?

Log in

No account? Create an account
Після гучного інтерв'ю одного з керівників студії «Квартал-95» Бориса Шефіра і заяви прес-служби нового президента України про те, що бізнес-партнер Володимира Зеленського висловлював виключно свою думку, відкритим залишається головне питання: а чи можна взагалі домовитися з Володимиром Путіним?

Звичайно, важливим було б, щоб на це запитання відповів сам Володимир Зеленський, щоб саме він ознайомив українську громадськість про своє подання не тільки щодо формату, але і змісту можливих домовленостей. Цього пояснення від Зеленського очікують не тільки громадяни його власної країни, а й закордонні гості Адміністрації президента України. Не випадково міністр закордонних справ Швеції Маргот Вальстрьом після зустрічі з Володимиром Зеленським заявила, що нове керівництво України «має отримати шанс надати конкретні пропозиції».

Але поки Володимир Зеленський думає про конкретизацію своїх пропозицій, давайте спробуємо подивитися на ситуацію очима самого Володимира Путіна. Чи можна з ним домовитися?

Звичайно! Ніяких особливих проблем у цьому немає. Путін завжди йде назустріч тим, хто його розуміє і хоче стати його союзником. І він готовий почати російсько-українські відносини з «чистого аркуша». Для цього просто потрібно погодитися з очевидним – з тим, що сам Путін і його соратники говорили, починаючи із 2014 року.

Потрібно визнати, що 2014 року в Україні – вибачте, «на Україні» – відбувся державний переворот, одним з наслідків якого стали виступи громадян – прихильників законної влади в Криму і на Донбасі. Жителі Криму проголосили незалежність своєї республіки, яка ухвалила рішення про приєднання до Росії. І Україна повинна визнати легітимність цього рішення і його відповідність міжнародному праву. А жителі Донбасу створили свої «народні республіки», з керівництвом яких повинен почати прямі переговори новий український президент Володимир Зеленський. А Володимир Путін готовий йому в цьому сприяти – настільки, зрозуміло, наскільки він користується авторитетом і повагою в «народних республіках». Адже це – внутрішній конфлікт. І для його ліквідації президент повинен негайно внести до парламенту закон про надання російській мові статусу державної, адже цією мовою говорить більшість жителів України і взагалі – «ми один народ». Ну і, звичайно, повинна бути забезпечена автономія Донбасу і федералізація України – тоді і ніяких конфліктів не буде. Важливо також зафіксувати позаблоковий статус України і прибрати з Конституції статтю про євроатлантичну інтеграцію – адже друзі не хочуть приєднуватися до альянсу ворогів Росії! А дбати про майбутнє України буде Організація договору про колективну безпеку, її війська навіть можуть взяти під охорону резиденцію президента – якщо націоналісти та інші «агенти державного департаменту» надумають бунтувати на Майдані. Висновки з подій 2013–2014 років зроблені: якщо в Києві будуть розквартировані «російські миротворці», ніяких проблем з легітимністю влади не буде ніколи, та й влада буде завжди одна і та ж. Як в Росії. Де стабільність, низькі тарифи і високі пенсії – хіба ж не за це голосували українці?

Ну і, звичайно, Україна повинна негайно скасувати всі санкції проти Росії і закликати до цього західні країни. Ось тоді і можна буде припинити війну. І зажити мирно і щасливо, може навіть – в одній країні.

Але поки що Володимир Зеленський зовсім не робить те, чого очікує від нього Володимир Путін. На кожній зустрічі з західними партнерами він закликає їх до збереження і посилення санкцій проти Росії. А це точно не те, що хоче чути від нового українського президента старий російський. І вже точно йому не до смаку заклики Зеленського до росіян повторити те, що сталося в Україні. Так друзі Путіна з ним і про нього не розмовляють. Так розмовляють тільки вороги. Зеленський навіть якось назвав Путіна «особистим ворогом».

А з ворогами Путін не домовляється. Саме тому ніякі домовленості із Зеленським йому не потрібні. І ніяке припинення війни в Україні, ніяке відновлення її територіальної цілісності не потрібно. А економічний успіх – просто небезпечний для його власного політичного майбутнього. Успіху Путін міг би побажати тільки країні – члену Євразійського економічного союзу. Державі, яка хоче в ЄС і вже тим більше в НАТО, він може побажати тільки краху.

Просто у нього – одні політичні інтереси, а в українського народу і його держави – інші. І ці інтереси діаметрально протилежні. Наївний той, хто цього досі не зрозумів.

https://www.radiosvoboda.org/a/29975646.html
"У нас две войны – война с Россией и война с коррупцией внутри страны", – сказал новый президент Украины Владимир Зеленский во время встречи с американским сенатором Робертом Портманом. Таким образом, глава украинского государства обозначил два своих приоритета, две войны, которые нельзя ни выиграть, ни завершить.

Накануне своего избрания президентом Украины Зеленский сказал о конфликте в Донбассе слова, которые стали политическим афоризмом, мемом его предвыборной кампании: "Нужно просто перестать стрелять". Правда, будущий президент не пояснил, что он будет предпринимать, если стрелять продолжит противная сторона и если Кремль не будет стремиться к переговорам с ним и поискам хотя бы какого-то взаимопонимания.

Тогда, в запале предвыборной борьбы, Зеленский хотел создать у своего избирателя впечатление, что прекращение войны зависит именно от украинской стороны и стоит сменить президента, как все вопросы решаться сами собой. Но теперь сам Зеленский – украинская сторона и уже вскоре именно ему украинские граждане будут адресовать вопрос о том, почему война не заканчивается. При этом уверенность в том, что окончание конфликта в Донбассе зависит именно от Киева, а не от Москвы, – мнение не только Зеленского. Нет, так считают сотни тысяч, даже миллионы людей, прежде всего жители восточных и южных регионов страны, которые голосовали за Зеленского во многом благодаря этой своей уверенности.

Верить в то, что ты можешь легко договориться с Путиным, гораздо проще, когда ты сталевар из Мариуполя, ресторатор из Одессы или шоумен из Киева. Когда ты президент Украины, то сталкиваешься уже не с собственными иллюзиями, а с настоящим противником – опытным и жестким, искушенным и в войнах, и в переговорах, терпеливым и убежденным, что он переживет тебя, как пережил троих твоих предшественников. У него впереди вечность, у тебя – досрочные парламентские выборы. И ему не нужно с тобой договариваться. Ему нужно, чтобы ты просто сделал то, что тебе скажут. А ты не можешь, даже если бы и хотел, потому что в тот же день перед твоей администрацией соберется возмущенная толпа и начнется новый Майдан. А третья война, война с собственным народом, явно не входит в твои планы. Поэтому ты обречен все время своего президентства задавать себе вопрос, на который нет ответа: как прекратить войну, когда противник не собирается ее прекращать?

И тогда, конечно, ты сосредотачиваешься на другой войне, которую, на первый взгляд, выиграть намного проще, – на борьбе с коррупцией. Но и тут тебя подстерегают одна ловушка за другой. Оказывается, ты не можешь повлиять на кадровый состав руководства новых антикоррупционных ведомств – их руководителей можно назначить, но практически нельзя уволить. Даже генерального прокурора, давнего политического соратника твоего оппонента на выборах президента, ты можешь уволить только в случае, если он сам захочет уйти – ну или после парламентских выборов, если у тебя наберется достаточное количество голосов депутатов для инициирования его отставки. Для борьбы с коррупцией нужны честные суды, но еще до твоего избрания президентом (когда стало ясно, что твой конкурент проигрывает) суды перестали стесняться и вновь начали превращаться в орудие кланового беспредела. Ничего нового в этом нет, премьер-министр Армении Никола Пашинян даже пытался блокировать здания судов после того, как уверовал в ангажированность их решений. Но у тебя другая проблема: эти суды могут так хотеть угодить тебе, что будут принимать неправедные решения в угоду политической целесообразности или в угоду интересам олигархов, которых судьи будут считать твоими "кукловодами", вне зависимости от их реального влияния на твои решения. Потому что у олигархов всегда будет возможность доказать судьям, что так оно и есть. А будет ли у тебя возможность их остановить? В результате блокировать суды станешь не ты, а твои оппоненты. И ты опять окажешься на пороге третьей войны, той самой войны с собственным народом, которую ты не намерен начинать.

Так как же завершить одну войну, выиграть вторую и не начать третью? Ответ на этот вопрос прост: нужно просто осознать правду и сказать её самому себе. Что война продолжается не потому, что её не смогли завершить в Киеве, а потому, что ее не хотят завершать в Москве. И придется бороться за выживание страны, хочется тебе этого или нет. Что с коррупцией можно сдюжить, только если избавиться от влияния украинских олигархов на политику и экономику страны, только если очистить суды от влияния кланов. Что необходимо избавиться от многих из тех, с кем ты провел большую часть жизни. Избавиться потому, что с этими людьми ты научился зарабатывать, смешить и играть в кино. А теперь придется воевать в реальной жизни. Кровь, смерть, слезы, любовь и ненависть – всё будет по-настоящему, и переписать даже самую страшную и самую неудачную сцену уже не получится.

https://www.svoboda.org/a/29973812.html

Двое в комнате

После отставки специального прокурора Роберта Мюллера и официального закрытия его офиса Дональд Трамп может чувствовать себя куда увереннее на будущей встрече с Владимиром Путиным в Осаке. Понятно, что последние высказывания Мюллера сам Трамп и его оппоненты трактуют по-разному, понятно, что демократы способны даже начать процедуру импичмента главы государства. Но американский президент теперь может с куда большей уверенностью отметать любые попытки увязать его возможные договоренности с Кремлем с поддержкой во время выборов. Что ни говори, а у Трампа развязаны руки. И не только Мюллером.

Еще один фактор, который значительно облегчает жизнь американскому президенту, - поражение на выборах его украинского коллеги. Понятно, что Петр Порошенко не обладал таким влиянием на политические процессы в Соединенных Штатах, как Роберт Мюллер. Тем не менее сама готовность Киева к сопротивлению российской агрессии уже влияла на политику Белого Дома, в особенности на фоне двухпартийной поддержки Украины в Конгрессе. Сейчас на посту президента Украины человек, который обещал своим избирателем договориться о прекращении войны, не поясняя, как этого добиться на практике. Впрочем, на случай, если Владимир Зеленский вдруг не согласится с американско-российскими договоренностями по Украине, ему готовят соответствующую репутацию в американском общественном мнении - марионетка, окруженная криминальными олигархами и вообще врагами Украины. Какая разница, что ему там не нравится?

С этой точки зрения встреча Трампа и Путина в Осаке будет не очередной, а первой встречей. Первой встречей, на которой американский президент наконец-то вздохнет свободнее и сможет по-дружески поговорить с российским. О чем договорятся между собой Трамп и Путин при таком уровне раскрепощенности, можно только гадать. Какой вопрос на самом деле беспокоит американского президента больше всего? Венесуэла? Сирия? Украина? Где Путин готов пойти на уступки, а где готов отстаивать свои интересы, не допуская даже иллюзии компромисса?

Вполне возможно, что наиболее реалистичной станет тактика, которую уже применил госсекретарь Майк Помпео во время поездки в Сочи. Не разговаривать о сложных вопросах, если они не поддаются решению и не находятся в центре внимания Белого Дома. Помпео говорил с Путиным о судьбе украинских моряков - впрочем, безуспешно, но сам вопрос украинского урегулирования просто не затрагивался, как будто его и нет. Трамп может пойти по тому же пути - призвать Путина освободить моряков и других заложников Кремля, но о самой Украине не разговаривать. А разговаривать, например, о трудной судьбе Мадуро. Или об иранцах на границах Израиля. Все эти вопросы волнуют Трампа гораздо больше и могут стать важными темами его предвыборной кампании, когда речь пойдет о латиноамериканской и еврейской поддержке. А Трамп уже живет этой кампанией.

Для Путина же такая готовность "не замечать" Украину станет сигналом: Вашингтон признает за ним право распоряжаться на постсоветском пространстве как в собственной прихожей. И как президент России захочет воспользоваться этим признанием - пусть даже и иллюзорным, - мы узнаем вскоре после Осаки. Вряд ли Путин будет долго ждать.

https://graniru.org/opinion/portnikov/m.276477.html

Ми - не міст

Новий президент Латвії Егіл Левітс - один з найдосвідченіших міжнародних юристів у цій балтійській країні - категорично спростовує відомий стереотип про те, що Латвія повинна бути мостом між Сходом і Заходом
"Ніякого мосту. Ми - Захід. На мосту або під мостом нехай сидять інші. Ми - частина Заходу" - підкреслює глава держави.

Тільки згода з цією простою думкою забезпечує долю будь-якої цивілізованої держави. Україну теж намагаються постійно зобразити якимсь мостом між Росією і Європою і журяться, як же це поганий Кремль не розуміє всіх переваг, які перед ним відкриються, якщо він дасть нам можливість відігравати роль моста.

Але це - ніяка не логіка мосту. Це логіка борделя, готовність поступитися принципами і майбутнім заради "спокійною і заможного життя". Логіка міщанина, а не громадянина. І саме в цій логіці українське суспільство жило з часів проголошення незалежності нашої країни, саме ця логіка перетворила Україну в одну з найбідніших країн Європи, країну-інваліда з патерналістським і інертним населенням. У той час, як наші сусіди, які не хотіли бути ніякими мостами, приєднувалися до НАТО і ЄС, покращували рівень життя, голосували за професіоналів і державників, а не за "червоних директорів", завідувачів базами і олігархічних ставлеників.

Своїми голосуваннями, своїми вічними спробами стати мостом українці постійно пишуть вирок своїй країні з перервами на повстання.

Тим часом, Росії не потрібні ніякі мости. Росія і сама має кордон з Євросоюзом, а зараз, коли вона будує нові трубопроводи, вона тим самим готується позбавити Україну і її транзитної функції - ось тобі і міст! Росії потрібно від України тільки одне - щоб Україна стала Сходом. Ні, не мостом між Сходом і Заходом, а просто Сходом. А ще краще - просто Росією. Адже ми "один народ".

Українцям доведеться зробити вибір. Вибір на користь відмови від ідеї мосту, захисту власної ідентичності, відрази до популізму, який став новою політичною релігією безвідповідальних українських міщан, цих добровільних гробарів своєї країни.

Рано чи пізно українському президенту теж доведеться сказати те, що говорить президент Латвії: ми - не міст.

Важливо буде, що він скаже після цього, чи буде він вважати Україну цивілізованим Заходом або авторитарним Сходом.

https://espreso.tv/article/2019/05/30/vitaliy_portnykov_my_ne_mist
На президентських виборах у березні 2018 року Володимир Путін отримав 72 відсотки голосів виборців. 25 травня Всеросійський центр вивчення громадської думки повідомив про падіння рейтингу довіри президенту Путіну до історичного мінімуму - до 31,7 відсотка. Що ж сталося з популярністю авторитарного правителя?
Адже Крим досі російський, Кремль протистоїть Заходу і демонструє громадянам, що Росія - велика держава. Телебачення, як і раніше контролюється державою і несе всяку ахінею про велич Путіна і його режиму. А громадяни не дуже задоволені.

Секрет є простим. Путін - класичний політик-популіст, саме завдяки цьому сім'ї Єльцина і олігархам 2000 року вдалося привести мало кому відомого чиновника на посаду президента Росії. Однак популярність популіста пов'язана перш за все із його готовністю годувати патерналістський люмпенізований електорат. Не буде ковбаси - не буде любові.

Володимиру Путіну просто повезло зі стрімким зростанням нафтових котирувань - якби їх не було, ми насилу згадували б сьогодні ім'я наступника Єльцина, а Росією давно вже керував би зовсім інший політик. І не обов'язково, що один і той самий. Але нафта зросла у ціні, чиновники будували собі розкішні палаци і ділилися доходами з люмпеном. Крим і Донбас були усього лише приємним бонусом - адже тим, хто нічим реально не зайнятий, приємно усвідомлювати ще й власну велич.

Але тепер, коли доходи росіян з кожним днем ​​падають - і будуть падати аж до остаточного краху сусідньої держави - популярність Путіна тане на очах. Нікому більше не цікаві ані Крим, ані Донбас, ані Грузія, ані інші дурниці путінського режиму. Всім потрібна "халява". А її немає. начить, такий Путін росіянам не потрібен.

Але я думаю не про Путіна - адже криза в Росії є неминучою і закладена в саму структуру державності сусідньої країни. Я думаю про людину, яка кілька тижнів тому перемогла на українських президентських виборах з "путінським" результатом. Чи розуміє Володимир Зеленський, що його електорат і електорат Володимира Путіна - це один і той самий електорат. Так, прихильникам нового президента буде приємно, якщо він кого-небудь посадить і буде говорити про нові обличчя і боротьбу з корупцією, якщо він переїде до нового офісу і буде хамити парламенту. Але головне, що об`єднує всіх цих людей - ковбаса. Тобто стрімке підвищення рівня життя.

Зеленський може відмовитися від співпраці з МВФ, щоб створити видимість соціальних преференцій - але це призведе до зубожіння його електорату. Зеленський може продовжити співпрацю з МВФ - але це призведе до невдоволення його електорату. Ще Зеленський може відкрити нафтове родовище де-небудь у Полтавській області, розплатитися з боргами, підвищити українцям зарплати і пенсії, створити клас споживачів державної ренти. Тобто зробити все, що зробив Путін. Але це тільки якщо родовище буде відкрито. Без родовища нового президента очікує тільки стрімке падіння рейтингу, розчарування електорату, крах надій, втрата влади.

Якщо Володимир Зеленський, його прихильники і шанувальники не вірять в такий прогноз, нехай вони уважно ознайомляться з путінської соціологією. У всіх популістів цього світу одна доля. Їхні режими або руйнуються, або стають жорстокими диктатурами.

https://espreso.tv/article/2019/05/29/vitaliy_portnykov_quotkovbasnyy_reytyngquot_sut_postradyanskykh_sympatiy
Участники инаугурации нового украинского президента Владимира Зеленского с особым энтузиазмом приветствовали прибывшую в Киев президента Литвы Далю Грибаускайте. Грибаускайте за последние годы превратилась в одного из самых популярных в Украине политиков, она последовательно и жестко поддерживала Киев после нападения России и даже однажды назвала эту страну «террористическим государством», что особенно не понравилось Кремлю.

Однако поездка в Киев – одно из последних дипломатических турне Дали Грибаускайте в качестве президента Литвы. Вскоре после инаугурации Владимира Зеленского в Литве прошел второй тур выборов главы государства, в котором уверенную победу одержал экономист Гитанас Науседа. В Литве его называют кандидатом, далеким от политического истеблишмента, хотя на протяжении многих лет новый глава государства был советником предшественника Грибаускайте Валдаса Адамкуса. Тем не менее голосование за Науседу действительно во многом отражает тренд поиска «новых лиц» в политике – против конкурента Науседы, бывшего министра финансов Ингриды Шимоните сыграла в первую очередь ее связь с партией консерваторов, а действующий премьер Саулюс Сквернялис, представитель крестьянской партии, даже во второй тур не прошел.

Науседа в своей беседе с Зеленским уже заявил о стремлении поддерживать Украину, одновременно выделив главные проблемы страны – коррупция и проблемы олигархических структур. Вместе с тем новый литовский президент уже заявил, что хотел бы «большей дипломатичности» в отношениях с Россией, чтобы продемонстрировать свое отличие от предшественницы.

Тем не менее я не преувеличивал бы практический потенциал этих отличий. Мы уже забыли, что и Грибаускайте в начале своего правления старалась быть достаточно дипломатичной по отношению к Москве и уговаривала Виктора Януковича подписать соглашение об ассоциации на памятном саммите в Вильнюсе. На изменение позиции литовского президента повлияли аннексия Крыма и война на Донбассе. Для Литвы, которая с таким трудом восстановила свою независимость после советской оккупации и которая имеет общие границы с Беларусью и Калининградской областью России, Крым стал напоминанием о собственном поруганном суверенитете. И предостережением, что Россия отнюдь не отказалась от своих амбиций. По сути, позиция всегда чуткой к общественным настроениям Дали Грибаускайте коррелировалась с тем запросом на жесткость, который тогда сложился в литовском обществе.

Новый литовский президент говорит, что хотел бы улучшить отношения с Россией, но одновременно подчеркивает, что это вряд ли возможно, пока Россия не изменит свою политику по отношению к Украине. А поскольку таких изменений в ближайшем будущем, вероятно, не предвидится, говорить о каких-то серьезных переменах в литовской внешней политике не приходится. Уверен, что Гитанас Науседа будет добрым другом Украины прежде всего в силу естественных национальных интересов своей страны и ее представлений о свободе и приоритете международного права.

https://ru.krymr.com/a/vitalyi-portnikov-krymskiy-faktor-ukrainskoy-politiki-litvy/29969832.html

ЗАЧЕМ НУЖНА ЕВРОПА?

Выборы в Европейский парламент, итоги которых в эти дни обсуждают на континенте, воспринимались многими как знаковые с точки зрения дальнейшей судьбы Европейского Союза. Накануне этих выборов было немало разговоров о том, что единой Европе приходит конец, что правые и популистские партии, выступающие против европейского проекта, могут получить решающее влияние в Европарламенте, что идея единой Европы вообще себя исчерпала. Еще в 2013-2014 году, когда украинский Майдан протестовал против криминального режима Виктора Януковича под европейскими флагами, многим это казалось самой настоящей политической архаикой. Вот, мол, украинцы вспомнили о Европе тогда, когда все остальные о ней забыли.

И то, и другое было не совсем точным. Европейцы в большинстве своем отнюдь "не забыли" о ЕС и не стремятся к выходу своих стран из союза, болтовня о "брюссельской бюрократии" и прочие расхожие штампы – удел популистов, апеллирующих к маргинальному избирателю (да, признаем, такого избирателя и в европейских странах немало, не только у нас) и делающих политические карьеры на подачки Владимира Путина. Но и украинское представление о смысле Евросоюза значительно отличается от реальности – прежде всего потому, что на самом деле большая часть украинцев никогда даже на цивилизационной периферии континента не жила, была отделена от него стеной Российской империи и Советского Союза – отнюдь не европейских стран.

Для подавляющего большинства украинцев Евросоюз – это про более богатую жизнь, ведь представления многих наших соотечественников о смысле интеграционных объединений очень редко идут дальше мечты о более наваристой похлебке. Есть, конечно, и так называемое пассионарное меньшинство, которое знает, что Евросоюз – это не только про похлебку, а про ценности. И то, и другое верно, но не отражает самой сути европейского проекта.

Потому что Евросоюз на самом деле – ответ на две мировые войны, практически уничтожившие континент в первой половине ХХ столетия. Молодым людям, которые сегодня отправляются на поезде из Киева в Перемышль, проходят всего две границы – свою и ЕС, а затем уже, будто по одной стране переезжающие из одного государства в другое, не замечая разделительных линий и убеждаясь в существовании общего пространства, трудно представить себе, что всего семь с лишним десятилетий назад все убивали всех, города лежали в руинах, народы ненавидели друг друга, всюду были пограничные шлагбаумы, всюду в другом виделся враг – и так продолжалось много столетий подряд. Та Европа, которую мы наблюдаем сегодня, – результат того шока, который пережили народы континента, и той политической ответственности, которая восторжествовала над безумием, понимания, что в мире могут жить только равноправные народы. Все остальное – вторично. Европейский Союз – дитя мира и свободы, вот и все.

И сегодня, когда обсуждается вопрос об интеграции Западных Балкан, это означает только то, что страны региона смогли сделать правильные – европейские – выводы из той резни, которая охватила республики бывшей Югославии в 90-е. И что они присоединятся к ЕС не только для того, чтобы сытно есть, и даже не для того, чтобы победить коррупцию и сохранить демократию, а чтобы жить и быть свободными. Просто жить без войны и без претензий соседей. Мы на постсоветском пространстве еще не прошли до конца этот период взаимного уничтожения, доказательство тому – российские оккупанты на землях Украины, Молдовы, Грузии, нерешенный территориальный конфликт Армении и Азербайджана. Но и мы понемногу, хоть и очень медленно, перемещаемся в сторону цивилизованного существования – даже Путину этого не остановить, хотя понятно, что впереди у всех нас могут быть новые войны, жертвы, разрушения, территориальные потери.

Вместе с тем нужно помнить, что любой шок имеет свойство со временем проходить. Людей, которые помнят ужас великих войн, в Европе все меньше. Между тем необходимо помнить, что именно страны Европы стали сценой для триумфа ультраправых идеологий, которые и привели к разрушению континента в период Второй мировой войны. А восточная часть Европы все послевоенные десятилетия находилась под управлением коллаборантов-коммунистов, создавших особый, циничный стиль политической культуры.

Успех правопопулистских партий в таких странах, как Италия или Германия – результат окончания послевоенной "заморозки", успех консерваторов-евроскептиков в таких странах, как Польша или Венгрия – результат того, что постсоциалистическое общество с его извращенными ценностями никуда не делось и после недолгой имитации настоящей демократии радостно вернулось в довоенные годы. И все же выборы в Европейский парламент показали, что страхи относительно неудачи европейского проекта были напрасны.

Да, ведущие партии Европы – правые и социал-демократы – уменьшили свое представительство в Европарламенте, однако мы увидели серьезное усиление позиций либералов и "зеленых". Формировать коалицию в Европарламенте будет труднее, однако никакого влияния на нее евроскептики и популисты иметь не будут. Несмотря на относительный успех в отдельных странах, пока что они на обочине истории, хотя я не стал бы недооценивать вред, который могут нанести человечеству партии итальянца Сальвини, француженки Ле Пен, британца Фараджа. Все эти политики работают против Европы, против своих стран, против мирного будущего, а нередко – и в интересах Путина. Именно поэтому им не так просто будет найти общий язык с еще одной евроскептической фракцией ЕП, консерваторами и реформистами, среди которых главную роль играет польская партия "Право и справедливость".

Консерваторы Центральной Европы хорошо знают, что такое Россия. И парадоксально, что в этом своем понимании они могут найти союзников среди тех, кто является их настоящими политическими антагонистами, – либералов и "зеленых" Европы. Так что можно с уверенностью сказать, что новый Европарламент может противостоять российским попыткам расколоть ЕС куда активнее и жестче, чем уходящий состав депутатов. Потому что правым и социалистам придется куда серьезнее считаться с либералами и "зелеными", без них не будет большинства. И эта новая реальность – вызов для всех, в том числе и для украинской дипломатии.

В новом Европарламенте многих известных друзей Украины уже не будет – а это значит, что придется устанавливать новые контакты, учитывать, как добиваться большинства, взаимодействовать с более широким кругом союзников, останавливать атаки союзников Москвы, которых будет теперь просто арифметически больше. Но для начала хорошо бы узнать, что Украина после президентских и парламентских выборов будет хотеть и от нового Европарламента, и от нового состава Еврокомиссии, который будет сформирован по итогам голосования – и что она может им предложить, кроме красивого воспоминания о европейских флагах на заснеженном Майдане.

https://bykvu.com/mysli/118665-zachem-nuzhna-evropa
Сербія і Косово знову опинилися перед можливістю нового збройного конфлікту після того, як поліція Косово затримала в населеному сербами районі міста Мітровіца осіб, яких підозрюють в корупційній діяльності
Рішення про їхнє затримання ухвалив суд, ніякої політичної та етнічної складової тут немає, але в Белграді переконані: якщо затримані серби, значить мова йде про політику, про замах на права сербської громади Косово. І негайно приводять війська у стан повної бойової готовності. Війни, швидше за все не буде, але про обіцянку продовжити переговори про врегулювання відносин, яку лідери Сербії і Косово недавно давали Ангелі Меркель і Еммануелю Макрону, теж можна буде надовго забути. Як, втім, і про успішну інтеграцію країн західних Балкан до ЄС.

Між іншим, модель сербської автономії в Косово дивним чином нагадує модель «автономії Донбасу» в Україні - місцеві органи самоврядування, які координуються між собою й перетворюються на державу у державі. Приштіна поки що не погодилася з такою моделлю, але на практиці вона працює. І щоразу призводить до нових непорозумінь, тому що не дає відповіді на найпростіше запитання: чий же все таки суверенітет в автономії? Чи має право косовський суд затримувати злочинців або якщо людина - житель сербських районів, так вона є неосудною? А якщо суд в Митровиці вирішить заарештувати якогось албанця з протилежного берега річки, тим більше поліцейського - чи можна буде здійснити його рішення? І скільки в цьому рішенні буде політики, а скільки - боротьби з корупцією?

Це питання повинен поставити собі кожен, хто мріє про припинення війни за будь-яку ціну - навіть ціною згоди з автономією Донбасу. Після створення цієї автономії війна аж ніяк не закінчиться, вона тільки почнеться. Тому що почнеться конкуренція суверенітетів - політичних, судових, силових. "Народна міліція" з "особливих районів" буде здійснювати рейди на територію сусідніх регіонів, красти людей, санкцію на арешт яких будуть давати суди в Донецьку чи Луганську. А українська поліція і СБУ - теж з судовими рішеннями - будуть затримувати в Донецьку тих, кого вирішив заарештувати український суд. І щоразу сторони будуть звинувачувати одна одну в порушенні угод, щоразу війська будуть приводитися в стан бойової готовності, щоразу будуть відбуватися показові обстріли з Донецька, щоразу нам загрожуватимуть з Москви, а Захід висловлюватиме глибоку стурбованість. І, звичайно, в будь-який момент кожен такий конфлікт буде означати можливість нової війни - тим більше, якщо в Москві вирішать, що варто знову задіяти цей важіль тиску на Київ.

Ось такий у нас буде мир. І, до речі, така європейська інтеграція - така ж віртуальна і малоймовірна, як мир. Будемо жити в перманентній війні і ганьбі.

https://espreso.tv/article/2019/05/28/vitaliy_portnykov_konkurenciya_suverenitetiv_ye_nebezpechnoyu_dlya_ukrayiny
Реакція Російської Федерації на рішення Міжнародного трибуналу ООН з морського права, що зобов’язав Москву звільнити захоплені в ході конфлікту в Керченській протоці кораблі і їх екіпажі, стала цілком передбачуваною. У той час як в Києві говорили про переконливу дипломатичну перемогу, МЗС Росії заявив, що юрисдикція трибуналу не поширюється на простір Азовського моря і Керченської протоки.

Росія не брала участь в засіданнях Міжнародного трибуналу ООН з морського права саме з цієї причини, а в засіданнях арбітражу, який буде розглядати російсько-український конфлікт по суті, збирається брати участь з однією-єдиною метою: щоб довести, що арбітраж не має права виносити будь-які рішення. Тому навіть якщо припустити, що через кілька років Росія програє арбітраж, це її аніскільки не потурбує.

Посол України в Німеччині Андрій Мельник назвав рішення Міжнародного морського суду історичним. І в цій оцінці він має цілковиту рацію: вперше в новітній історії продемонстровано, що країна може без особливих проблем для себе ігнорувати міжнародне морське право і у світової спільноти немає ніяких серйозних важелів впливу на неї. У Києві кажуть, що наполягатимуть на нових, «гамбурзьких» – за назвою міста, в якому працює трибунал – санкції проти Росії, якщо вона не буде виконувати рішення суду. Але після обрання новим президентом України колишнього шоумена Володимира Зеленського, який говорить про прагнення скоріше закінчити війну з Росією, Захід готується не до посилення, а до ослаблення санкцій.

І навіть якщо уявити собі, що нові санкції будуть дійсно введені – чи змусить це Росію відмовитися від свого бачення ситуації в Керченській протоці?

Адже справа, в кінці кінців, не в самій цій ситуації, а саме в міжнародному праві як такому. Суть міжнародного права насамперед у повазі до нього самих держав, а не тільки в можливостях тиску на них. Росія була однією з країн-підписантів Будапештського меморандуму, гарантом територіальної цілісності України, що не завадило їй напасти на цю країну і анексувати Крим. При цьому в Москві продовжують вважати, що не порушили Будапештський меморандум, як не порушили і російсько-українські угоди, в яких було зафіксовано визнання обома країнами територіальної цілісності один одного. «Тому що Крим – наш».

Точно так же Росія не визнає юрисдикції Міжнародного морського суду на тій підставі, що акваторія Азовського моря і Керченської протоки – внутрішні води Росії і України, отже, міжнародне морське право на них не поширюється. На якій підставі у внутрішніх водах Росії і України можна затримувати українські судна, відповіді немає, тому що діє зовсім інша логіка – логіка вседозволеності.

Світовій спільноті поки що не вдалося за допомогою санкцій впливу змусити Росію змінити свою політику, а велика частина українського суспільства «втомилася від війни» і морально готова до капітуляції перед колишньою метрополією.

Цей запит на капітуляцію вловила нова влада. Новий президент Володимир Зеленський і глава його адміністрації Володимир Богдан вже говорять про якийсь референдум або опитування, яке дозволило б українській владі піти на прямі переговори з Кремлем.

Новий начальник Генштабу генерал Руслан Хомчак вже встиг заявити, що посилати кораблі в Керченську протоку було не можна, тобто по суті, поклав відповідальність не на російську сторону, яка влаштувала піратський акт в протоці, а на українське керівництво, яке діяла відповідно до норм міжнародного морського права (знову-таки , якщо погодитися з рішенням трибуналу ООН).

І це, звичайно, не обмовка генерала і не випадкові висловлювання політиків. Це дійсно підготовка до капітуляції. Її логіка дуже проста: якщо на Росію не можна впливати за допомогою міжнародного права, а війну потрібно припиняти «будь-яким шляхом», то залишається тільки здатися на російських умовах.

І якщо така капітуляція України Зеленського відбудеться, ми знову переконаємося в тому, що знали з кінця 30-х років минулого століття: коли агресор порушує норми міжнародного права, а світ не може його зупинити, жертва агресії рано чи пізно стає його добровільної здобиччю – під радісні оплески свідків її зникнення з політичної карти світу, та й багатьох жителів самої демонтованої держави.

Правда, потім починаються інші, куди більш страшні війни – що неминуче в умовах, коли міжнародне право перестає працювати. Але це вже наступний акт трагедії.

https://belsat.eu/ua/news/pravo-bezpravya-kremlyu-bajduzhe-rishennya-mizhnarodnogo-sudu
Ігор Коломойський продовжує наполягати на доцільності оголошення Україною дефолту і відмови від виплат по боргах
Те, що олігарх, який зберігає вирішальний вплив на нового президента Володимира Зеленського, говорить про це в інтерв'ю західним ЗМІ - а останній такий заклик прозвучав у інтерв'ю Financial Times - є до того ж сигналом західним фінансовим колам. Адже в американських і європейських медіа впевненість в тому, що після перемоги Зеленського і призначення їм Богдана главою своєї адміністрації саме Коломойський диктує новому президенту свій порядок денний, є куди більшою, ніж в Україні. І після одкровень Коломойського потенційний західний інвестор і кредитор України, принаймні, починає розуміти, до чого йому готуватися.

Що ж відбувається? А рівно те, що відбувалося на наших очах вже багато разів в новітній українській історії. У 2013 році інтереси олігархії, політичної еліти та народу збіглися. Олігархи хотіли послаблення Януковича, політична еліта - збереження електоральної конкуренції, народ - демонтажу кримінальної держави. Однак після досягнення цієї мети виявилося, що цілі у олігархів, політиків і народу розрізняються. Олігархи хотіли посилення свого впливу, політики просто змушені були приступити до будівництва цивілізованої держави, яка могла б отримувати кредити від Заходу, народ хотів кращого життя.

2019 року ситуація повторилася. Олігархи хотіли зміни президента, дії якого погрожували їхньому впливу, політична еліта в цілому була налаштована проти вирішального впливу Порошенка, народ хотів поліпшення соціальної ситуації. Вибори глави держави відбулися - і олігархи, політики і народ знову розійшлися.

Олігархам важливо скупити все, що залишилося від українських активів - від землі до державних підприємств - задешево. Тому дефолт - кращий спосіб для їхнього збагачення і закріплення впливу на майбутнє країни. Після дефолту Україна остаточно перетворитися на пострадянську «недодержаву», про європейські перспективи якої можна буде забути і якою володітимуть кілька хижих сімей. Не випадково Коломойський в своєму інтерв'ю закликає Зеленського "не слухати Захід" і лякає зниженням рейтингу. Так, олігархам об'єктивно вигідний дефолт, саме тому їм і потрібен був слабкий, некомпетентний і підконтрольний президент на Банковій.

Українському народові доведеться заплатити за дефолт сповна. Якщо 73 відсотки виборців Зеленського були інструментом для здійснення олігархічних планів, так наслідки їх здійснення відчують на собі всі 100 відсотків українців. Падіння курсу національної валюти, зникнення продуктів і товарів, різке скорочення кількості робочих місць, затримки з виплатами пенсій і зарплат, соціальний і політичний хаос - і все це при наявності в країні достатньої для конфліктів кількості зброї на руках у населення. Різке зубожіння мільйонів українців може привести не тільки до масового виїзду з країни, а й до серйозних заворушень соціального характеру. Ми не знаємо, як в цій ситуації поведуться силові структури у різних регіонах України і чи не призведе різновекторність їхньої реакції до реального розколу країни і її подальшого зникнення з політичної карти сучасного світу.

Політикам варто врахувати всі ці трагічні наслідки відмови від співпраці з Заходом – все ж таки, вони теж українці і саме вони, а не олігархи, будуть відповідати перед народом за зраду України. Але перший, хто повинен зрозуміти небезпеку того, що може статися в разі оголошення дефолту - це новий президент України.

Коломойський лякає Зеленського тим, що якщо він буде слухатися Захід, так втратить рейтинг і буде «як Порошенко». Але втрата рейтингу Порошенком - наслідок власних політичних помилок колишнього президента і політичної технології, результатом якої став проект "Слуга народу". Рейтинг Зеленського буде знижуватися об'єктивно - просто тому, що за цим рейтингом, окрім надій, нічого не має. Але хотілося б зрозуміти - а цей рейтинг точно буде підвищуватися, коли буде оголошений дефолт? Коли гривня буде по 100, банки відмовляться видавати вклади, в супермаркетах будуть перебої з продуктами, а в аптеках - з ліками. Коли у людей просто елементарно не вистачатиме грошей на найнеобхідніше - не в соціальних мережах, а в реальному житті? Рейтинг точно підвищиться?

Володимир Зеленський повинен розуміти, що людей, які допомогли йому прийти до влади, його власна доля цікавить приблизно так, як доля всіх інших українців. Він потрібен їм рівно на рік - рік тріумфальної скупки всього, що погано лежить. Те, що для українців він стане не просто президентом нездійснених надій, а й президентом злиднів, їх не хвилює. Не хвилює з однієї простої причини.

Вони впевнені, що знайдуть нам нового, після того, як розчарує цей. Те, що новому просто виявиться нічим керувати, те, що країну буде відкинута на десятиліття назад і вона стане легкою здобиччю Кремля, їх теж не цікавить. Запах дешевої власності п'янить їх, наповнює усвідомленням власної величі і не дозволяє думати про перспективу. Але ми з вами не можемо не бачити глибини тієї прірви, в яку здатна провалитись наша країна разом з усіма нами.

https://espreso.tv/article/2019/05/27/vitaliy_portnykov_defolt_pryzvede_do_krakhu_i_zlydniv

Latest Month

June 2019
S M T W T F S
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      

Tags

Syndicate

RSS Atom
Powered by LiveJournal.com
Designed by chasethestars