Krynica

Лавров никогда не говорит об «украинских экстремистах» просто так. Какие планы у Кремля на Беларусь?

Во время совместной пресс-конференции с белорусским коллегой Владимиром Макеем глава российского внешнеполитического ведомства Сергей Лавров обвинил в дестабилизации ситуации в соседней Беларуси «натренированных экстремистов из Украины», «заинтересованных в том, чтобы мирные протесты сорвались в конфронтационную спираль».

Обращает на себя внимание тот факт, что лексика Лаврова не отличается от тех заявлений которые российские политики и пропагандисты делали во время украинского Майдана 2013–2014 годов.

Тогда тоже утверждали, что протест мирный, граждане имеют полное право выражать собственное мнение, а за их спинами прячутся экстремисты, которые хотят превратить протест в вооруженную конфронтацию между протестующими и силовиками. Ну и нужно добавить еще, что эти экстремисты пользуются покровительством Запада. Лавров по отношению к Беларуси этого не сказал, но, возможно, еще скажет.

Наличием этих «экстремистов», которые готовы устроить войну на улицах Киева и других украинских городов, оправдывали все. И избиение украинскими силовиками студентов на Майдане, и нежелание режима Виктора Януковича идти на диалог с участниками протестов. И срыв украинским президентом уже достигнутых договоренностей с оппозицией. И решение Кремля о высадке десанта «вежливых зеленых человечков» в Крыму – разумеется, для защиты населения полуострова от все тех же экстремистов, которые, впрочем, там так и не появились. И начало диверсионной войны на Донбассе тоже объяснялась защитой населения региона от радикалов из Киева, от «хунты», которой они служат.

И вот теперь практически то же самое мы слышим по отношению к Беларуси. Мирный протест, участники которого хотят диалога с властью, а за спинами участника – натренированный экстремист из Киева или Львова. И теперь понятно, почему так жестко действуют белорусские силовики – они же не с участниками протестов борются, не со студентами или учителями, а с украинскими боевиками, которые не хотят мирной жизни в Беларуси.

И теперь понятно, как оправдать любой новый силовой разгон белорусских протестующих – это борьба с боевиками, а вовсе не с собственными гражданами. И теперь понятно, как объяснить возможное вмешательство российских силовиков в ситуацию в Беларуси.

Белорусские силовики просто могут оказаться не готовы к противостоянию с натренированными радикалами. И тогда им привычно помогут «вежливые зеленые человечки», которые уже победили так и не появившихся в Крыму экстремистов. А дальше можно будет оправдать и аннексию Беларуси, население которой будет просить у Кремля защиты от боевиков и экстремистов из Украины, от гражданской войны, которую те хотят развязать. И Путин, конечно же, поможет. Россия – щедрая душа.

Это, конечно, самый неблагоприятный сценарий. Мало кто хочет, чтобы белорусские протесты завершились именно так. Этого точно не желают участники протестов, которые выходят на улицы белорусских городов под бело-красно-белыми флагами и защищают не только демократию и право на свободу выбора, но и суверенитет Беларуси. И этого не хочет Лукашенко, который в таком случае потеряет власть, станет очередным путинским губернатором, а то и просто пенсионером в Барвихе.

По крайней мере теперь мы знаем планы Кремля. Лавров никогда не говорит об «украинских экстремистах» просто так.

https://vot-tak.tv/novosti/lavrov-nikogda-ne-govorit-ob-ukrainskih-ekstremistah-prosto-tak-kakie-plany-u-kremlya-na-belarus/
Krynica

Вопрос честности: Крым и беларусы

Бывший кандидат на пост президента Беларуси Светлана Тихановская – участники протестов в Минске и других городах этой страны считают ее победителем выборов главы государства – в интервью Литовскому телевидению заявила, что не хотела затрагивать вопрос Крыма, так как представители оппозиции «не хотели, чтобы этот вопрос как-то разъединил нас».

На первый взгляд, логику Светланы Тихановской не так сложно понять. Против фальсификации итогов президентских выборов в Беларуси и авторитарного режима Александра Лукашенко выступают самые разные люди – и у них может быть различное отношение к вопросу об оккупации Крымского полуострова Российской Федерацией. Но, с другой стороны, уверен, вопрос Крыма – это такой же вопрос о честности, как и вопрос о результатах президентских выборов в Беларуси.

Потому что если ты согласен с тем, что некое государство может с помощью силы и угроз захватить территорию другого государства, провести там сфальсифицированный референдум и на основании этого подтасованного голосования объявить чужую территорию своей, а граждан, живущих на этой территории – гражданами своей собственной страны, то почему ты не можешь согласиться с фальсификацией итогов президентских выборов в своей собственной стране?

И в том, и в другом случае все решается с помощью силы, и в том, и в другом случае важен не твой голос, а автомат в руке «вежливого зеленого» диверсанта, который, похоже, уже чистит оружие в ожидании приказа стрелять в протестующих граждан Республики Беларусь. И в том, и в другом случае речь идет о нарушении права, о неуважении к людям, о презрении к государственным институциям. И в этом действия президента России Владимира Путина, уверен, ничем не отличаются от действий президента Беларуси Александра Лукашенко.

Именно поэтому я настаиваю на том, что вопрос об оккупации Крыма должен вовсе не разъединять, а объединять белорусов. Что люди, которые выступают против фальсификации итогов президентских выборов в собственной стране, должны с такой же уверенностью выступать против оккупации Крыма Россией именно потому, что и фальсификация, и оккупация – это явления одного порядка.

И по мере развития белорусских протестов необходимость понимания этого простого факта становится, думаю, все более очевидной. Уже Светлана Тихановская, которая была предельно осторожна по вопросу о Крыме в дни президентской предвыборной кампании, сейчас, в интервью Литовскому телевидению прямо говорит, что «Крым отошел другому государству в противоречие международным законам».

И, похоже, такая же эволюция происходит и у самой Тихановской, и у ее соотечественников по многим другим принципиальным вопросам. Если практически всю свою предвыборную кампанию Тихановская обращалась к беларусам на русском языке, то теперь, находясь в вынужденной эмиграции, она все чаще обращается к соотечественникам на их родной мове, изгнание которой из государственных институций и общественной жизни стало одним из важных «достижений» правителя.

Если протесты начинались под красно-зелёными флагами, которые ассоциируются не столько с самой Беларусью, сколько с авторитарным режимом Лукашенко, то сейчас практически всегда мы видим у участников протеста национальные бело-красно-белые флаги белорусского народа. И это логично.

И, похоже, такая же эволюция происходит и у самой Тихановской, и у ее соотечественников по многим другим принципиальным вопросам. Если практически всю свою предвыборную кампанию Тихановская обращалась к беларусам на русском языке, то теперь, находясь в вынужденной эмиграции, она все чаще обращается к соотечественникам на их родной мове, изгнание которой из государственных институций и общественной жизни стало одним из важных «достижений» правителя.

Если протесты начинались под красно-зелёными флагами, которые ассоциируются не столько с самой Беларусью, сколько с авторитарным режимом Лукашенко, то сейчас практически всегда мы видим у участников протеста национальные бело-красно-белые флаги белорусского народа. И это логично.

https://ru.krymr.com/a/vytaliy-portnikov-krym-i-belarusy/30816323.html
Krynica

“Солідарність” - це надія на майбутнє

Президент Польщі Анджей Дуда під час свого виступу у Гданську на святкуванні 40-річчя створення незалежної профспілки “Солідарність” заявив, що цей рух допоміг звільнитися не тільки полякам, а й усій Європі за “залізною завісою”
У цій заяві польського лідера немає перебільшення “Солідарність” стала практично першою масовою некомуністичною організацією після окупації більшовиками країн східної і центральної Європи у 1920-1945 роках. Вона продемонструвала, що репресії комуністичних режимів і розташування у всіх цих країнах - від Мінська до Будапешта - радянських військ або лояльних до окупантів армій і спецслужб маріонеткових режимів не можуть зупинити свободу і солідарність. І крах авторитаризму і окупації - це тільки питання часу.

Для більшості радянських громадян це тоді було абсолютно недоступним для розуміння. Навіть у приватних розмовах звичайних людей можна було почути образу на поляків, які відплатили чорною невдячністю за звільнення країни від нацизму і тепер “бунтують” проти влади, яка схвалена в Кремлі. Зрозуміло, що таких розмов у Києві було не менше, а то й більше, ніж у Москві - адже Українська РСР користувалася заслуженою репутацією найреакційнішої з європейських республік Радянського Союзу. І, тим не менш, створення “Солідарності” стало кроком не тільки до “оксамитових революцій” у країнах Центральної Європи, а й до українських Майдани. А під час наших Майданів до дій українців з недовірою ставилися вже у Мінську і Москві - жителі Білорусі і Росії не розуміли, чому це ми “бунтуємо” проти влади, яка схвалена в Кремлі.

Тепер вже на своє повстання вийшли і білоруси - і, незалежно від того, як воно завершиться сьогодні, ясно, що часи авторитаризму у останній з фактично окупованих Росією країн на сході Європи закінчуються. І навіть якщо Росія зважиться на формальну окупацію Білорусі, дії Кремля все одно не увінчаються успіхом.

Тому що прийде день, коли нищівне повстання у самій Росії змете авторитаризм, винесе смертний вирок шовінізму і поставить хрест на могилі останньої людиноненависницької імперії Європи.

Доведено “Солідарністю”.

https://espreso.tv/article/2020/09/01/vitaliy_portnykov_solidarnist_ce_nadiya_na_maybutnye
Krynica

Заяви Фокіна - нісенітниця

Заяви колишнього прем'єр-міністра України Вітольда Фокіна про можливість надання особливого статусу не тільки окупованим Росією територіям Донецької та Луганської областей, а й всьому Донбасу - зовсім ніяка не сенсація
Це уявлення про Донбас як особливий регіон, який не просто відрізняється від України, але самим своїм перебуванням у складі України повинен унеможливити незалежність нашої країни і шанси на вибір нею власного шляху розвитку культивуються у номенклатурному середовищі ще з початку двадцятих років минулого століття. Власне, саме такими міркуваннями керувався Йосип Сталін, коли відстоював ідею щодо включення території Донбасу до складу УРСР, коли полемізував з російським шовіністом-більшовиком Артемом, який наполягав на тому, щоб окупований Червоною Армією Донбас став частиною радянської Росії. Цими ж міркуваннями Сталін керувався під час Голодомору, коли місце загиблих українських сіл мав зайняти суцільний індустріальний басейн, населений переселенцями з різних регіонів тодішньої комуністичної імперії, позбавленими національних коренів зовсім не тому, що вони шахтарі. А тому що вони прибули на “зачищені” комуністами землі у період денаціоналізації всього Радянського Союзу, у період появи "нової історичної спільності людей" - радянського народу, за маскою якого ховався вже знайомий нам російський шовініст.

У пострадянський час цей міф про Донбас успішно наклався на кримінальні інтереси угруповань, які прагнуть наживатися на праці жителів регіону. Саме завдяки з'єднанню цього міфу і інтересів мафії прийшов до влади Віктор Янукович зі своєю бандою. І саме цей міф - тільки вже з новими виконавцями - намагається зберегти на Донбасі Володимир Путін.

Фокін - дитя цього міфу. Він просто висловлює погляди, властиві радянській номенклатурі його часу. Він цих поглядів ніколи і не приховував. Наявність цих поглядів багато в чому зумовило крах його політичної кар'єри, тому що навіть у дев'яності роки цей колишній голова українського Держплану був жахливо не сучасним. Але Фокін продовжував відстоювати свої погляди й після відходу з політичного життя. Для того, щоб переконатися в цьому, досить ознайомитися з його інтерв'ю і текстами останніх років.

Навіщо Фокін потрібен в українській делегації - питання відкрите. Можливо, з його допомогою Леонід Кравчук хоче обдурити росіян, “підсунути” їм “справжнього представника Донбасу”, який, однак, хоче, щоб регіон залишався в складі України, нехай і з особливим статусом. Можливо, з його допомогою Леонід Кравчук хоче обдурити Володимира Зелінського, показати, що відшукав людину, здатну знайти спільну мову з представниками “народних республік”. Можливо, Леонід Кравчук хоче обдурити самого Фокіна, покласти на нього відповідальність за неприємні пропозиції, які сам колишній президент не хоче озвучувати. У Леоніда Макаровича завжди так багато варіантів обману, що він нерідко сам у них плутається - тим більше зараз, у його нинішньому віці. Тому я не буду навіть намагатися вгадати.

Не буду просто тому, що це не має ніякого значення. Це мало б значення, якщо б на Донбасі було справжнє повстання, а не російська окупація. Якби потрібно було проводити переговори з представниками населення цього регіону, а не з російськими окупантами і їх маріонетками. Адже саме населення Донбасу нічого не вирішує. І завдання нашої країни - зовсім не надати регіону особливий статус, а повернути його жителям можливість вільно обирати свою владу. Можливість, якої позбавлені і жителі окупованих Росією територій, і громадяни самої Росії.

Не має значення позиція Фокіна і тому, що він, як типовий номенклатурник, вміє розділяти свої погляди і “генеральну лінію”. У 1991 році Фокін просто втік з Кремля під час церемонії підписання угоди про економічний союз радянських республік. Тепер вже ясно, що він був прихильником такого підписання. Але ось тільки Леонід Макарович не був прихильником і Вітольд Павлович просто втік. Точно так він втече і зараз, якщо зрозуміє, що якісь його наміри не подобаються Володимиру Олександровичу. Тому що наміри і погляди - це публіцистика. А ось дача в Конча-Заспі - це реальне життя. І якщо людина проживає життя заради дачі, то її вже ніщо не змінить.

Тому потрібно реагувати не на безглузді висловлювання Фокіна, а на безглузді дії Зелінського і його оточення, потрібно утримувати діючу владу від кроків, які могли б призвести до поразки України та її подальшого зникнення з політичної карти світу. Це і є головне завдання українського народу на період президентства Володимира Зеленського.

https://espreso.tv/article/2020/08/31/vitaliy_portnykov_zayavy_fokina_nisenitnycya?hash=699907c06ed728ef738397012f7d4765
Krynica

Отруєння Навального, «Північний потік-2» та Україна. Про що свідчить заява Меркель?

Під час традиційної літньої пресконференції федеральний канцлер Німеччини Ангела Меркель закликала не пов’язувати питання побудови газогону «Північний потік-2» із отруєнням російського опозиціонера Олексія Навального, який зараз перебуває на лікуванні в берлінській клініці «Шаріте». Меркель знову наголосила на важливості проєкту «Північний потік-2» для німецької економіки і висловилася за його завершення. А раніше Ангела Меркель заявила про необхідність знайти і покарати винних в отруєнні Навального.

Отруєння Олексія Навального викликало справжній шок у європейських політиків і громадськості на Заході. Саме в Німеччині наполягали на перевезенні опозиційного активіста з лікарні у Сибіру для лікування у берлінській клініці. Тоді ж заговорили про можливість запровадження нових санкцій проти представників російського керівництва, які можуть бути причетні до отруєння Навального.

Але, як бачимо, на «Північний потік-2» логіка цих санкцій зовсім не розповсюджується. І у Німеччині на високому рівні намагаються переконати у необхідності не об’єднувати економічну доцільність із тиском на режими, які систематично порушують права людини і є загрозою для цінностей цивілізованого світу.

Зі стратегічної точки зору, переконаний, це хибний підхід. Варто нагадати, що саме серйозний економічний тиск змушував авторитарні режими погоджуватися на певне пом’якшення своєї політики, навіть сприяв модернізації цих режимів або їхній поразці. Знаменита поправка Джексона-Веніка, автори якої наполягали на неможливості обмінюватися із Радянським Союзом високими технологіями, була ухвалена у відповідь на небажання радянського керівництва сприяти репатріації радянських євреїв до Ізраїлю. І це спрацювало.

По-перше, керівництво СРСР кілька разів погоджувалося із правом радянських євреїв на репатріацію до історичної батьківщини.
По-друге, технологічна відсталість Радянського Союзу сприяла стратегічній поразці комуністичного режиму і, врешті-решт, зникненню СРСР з політичної карти світу.

Хочеться наголосити – мирному зникненню. Із Радянським Союзом ніхто не воював. Авторитарна імперія просто програла цивілізаційне змагання і перестала загрожувати людству самим фактом свого існування.

Здавалося б, такий підхід варто було б застосувати і до путінської Росії, як до спадкоємиці радянського режиму, готової використовувати його засоби боротьби із цивілізованим світом. Але ж ні! У Європі продовжують вважати, що із авторитаризмом треба боротися так, щоб ця боротьба не заважала інтересам бізнесу. Будівництво «Північного потоку-2» – найкраща ілюстрація цього підходу.

Вже коли газогін почали будувати, в Києві наголошували, що його будівництво має насамперед політичний характер, що головна мета російського керівництва – зовсім не отримання прибутку чи створення вигіднішого маршруту транспортування російського газу до Європи. Що насправді у Кремлі бажають позбавити Україну її транзитної ролі, щоб отримати додаткові можливості для політичного, економічного, а ймовірно і військового тиску на сусідню країну. Але у Німеччині та деяких інших західних країнах із такими пояснюваннями ніколи не погоджувались, наголошували на важливості добудови «Північного потоку-2», засуджували не росіян, а американців, які своїми санкціями призупинили будівництво.

І от тепер – новий мотив, отруєння одного з опонентів Володимира Путіна, який завжди заявляв про скорумпованість російського президента та його оточення, а отже ставив під сумнів і економічну доцільність проєктів, про які Кремль домовлявся з європейськими партнерами. І як бачимо, знову продовжує діяти той самий принцип: на Росію ми будемо тиснути, але так, щоб це не заважало нашим економічним інтересам, щоб це не ставило під сумнів можливості німецького бізнесу.

А насправді з таким підходом, переконаний, не можна ані перемогти авторитаризм, ані домогтися реальних економічних результатів. Тому що співробітництво з режимами, для яких на першому плані не економічний успіх, а збереження влади і тиск на сусідів, рано чи пізно дається взнаки і на економічних можливостях країн, які намагаються із такими режимами домовитись, які не помічають, що практика цих режимів і їхня безкарність призводить до деградації цінностей, заради яких, по суті, і створювався Європейський союз як вільний ринок цивілізованих економік.

https://www.radiosvoboda.org/a/30809963.html
Krynica

Защита репутации: отказ Киева от контактов с Минском

Министр иностранных дел Украины Дмитрий Кулеба заявил о том, что его страна прекращает любые контакты с официальным Минском до момента, пока эти контакты будут чреваты для Украины репутационными издержками. Глава украинского внешнеполитического ведомства сделал это заявление после того, как медиа узнали о присоединении Украины к заявлению стран Европейского союза, в котором осуждается насилие в Беларуси.

Более того, Кулеба подчеркнул, что Украина стала первой страной, отозвавшей своего посла в Беларуси для консультаций после начала протестов. На первый взгляд, такая жесткая позиция Киева может вызвать удивление. В первые дни после президентских выборов в Беларуси Владимир Зеленский был осторожен в своих оценках и ужесточил позицию только на фоне беспрецедентного насилия над протестующим в соседней стране.

В Украине даже раздавались голоса об опасности для страны протестов в Беларуси. Так как Лукашенко, мол, гарантирует невозможность нападения на Украину со стороны белорусской границы. А в случае краха его режима к власти в Беларуси может прийти в еще большей степени пророссийский лидер. Или просто воцарится хаос, которым не преминут воспользоваться Владимир Путин.

Впрочем, теперь, когда Путин заявил о формировании резерва российских силовиков для поддержки белорусского режима, все эти расчеты выглядят по меньшей мере наивными. Становится очевидным, что все разговоры Лукашенко о своей роли гаранта суверенитета Беларуси и безопасности Украины – это обычный блеф, которым диктатор прикрывал свою жажду власти.

И конечно, для Украины появились очевидные репутационные издержки. Если страна заявляет о своем стремлении интегрироваться в Европейский союз, если под лозунгами европейской интеграции сотни тысяч ее граждан выходили на улице Киева и других украинских городов в 2013–2014-м годах, то сейчас делать вид, что в Беларуси ничего не происходит, было бы как минимум неосмотрительно. И с внешнеполитической и, очевидно, с внутриполитической точки зрения.

Ведь многие участники украинских протестов сегодня с симпатией следят за тем, как пытаются отстоять свое право на выбор их соседи в Беларуси. А действия белорусских силовиков напоминают, как действовал против участников украинских протестов силовой блок режима Виктора Януковича. Таким образом, это отсылка сразу к двум украинским Майданам. К Майдану 2004 года, в ходе которого украинцы защищали свое право на честные выборы. И к Майдану 2013–2014 годов, который вылился в противостояние мирных протестующих с силовиками и убийства людей на Майдане Независимости в Киеве.

Лукашенко, конечно же, всего этого не может понять. Как не может понять и репутационных соображений украинского руководства. Не может просто потому, что у самого белорусского президента никогда не было никакой репутации и он руководствовался исключительно вопросами сиюминутной выгоды, удержания власти и торгов с Кремлем.

Именно поэтому Лукашенко мог позволить себе после российско-грузинской войны недолговременный флирт с тогдашним президентом Грузии Михаилом Саакашвили, которому он даже предоставлял эфир белорусского телевидения. Именно поэтому Лукашенко был готов встречаться с исполняющим обязанности президента Украины Александром Турчиновым тогда, когда Кремль говорил о государственном перевороте в соседней стране и о захватившей власть в Украине «хунте».

За всем этим никогда не было ни даже тени ценностного подхода, а были исключительно жажда власти и расчет на новые договоренности с Кремлем. И пожалуй, забота власти о репутации – это главное, что за 29 лет состоялось в Украине и чего не произошло в Беларуси.

https://vot-tak.tv/novosti/zashhita-reputatsii-otkaz-kieva-ot-kontaktov-s-minskom/
Krynica

Путін готовий окупувати і Білорусь, і Україну

Російський президент Володимир Путін заявив про те, що його країна створила резерв силовиків на допомогу режиму Олександра Лукашенка
Путін зазначив, що цей резерв “не буде використаний, поки ситуація не почне виходити з-під контролю. І коли екстремістські - я хочу це підкреслити - елементи, прикриваючись політичними гаслами, не перейдуть певну межу і не приступлять просто до розбою”.

Простіше кажучи, Путін не буде використовувати своїх силовиків до того моменту, поки не зрозуміє, що з'явилася реальна загроза правлінню Лукашенка, що білоруські силовики вже не можуть впоратися з власним народом. І тоді почнуть діяти російські силовики, а можливо - і російська армія, яка дислокована на території Білорусі. Яким же треба бути наївним, щоб припускати, що російські солдати перебувають у Білорусі для протистояння міфічній загрозі НАТО. Ні, російський солдат знаходиться в Білорусі виключно для того, щоб стріляти в білоруса, якщо білорус відмовиться підкорятися кремлівській кліці і своєму маріонетковому режиму. І саме для цього російські війська вводилися у 2014-му році в Україну - щоб зберегти маріонетковий режим Віктора Януковича і утримати український народ в покорі Кремлю. Зараз ситуація повторюється. Просто з Україною у Росії не було юридичних домовленостей, які дозволили б використовувати російські війська для допомоги маріонетковому режиму. Єдине, що міг зробити тоді Володимир Путін, так використовувати в якості окупаційного контингенту злощасний Чорноморський флот, це угруповання зрадників на іржавих посудинах.

В Білорусі у Путіна такі можливості є. Це до сьогоднішнього дня горезвісна союзна держава була симулякром, який дозволяв Лукашенку виманювати гроші у росіян в обмін на примітивну балаканину про дружбу і братерство. А зараз ця союзна держава перетворюється на те, заради чого її було створено - на інструмент окупації Білорусі. Яку 2014-му році база Чорноморського флоту в Севастополі перетворилася на те, заради чого вона була створена - на інструмент окупації Криму.

Білорусам необхідно точно зрозуміти: у своєму прагненні до свободи вони протистоять не Лукашенку і його злочинному оточенню. Вони протистоять Росії, вони протистоять Путіну, вони протистоять російським шовіністам, які мріють про знищення їхньої країни, їх народу, їхньої мови, їх історичної спадщини. Які хочуть підмінити Україну і Білорусь Росією.

Нам теж не завадить це зрозуміти. Протистояння з Росією - головний виклик нашій державності. Ніяка популістська балаканина, ніяка клоунада у коридорах влади, ніяка безвідповідальність жителів, які не хочуть ставати громадянами, не скасують цього протистояння. Україні та Білорусі належить або відбитися від російської експансії, або безславно зникнути з політичної карти сучасного світу.

https://espreso.tv/article/2020/08/27/vitaliy_portnykov_putin_gotovyy_okupuvaty_i_bilorus_i_ukrayinu
Krynica

Війна не закінчиться цього року

Зеленський запевняє, що існують шанси для закінчення війни на Донбасі вже цього року. Але Зеленський обманює і самого себе, і своїх виборців
Ніяких шансів для закінчення війни немає ні у цьому році, ні у доступному для огляду майбутньому. При цьому Україна - лише частина війни, яку веде путінський режим, а зовсім не її центр.

Зеленський і його виборці - люди, позбавлені інстинкту державників - просто не здатні зрозуміти причин, через які Путін веде цю війну. Вони не здатні зрозуміти, чому у цій війні російського президента підтримує велика частина його співвітчизників. Для Путіна війна з Україною - священна війна. Війна за відродження Російської імперії, частиною території якої є українські землі. Путіну не потрібен Донбас. І навіть Крим не є таким важливим, як контроль над усією Україною. І Донбас, і Крим - це лише частина інструментів по дестабілізації ситуації у нашій країні з метою її поглинання. І обстріли на Донбасі, і навіть припинення цих обстрілів на час - теж частина інструментів. Не більше того. І це потрібно розуміти. Як потрібно розуміти, що якщо нашою країною продовжать керувати безвідповідальні популісти, якщо ми залишимося заручниками інфантилізму виборців Зеленського, Україна не зможе зупинити війну і тим більше її виграти.

Запорука нашого успіху - в тому, що ми лише фрагмент краху Російської імперії. Хоче того Зеленський чи ні, йому доведеться воювати довго і наполегливо. Хочуть того виборці Зеленського чи ні, їм доведеться воювати довго і наполегливо. Така логіка історії, яку не змінять жодні вибори, ніяка безвідповідальність 73 відсотків. Конфлікт з Росією - це наше минуле, сьогодення й найближче майбутнє.

Імперія розповзається на очах. Путін намагається зшити її кривавою ниткою в Україні, а вже тріщать шви у Білорусі. Знову пришиє Білорусь - вибухне Північний Кавказ, остаточно піде Казахстан. І так - без кінця, до остаточного демонтажу імперії, до її перетворення на національну державу російського народу. Путін, як людина неосвічена та його співвітчизники, виховані у шовінізмі, просто не можуть усвідомити причин того, що відбувається. Вони вірять, що це Захід не дає їм повернути імперію. І вони воюють із Заходом на нашій з вами землі.

Але те, що є мертвим, померти не може. Російська імперія загине не тому, що ми зможемо домовитися з Путіним, а тому, що у Кремля не вистачить сил для її відновлення - а нічим іншим в Москві займатися просто не вміють. Москва не впорається, хочемо ми цього чи ні. Але це станеться зовсім не цього року і навіть не наступного. Попереду в українців - роки й роки Вітчизняної війни.

https://espreso.tv/article/2020/08/26/vitaliy_portnykov_viyna_ne_zakinchytsya_cogo_roku
Krynica

Церковь как оружие – от Украины к Беларуси

Неожиданное решение Синода Русской православной церкви об освобождении митрополита Павла от должности патриаршего Экзарха всея Беларуси вновь продемонстрировало, что РПЦ остается важным инструментом политического влияния Кремля на всем постсоветском пространстве.

Митрополита Павла, которого теперь, после семи лет службы в Беларуси, возвратили в Россию, трудно назвать священником, который был не лоялен к высшему церковному начальству и политической власти. Все эти годы он сохранял Русскую православную церковь в Беларуси в качестве опоры режима Александра Лукашенко. И это при том, что сам Лукашенко – один из немногих постсоветских правителей, позволяющих себе игнорировать церковь и выступать в роли «православного атеиста».

Однако последние события в Беларуси заставили митрополита Павла и других священников РПЦ обратить внимание на настроения своей паствы. Митрополит был одним из первых, кто поздравил Лукашенко с победой на президентских выборах 2020 года. Но после того, как в стране начались массовые протесты против возможной фальсификации итогов голосования, Павел отказался от своих поздравлений и принес извинения за них. Казалось бы, совершенно логичная позиция для священника, который хочет сохранить авторитет церкви в глазах ее прихожан, многие из которых являются активными участниками протестов.

Однако у Синода Русской православной церкви, похоже, своя логика. И эта логика полностью совпадает с политической логикой Кремля. Известно, что российское политическое руководство боится массовых выступлений граждан как огня. Боится, где бы они ни происходили, будь то украинский Майдан, «арабская весна» или белорусская Площа. И да, это очевидная политическая логика. Потому что российскому политическому режиму, сила которого состоит в полном контроле над обществом, силовыми структурами и медиа, могут угрожать, уверен, именно массовые протесты. Пока российский народ безмолвствует – Путин всесилен. Но, думаю, если в России начнутся массовые протесты, которые можно будет сравнить с украинскими или даже белорусскими, от российского политического режима может остаться одно воспоминание. Именно такое развитие событий, наверняка, и хотят предотвратить в Кремле.

Но при чем же тут церковь? Почему она должна действовать не в собственной логике уважения интересов прихожан, а в логике согласия с интересами российской власти – даже когда речь идет о других странах? И тут мы вновь сталкиваемся с ситуацией, которую наблюдали во время событий в Украине, в 2013-2014 годах. В то время как многие священники УПЦ Московского патриархата поддерживали и ободряли участников протеста против режима Виктора Януковича, рассчитывать на понимание патриарха Кирилла и его ближайшего окружения не приходилось.

После аннексии Крыма патриарх не присутствовал на торжественном заседании, которое «узаконило» российскую оккупацию полуострова. Могло показаться, что в РПЦ поняли, насколько действия российского политического руководства опасны для самого существования этой церкви и ее авторитета за границами Российской Федерации, да и в самой России. Но это было лишь иллюзией. Уже вскоре стало ясно, что руководство РПЦ не собирается выступать даже против самых жестких решений президента России Владимира Путина. И то, что такое поведение церковного начальства создает глубокую пропасть между Русской православной церковью и ее паствой в Украине, судя по всему, никого в патриархии не обеспокоило.

За последние годы в РПЦ ни разу не выступили в защиту своих братьев по вере, которые подверглись репрессиям на оккупированных Россией украинских территориях – и священников, и прихожан ПЦУ, и представителей других христианских конфессий. Думаю, именно поэтому территория духовного влияния РПЦ в Украине – в особенности после появления канонической Православной церкви Украины – уменьшается как шагреневая кожа. А сейчас такая же ситуация начинает развиваться и в Беларуси, где позиции российских церковников несоизмеримо сильнее. Но это лишь вопрос времени. И это необратимый процесс. Потому что церковь не должна быть всего лишь инструментом в руках недобросовестных политиков. Мы же знаем: она создавалась не для этого.

Но, думаю, если в России начнутся массовые протесты, которые можно будет сравнить с украинскими или даже белорусскими, от российского политического режима может остаться одно воспоминание.

https://ru.krymr.com/a/vitalij-portnikov-cerkov-kak-oruzhie-ot-ukrainy-k-belarusi/30803235.html
Krynica

Ми зобов’язані перемогти

Мені все ж хотілося б навіть зараз, в епоху тріумфу безпросвітного популізму й дурості, розраховувати на нашу перемогу, а не на нашу поразку. Адже ми повинні перемогти не тільки заради самих себе.

Вже 29-й раз поспіль текст до річниці незалежності України перетворюється для мене на справжнє випробування – випробування перш за все емоційне та моральне. До святкового дня необхідно підбирати оптимістичні й підбадьорливі прогнози, доводити читачам, що в країні все не так уже й погано, а буде ще краще. Такий закон будь-яких святкових днів, таке природне бажання кожної людини – відволіктися від сірих буднів, спробувати подивитися вдалину і побачити там ту країну, яку їй хочеться побудувати, в якій їй хочеться жити.

І все ж щоразу в День Незалежності ти відчуваєш себе як людина, що потрапила на берег у передчутті великого цунамі, яке от-от накриє ідилічне благополуччя. Ти розумієш, що цей берег буде і після навали стихії, знаєш, що з самим цим берегом нічого не станеться. Єдине, чого ти не знаєш – чи будеш ти сам на цьому березі, чи будуть поряд з тобою люди, які будують плани на майбутнє, чи залишаться споруди, які ви так важко зводили. Незалежність України ось уже довгі роки – передчуття такого цунамі.

Дуже добре пам’ятаю емоційний стан, в якому я був 24 серпня 1991 року в ложі преси українського парламенту, який тільки-но проголосував за незалежність. Пам’ятаю, як ми радісно і водночас розгублено переглянулися з моїм колегою, майбутнім головним редактором “Газети по-українськи” Володимиром Рубаном.

Як ми йшли разом з ним Хрещатиком і намагалися зрозуміти, що ж насправді станеться після цього голосування, після цього незвичайного дня, приходу якого ми чекали і ось несподівано для себе дочекалися – дочекалися тоді, коли ще були дуже молодими людьми, готовими до змін і державного будівництва.

З одного боку, це була величезна радість – що ми такі молоді, а Україна вже вільна. З іншого боку, ми прекрасно розуміли, що Акт про незалежність – це поки що лише декларативне рішення українського парламенту, що наші співвітчизники в більшості своїй незалежності не чекали, що вони до неї психологічно не готові, що для них рішення українського парламенту – лише один із кроків в діалозі з Москвою, яку вони звикли вважати своєю справжньою столицею.

З тих пір, звичайно, багато що змінилося. Але як же повільно, як же болісно! Як часто ми бачили, що українське суспільство прагне не державного будівництва, а пошуку рішень, які полегшать звичне існування в симбіозі з колишньою метрополією, яка дозволить Україні жити за російський рахунок. І яке ж щастя, що ми – не Білорусь. Що в складі нашої країни є західні області, майже незаймані гниттям в Російській імперії. Що Україна така велика країна, що у Росії просто не вистачає коштів для того, щоб прогодувати потенційних утриманців, які так прагнули до цієї ролі всі десятиліття нової української державності. Що у випадку з Україною Росія змушена обмежуватися подачками, підкупом еліт, військовою агресією, безпардонною і брехливою пропагандою. Але у неї просто немає коштів, щоб забезпечити десяткам мільйонів людей існування за рахунок російських платників податків – навіть в “жирні” нафтові роки. Що їй потрібен контроль над Україною, але такий контроль, щоб українці заробляли собі на життя самі. А такі взаємини з Росією більшій частині наших співвітчизників не потрібні.

І насправді саме в цьому сьогодні гарантія української незалежності. Саме це гарантує, що Україна відбудеться, що в ній не вдасться утвердитися ні проросійським силам, які неодноразово приходили до влади на гаслах про можливе утриманство, ні популістам, які просто не розуміють – разом зі своїми виборцями – що таке державне будівництво. Закінчився застій Леоніда Кучми, втік до Ростова Віктор Янукович, безславно завершиться – хай і важкими політичними і соціальними випробуваннями – туманність Володимира Зеленського. І Україну будуватимуть ті, хто розраховує, що наша країна стане європейською демократичною державою громадян, здатних заробляти на своє майбутнє самостійно, прагнуть зробити нашу країну рівноправною учасницею європейської сім’ї народів.

У цього підходу немає альтернативи, як немає альтернативи для держави, яка буде розвивати українську мову, думати про власне уявлення про історію та культуру, зміцнювати збройні сили, перетворювати країну в самодостатній організм. Абсолютно неважливо, що про це думає більшість українських виборців. Ті, хто не розуміє необхідності цього підходу, неминуче перетворяться на маргіналів у власній країні, втратять соціальні перспективи, не будуть цікавитися політикою.

Ні, це зовсім не означає, що майбутнє країни таке вже передбачуване і безхмарне. Не може бути безхмарним майбутнє берега, що живе в очікуванні цунамі.

Навіть через 29 років після проголошення української державності ми не можемо точно сказати самим собі, якій кількості наших співвітчизників Україна взагалі потрібна, для кого вона не просто слово на карті.

Ми не можемо сказати собі, в яких географічних межах остаточно відбудеться і консолідується Українська держава. Ми не можемо сказати собі, які перспективи відновлення нашої територіальної цілісності та збереження тих територій, які сьогодні перебувають під нашим державним контролем.

Ми не можемо сказати собі, чи можуть ужитися в одній країні люди, які хочуть будувати європейську демократичну Україну, люди, які сприймають нашу країну як невід’ємну частину “русского мира”, і люди, яким взагалі все одно, в якій державі жити, аби тільки їх годували.

Саме тому незалежність України, сама її державність залишається найцікавішим політичним експериментом, можливо, одним із найбільш захопливих у ХХІ столітті. Якщо прихильникам української державності зрештою вдасться здобути перемогу над імперією і довести іншим своїм співвітчизникам важливість збереження нашої держави – це буде дійсно приголомшливий, майже неможливий успіх, який увійде в усі підручники історії нашого тисячоліття. Ну, і наша поразка може увійти в усі підручники, як приклад існування багатомільйонного народу, який опинився нездатним захистити свою державність навіть після того, як її була проголошено.

Мені все ж хотілося б навіть зараз, в епоху тріумфу безпросвітного популізму та дурості, розраховувати на нашу перемогу, а не на нашу поразку. Адже ми повинні перемогти не тільки заради самих себе. Ми повинні перемогти й заради тих, кому Україна байдужа, хто, як і раніше, голосує “по приколу” за безвідповідальних дилетантів, готових танцювати під олігархічну дудку. Тому що у цих людей немає ніяких соціальних перспектив в тій країні, в якій вони безвідповідально віддають свої голоси за пройдисвітів. На цих людей чекає бідність, розчарування і крах. І тільки ми, а не їхні обранці, здатні цей крах зупинити, здатні створити перспективу якщо не для них самих, то хоча б для їхніх дітей та онуків.

Ми повинні перемогти навіть заради тих, хто мріє про те, щоб Україна стала частиною Росії. Тому що у Російської імперії немає ніяких реальних історичних, політичних і соціальних перспектив. У її прихильників в нашій країні – якщо вони хочуть просто жити по-людськи – немає альтернативи, окрім як погодитися з українським державним проєктом. І ми повинні перемогти заради майбутнього самої Росії, тому що в боротьбі з нами вона остаточно надірвете свої сили і ризикує загинути як держава і як цивілізаційний проєкт. Тільки поряд з європейською демократичною Україною у Росії є хоч якісь перспективи.

Поглинання України, боротьба з Україною – це неминучий крах Росії та російського народу. Ми повинні перемогти й заради Європейського Союзу, заради наших сусідів на заході. Без демократичної суверенної України у європейського проєкту немає ніякого реального майбутнього, тому що агресивна Росія, що бореться за поглинання нашої країни, завжди буде становити небезпеку для Європи та свободи її народів.

Саме тому ми переможемо – і заради нас самих, і заради наших друзів, і заради наших ворогів. Ми переможемо заради України.

https://bykvu.com/ua/mysli/my-obiazany-pobedyt/