял журналистов заместитель председателя правления «Газпрома» Александр Медведев. Солнце и луна на своём месте, как и транзит. Что же произошло?

Математика оказалась сильнее политики. Можно просто посчитать, что мощность «Северного потока-2» в случае его осуществления составит 55 миллиардов кубометров, мощность обеих веток «Турецкого потока» - 31, 5 миллиарда. Это на сегодняшний день меньше, чем объемы транзита через Украину в 2017 году. А спрос на газ в Европе постоянно растёт. При этом мощности, о которой говорят российские эксперты, можно будет достичь только в случае осуществления обоих проектов сразу - и «Северного потока-2», и второй очереди «Турецкого потока». Со строительством каждого из газопроводов - логистические и политические проблемы. Но даже если эти проблемы будут сняты, «Газпром» все равно не успеет завершить строительство к 2019 году - году, когда истекает срок транзитного контракта с Украиной. Максимум, на который «Газпром» успеет выйти к этому времени (так как не будут достроены ни европейская труба «Северного потока-2», ни вторая очередь «Турецкого потока») - 34 миллиарда кубометров. Это составляет проектную мощность только одного «Турецкого потока». Газ, который должен поставляться по трубам «Северного потока-2» - не менее 55 миллиарда кубометров, а может быть - с учетом роста спроса - и более, - придётся перекачивать через украинскую ГТС.

Почему так произошло? А потому, что Владимир Путин дал руководству «Газпрома» политическое поручение - обойти Украину к 2019 году, когда завершается срок соглашения о транзите газа. Но при исполнении этого указания не учитывались ни объективные технологические и политические реалии, ни увеличение объёмов поставок, которое мы наблюдаем год от года, ни сама необходимость такого увеличения для «Газпрома» и России ввиду снижения нефтяных и газовых цен. И теперь «Газпрому» и «Нафтогазу Украины» все равно придётся начинать соглашения о новом транзите. Конечно, у «Газпрома» во время этих переговоров будут свои козыри в виде строительства новых газопроводов. Но, вместе с тем, у его руководства нет возможности зафрахтовать только те объемы, о которых сейчас говорит Миллер - потому что в 2020 году и еще, по крайней мере, несколько лет у «Газпрома» будут совершенно другие, куда большие транзитные потребности. А вот у Украины есть возможности до 2020 года полностью отказаться от поставок российского газа. Поэтому преимущество на переговорах будет на стороне Киева, а не на стороне Москвы. Даже если все планы «Газпрома» по альтернативному строительству будут осуществлены, несколько лет подряд десятки миллиардов кубометров газа необходимо будет перекачивать. И даже если к 2022-2024 году «Газпром» выйдет на проектную мощность, все равно останется потребность в перекачке дополнительных объёмов. И это совсем не обязательно 10-15 миллиардов, о которых заявляет Миллер. Потому что объемы увеличиваются. И это может быть и 25, и 35, и даже те же самые 55 миллиардов. Но самое главное - если «Газпром» договорится с Украиной, например, о 15 миллиардах начиная с 2022 года, то он автоматически лишит себя возможности расширения поставок в Европу. Потому что увеличить мощность «Северного потока-2» или «Турецкого потока» все равно будет нельзя. А украинской ГТС - учитывая ее уникальность и наличие подземных хранилищ газа - можно. То, что сказал сегодня Миллер, означает одну простую вещь - «Газпром» проиграл Украине. Не просто проиграл в Стокгольмском арбитраже, а проиграл стратегически - потому что без украинского транзита и без нового соглашения с Киевом ему не выжить. А вместе с «Газпромом» проиграл Путин. А вместе с Путиным проиграла Россия.

На практике это означает, что Украине предоставляется уникальный исторический шанс для государственного строительства. У нас есть время и у нас будет мир. Дело теперь только в том, как мы используем этот шанс. Слова Миллера означают, что большой войны на украинской территории не будет. Не будет не в ближайшее время - а не будет никогда, по крайней мере, пока Европа использует российский газ. Более того, они означают, что уже в ближайшие годы Кремль начнёт предпринимать собственные усилия для восстановления территориальной целостности Украины - нам вернут Донбасс, начнут переговоры по Крыму. Потому что и Донбасс, и Крым нужны были России как плацдармы для наступления на Украину. Наступления, которое не состоится, так как сохранение украинской ГТС для российских потребностей исключает использование авиации и танковых армий, что необходимо для быстрой успешной кампании.

Вместе с тем России придётся вернуться к модели государственно-политического симбиоза с Украиной, необходимой для сохранения ее энергетических интересов как модели не только государственного, но и личного обогащения Владимира Путина и окружения российского президента. Не будем забывать, что «Газпром» не зря называют «кошельком Путина».

Понятно, что взаимопонимание придётся искать с любым руководством. Но лучше - с марионеточным и коррумпированным. Поэтому попытки Кремля по приведению к власти в Украине «понятного для себя» руководства, с которым можно будет обо всем договориться, только усилятся. На выполнение этой задачи будут тратиться куда большие деньги, чем на войну - и это даже не траты, это инвестиции, учитывая то, что они вернутся сторицей при заключении нового транзитного контракта. И, учитывая состояние современного украинского общества, не исключено, что к 2019 году Кремль добьётся успеха - а Запад не будет особо возражать, так как для него вопрос стабильности энергетических поставок все равно важнее вопроса украинской демократии и самостоятельности. Возможность возвращения Украины к роли энергетического сателлита России, к сожалению - тоже следствие из слов Миллера.

Но здесь уже отнюдь не все зависит от Путина, Миллера или западных лидеров. Здесь, в конечном счете, все зависит от нас.

http://www.liga.net/politics/opinion/tranzit-gaza-i-buduschee-ukrainy-transformatsiya-voyny
Через 100 років після проголошення незалежності балтійські країни на карті є, а СРСР - немає. Це урок для тих, хто любить розказати, що як вирішили в Москві, так і буде
Зустріч президента Сполучених Штатів із президентами Латвії, Литви та Естонії висвітлюється у світових медіа не стільки з точки зору взаємин США з трьома балтійськими країнами, скільки з точки зору ставлення Трампа до Росії, Китаю або Мексики.

Як це нерідко буває у випадках появи Дональда Трампа перед публікою, американський президент наговорив так багато сенсаційного і суперечливого, що журналістам і аналітикам доводиться ламати голову: що він насправді мав на увазі і чи мав взагалі - або говорив для "красного слівця", у своїй улюбленій манері ведучого популярного шоу.

І все ж найголовніше в балтійському саміті - не те, що сказав Трамп. Завтра американський президент скаже чи напише щось ще і ми знову будемо намагатися зрозуміти його. Найголовніше - це сама ця зустріч. Саме запрошення лідерів балтійських країн до Білого дому в соту річницю проголошення незалежності Латвії, Литви та Естонії.

Коли 1940 року Радянський Союз вирішив знищити цю незалежність і анексувати країни Балтії, Сполучені Штати цього не визнали. І не визнавали ніколи - не дивлячись на спільну із СРСР війну з Гітлером, незважаючи на угоди в Ялті.

Мало хто знає, що коли Сталін намагався включити до складу ООН не тільки СРСР, УРСР і БРСР, а й Литовську РСР - тобто "легітимізувати" радянську Литву - союзники йому в цьому відмовили. Ніякої радянської Литви або Латвії в міжнародному праві так і не виникло.

Балтійські країни залишалися на політичних картах. Їх посольства працювали у Вашингтоні. Їх паспорті визнавалися. Для жителів СРСР все це могло здаватися дивним - адже імперія своїх територій не віддає, який в цьому сенс?

Однак розпад імперії почався саме з прагнення балтійських народів відновити свою незалежність і покінчити з окупацією. І ось через 100 років після проголошення цієї незалежності балтійські країни на карті як і раніше є, а їхні президенти зустрічаються в Білому домі із президентом Сполучених Штатів.

А Радянського Союзу - їхнього головного ворога - на карті немає і ніколи більше не буде. Є лише Російська Федерація, яка незграбно намагається претендувати на роль імперії і робить всі радянські помилки.

Саме про це ми повинні пам'ятати, коли обговорюємо долю Криму і Донбасу і чуємо - в Україні чи на Заході - що як вирішили в Москві, так уже і буде.

Історія доводить зворотне: рішення Кремля, навіть прописані в конституціях і проведені через "референдуми", нічого не варті, коли намагаються конкурувати з міжнародним правом і справедливістю.

https://espreso.tv/article/2018/04/04/vitaliy_portnykov_baltiyskyy_samit_yak_urok_dlya_ukrayiny
Інформація про те, що президент США Дональд Трамп запросив свого російського колегу Володимира Путіна зустрітися в Білому домі, викликала справжній ефект бомби, що розірвалася

Про наслідки такого кроку говорять сьогодні політики і журналісти, її перспективи обговорюють в медіа. Хоча простий аналіз показує, що ми маємо справу з тією самою "фейк-ньюс", про які так любить говорити президент Сполучених Штатів.

Потрібно почати з того, що з інформацією про можливість такої зустрічі першим виступив помічник російського президента Юрій Ушаков. Примітно, що зробив він це майже за два тижні після телефонної розмови Путіна і Трампа. У Вашингтоні ж підтвердили, що Білий дім був одним з можливих варіантів можливої ​​зустрічі президентів - і тільки.

Навіщо Ушаков поширив цю інформацію? А для того, щоб підкреслити вагу власного начальника і нанести удар по американцях. Ми повинні побачити, що в момент, коли Сполучені Штати висилають російських дипломатів і закривають консульство в Сіетлі, американський президент хоче бачити російського у Білому домі. Ця фраза Ушакова - ще один удар у відповідь Кремля на дії США, тільки пропагандистський.

Чи говорив Трамп про Білій дім під час своєї розмови з Путіним? Не сумніваюся. Американський президент - не політик, а бізнесмен і шоумен. І ставлення до слів у нього зовсім інше, ніж у професійного політика. Трамп цілком здатний говорити, не замислюючись про наслідки. Говорити з ввічливості, а не посилати сигнали, як це прийнято у професіоналів.

Коли він спілкувався з Путіним, він цілком міг сказати йому, що потрібно зустрітися і обговорити проблеми. У будь-якому місці, ось хоч приїжджайте до мене в Білий дім - запрошую! Для Трампа ця фраза не означає рівно нічого. Для Путіна, до речі, теж - тому що в Кремлі чудово розуміють вагу слів американського президента під час куртуазної розмови.

Саме тому в Москві і не оприлюднили цього запрошення - тому що його не було. Саме тому "згадали" про нього, коли вирішили нанести удар по американцях.

І, як це нерідко буває, домоглися прямо протилежного результату. Хвиля обурення, що піднялася після оприлюднення інформації про це запрошення, є такою великою, що американському президентові буде дуже важко запросити російського колегу до Білого дому.

Та він і не збирається. Адже фраза Ушакова про це запрошення повинна була "замаскувати" іншу, куди більш важливу і вагому інформацію про контакти Росії і США.

Помічник президента Росії підтвердив, що російська і американська адміністрація після розмови Путіна і Трампа так і не почали навіть попередню підготовку до організації зустрічі, про яку нібито домовилися президенти двох країн.

І це - все, що потрібно знати про можливості появи Володимира Путіна в Білому домі.

https://espreso.tv/article/2018/04/03/vitaliy_portnykov_putin_navryad_chy_zyavytsya_v_bilomu_domi
Мій друг Олесь Гончар
Розповідати про знайомство з людиною, яка ще за життя стала класиком і улюбленим письменником мільйонів людей, завжди непросто. Дружба – це саме про письменника, а не про цю людину. Другом може бути Шекспір, Гете, Чапек, але ось тільки ці люди так і залишаться на своїх портретах у книжках і енциклопедіях. А Гончар був нашим сучасником.

Моя вчителька української літератури намагалася захопити нас його останніми романами, і хоча «Собор» усе ще був забороненим і мало кому доступним, навіть у цих, дозволених, романах Гончара були (що не так уже й часто траплялося в тогочасній літературі і особливо у визнаній владою літературі) живі люди. І ще була та дивовижна любов до України, яка, власне, і стала суттю творчості Гончара. Я навіть не скажу – любов до України як до країни. Я скажу – любов до України як до життя.

Однак, незважаючи на такий інтерес до Гончара, про знайомство з ним я й не думав. І причиною тому була дистанція. Та величезна дистанція, яка в тогочасній Україні розділяла людей і все, що було пов'язане з державою. А Гончар, звичайно ж, сприймався частиною держави – найвідоміший український радянський письменник, кандидат у члени ЦК КПРС, Герой і лауреат...

Дистанція ця була не просто радянською, вона була ще й нашою, власною. У Вільнюсі я без будь-яких проблем познайомився з людиною, значимість якої була цілком порівняною зі значимістю Гончара в Україні - Едуардасом Межелайтісом, народним поетом Литви, теж Героєм, депутатом і лауреатом. Я просто дізнався в адресному бюро номер його телефону, зателефонував і попросив про зустріч, тому що хотів порадитися про свою подальшу творчу долю. Але ж я тоді навіть і журналістом ще не був, був просто школярем.

І Межелайтіс мене прийняв, пригостив чаєм, познайомив з дружиною і підбадьорив. Але Гончар! Тим більше, що і в літературних колах його вважали мало не пам'ятником, далеким від звичайних людей, неприступним мешканцем з абсолютно іншого світу. Чи варто й намагатися?

Допоміг випадок. Влітку 1986, чорнобильського, року я, студент відділення журналістики філфаку Дніпропетровського університету, проходив практику в редакції газети «Юрмала». Я сам туди попросився. Це взагалі була перша газета в моєму житті, я почав там друкуватися ще школярем, після дев'ятого класу. І точно знав, що така практика – можливість поспілкуватися з людьми, з якими ніколи не зустрінешся в іншому, «некурортному» житті. І, звичайно, можливість подихати тим повітрям свободи, якого тоді ще просто не було в українських медіа.

У Юрмалі тоді відпочивали відразу два радянських класики: Олесь Гончар і Чингіз Айтматов. Керівник моєї практики запропонував мені поговорити з одним з них. Айтматова я, звичайно, любив, його романами зачитувався. Але сам шанс познайомитися з Гончаром навіть не припускав можливості вибирати. Я вирушив до Будинку творчості письменників у Дубулти, не надто розраховуючи, що мені взагалі підуть назустріч, тому що добре пам'ятав розмови про пам'ятник.

Гончар виявився зовсім іншою людиною. Не думаю, що він хотів давати інтерв'ю. Він взагалі не дуже любив інтерв'ю, тому що разом зі власними думками змушений був вимовляти десятки обов’язкових слів, у які й сам не вірив. Але він побачив схвильованого хлопця, практиканта місцевої газети, який до того ж був з України, з того університету, який закінчив він сам. І він погодився розмовляти.

Це, так би мовити, перше враження від інтерв’ю й чаювання з Олесем Терентійовичем, його дружиною Валентиною Данилівною та їхньою онукою Лесею – я був щасливий і гордий, авжеж! І хоча я писав у щоденнику, що хотів би повторення цієї зустрічі, хоча обіцяв листуватися з Олесем Терентійовичем і був радий, що він похвалив мою українську і радив саме українською й писати, я не дуже сподівався на продовження цього знайомства. У моїй пам’яті просто закарбувався образ: красивий сивий чоловік, що годує чайок на балтійському узбережжі. Майже картина.

Те юрмальське інтерв’ю було навіть за перебудовними часами дуже сміливим. Гончар говорив про українську мову і літературу, про наші проблеми з «неперспективністю» мови. У Латвії це надрукували без проблем. В Україні побоялися, кому б я не пропонував тоді цей текст. Погодилася тільки редактор нашої університетської багатотиражки, мій старший товариш Надія Бикова. І в результаті в газети університету, який зараз носить прізвище Гончара, все ж таки є своє інтерв’ю з Гончаром.

Ось найцікавіші цитати з цього інтерв'ю:

ПРО МОВУ
Мова – душа кожної національної культури. Вона раптом здалася комусь «неперспективною». Це нагадує мені відому ситуацію з «неперспективними» селами (до речі, моє рідне село теж було віднесене до цього розряду). А потім нам прийшлося докласти багато зусиль, щоб виправити цю помилку.

ПРО ЧОРНОБИЛЬ
Я не помилюсь, якщо скажу, що ліквідація наслідків аварії на Чорнобильській АЕС продемонструвала силу нашого суспільства. Благородність і здатність до самопожертви. Незрозумілий мені вислів одного з учених, який прозвучав на всю країну з телеекрана:«Наука вимагає жертв». Це не наша філософія.

ПРО МОЛОДЬ
Я не сприймаю молодь, близьку до прагматизму, цинічну молодь, яка віддає багато уваги речам. Молодь, яка не знає життя в атмосфері духовності. Мене приваблює інша молодь, яка саме оцією духовністю дорожить, яка відчуває свою відповідальність за те, що створене віками й приходить у життя з почуттям господаря.

ПРО МОРАЛЬНІСТЬ
Я шукаю еквівалент російському слову «нравственность». На мою думку, українське «моральність» не повністю відповідає тому об'ємному значенню, яке ми вкладаємо в це слово. А саме без цього значення сучасне суспільство буде однобоким, воно буде скочуватися у вузькоматеріальні сфери, і таке суспільство було б убогим суспільством.

ПРО ЛІТЕРАТУРУ
Я не належу до тих, хто принижує здобутки нашої літератури, вдається до безпідставних песимістичних оцінок. Вважаю, що роль сучасної української літератури в суспільстві гідна давнього, з історичними традиціями й знаменними досягненнями письменства. Вважаю роман у віршах "Маруся Чурай" Ліни Костенко одним з найсильніших творів вітчизняної літератури.

Однак життя стрімко змінювалося. Минуло всього три роки, і я, вже студент журфаку Московського університету, почав спілкуватися з Гончаром, народним депутатом СРСР, бо висвітлював для «Молоді України» депутатські з’їзди в радянській столиці. І ось тут відбулося те, за що я Гончару досі безмежно вдячний.

Але в Москві все було набагато важче. Одна з головних подій першого з’їзду – колективне шельмування людини, яку я щиро любив і поважав, – академіка Андрія Сахарова. І це шельмування відбулося за активної участі наших, українських партократів. Я вважав за обов’язок врятувати честь української депутації. Однак що означає думка студента в порівнянні з палкими виступами народних депутатів? І навіть якщо моїми співрозмовниками стануть депутати з Міжрегіональної депутатської групи, – що ж, вони – колеги Сахарова, їхню позицію сприйматимуть як очевидну.

Я вирішив просити про допомогу Гончара. Олесь Терентійович був після хвороби. Ми обидва розуміли, що йому це буде непросто. Що це буде виклик усьому тому середовищу, в якому він існував і яке завжди його мучило. Не буду приховувати, що перед розмовою з Олесем Терентійовичем розмовляв з Валентиною Данилівною.

Розмовляв, щоб зрозуміти, наскільки такий виклик позначиться на його здоров’ї. Але Валентина Данилівна була його янголом-охоронцем і совістю водночас. Вона розуміла, що він має робити. І в результаті Гончар продиктував мені дуже важливі слова на підтримку Сахарова. Текст з’явився в «Молоді України», його відразу ж передрукувала «Літературна Україна», інші прогресивні видання. Він нас тоді врятував від ганьби. І моє професійне сумління також...

Я часто думаю, що мені повезло з юністю. Масштаб людей, поруч з якими я виростав, стає більш зрозумілим тільки з часом – і їхнім сучасникам, і мені самому. І також стає зрозумілим, що дозволяло їм жити і творити: незламна, майже релігійна віра в те, що Україна нездоланна, що зміни невідворотні.

Ось ми стоїмо з Олесем Терентійовичем у холі готелю «Москва». Перед нами – будівля радянського Держплану, за – нами Кремль. Ми в оточенні червоних прапорів, а розмова йде про зміни, наскільки вони є швидкими, чи дочекаємось ми тієї України, про яку говоримо й мріємо. Гончар слухає мене і раптом примружується.

– Якось ми з Миколою Платоновичем ішли на якийсь пленум ЦК компартії України, – говорить він. – Ішли Хрещатиком, обговорювали, що буде на пленумі. І коли проходили повз будівлю Київради, Бажан раптом сказав мені:

Олесю, колись тут буде майоріти наш прапор. Я навряд чи доживу. Але ти ще молодий, ти ще обов’язково побачиш. Те ж саме кажу і вам: ви ще молодий. Ви все ще обов’язково побачите...

https://www.radiosvoboda.org/a/oles-honchar-interview-1986/29140713.html

Latest Month

April 2018
S M T W T F S
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930     

Tags

Syndicate

RSS Atom
Powered by LiveJournal.com
Designed by chasethestars