Krynica

Путін бажає залишитися в Молдові. І в Україні також

Прес-секретарросійського президента ДмитроПєсков заявив, що зміна статус-кво у фактично окупованому російськими військамиПридністров'ї може привести до «серйозної дестабілізації».
Ці слова російського чиновника стали реакцією на заяву обраної президентки Молдови Маї Санду, яка виступила за виведення російських військ і боєприпасів з окупованого молдавського регіону і перетворення військової миротворчої місії на цивільну.

До речі,ніякої особливої сенсації у словах Санду немає. За виведення російських військ з Придністров'я протягом останніх десятиліть послідовно виступають майже всі п резиденти і прем'єр-міністри Молдови - за винятком, зрозуміло, представників проросійських сил. При цьому Санду навіть не говорила про негайне повернення Придністров'я під контроль Кишинева, вона лише висловилася за перетворення миротворчої місії на цивільну під егідою ОБСЄ.

І вже ця обережна заява призвела до російських погроз, до попередження про «серйозну дестабілізацію». Очевидно, що Кремль не збирається сприяти вирішенню придністровського конфлікту, що для Путіна головне – це сааме збереження «статус-кво», тобто російської військової присутності у іншій країні. І не потрібно тут стверджувати, що це все через те, що обрали «не ту» Санду, а ось обрали б Додона ... Проросійський політик був президентом Молдови протягом останніх чотирьох років і мало не жив у Кремлі. При цьому ніяких зрушень у вирішенні придністровського питання не відбулося. Хоча - і це потрібно розуміти – приєднання Придністров'я гарантувало б Додону перемогу на наступних президентських виборах, а проросійським силам – впевнений успіх на парламентських. І що? І нічого. Росія окупованих земель добром не віддає. Нікому. Ні союзникам, ні противникам.

І це – відповідь тим в Україні, хто досі серйозно розраховує на якісь домовленості з Путіним, на те, що він погодиться на якихось миротворців ОБСЄ або ООН. Не погодиться. Максимум - на якийсь час перестане стріляти. І не дуженадовго. І відповідь тим, хто думає, що якщо президентом України оберуть Медведчука або Бойка - відразу ж віддадуть Донбас і Крим. Не віддадуть. Максимум – примусять Медведчука їхати до Донецька або Сімферополя і цілуватися з Пушиліним або Аксьоновим на День Росії, як змушували Додона відвідувати у це «світле свято» Придністров'я й цілуватися там із Красносєльським.

Питання про окупацію молдавських або українських територій вирішиться тільки з послабленням і крахом російського режиму - і не кожен наш сучасник до цього доживе. А до цього і у Києві, і у Кишиневі слід бути готовими якщо не до нової ескалації, так вже принаймні до «збереження статус-кво».

https://espreso.tv/article/2020/11/30/vitaliy_portnykov_putin_bazhaye_zalyshytysya_v_moldovi_i_v_ukrayini_takozh
Krynica

Галлюцинации утопленника Лукашенко: Украина подстрекает Европу «душить Беларусь»

К тому, что в любых неприятных ситуациях Александр Лукашенко пугает белорусов Майданом и обещает им, что так, как в Украине, не будет, мы уже привыкли. Страх перед Майданом – это одна из «скреп», которые объединяют Владимира Путина и Александра Лукашенко и побуждают Кремль поддерживать белорусского правителя даже тогда, когда Лукашенко отчаянно сопротивляется путинским «интеграционным» предложениям.

Этот страх так прочно засел на подкорке не только Путина и Лукашенко, но и многих белорусов. Даже оппозиционные активисты уже после начала расправ над участниками протестов, как заклинание повторяли, что Майдана в Беларуси не будет.

Хотя и в Беларуси, и в Армении перед этим – классический Майдан. Майдан – это когда люди выходят на мирный протест, а власть их бьет. Ну а дальше уже вопрос, кто победит – диктатор или народ.

И именно поэтому когда в Беларуси начался настоящий протест, Лукашенко не просто стал пугать белорусов Майданом, а еще и утверждать, что Киев непосредственно участвует в дестабилизации ситуации в соседней стране – чтобы Майдан устроить.

Последней иллюстрацией такой пропаганды стало заявление Лукашенко о перехвате белорусскими чекистами телефонного разговора глав внешнеполитических ведомств министров иностранных дел Украины и Германии. В этом разговоре глава украинского внешнеполитического ведомства Дмитрий Кулеба якобы предлагает коллеге Хайко Маасу «душить» Беларусь:

«Мы теряем наши возможности, не предпринимая решительных мер. Евросоюзу следует ввести серьезнейшие санкции против Беларуси, чтобы парализовать деятельность государства, бизнеса и производств».

Комментировать подлинность такого разговора даже смысла нет хотя бы с точки зрения политической логики. Украина – не член Европейского Союза. Ее министр иностранных дел даже в самых смелых фантазиях не может советовать коллеге из Берлина, руководителю внешнеполитического ведомства одной из ведущих стран ЕС, какие санкции и против кого вводить.

У Украины как у страны, подписавшей Соглашение об ассоциации с ЕС, существует исключительно возможность выбора – присоединяться к тем или иным шагам ЕС или нет. И, кстати, страны, которые избрали своим ориентиром путь европейской интеграции, используют такую возможность по-разному. Украина, как правило, присоединяется к решениям Евросоюза. А Сербия, которая уже ведет с Брюсселем диалог о членстве, санкции против России и Беларуси вводить не стала: на суверенитет стран-кандидатов никто не покушается.

Но Лукашенко не до таких тонких дипломатических материй. Для него главное – создание теории заговора. То в Украине создан какой-то американский подрывной центр, пытающийся уничтожить Беларусь. То ее министр на расшифровке КГБ якобы рассказывает коллегам, что нужно сделать, чтобы это уничтожение состоялось наверняка. Это самые настоящие галлюцинации утопленника, пытающегося утащить за собой на дно целую страну.

И поэтому логичен украинский министр иностранных дел, который ответил Лукашенко, что выступает принципиально против того, чтобы «“душить” Беларусь, ее бизнес и производство», а за то, «чтобы дать Беларуси дышать свободно».

Вот с этим «дышать свободно» Александр Лукашенко изо всех сил и борется.

https://vot-tak.tv/novosti/gallyutsinatsii-lukashenko/
Krynica

Лукашенко розраховує на допомогу Кремля. Але в Путіна після Криму є свої проблеми

Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров тепер буває у Мінську буквально кожні кілька тижнів. Про конкретний зміст його перемов із Олександром Лукашенком та очільником білоруського зовнішньополітичного відомства Володимиром Макєєм повідомляють не так вже й багато. Адже очевидно, що візит Лаврова – це не для підписання якихось конкретних документів про російсько-білоруське співробітництво. А це насамперед демонстрація того, що Кремль готовий надалі підтримувати Олександра Лукашенка та його намагання зберегти владу в Білорусі і перемогти масовий протестний рух.

Тим більш промовистим цей візит виглядає на тлі намірів новообраного американського президента Джозефа Байдена запросити до Вашингтону колишню кандидатку на посаду президента Білорусі Світлану Тихановську. У Кремлі немовби дають зрозуміти, що у кожного є свій кандидат на посаду президента: у Заходу і протестного руху – Тихановська, а у Кремля і білоруських силовиків – Лукашенко. І невідомо ще, хто переможе.

Однак у цій схемі протистояння, яка була чергового разу продемонстрована під час перемов Лукашенка і Лаврова – обидва політики лаяли Захід й дорікали західним очільникам і правозахисникам за подвійні стандарти – є свої проблеми. Лукашенко не поспішає із новими рішеннями щодо інтеграції Білорусі з Росією. І його можна зрозуміти: у ситуації, що зараз склалася, у Кремля немає іншого виходу як надалі підтримувати білоруського диктатора. З інтеграційними документами чи без них.

Але і у Володимира Путіна є свої проблеми з Лукашенком. Він збирався домовлятися про інтеграцію Білорусі з президентом, легітимність якого не піддавалася сумнівам ані власними громадянами, ані міжнародним співтовариством – за всіх претензій щодо порушення прав людини, які у світі мали до Лукашенка і до останніх президентських виборів в його країні.

А тепер домовлятися доведеться із людиною, легітимність якої не визнають сотні тисяч власних співвітчизників, які продовжують виходити на вулиці Мінська та інших білоруських міст і селищ з вимогою проведення нових, чесних президентських виборів і негайної відставки Олександра Лукашенка.

Вже чимало країн не визнають Лукашенка чинним президентом Білорусі, вважають його людиною, що просто захопила владу силою. Світлана Тихановська вже наголосила, що будь-які міжнародні угоди, які підпише Лукашенко, не матимуть чинності, бо підписуються людиною, що немає для цього жодних повноважень.

Таким чином, ситуація із російсько-білоруською інтеграцією – навіть якщо Кремлю вдасться дотиснути білоруського правителя – нагадуватиме ситуацію, яка склалася із анексією Криму. Нібито і «референдум» вдалося провести, і відповідне рішення кримського парламенту отримати, і провести рішення про приєднання Криму через російські Конституційний суд та парламент – а ніякої поваги до цих рішень у міжнародного співтовариства немає. Всі прекрасно усвідомлюють, що мали справу із правовою бутафорією, яка була покликана замаскувати звичайнісіньку окупацію чужої території.

І ніхто у світі не визнає Крим російським, навіть Лукашенко у своїй нинішній ситуації не робить таких заяв. Єдина людина, яку вдалося схилити до визнання російської приналежності Криму і відкрити там почесне консульство – це президент Нікарагуа Даніель Ортега, давній союзник Кремля ще з часів Леоніда Брежнєва. І відбулося це тільки через 6 років після російської окупації півострова.

Так може бути і з російсько-білоруського інтеграцією також. Лукашенко, щоб утримати владу, може і погодитися на будь-які вимоги свого кремлівського покровителя. Будуть ухвалені відповідні рішення білоруського парламенту і російської Держдуми, внесені зміни до конституцій обох країн. Але у світі будуть все одно вважати, що мали справу із звичайнісінькою правовою бутафорією, яка мала на меті закамуфлювати окупацію Білорусі – як і Криму. І найголовніше – так буде вважати білоруський народ, який остаточно ототожнюватиме диктатора й окупанта.

І потрібно зрозуміти: чи дійсно сьогодні Володимиру Путіну є вигідною інтеграція з режимом, який остаточно втратив легітимність і повагу?

https://www.radiosvoboda.org/a/30973491.html
Krynica

“Північного потоку-2” поки що не буде

Представники “Газпрому” продукують браві рапорти, проте добудова “Північного потоку-2”, покликаного допомогти Росії відмовитися від транзиту через українську ГТС, поки що відкладається
Більш того, експерти вважають, що “Газпрому” доведеться замовляти додаткові потужності для прокачування сировини через українську ГТС у тому випадку, якщо він захоче збільшити поставки до Європи.

Причин такого розвитку подій чимало. Перша з них - американські санкції, прощальний подарунок адміністрації Дональда Трампа Володимиру Путіну. При цьому існує можливість того, що нова американська адміністрація буде значно жорсткішою по відношенню до кремлівських “гопників”. Адже Джозеф Байден, на відміну від свого емоційного попередника, ніяких особистих симпатій до Володимира Путіна не відчуває і ніяких ілюзій на його рахунок не має.

Друга причина пов'язана із можливостями “летючого голландця” “Газпрому”, трубоукладача “Академік Черський”. Після відмови західних компаній від участі у будівництві “Північного потоку-2” це судно залишилося останнім шансом “Газпрому”. Але у зимових кліматичних умовах “Академік Черський” працювати не зможе, а навесні, можливо, вдасться посилити погоду політикою і новими санкціями. Українську позицію посилює також затримка із будівництвом сербської ділянки “Турецького потоку”, про яку стало відомо днями: її повинні були ввести в дію до кінця цього року, але тепер кажуть про весну 2021-го.

При цьому потрібно розуміти одну просту річ: питання навіть не у грошах. Рано чи пізно український транзит дійсно зупиниться - просто тому, що Росія програє на газових ринках. Справа - у часі. Поки Володимир Путін працює президентом Росії, він буде прагнути обійти Україну за допомогою альтернативних маршрутів просто для того, щоб “розчистити” можливість для військових дій на українській території, окупації України. Але після відходу Путіна або краху його мафіозного режиму вся небезпека припинення транзиту зведеться виключно до питань економічної кон'юнктури.

Саме до цього часу нам і потрібно зберегти транзит.

https://espreso.tv/article/2020/11/26/vitaliy_portnykov_pivnichnogo_potoku_2_poky_scho_ne_bude
Krynica

Флинн благодарения

Помилование уходящим американским президентом Дональдом Трампом его бывшего советника по национальной безопасности Майкла Флинна стало отличным напоминанием о первых неделях правления бизнесмена, сумевшего победить в борьбе за Белый Дом, об опасности, нависшей тогда над Соединенными Штатами и всем миром, и об эффективности американской политической системы, которая смогла остановить по крайней мере наиболее одиозных людей из окружения нового президента.

24 дня, которые Майкл Флинн провел в офисе советника президента по вопросам национальной безопасности, - это дни позора. И дело не только в знаменитой встрече будущего американского чиновника с российским послом в Вашингтоне. Дело в том, что еще до этой встречи Флинн не скрывал своих симпатий к Кремлю и своей чудовищной беспринципности. Его появление на приеме российского пропагандистского канала Russia Today рядом с Владимиром Путиным было не случайностью, а кульминацией этой беспринципности.

Флинн выступал в качестве одного из дежурных комментаторов этого лживого телеканала, который, как бы ни прикрываться разговорами о свободе слова и важности донести свою мысль то любой аудитории, - все же не Fox News. И при этом никаким особенным секретом не является то, что многие западные комментаторы российского телеканала выступают там не просто так. Не потому что им хочется комментировать, а потому что хочется хорошо жить.

И мы не будем выяснять, что же на самом деле определяло отношения Флинна с Москвой - совпадение взглядов или желание хорошо жить. Потому что, как правило, в таких случаях желание хорошо жить приводит к совпадению взглядов, аморальность тянется к аморальности. Почему бы Флинну в таком случае действительно не пообещать изменить политику в отношении к России? И можно сколько угодно твердить, что это были наивные обещалки человека, не понимавшего силы американской политической системы и ее инерции. Но почему-то такими же наивными были ожидания Путина, который действительно отказался от введения контрсанкций в ответ на последние санкции администрации Барака Обамы в расчете на крутой поворот администрации Дональда Трампа в сторону от здравого смысла.

Этого поворота не произошло. Но потому что не хотели или потому что не смогли? Ведь генерал Флинн был отнюдь не единственным человеком в окружении Трампа, известным своими контактами с российскими политическими кругами. Еще один такой человек - бывший глава предвыборного штаба Трампа Пол Манафорт, которого удалось остановить на взлете. Манафорту, в отличие от Флинна, провертевшегося эти три года в ожидании приговора, не удалось уйти от настоящего тюремного заключения - но не из-за подозрений в сговоре с Кремлем, а из-за доказанного обвинения в работе на структуры, связанные с бывшим президентом Украины Виктором Януковичем.

Впрочем, какая разница? И Путин, и Янукович - это одна и та же мафия, одни и те же представления о политике и морали, о цивилизованном мире. Это просто две стороны одной и той же постсоветской медали - бандит и чекист. И какой же ужас, что в ближайшем окружении новоизбранного американского президента находились люди, готовые содействовать интересам этой наглой, не скрывающей своего презрения к цивилизованному миру мафии! И какое же счастье, что этих людей удалось остановить и принудить Трампа, и сейчас не скрывающего своих симпатий к Флинну и Манафорту, воспользоваться услугами людей с более приличной репутацией. Хотя многие из этих людей вызывали у президента куда большее раздражение, чем его бывшие "соратники".

Впрочем, это уже история. Наступил последний для Дональда Трампа День благодарения в Белом Доме.

https://graniru.org/Politics/World/US/Us_politics/m.280435.html
Krynica

Российские вакцины и кремлевский пациент

Пресс-секретарь российского президента Дмитрий Песков заявил, что Владимир Путин до сих пор не привился от коронавируса просто потому, что не может использовать «несертифицированную вакцину» и ожидает окончания всех необходимых процедур.

Лучшую «рекламы» российских вакцин, думаю, трудно придумать. На протяжении нескольких месяцев в России говорят о появлении этих вакцин как о несомненном достижении отечественной медицины, о их регистрации сообщал лично Путин. Возражения западных специалистов о том, что понимание эффективности и побочных эффектов российских вакцин может быть получено только тогда, когда ими будет привито куда большее количество людей, с презрением отметались. Конечно, ведь в области вакцин Россия впереди планеты всей, что изменят новые испытания?

Прививки практически уже входят в употребление, хотя их регистрация состоялась без необходимой третьей фазы клинических испытаний. Более того, среди первых прививались высокопоставленные российские чиновники – и не только российские! Это превратилось в настоящую гонку первопроходцев, доказательством лояльности президенту России, объявившему о очередном достижении отечественной науки. Даже Виктор Медведчук хвастался Владимиру Путину во время их последней встречи, что он и члены его семьи привились новой российской вакциной во время пребывания в аннексированном Россией Крыму. А еще Путин рассказывал, что среди тех, кто решил привиться, была его собственная дочь и она после прививки чувствует себя хорошо.

И вдруг… И вдруг все эти люди, какие бы там должности они не занимали, какие бы родственные связи не имели и какой бы «медицинский патриотизм» не демонстрировали, оказываются просто добровольцами, испытателями – а вовсе не пациентами. А «главный пациент» Владимир Путин ожидает реальных результатов испытаний. Что, собственно, логично для любого ответственного человека, заботящегося о своем здоровье. И я поступил бы точно также, как и Путин, если бы мне предложили бы привиться одной из российских вакцин – подождал бы окончания настоящих испытаний, а еще лучше – появления на рынке вакцины западного производства. Как-то надежнее, хотя если российский президент решит использовать западную вакцину, его пресс-секретарь, подозреваю, нас об этом не проинформирует.

Не логично в этой истории другое – презрение к здоровью собственных соотечественников, которые зачастую не по своей воле оказались участниками эксперимента, испытателями не прошедшего необходимые фазы клинических испытаний препарата. Оказалось, что речи и рапорты – это одно, а забота о собственном здоровье – совсем другое.

https://ru.krymr.com/a/rossiyskie-vakciny-i-kremlevskiy-pacient/30968086.html
Krynica

Україна – не Ізраїль

Коли євреї вийшли з єгипетського рабства, вони дорікали Мойсею, що у них нема що їсти і немає чим годувати дітей. Одне слово, нарікали на те, що в дорозі у них відсутні ті цінності виживання, які були головними для пострадянського суспільства і залишаються такими для більшості наших співвітчизників зараз. Та якби Мойсей обрав пріоритетом спочатку нагодувати людей і забезпечити їх усім необхідним, а ще не вступати в конфронтацію з єгипетським військом (бо ж там теж люди, яких чекають матері та дружини), то євреї так і залишилися б у Єгипті – й у них не було б землі обітованої.



Якщо трактувати Синай не з теологічного, а з політичного погляду, то він радше був не причиною, а наслідком. Там стало абсолютно очевидно, що коли не притримуватися нової категорії цінностей, то люди просто залишаться в рамках цінностей виживання. А ті диктували просту річ: потрібно повертатися до Єгипту, бо якщо піти далі, то невідомо, що буде. В контексті окремої людини – був хтось, хто загинув у пісках і нічого по собі не залишив. А якби ця людина повернулася до Єгипту, то щасливо працювала б до смерті на будівництві пірамід і залишила б по собі дітей. Ця конкретна людина загинула в результаті того, що були прийняті нові цінності скрижалей. Людина загинула, але народ вижив. І це якраз питання пріоритетів, яке стоїть перед нами. Чого ми хочемо? Продовження нашого існування, яке неминуче призведе до конкретних жертв – і це трагедія, якої не уникнути? Або ми відмовляємось від нового ціннісного ряду, повертаємось до умовного Єгипту і спокійно там живемо? Хоча нас можуть вирізати за те, що ми НЕ пішли. Це вічний вибір, в основі якого лежить прийняття суспільством певної шкали цінностей. Якщо цієї шкали немає, рано чи пізно держава зникне.



Зараз ми проходимо тест на спільні цінності для всіх громадян України. І там, де пріоритети державного будівництва НЕ діятимуть у гуманітарному вимірі – там рано чи пізно буде Російська Федерація. Навіть електоральні результати про це сьогодні свідчать. Тому все залежить від того, зможуть українці виробити спільні цінності чи ні.



У середині минулого століття Ізраїль був бідною країною. Так, там панувала демократія і розвивався бізнес, але більшість людей існували за стандартами життя набагато нижчими, ніж у Західній чи навіть Центральній Європі. У перші роки після проголошення незалежності люди, які приїхали до Ізраїлю, взагалі жили в залізних бараках без вікон у 40-градусну спеку. До всього, з самого початку це не була мирна країна – там постійно воювали, й люди жили під загрозою тероризму. Протистояння з арабським світом створювало непрості умови для ІЗРАЇЛЬСЬКИХ громадян АРАБСЬКОГО походження – тому сказати, що то була країна, де дотримувалися норм прав людини, також не можна. Арабам та євреям знадобилося чимало років, щоб обидві громади знайшли хоч якесь політичне порозуміння. А до спільного знаменника вони не дійшли і досі. Також в Ізраїлі постійно виникали скандали, пов’язані з корупцією на найвищому політичному і військовому рівні. Боротьба з корупцією йшла, але сама корупція нікуди не зникла і до сьогодні.



У нас часто можна почути, що люди хочуть, аби Україна була схожою на Ізраїль. На який Ізраїль – бідний, корумпований, готовий воювати, під постійною загрозою тероризму? Ні, ми хочемо бути схожі на інший Ізраїль: на сильний, той, що переміг ворогів, здійснив економічне чудо, обирає на керівні посади людей, для яких найважливіше – державні пріоритети. Такий Ізраїль також існує. Але він існує завдяки тому, що люди завжди ставили перед собою пріоритети державного будівництва. Вони розуміли, що ПОБУДУЮТЬ державу, яка стане економічно сильною, але до цього доведеться десятиріччями проходити через економічні проблеми. Вони знали, що зможуть перемогти своїх ворогів. Але перемогти – це означає воювати, гинути і жертвувати. Вони вірили, що побудують державу з розвиненою демократією, але розуміли, що у часи бідності і війни корупція неминуче супроводжуватиме десятиліття їхньої історії. Головне – створити ефективні інструменти для боротьби з цією корупцією і зробити так, щоб не було недоторканих, щоби президент чи прем’єр-міністр могли опинитися на лаві підсудних, як і будь-який інший громадянин.



Це прекрасний приклад пріоритетів для українського сьогодення. На президентських виборах 2019 року багато хто голосував за колишнього коміка Володимира Зеленського лише для того, щоб усунути від влади чинну політичну еліту. Ця еліта говорить про необхідність державотворення, про армію, мову, віру і про те, що без пріоритету побудови української держави на цих цінностях не можна досягти успіху. А ми ж знаємо, що насправді це корумпована еліта. Вона пов’язана із клановими інтересами, власними бажаннями, не здатна усвідомити інтереси простої людини, яка потерпає від економічних злиднів. І от ми думаємо, що оберемо чесну людину, для якої головним пріоритетом буде боротьба з корупцією і чинною елітою. Після перемоги цієї людини на президентських виборах і після того, як його висуванці створили більшість у парламенті – ми маємо розвал антикорупційних структур і рішення Конституційного Суду про фактичне згортання тих антикорупційних інституцій, які були створенні після Революції Гідності. У нас уже реальні проблеми з підтримкою євроінтеграції України, адже держава не виконує взятих на себе зобов’язань.



Те, що ми маємо, – це не випадковість. Тому що неможливо будувати державу, якщо нема чіткого розуміння того, заради чого ця держава будується і який у ній сенс. Звичайно, у цій ситуації нема реального виходу БЕЗ тих цінностей, які здаються найголовнішими. В українського суспільства існує величезна проблема: відсутність у людей розуміння причинно-наслідкових зв’язків. Це називається «недоросле суспільство», але тут проблема не залежить від віку людей. Дитині треба пояснити, що коли вона візьме сірники і запалить щось у хаті, то хата згорить – і дитина згорить разом із нею. Так дитина починає щось усвідомлювати – і саме так, крок за кроком, відбувається виховання. А в Україні не було процесу політичного виховання. Український громадянин вважає, що станеться так, як йому заманеться. А так не буває. Тому нам необхідно усвідомити градацію цінностей. Якщо люди не бажають збудувати державу, якщо вони не хочуть, щоб нею керували професіонали, якщо не вважають Україну пріоритетом свого існування як громадянина і саму Україну не розглядають як притулок для української нації – тоді ми не поборемо корупцію, не зможемо вирішити питання власного добробуту та перемогти у війні. І цю піраміду перевернути неможливо! Не можна спочатку перемогти корупцію, досягнути добробуту, перемогти у війні, а потім будувати українську державу.



Дехто ставить собі питання: навіщо перемагати корупцію і налагоджувати добробут тут, коли можна поїхати кудись, де все це вже зроблено, де не потрібно жертвувати і гинути на фронті? Можна ж виїхати до Польщі чи Швейцарії і там гідно прожити все життя. Який сенс ризикувати? Чесно скажу – його немає. Якщо немає державного пріоритету, тоді справді потрібно їхати з країни, яка є ризикованою, бідною країною третього світу, в якій більшість населення не усвідомлює, для чого воно щось робить.



І тут знову варто повернутися до прикладу Ізраїлю. Свого часу там зібралися люди, які справді готові були жертвувати заради державного будівництва – їх було всього кілька мільйонів. Не всі євреї захотіли тоді їхати в Ізраїль. У людей був вибір – і вони його зробили. Для когось він виявився правильним – це євреї, які залишилися в Америці й зараз мають там потужну діаспору. Та були євреї в Європі, і їхній вибір виявився фатальним – вони згоріли у печах концтаборів. Але зроблений вибір був логічним для кожної людини, яка ставить перед собою певні пріоритети. Просто ці пріоритети можуть бути абсолютно різними. Та результат завжди один – народ, який не вміє поставити чіткий пріоритет для свого державного чи національного існування, рано чи пізно зникає з політичної та етнографічної карти світу. І ми зараз саме у тому періоді, коли український народ розставляє свої пріоритети.



Побудова некорумпованої держави з добробутом – це наслідок тих цінностей, що затверджуються у державі. Однак не обов’язково держава, орієнтована на цінності, буде некорумпованою і багатою. Адже є чимало корумпованих держав, які живуть багато, – і велика кількість чесних держав, які живуть бідно. Бо просто боротьба з корупцією не є запорукою багатства. Потрібні також ресурси і працездатність нації. Люди мають бажати жити чесно – не багато, а саме чесно. І тоді, можливо, колись їхні діти будуть жити багато. Більшість наших співвітчизників є прихильниками корупції і толерують її. Адже у нас наскрізь корумповане суспільство. Не толерується лише корупція на високопосадовому рівні. І то лише тому, що люди заздрять політикам і бажають опинитися на їхньому місці. Будь-які вибори у нас – це соціальний ліфт для тих, хто хоче дорватися до годівниці з думкою «ти покрав – дай мені покрасти». Ось що таке Зеленський і «Слуга народу» – це соціальний ліфт перемоги корупції над здоровим глуздом. Якщо ми живемо в аморальному суспільстві, то не треба вдавати, що воно бореться за моральні цінності. Треба боротися з аморальністю. Бо суть саме в цінностях, а не в лідерах. Лідер зазвичай є таким, якого потребує суспільство.



Зеленський – це вирок, діагноз деградації суспільства через п’ять років після Революції Гідності. Це те, на що розраховували росіяни – вони розуміли, що велика частина наших співвітчизників не підтримує Майдан. І тут не питання вибору між Порошенком і Зеленським – суть у тому, що одна частина країни голосувала за Україну, а інша – проти. Ніде правду діти: чимало людей не хочуть тут державності, не розуміють, що це взагалі таке, хоч і можуть бути патріотично налаштованими. Тому нам потрібно працювати принаймні з патріотично налаштованою частиною цих людей, щоб вони її захотіли. Інакше всім рано чи пізно доведеться відмовитися від державності.



Маємо усвідомлювати, що в нас вікно можливостей дуже маленьке. Воно реально було відкрите на побудову державності з 1991-го по 2000 рік – коли у Росії був Єльцин, і вони не збирались іти на нас з танками. Але ми цього не використали. Зараз у нас нове вікно можливостей, яке відкрилося з російською агресією і стало новою можливістю провести кордон між нами і метрополією. В тому числі й цивілізаційний. Ці можливості у нас закінчаться із крахом путінського режиму. Скільки ми України українізуємо за цей час – стільки у нас буде України. Скільки ж залишиться русского мира – те стане Росією.

https://zbruc.eu/node/101763
Krynica

Грошей не буде

Колишній міністр економіки Тимофій Милованов, який після місяців публічних принижень і ганебної відставки знову вирішив надавати послуги адміністрації Володимира Зеленського, визнав те, що інші представники влади не наважуються сказати вголос: грошей не буде
Тобто не буде траншей Міжнародного валютного фонду. А значить, не буде і іншої фінансової допомоги Україні. Запозичення, які можна буде взяти в такій ситуації, навряд чи навіть мінімально покриють суми виплат, які Україна повинна зробити за своїми борговими зобов'язаннями.

Це не якісь теоретичні розрахунки, а реальний трагічний результат перебування Володимира Зеленського на посаді президента України і діяльності двох його урядів. До фактичної відмови міжнародних фінансових інституцій від співпраці з українськими популістами привела некомпетентність влади і її повна залежність від олігархічних кланів, її невгамовна жага наживи і нерозуміння ситуації. Адже коли у МВФ вирішили допомагати Україні не відразу, а частинами, вже було ясно, що українській владі не довіряють і збираються тримати її на короткому повідку. І будь-який відступ від узятих на себе зобов'язань моментально призведе до відмови від фінансової допомоги. У Києві, ймовірно, вважали що з фінансистами з західних структур можна ввести себе як з українськими виборцями - брехати, обіцяти і навіть не розуміти як це виконати.

Результат - криза державних фінансів. Бюджет, та без того дефіцитний, не виконується і не буде виконуватися ще більше. А оскільки влада не змогла впоратися з підготовкою до нової хвилі пандемії, неминуче закриття навіть частини галузей української економіки призведе до нового зменшення доходів населення, його платоспроможності та здатності виживати. А чим займається влада у цих умовах? Вона думає про те, як встановити касові апарати для дрібних торговців, як отримати контроль над Конституційним судом для олігархічних кланів і як позбутися антикорупційного законодавства. І все це - одночасно! Це навіть не називається рубати сук, на якому сидиш. Це називається бетонувати майданчик, на який неминуче впадеш. І все це з хіхонькамі, хаханьками і відвертим нерозуміння того, що на нас чекає. Йому смішно!

Є ліки від цієї напасті? Я вже говорив, що пігулка буде гіркою. І українцям доведеться її розжовувати на тлі майбутньої економічної і соціальної кризи. Тоді навіть найбільш неосвічений і інфантильний виборець, найбільш щирий прихильник популістів змушений буде змиритися з неминучим і визнати, що тільки переформатування української влади згори до низу дасть йому і його родині можливість врятуватися. І в українську політику почнуть повертатися спаплюжений професіоналізм, відповідальність і патріотизм. Власне, так, як це зараз відбувається в усьому світі.

Шкода тільки, що багато хто з наших співвітчизників цього вже не побачать.

https://espreso.tv/article/2020/11/24/vitaliy_portnykov_groshey_ne_bude
Krynica

Зачем Украине новый посол в США?

За два месяца до инаугурации новоизбранного американского президента Джозефа Байдена в Киеве объявили, что в скором времени в Вашингтон приедет новый украинский посол, бывший министр финансов страны Оксана Маркарова.

Маркарова – третий посол Украины в США за время президентства Владимира Зеленского. «В наследство» от предшественника Петра Порошенко новому президенту достался посол в США Валерий Чалый, бывший заместитель главы администрации президента, опытный политический эксперт и один из активных участников Майдана 2013-2014 годов. Соратники Зеленского, убежденные, что новому президенту будут рады в Белом доме, и не понимающие, почему же его туда не зовут, ввязались в публичную перепалку с послом. А он уже после отставки рассказал, что неофиты из президентского окружения пытались установить контакты с администрацией Дональда Трампа в обход украинского посольства.

Результат этой депрофессионализации известен – Зеленский стал одним из главных героев громкого скандала, завершившегося объявлением импичмента Трампу в палате представителей. Чалого освободили от должности, но нового посла найти не смогли, так что отставленный дипломат еще несколько месяцев руководил посольством.

После нескольких безуспешных попыток назначить нового посла (в кулуарах говорили, что офис Зеленского даже позволил себе отозвать кандидатуру, уже согласованную с госдепартаментом) было принято решение перевести в Вашингтон Владимира Ельченко, полномочного представителя Украины при ООН, кадрового дипломата с огромным опытом. Ельченко вручил верительные грамоты Трампу только в январе и, по идее, должен был проработать при новой администрации победителя выборов 2020 года – Трампа или Байдена.

Но министр иностранных дел Украины Дмитрий Кулеба неожиданно заявил о «плановой ротации» только что приступившего к работе дипломата. Еще более неожиданным был выбор преемника. Оксана Маркарова никогда не занималась ни дипломатической работой, ни публичной политикой. Она – классический чиновник-технократ, даже министерский портфель получившая после скандальной отставки предыдущего руководителя ведомства. Почему Зеленский посылает ее в Вашингтон? Да еще сейчас?

Ответ на этот вопрос не так уж сложно найти. Президент решает сиюминутную задачу. Киеву необходимы деньги МВФ, которые фонд не хочет выделять из-за явного нежелания Зеленского и его окружения продолжать реформирование страны и попыток абсолютизировать президентскую власть по российскому или белорусскому образцам. А без этих денег трудно представить себе наполнение и без того куцего украинского бюджета. Маркарова считается отличным переговорщиком, и у Зеленского есть иллюзорная надежда, что оказавшись в Вашингтоне бывшая глава Минфина быстро все «порешает» и объяснит руководителям МВФ, что намерения президента чисты и непорочны. Сцене из фильма «Слуга народа», в которой герой Зеленского (незадачливый президент Голобородько) нецензурно характеризует МВФ – это не соответствует. Но сейчас у Зеленского просто другой сценарий.

А как же взаимоотношения с администрацией Байдена, от которых само выживание Украины зависит куда в большей степени, чем от МВФ? А с этой проблемой украинский президент будет разбираться уже в следующем году. И кто сказал, что тогда в Вашингтон не отправится следующий, уже четвертый за последнее время посол?

https://vot-tak.tv/novosti/zachem-ukraine-novyj-posol-v-usa/
Krynica

Лукашенко шукає шпигунів. Вже виявив «розвідувальні центри» в Україні та Польщі

Олександр Лукашенко звинувачує у сприянні білоруським протестам американські розвідувальні центри, створені в Україні і Польщі. «США – вони під Варшавою центр створили, а зараз у Києві створили. Нехай я би сказав, але ми з росіянами, розвідка наша і російська попрацювали, побачили ці центри. Жодного поляка там немає. Це тільки територія. Там всі американці сидять – розумні, талановиті, здібні люди», – говорить Лукашенко і наголошує, що ці «розвідувальні центри» «розхитують ситуації на всій планеті».

Ніяких доказів своїм словам Лукашенко, звичайно ж, не навів. Але навіщо йому докази? З першого дня після президентських виборів у Республіці Білорусь її президент пояснює протести своїх співвітчизників проти фальсифікації результатів голосування зовнішнім втручанням.

І вибір країн, у яких Лукашенко «розташував» американські розвідувальні центри, також не є випадковим. Польща – країна, яка є членом Європейського союзу і НАТО. І справа не тільки в тому, що влада і суспільство Польщі підтримують протестувальників і виступають проти зухвалих репресій білоруського керівництва. Але і в тому, що Захід зараз став колективним ворогом Олександра Лукашенка. І саме втручанням Заходу він пояснює всі свої проблеми. А Польща – символ Заходу, до того ж країна, в якої особливі приятельські стосунки із Сполученими Штатами. Можна звинуватити не тільки Європейський союз.

А Україна – це взагалі традиційна пропагандистська мішень Лукашенка. У спокійній ситуації білоруський правитель любить поговорити про дружні стосунки між двома країнами. Але як тільки білоруси виходять на вулиці, їхній президент відразу починає лякати їх Майданом. На ідеї, що в Білорусі не має бути так, як в Україні, побудована вся білоруська провладна пропаганда. Ну от тепер ми маємо нову інформацію – там де був Майдан, обов’язково з’явиться американський розвідувальний центр. І, звичайно, такий центр намагатиметься зробити все можливе, щоб Майдан влаштувати вже у самій Білорусі.

Так що це тільки на перший погляд Лукашенко просто вкидає інформацію, яка немає жодного підтвердження і може бути забутою через кілька днів. Головна мета білоруського президента – продемонструвати, що він продовжує боротися із дестабілізацію власної країни, що її організував «підступний Захід». Тоді його співвітчизники, які виходять на вулиці Мінська та інших білоруських міст, перетворюються на звичайних статистів у театрі цієї дестабілізації. На людей, яких білоруські міліціонери просто зобов’язані розігнати, щоб зірвати «облудні плани» американських розвідувальних центрів. А з такими людьми можна діяти без церемоній, будь-яке насильство виправдовується. Адже це не свої, а просто якісь вороги народу.

Так непомітно для власних мешканців Білорусь опиняється у 1930-х роках, коли масові репресії сталінського режиму проти її громадян також пояснювалися засиллям американських й інших розвідувальних центрів та їхніх шпигунів у самій Білорусі та інших радянських республіках. Пошук ворогів народу і шпигунів Заходу – улюблений радянський наратив, і Лукашенкo залюбки вдається до нього заради збереження влади.

https://www.radiosvoboda.org/a/30961679.html