Рим чи Гессен?
Віталій Портников
Романо Проді не вдалося утриматися на посаді премєр-міністра Італії час, відведений на роботу законодавчого органу. Тепер - все, як годиться. Дострокові вибори, черговий тур боротьби лівих і правих, ймовірна перемога Сільвіо Берлусконі, наростання екомноічних проблем, що завжди супроводжують правління славного кавалера... Деякі звинувачують у всьому італійську систему виборів - мовляв, її потрібно реформувати, щоб коаліції не залежали від дрібних партій. Однак насправді проблема зовсім не в цьому. Берлусконі вже вдався до реформи виборчої системи. В результаті коаліція-переможець отримувала у нижній палаті парламенту додатковий бонус, який гарантував їй стабільну більшість. І, можна сказати, саме цей бонус і призвів до поразки лівих. Адже в сенаті вони такої більшості не отримали. Однак, впевнені у своїх силах, не доклали жодних зусиль для збільшення своєї коаліції хоча б за рахунок колишніх союзників Берлусконі. В результаті коаліцію лихоманило весь час, Проді так і не зміг зайнятися серйозним реформуванням країни, навіть непогані економічні результати його діяльності не врятували уряд. Він став заручником випадку. Якби не було корупційної афери, що призвела до розкладу його коаліції і втраті більшості в сенаті - міг би пропрацювати прем’єром ще якийсь час, до іншої неприємної історії. Уряд Проді був приречений з першого дня свого існування. І справа тут не у поганому законодавстві, а у відсутності стабільної більшості.
Перед тим, як працювати над цим текстом, я уважно вивчав опубліковані на шпальтах „Франкфуртер альгемайне цайтунг” варіанти створення нової урядової коаліції у земельному парламенті Гессена. Як відомо, християнські демократи там втратили можливість формувати коаліцію із своїми традиційними партнерами і тепер виникає безліч варіантів. При цьому варіант створення „великої коаліції” ХДС та її найбільш серйозних конкурентів – соціал-демократів – газета називає класичним. Обидві партії серйозно боролися на цих виборах. Соціал-демократи звинувачували гессенського прем’єра Роланда Коха у расизмі. Однак тепер мова йде про стабільний розвиток федеральної землі. І, як бачимо, можливість сполучення зусиль опонентів не вважається неможливим. Бо мова йде про найбільш раціональне використання можливостей політичної еліти для блага громадян. А для чого ще?
Італійські політики знають, для чого ще. І українські також. В країнах, де влада використовується з метою посилення самого політичного класу, нестабільність не вважається чимось поганим. Вам будуть брехати в очі, що за допомогою більшості у один-два голоси можна керувати державою. Вам будуть говорити, що не можна створювати уряд із бандитами чи непрофесіоналами. При цьому сам процес управління не відбуватиметься. І навіть можливі досягнення країни можуть приноситися у жертву честолюбству, марнотратству і відсутності стратегічного мислення у політичних діячів. Так відбулося із реформаторськими намірами Романо Проді – безперечно, потрібними і важливими для Італії. Так може відбутися із вступом України до СОТу – дякуючи колотнечі біля трибуни у Верховній Раді ми можемо витратити дорогоцінний час. Так може бути із євроатлантичною інтеграцією України – замість того, щоб стати важливим завданням політичної еліти, вона перетворилася на чергове гасло, на розмінну монету у торгах за посади. Політики України – на відміну від політиків Німеччини – не відчувають жодної відповідальності за майбутнє своїх виборців. І не варто думати, що щось серйозно зміниться тоді, коли наша країна нарешті стане стовідсотково європейською і президент виступатиме під прапором Євросоюзу. Президент Італії давно вже виступає саме під цим прапором. Однак рівень відповідальності італійської еліти і досі виглядає не таким високим. Про це свідчать і корупційні скандали, і останні 18 місяців роботи італійського парламенту, і крах уряду – до речі, також обумовлений підозрами у корупції... Так що починати треба не з обіцянок про щасливий шлях до Європи, а з виховання цієї елементарної відповідальності.
www.glavred.info