?

Log in

Так говорил Янукович

Появление бывшего украинского президента Виктора Януковича перед судом брошенного им на произвол судьбы государства – пусть даже и в режиме виртуального общения – стало одной из самых обсуждаемых тем в российских и украинских медиа. Обсуждают главным образом, что Янукович сказал, а о чем предпочел умолчать. О чем “вспомнил”, а о чем “забыл”.

Содержание выступления, конечно же, интересно с точки зрения политологии или юриспруденции. Но куда важнее сам факт участия бывшего главы государства в судебных слушаниях, пусть и в качестве свидетеля. Да, отделенному от украинского правосудия государственной границей и защитой российских спецслужб Януковичу ничего не угрожает – по крайней мере пока. Однако он вынужден оправдываться, давать объяснения своим действиям, выслушивать вопросы судьи и прокурора.

Для современной Украины в этом нет ничего особенного. На допросы в Генеральную прокуратуру ходят и действующий президент страны, и другие высокопоставленные чиновники. Это и есть путь к тому новому качеству демократии, на который Украина встала три года назад, после победы восставшего народа на Майдане. Так что у большинства украинцев удивление вызывает не сам допрос Януковича, а, скажем помягче, масштаб личности человека, которому несколько лет назад доверили руководство большой европейской страной. Украинцы спорят между собой главным образом о том, стоит ли вообще сотрудничать с Россией в вопросе о юридической помощи. Или пытаются понять подлинные причины нескрываемой ненависти, которую Янукович теперь испытывает к бывшему главе своей администрации Сергею Левочкину и “олигарху” Дмитрию Фирташу, двум столпам его авторитарного режима.

Прецедент допроса Януковича важен прежде всего не для Украины, а для России. Гражданам этой страны продемонстрировали совершенно непостижимый для них уровень ответственности президента перед государством и обществом. Они убедились, что президенту – пусть даже бывшему – можно и нужно задавать вопросы, которые имеют принципиальное значение.

А теперь давайте просто представим себе Путина – пусть даже не президента Владимира Путина, а пенсионера Владимира Путина – который вынужден отвечать в российском суде на вопросы, связанные с гибелью заложников в театральном центре на Дубровке. Или о том, что привело к гибели детей Беслана. Или о том, кто принимал решения о ковровых бомбардировках Грозного. О, Владимиру Путину можно задать бесчисленное количество вопросов – даже не как подсудимому, а как свидетелю. Такая ситуация, правда, выглядит совершенно фантастической. Неприкосновенность Путина – одно из важнейших обещаний даже таких оппозиционеров, как Навальный и Ходорковский. Только уйди по-хорошему, отец родной! – вот, собственно, и все содержание, которое они вкладывают в свои предложения. Понятно, что такой уход не предусматривает последующие визиты в суд. В сознании любого здравомыслящего россиянина президент и суд – две вещи несовместные.

Допрос Януковича, освещавшийся в том числе и российским телевидением, доказывает, что это легко совместить. Причем обеспечила возможность такого допроса именно российская сторона. Почему? Думается, это очередная ошибка, связанная с непониманием психологии жителей соседней страны. Предполагалось, что появление на экранах Януковича заставит вспомнить переживающих экономические проблемы украинцев о “долларе по 8 гривен” и относительной стабильности времен правления бывшего президента. Произошло, впрочем, нечто совершенно противоположное: украинцы вспомнили не только об экономике, но и о политике. О времени, когда глава государства был неприкасаем и неподсуден, как сейчас в России.

А у россиян появился очередной повод задуматься. Демократия – это не только возможность избрать главу государства и шанс отказаться от его услуг на следующих выборах (в большинстве стран постсоветского пространства, впрочем, практически нереализуемый). Демократия – это еще и возможность задать главе государства неприятные вопросы и получить на них ответы. В том числе и в суде.

http://www.svoboda.org/a/28147556.html

Пациент скорее жив

Во встречах глав внешнеполитических ведомств стран "Нормандского формата" интересно не то, что они не принимают никаких решений, а то, что они встречаются вообще. Как известно, согласно договоренностям глав государств, до конца декабря именно министры должны были утвердить "дорожную карту" выполнения Минских соглашений. И именно министрам предстоит констатировать, что никакой "дорожной карты" так и не появилось. Максимум, что могут себе позволить главы внешнеполитических ведомств - так это обменяться собственными проектами "дорожной карты" и тянуть время.

И это - то, что их объединяет. Павлу Климкину совершенно очевидно, что украинский парламент не будет принимать какие-либо решения законодательного характера по будущему Донбасса по крайней мере до того времени, пока на оккупированных территориях не обеспечена безопасность. Да и превращение этих территорий в некую самопровозглашенную автономию в составе Украины в Киеве никому не нужно. Поэтому украинский министр будет интересоваться у российского, что с безопасностью.

А у Сергея Лаврова - задача другого плана: обеспечить сохранение за Россией контроля над оккупированным Донбассом до момента, пока не удастся "втиснуть" его в Украину на российских условиях или пока власть в Киеве не сменится на пророссийскую. К тому же в Кремле хотят понять, какими будут первые действия на украинском направлении новой американской администрации. А потом - выборы во Франции, выборы в Германии. Куда спешить?

Для Франка-Вальтера Штайнмайера эта встреча министров вообще может стать последней. Уже в феврале глава немецкого внешнеполитического ведомства будет избран президентом ФРГ. Так что задача Штайнмайера - чтобы ситуация не ухудшилась, а пути ее решения будет искать уже его преемник в министерстве.

А для Жана-Марка Эро вообще важно не предпринимать никаких резких движений. Франция уже вошла в предвыборный период, правящие социалисты в непростой ситуации, поэтому администрации Олланда важно как не подводить своих партнеров по Евросоюзу, так и не предпринимать никаких демаршей по отношению к России, на восстановлении отношений с которой настаивают все ведущие участники президентской гонки.

Что можно решить в такой ситуации? Практически ничего. Министры встречаются исключительно для того, чтобы собственным присутствием продемонстрировать, что пациент - Минский процесс - скорее жив, чем мертв.

http://rus.newsru.ua/columnists/29Nov2016/pacientskoreejiv.html
З легкої руки колишнього президента України Віктора Януковича в медіа-просторі займає своє місце версія про зацікавленість представників угрупування "РосУкрЕнерго" в перемозі Майдану. Сам Янукович звинувачує в змові проти себе не тільки колишнього главу адміністрації президента Сергія Льовочкіна, а й "олігарха" Дмитра Фірташа.

Колишній народний депутат Інна Богословська говорить про те, що Льовочкін, Фірташ і Бойко фінансували Майдан. Ще трохи - і колишніх сподвижників Януковича оголосять справжніми героями.

Давайте, однак, розберемося в фактах. Сергій Льовочкін не приховував свого інтересу до Майдану. Але не до Майдану взагалі, а до того самого "Майдану без політиків", який немов би стихійно виник на Майдані Незалежності напередодні масштабного опозиційного мітингу на Європейській площі.

Одним з важливих сигналів глави адміністрації щодо безпеки цього, тоді ще "студентського" Майдану, була поява на площі родичів Сергія Льовочкіна. Одним з важливих мотивів Майдану - його підкреслена аполітичність.

Рівно три роки тому в інтерв'ю Радіо Свобода студентські активісти, які вийшли на Майдан, стверджували, що їх цікавить виключно підписання угоди про асоціацію з ЄС, а вибіркове правосуддя і авторитарний режим в країні - не цікавить зовсім. Більш того, вони висловлювали надію, що Євросоюз підпише угоду про асоціацію без будь-яких кроків Януковича щодо припинення переслідування Юлії Тимошенко.

Такий "євромайдан" влаштовував не тільки Льовочкіна. Він влаштовував і Януковича.

Я абсолютно не збираюся стверджувати, що на першому етапі ми мали справу з класичним "майданом провокаторів". Я лише підкреслю, що провокатори, які були пов'язані з адміністрацією президента або з головним конкурентом Льовочкіна - секретарем РНБО Андрієм Клюєвим - на Майдані були присутні.

Як були присутні на ньому і аполітичні активісти, які щиро вірили, що завдання Януковича - забезпечити їм "ізячне" життя в Європі. І всі ці люди знаходилися поруч зі справжніми активістами та впливали на їхні дії та рішення. Тож не дивно, що президентський апарат був впевнений у своїй здатності контролювати такий Майдан і навіть розчинити в ньому активістів політичної опозиції. Саме так і Льовочкін, і Клюєв могли доповідати Януковичу.

Ескалація напруженості і зміна планів

Все змінилося тільки після побиття студентів. Хто саме забезпечив цю провокацію, яка була її справжня мета, як вона вплинула на розстановку сил в оточенні Януковича - належить визначити слідству. Але з цього моменту ми маємо справу вже з зовсім іншим Майданом - справжнім.

У новій ситуації представники угрупування "РосУкрЕнерго" поводяться по-різному. Сергій Льовочкін демонстративно йде у відставку, але Янукович її не приймає, тому що не хоче випускати з поля зору одного з найбільш впливових представників угруповання. І Льовочкін залишається на Банковій майже до самого кінця, бере участь в публічних заходах, які повинні продемонструвати "конструктивність" Януковича, більш того - організовує ці заходи.

Інна Богословська практично відразу ж залишає фракцію Партії Регіонів - мало не до кінця Майдану вона залишається одним з двох депутатів цієї злочинної фракції, які висловлюють свою солідарність з повсталими. Але що в результаті? Чому в якості подяки Богословська, яка дійсно грала свою роль в забезпеченні успіху Майдану, виявляється витіснена з політики колишніми соратниками і переміщається в коментатори?

А тому, що згадуючи про роль Фірташа, Бойка і Льовочкіна, Богословська не вимовляє четверте прізвище - Хорошковський. Якщо його вимовити, стає ясно, що інтереси членів угруповання і до, і після Майдану не були однорідними.

1. Юрій Бойко до закінчення Майдану ніяк не визначав своєї політичної позиції - і навіть не тому, що він її приховує, а тому, що її у нього немає. До Майдану колишній віце-прем'єр грає звичну для себе роль технократа, що забезпечує збагачення угруповання. Політиком він стає по необхідності - бо коли виявляється, що угруповання "РосУкрЕнерго" здатне розділити з залишками "стародонецьких" контроль над фракцією колишніх регіоналів, фігури для публічного позначення цього впливу у соратників Фірташа просто не знаходиться.

2. Льовочкін не хоче і боїться бути публічною фігурою - все ж таки він тільки що був главою адміністрації. Хорошковський у від'їзді і нікого з членів угруповання не влаштовує. Залишається Бойко, який ніколи не приховував своєї відрази до публічної політики, але тепер змушений нею займатися.

3. Тепер сам Фірташ. Фірташ, звичайно, залишається в тіні. Але у вирішальний момент цей Волдеморт української політики виходить на світло - це тоді, коли виникає можливість переформатування парламентської більшості і врегулювання політичної кризи.

Янукович зв'язується з Фірташем буквально на засіданні фракції Партії Регіонів і Фірташ по телефону вимагає від "своїх" депутатів голосувати так, як їм наказує президент (причому ще неясно, який - російський чи український). Це точно підтримка Майдану?

Ще раз Фірташ проявляє себе повною мірою під час приїзду до Києва міністрів закордонних справ країн Євросоюзу - це тепер підтверджує і Янукович. Фірташ зацікавлений в підписанні Януковичем угоди з опозицією за посередництва міністрів і переконує в цьому і Сергія Тігіпка, і президента. Але чому?

А тому, що угода одночасно зберігає режим, але критично послаблює самого Януковича, його сім'ю і "донецьке" оточення. Вона дозволяє "олігархам" взяти владу в свої руки і забезпечити її перехід від маріонеткового президента до нової, зручної для них фігури.


Це, власне, і показує, якими були справжні інтереси Фірташа і його угруповання. Майдан був потрібен олігархові, щоб послабити Януковича і захопити владу в країні, відтіснивши від неї "донецьких". Але Фірташ вже точно не хоче краху режиму і перемоги народу над кримінальною бандою. Його завдання - використати Майдан.

І, між іншим, він майже досягає своїх цілей: угоду підписано, режим збережено, Майдан знекровлено, "донецькі" послаблені і скомпрометовані.

У Путіна свої бажання

Але в цей вирішальний для української революції момент інтереси Фірташа і його угруповання повністю розходяться з інтересами Путіна. Російський президент вирішує скористатися ситуацією ослаблення Української держави і окупувати Крим, а по можливості і український схід. Янукович біжить. Починається війна.

Очевидно, що ані Фірташу, ані Льовочкіну не могло прийти в голову, що в Кремлі сидить такий параноїк, такий самовпевнений безумець. Параноя Путіна виявляється катастрофою для угруповання "РосУкрЕнерго" - але вона ж виявляється і порятунком для України. З протистояння з Росією Україна виходить абсолютно новою країною.

У цій країні нашим "героям Майдану" діяти куди важче, бо ж вони звикли мати справу з технологіями, а не з народними настроями. У технологіях і домовленостях Фірташ і Льовочкін все ще не знають собі рівних. Про це свідчить і знаменита зустріч у Відні напередодні виборів президента в 2014 році, і деструктивна роль телеканалу "Інтер", завдання якого - "перепрограмувати" країну за російськими і "олігархічними" лекалами.

Але одночасно Фірташ знаходиться під тиском західного правосуддя і не може вибратися з капкану. А його соратники змушені прикидатися патріотами, що не додає їм популярності у власного ядерного електорату - очевидно проросійського і не посилює довіри у справжніх патріотів України.

Однак диявольська гра угруповання за контроль над нашою країною все ще не завершена і все ще близька до успіху.

http://espreso.tv/article/2016/11/29/soratnyky_abo_zakolotnyky_interesy_firtasha_i_maydan
Янукович о многом "не помнит" — ни о своих контактах с Путиным, ни об общении с Сурковым, ни о том, сколько людей погибло на Майдане. Единственное, о чем не может забыть Янукович — так это о Левочкине.

Диктатор, который во всем обвиняет даже не народ, даже не политических оппонентов, а главу собственной администрации — жалкое зрелище. Президент, против которого восстала даже собственная канцелярия — какой позор! Янукович, конечно, во многом врет, но, когда он вспоминает о Левочкине и Фирташе — честен, как никогда. Они его обманули. Но чего же он хотел?

Когда его избирали президентом, у него была простая задача, с точки зрения тех, кто помог ему выбраться из дерьма. Править, как при дедушке Леониде Даниловиче. Себя не забывать, но и других не обижать. А он чем занялся? Вначале, как в сказке о рыбаке и рыбке, стало ему мало корыта финансовых потоков и избы в Межигорье, захотел стать столбовой дворянкой и поназначал всюду, куда только можно, донецкую гоп-стоп-компанию. Потом ему и этого стало мало, захотел царствовать и переключил все потоки на собственное семейство. Сказка окончилось, когда захотелось стать владычицей морскою, и чтобы все золотые рыбки, включая Фирташа, Коломойского и Ахметова, были у него на посылках. Ну, и заодно Виктор Федорович решил "развести" Обаму, Меркель и Путина одновременно.

Теперь он у разбитого корыта, и все, что ему осталось — так это проклинать Левочкина. Задуматься о том, что же за режим он такой выстроил, что в ненависти к нему сошлись интересы украинского народа, политической оппозиции, президентской администрации и "олигархов", он, судя по допросу, просто не способен. Но я готов объяснить, что это за режим. Вот, например, когда террористы захватывают группу людей в каком-нибудь театре, среди оказавшихся в заложниках могут быть самые разные люди. И богачи, купившие билеты на первые ряды, и бедные студенты, которым досталась галерка, и известные артисты, и хористы, и рабочие сцены, и даже билетеры, которые ненавидят пузатых богачей и их фиф с оголенными плечами. Но под дулами автоматов все эти люди объединены одной общей задачей: смести мерзавцев, которые угрожают их жизни, здоровью и безопасности. Потом они будут опять ненавидеть друг друга, потом богачи опять будут покупать лучшие билеты, а билетеры и рабочие сцены с презрением смотреть на украшения их спутниц. Но пока нужно просто выжить.

Янукович с семейством и ближайшим окружением и был таким захватчиком театра. Кстати, его любимый Путин со своей компашкой — тоже такой же террорист. Просто у россиян — давний "стокгольмский синдром", готовность отождествить себя с захватчиком и понять его. А мы не были подвержены этой заразе.

http://glavred.info/avtorskie_kolonki/yanukovich-i-razbitoe-koryto-ili-s-chem-ostalsya-beglyy-eks-garant-403603.html
Лідер Національного фронту Марін Ле Пен висловила задоволення з приводу перемоги колишнього прем'єр-міністра Франції Франсуа Фійона на "праймеріз" французьких республіканців. Фійон здобув впевнену перемогу і у французьких ЗМІ його вже називають вітчизняною відповіддю на "феномен Трампа" - солідний консервативний політик, який здатний зупинити популістів. Тоді чому ж радіє Марін Ле Пен?

У неї дійсно є привід для радості. Це для нас майбутні президентські вибори у Франції перетворюються на змагання "друзів Путіна". Але французи найменше думають про Путіна. Їх цікавлять економічні програми кандидатів. А вони у Фійона і Ле Пен - різні.

Фійон - переконаний ліберал, прихильник жорстких скорочень і змін у трудовому законодавстві. А Ле Пен обіцяє зберегти "соціальні завоювання трудящих". І в цьому сенсі вона - ніяка не права. Вона - ліва.

Впевненість в тому, що будь-який правий кандидат на виборах президента Франції переможе лідера Національного фронту, базується на історичному прецеденті. Батько Марін Ле Пен Жан Марі Ле Пен вже виходив у другий тур разом з тодішнім президентом Жаком Шираком. І тоді за Ширака проголосував не тільки правий, але і лівий електорат.

Але в економічних програмах кандидатів не було суттєвих відмінностей. Жан Марі Ле Пен просто виглядав небезпечним ксенофобом і расистом. І Франція об'єдналася проти нього.

Зараз ситуація інша. Переможе не той кандидат, за якого проголосують праві, а той кандидат, за якого проголосують ще й ліві. Суперник Фійона на "праймеріз", колишній прем'єр Ален Жюппе добре зрозумів цю тенденцію і спробував працювати не тільки з правим, але і з лівим електоратом. Розуміння ситуації вартувало перемоги на попередньому відборі кандидатів.

Праві виборці так і не зрозуміли, що відбувається. Вони не змогли зрозуміти, що лівий виборець не проголосує за відмову від скорочення робочого тижня, масове скорочення працівників держсектора і відмову від оподаткування багатих французів. Все це є в програмі у Фійона і цього немає в програмі Ле Пен. І не буде.

Навіть за останніми опитувань прихильників лівих і центристських кандидатів - їх буде не менше трьох - у Франції більше, ніж прихильників правих. І вирішувати долю країни в другому турі виборів будуть саме ці люди. У Фійона немає для них жодної серйозної пропозиції. А у Ле Пен їх - ціла купа. Ось чому вона так радіє.

Можуть запитати - а яка нам різниця, хто з "друзів Путіна" виграє. Велика. Фійон дійсно виступає за нормалізацію відносин з Росією і зняття санкцій. Але він не збирається визнавати Крим і хоче, щоб Мінські угоди виконувалися.

У Ле Пен - зовсім інша зовнішньополітична програма. І, крім того, лідер "Національного фронту" - переконаний євроскептик. Її обрання може означати крах європейського проекту і нову конфронтацію на континенті. Обрання Ле Пен може стати останнім днем ​​Європейського Союзу.

Так що ставки дуже високі. І залишається сподіватися лише на диво - те, що Фійон не попаде до другого туру і французи обиратимуть між Ле Пен і помірним лівим кандидатом.

Втім, останнім часом на виборах трапляються зовсім інші дива.

http://espreso.tv/article/2016/11/28/ostanniy_den_yes
С легкой руки эмоционального Михаила Саакашвили в политическое пространство вновь вбрасывается идея досрочных парламентских выборов. Вне всякого сомнения, Саакашвили будет настаивать на проведении этих выборов как главном рецепте "перезагрузки" власти - просто потому, что без представительства собственной фракции в парламенте он рискует "потеряться" в украинской политике, превратившись из амбициозного реформатора в телевизионного комментатора.

Еще один заинтересованный в проведении досрочных парламентских выборов - Юлия Тимошенко. Лидер "Батькивщины" уверена, что ее партии удастся взять реванш за провал на последних выборах Верховной Рады, что позволит бывшему премьеру вновь возглавить правительство.

Ну и, наконец, "Оппозиционный блок", лидеры которого считают, что получат дополнительные мандаты не только на востоке, но и в центре страны. Избрание новым премьер-министром Юрия Бойко или Бориса Колесникова поставило бы точку на страхах бывших "регионалов" и позволило бы им поставить под сомнения достижения последнего Майдана. Кроме того, любое усиление позиций - доказательство того, что сторонники перевыборов не зря едят московский хлеб.

Оставлю в стороне верность расчетов: как известно, ожидания политиков одно, а решение избирателей - совершенно другое. И после недавних электоральных землетрясений в мире я бы не советовал политикам доверять социологам. Меня беспокоят скорее мотивы. Так что же действительно нужно сторонникам досрочных выборов - перетряска или перезагрузка? Даже оппоненты власти признают, что досрочные парламентские выборы по действующему закону не принесут Верховной Раде серьезного обновления, ее кадровый состав останется практически таким же, если не ухудшится. А менять закон парламентарии не спешат.

Но важно даже не это, а то, что после Майдана Украина так и не стала парламентско-президентской республикой. Роль президента по-прежнему является ведущей, а после отставки правительства лидера "Народного фронта" Арсения Яценюка и назначения генеральным прокурором страны Юрия Луценко только усилилась.

Именно президента критикуют за те или иные представители оппозиции, а в последнее время к ним присоединился даже Саакашвили, старательно избегавший любых упоминаний о Петре Порошенко в период своего противостояния с правительством. Так в чем же смысл досрочных парламентских выборов - кроме как в удовлетворении сиюминутных амбиций ветеранов политической сцены? И о каких новых силах идет речь?

Ведь возможные "призеры" досрочных выборов - и Тимошенко, и Саакашвили, и Бойко - пришли в постсоветскую политику еще в начале тысячелетия. Да, обстоятельства их карьер сложились так, что каждому из них в буквальном смысле некуда уходить. Но значит ли это, что жизненный тупик каждого бенефициара должен обернуться тупиком для нашей страны?

Если мы хотим не перетряски, а перезагрузки украинской политической жизни, то должны понять, что единственным решением могут стать одновременные досрочные президентские и парламентские выборы. Такие выборы могут превратиться в своеобразный референдум по доверию не только главе государства, но и его политической силе. Победитель выборов получит все рычаги управления, мы избежим ненужной конфронтации между главой государства и новым, вполне вероятно, оппозиционным парламентом. И - да, до таких досрочных президентских и парламентских выборов необходимо будет качественно обновить нормы избрания депутатов Верховной Рады.

Но тут возникает следующий вопрос: а готово ли к такой перезагрузке общество? Можно ли проводить такую тотальную перезагрузку в условиях социальной напряженности и военной опасности? Не приведет ли очередная борьба амбиций к краху государства? Не стоит ли дать президенту и парламентариям возможность доработать до окончания срока мандата, доверенного им избирателями?

На этот вопрос каждый должен ответить себе сам. Но, отвечая, должен понимать, что перезагрузки наполовину не бывает. Либо нас действительно не устраивает власть как таковая - и мы хотим ее кардинального изменения, - либо мы хотим, чтобы под куполом Верховной Рады произошло очередное перераспределение потоков и возможностей.

http://rus.newsru.ua/columnists/28Nov2016/peretriskailiperezagruzka.html
Гибель Моторолы от смерти Фиделя Кастро отделена всего несколькими неделями. Арсен Павлов погиб в Донецке в 33-летнем возрасте, сумел подняться на российском “социальном лифте” от автомойщика до “героя ДНР”, убийцы и истязателя. Фидель Кастро умер своей смертью вскоре после 90-летия.

Но во главе Кубы он оказался в том самом 33-летнем возрасте – возрасте смерти Моторолы. О наемнике из “ДНР” вскоре забудут даже в той стране, которая послала его убивать украинцев. А о Фиделе Кастро будут помнить всегда, его имя войдет в учебники истории и будет упоминаться на страницах популярных романов.

Потому что Фидель – это Моторола, который выжил.

Конечно, мне могут сказать, что сравнение хромает. Что Фидель – сын богатого плантатора, который стал революционером, а Моторола пытался подняться с социального дна и зажить обычной мещанской жизнью, пусть и за чужой счет. Что если уж сравнивать кого-то с Моторолой, то не Кастро, а мерзавца Че Гевару. Но на самом деле Моторола может быть и не один, вон как много их появилось после оккупации Донбасса.

То, что действительно объединяет донецкого боевика и кубинского диктатора – это не социальное положение, не политические взгляды, не зависимость от Москвы.

Их объединяет стремление к безнаказанному убийству и истязанию. То, что всегда отличает человека от монстра.

Моторола не так уж и много успел за свою короткую жизнь. Убивал пленных, мучил, пытал – и наслаждался. Фидель только начал в 33 года. Превратил всю Кубу в огромный концентрационный лагерь, скотный двор, барак. Кубинцев – в заложников банды, которая захватила Кубу зимой 1959 года. Люди спасались из этого кошмара по-разному. Одни пытались отвоевать свободу у вурдалаков – и погибли в заливе Свиней. Другие, не надеясь на возможность свержения бандитского режима, уплывали с острова в утлых суденышках.

Тот, кто доплыл – сейчас празднует смерть угнетателя в Майами. Тот, кто остался – скорбит по нему в Гаване. Скорбь будет не очень долгой. Умрет не только Фидель, но и Рауль, кубинский коммунизм рухнет, о братьях Кастро и их соратниках будут говорить с ненавистью и в Майаме, и в Гаване. Процесс, как любил говорить Горбачев, пошел.

Кто-то скажет, что нельзя сравнивать Моторолу с Фиделем, потому что первый был просто бандитом, а второй – убежденным коммунистом. Да полноте! Убеждений и у того, и у другого было – кот наплакал! Моторола, между прочим, говорил о себе, как о стороннике “русского мира”. Но этот миф стал его интересовать только после того, как он понял, как можно подняться и заработать за его счет. Кастро перевоплотился в коммуниста только после того, как решил жить на дотации из Советского Союза. Если бы не СССР – кубинцы избавились бы от банды братьев Кастро еще в 50-е.

Многим на постсоветском пространстве неясно, почему вообще Кастро не смог договориться с американцами, как он попал в советские объятия. А по одной простой причине. В Вашингтоне не могли простить Фиделю расправу над кубинскими реформаторами и либералами.

Именно либералы свергли диктатуру Фульхенсио Батисты. Именно их оттеснил от власти Кастро, когда вместе со своми сторонниками вошел в Гавану. Подчеркиваю – в Гавану, в которой уже не было никакой диктатуры, а было временное правительство противников режима. Людей, которые боролись за демократию десятилетиями – и были затем изгнаны с острова, арестованы, унижены, расстреляны.

И опять – сходство с Моторолой. Украинцы свергли диктатуру своего собственного Батисты – Януковича. А плодами этой победы воспользовались разнообразные Моторолы и Захарченки – к счастью, не на всей территории страны. Но это только потому, что украинцы смогли свою страну защитить от бандитов.

А кубинцы – не смогли. И оказались в заложниках у безумца на долгие 57 лет. И сейчас, после его смерти, еще не освободились, а только приблизились на шаг к свободе и нормальной жизни. А пока они будут стоять в очереди к гробу своего Моторолы так же, как несколько недель назад стояли жители Донецка.

В одной очереди – те, кто поклоняется идолу и те, кого заставят отстоять. И мир будет точно также поражаться этой скорби и этой очереди, как он поражался прощанию с Моторолой, Чавесом или северокорейскими правителями.

Скорбь заложников – это одна из самых душераздирающих сцен.

http://ru.espreso.tv/article/2016/11/26/fydel_eto_motorola_kotoryy_vyzhyl
Загибель Мотороли від смерті Фіделя Кастро відокремлена лише кількома тижнями. Арсен Павлов загинув в Донецьку у 33-річному віці, зумів піднятися на російському "соціальному ліфті" від автомийника до "героя ДНР", вбивці і мучителя. Фідель Кастро помер своєю смертю незабаром після 90-річчя. Але на чолі Куби він опинився в тому самому 33-річному віці - віці смерті Мотороли.

Про найманця з "ДНР" незабаром забудуть навіть в тій країні, яка послала його вбивати українців. А про Фіделя Кастро будуть пам'ятати завжди, його ім'я увійде в підручники історії і буде згадуватися на сторінках популярних романів.

Тому що Фідель - це Моторола, що вижив.

Звичайно, мені можуть сказати, що порівняння кульгає. Що Фідель - син багатого плантатора, який став революціонером, а Моторола намагався піднятися з соціального дна і зажити звичайним міщанським життям, нехай і за чужий рахунок. Що якщо вже порівнювати когось з Моторолою, так не Кастро, а мерзотника Че Гевару.

Але насправді Моторола може бути і не один, он як багато їх з'явилося після окупації Донбасу. Те, що дійсно об'єднує донецького бойовика і кубинського диктатора - це не статки, не політичні погляди, не залежність від Москви. Їх об'єднує прагнення до безкарного вбивства і катування. Те, що завжди відрізняє людину від монстра.

Моторола не так вже й багато встиг за своє коротке життя. Вбивав полонених, мучив, катував - і насолоджувався.

Фідель тільки почав у 33 роки. Перетворив всю Кубу на величезний концентраційний табір, скотоферму, барак. Кубинців - на заручників банди, яка захопила Кубу взимку 1959 року. Люди рятувалися з цього кошмару по-різному. Одні намагалися відвоювати свободу у вовкулаків - і загинули в затоці Свиней. Інші, не сподіваючись на можливість повалення бандитського режиму, втікали з острову на утлих суденцях.

Той, хто доплив - зараз святкує смерть гнобителя в Майамі. Той, хто залишився - сумує по ньому в Гавані. Скорбота буде не дуже довгою. Помре не тільки Фідель, а й Рауль, кубинський комунізм впаде, про братів Кастро і їхніх соратників будуть говорити з ненавистю і в Майамі, і в Гавані. Процес, як любив говорити Горбачов, пішов.

Хтось скаже, що не можна порівнювати Моторолу з Фіделем, тому що перший був просто бандитом, а другий - переконаним комуністом. Та годі! Переконань і у того, і у іншого було - кіт наплакав! Моторола, між іншим, говорив про себе, як про прихильника "русского мира". Але цей міф став його цікавити тільки після того, як він зрозумів, як можна піднятися і заробити за його рахунок. Кастро перевтілився в комуніста тільки після того, як вирішив жити на дотації з Радянського Союзу. Якби не СРСР - кубинці позбулися б банди братів Кастро ще у 50-і.

Багатьом на пострадянському просторі неясно, чому взагалі Кастро не зміг домовитися з американцями, як він потрапив в радянські обійми. А з однієї простої причини. У Вашингтоні не могли пробачити Фіделю розправи над кубинськими реформаторами і лібералами.

Саме ліберали скинули диктатуру Фульхенсіо Батісти. Саме їх відтіснив від влади Кастро, коли разом із прихильниками увійшов в Гавану. Підкреслюю - в Гавану, в якій вже не було ніякої диктатури, а був тимчасовий уряд опонентів режиму. Людей, які боролися за демократію десятиліттями - і були потім вигнані з острова, заарештовані, принижені, розстріляні.

І знову - схожість з Моторолою. Українці скинули диктатуру свого власного Батісти - Януковича. А плодами цієї перемоги скористалися різноманітні Мотороли і Захарченки - на щастя, не на всій території країни. Але це тільки тому, що українці виявилися здатними свою країну захистити від бандитів.

А кубинці - не виявилися. І опинилися в заручниках у божевільного на довгі 57 років. І зараз, після його смерті, ще не звільнилися, а тільки наблизилися на крок до свободи і нормального життя. А поки вони будуть стояти в черзі до гробу свого Мотороли так само, як кілька тижнів тому стояли жителі Донецька.

В одній черзі - ті, хто поклоняється ідолу і ті, кого змусять відстояти. І світ буде точно так дивуватися цій скорботі і цій черзі, як він дивувався прощанню з Моторолою, Чавесом або північнокорейськими правителями.

Скорбота заручників - це одна з найбільш несамовитих сцен.

http://espreso.tv/article/2016/11/26/fidel_ce_motorola_scho_vyzhyv
Пам’ять про Голодомор увірвалася в простір українського національного самовідчуття тільки в роки перебудови. Зараз важко собі це уявити, але комуністичному режиму вдавалося роками приховувати від власних громадян – навіть від тих, хто втратив близьких у роки Голодомору, навіть від тих, хто сам пережив голод – розуміння запрограмованості масового вбивства. Завіса над сценою сталінських злочинів піднімалася повільно і неохоче. Про вбивства радянських громадян стали говорити тільки наприкінці кінця 50-х – на початку 60-х років минулого століття, після виступу першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова на ХХ з’їзді партії. За зловісною іронією долі, серед реабілітованих партійних діячів виявилися прямі співучасники і організатори Голодомору – Косіор, Постишев, Чубар, Любченко. Дивовижним чином залишився в живих колишній формальний глава Радянської України, зловісний кат Григорій Петровський. І він в ті роки навіть отримав від комуністичної влади звання героя соціалістичної праці, став канонічним «старим більшовиком».

Із тим, що радянські силові структури за вказівкою Сталіна та інших бандитів із більшовицького керівництва влаштовували масові репресії проти людей, громадська думка погодилася. Той, хто намагається заперечувати факт цих репресій, в сучасному світі, виглядає маргіналом. Навіть адепти Сталіна не заперечують цих репресій, тільки говорять про їхню неминучість, намагаються виправдати свого кривавого кумира.

Про організованість Великого Голоду кажуть набагато менше, ніж про організованість Великого Терору. Голод у свідомості пересічного радянського обивателя асоціювався з наслідками громадянської війни і божевільної економічної політики більшовицького керівництва. Те, що його організовували спеціально, заради вбивства сотень тисяч людей, до сьогодні не є частиною свідомості. Тим важче повірити, що цей голод міг бути організований заради конкретної мети – знищення етнічних і соціальних груп, як це й відбулося під час Голодомору. Дивно, що одні й ті ж люди можуть знати про навмисне виселення сталінським режимом народів Кавказу або кримських татар – за національною ознакою! – однак не вірять, що політика більшовицького ЦК могла бути спрямована конкретно проти українців. І в цьому небажанні побачити і визнати очевидні факти – перша велика брехня у сприйнятті Голодомору.

Страх перед українським народом був головним мотивом

Але є ще одна велика брехня, мабуть, куди більш небезпечна, ніж перша. Тому що ця друга брехня стосується не російської чи комуністичної версії того, що відбувалося на українських землях у 30-і роки. Ця друга брехня пов’язана зі сприйняттям того, що відбувалося, самими українцями і навіть владою. Якщо запитати у звичайної людини, чому Сталін вирішив знищити українців, вона навряд чи скаже вам, що комуністичний вождь боявся їх. Говоритимуть про прагнення загнати селян у колгоспи, забезпечити міста хлібом, отримати зерно для продажу за кордон. Згадають про жорстоку логіку класової боротьби, яка запускала маховик більшовицьких репресій. У цьому сприйнятті мільйони українських селян, знищених Сталіним і його підлабузниками, виглядатимуть безневинними жертвами репресій, які не могли нічим загрожувати більшовизму – і були просто замучені своїми правителями.

Але це – аж ніяк не та правда, яка визначила Голодомор. Правда – це страх Сталіна. Саме цей страх перед українським народом був головним мотивом, який визначав дії диктатора.

Коли Сталін писав своїм соратникам, що «ми можемо втратити Україну», він зовсім не висловлював параноїдальні підозри. Давайте згадаємо про час, коли Сталін намагався аналізувати подальший розвиток подій. Лист Сталіна Кагановичу про можливість втрати України датований 11 серпня 1932 року. З нашої сучасної точки зору Сталін вже багато років керує Радянським Союзом. Але це далеко не так. Тільки у грудні 1930-го року йде у відставку з посади голови Раднаркому наступник Леніна Олексій Риков, якого замінив сталінський соратник В’ячеслав Молотов. Саме ця дата означає всевладдя Сталіна. Із 1931 року Сталін приступає до вибудовування власної імперії. На відміну від інших радянських керівників, він – фахівець із національного питання, перший нарком у справах національностей в радянському уряді. Він не може не пам’ятати, що більшовики встановили контроль над українськими землями тільки десятиліття назад, після кровопролитної війни. І це – не Громадянська війна, як в Росії. Це війна російської Червоної армії і її поплічників в Україні проти українців. Якщо використати сучасний політичний словник – це війна проти України за допомогою «ДНР». Тільки «ДНР» тоді перемогла.

Більшість українців ніколи не підтримувала більшовиків

Сталін знає, що більшість українців ніколи не підтримувала більшовиків. Що населення великих міст під час виборів в Установчі збори голосувало за різні політичні партії Російської імперії – але тільки не за більшовиків. А населення українського села підтримувало ті самі українські народні партії, які і проголосили Українську Народну Республіку. Ці люди, що складали електоральну основу відновлення Української держави, все ще живі і хочуть працювати на своїй землі. І, незважаючи на важкі втрати часів більшовицької окупації, вони не зламані.

Сталіна переконує в цьому серія селянських повстань, які стали відповіддю на політику колективізації. Пам’ять про ці повстання ретельно приховувалася режимом. Сама можливість повстання та перемоги над авторитаризмом є його найбільшою поразкою: не випадково гітлерівці зрівняли з землею концтабір Собібор, в якому ув’язнені здобули перемогу над есесівцями, а радянська влада потім роками ігнорувала успіх цього повстання. Зло не можна перемогти, владі не можна протистояти – ось логіка і сталінського, і гітлерівського режимів. Ось що вони захищають. Ось чому приховують правду.

Так, можливо ці повстання не можна назвати ретельно організованими, велика частина з них – стихія. Це протест проти політики колективізації і варварських «хлібозаготівель». Дивуватися цьому не доводиться, тому що організовані центри селянського опору були розгромлені після більшовицької окупації України ще на початку 20-х років. Але те, що навіть після такої страшної розправи в Україні залишалися тисячі людей, які були готові до опору режиму, не могло не налякати Сталіна. Голодомор – це його свідоме рішення щодо знищення українського села як політичної та цивілізаційної основи українського народу. Те, що атаці піддалося в першу чергу село – цілком природно. Публіцисти тих часів – нагадаю хоча б написану на початку ХХ сторіччя знамениту статтю майбутнього ідеолога сіонізму одесита Володимира Жаботинського – писали про непереможність українського мужика. Вони були впевнені, що мужик переживе всіх своїх гнобителів, всіх тих, хто зазіхає на самі основи його буття, на уклад України, на її цінності.

Сталін вирішив перемогти саме цього мужика. Він вирішив заморити його голодом. Знищити. Поки цей мужик був живий і готовий до боротьби – більшовицький диктатор не міг бути впевненим у своїй владі над Україною. І у тому, що його імперія утримається.

Сталіну не вдалося перемогти, але удар був дійсно страшний. Саме цей удар призвів до цивілізаційного шоку, який торкнувся мільйонів людей. До зникнення українського життя на довгі роки, а то й на десятиліття. До страху перед українським, перед власною історичною пам’яттю. Цей удар – одна з важливих складових політичної спадщини сучасної України. Те, що заважає країні рухатися вперед. Те, що до сьогодні дозволяє співіснувати двом ідентичностям в одній країні – ідентичності українській та ідентичності радянській. Причому остання – це саме ідентичність страху.

Це був удар по ворогу

Але при цьому потрібно розуміти, що удар, який був завданий Сталіним – це не удар по безневинним жертвам, які були готові змиритися з його канібальською політикою. Ні, це був удар по ворогу. Це був удар по людях, які були готові чинити опір – і були здатні до повстання. І я не сумніваюся, що чим більше історики будуть звертатися до епохи 20-30-х років, тим більше вони будуть знаходити прямі підтвердження цієї готовності до опору.

Українці споконвіку були народом повстань. Неприйняття зла, готовність до опору визначили сам розвиток української цивілізації як в Речі Посполитій, так і в Московському царстві і Російській імперії. Саме сприйняття українців як народу повстань стало головною темою у творчості Тараса Шевченка і визначило творче самовідчуття його читачів – тобто самого українського народу. І роки після краху Російської імперії – це безперервна хвиля повстань і готовність протистояти гнобителям, навіть коли цей гнобитель набагато сильніший.

Для Сталіна українці теж були народом повстань. Саме це він хотів знищити – їхню волю до повстання. Саме тому і стався Голодомор. Це було не тільки бажання відібрати хліб. Це було прагнення викрасти душу і волю. І, незважаючи на мільйони жертв, це якраз те, що не вдалося Сталіну і його наступникам. Хліб вони забрали, а ось душу і волю – не змогли.

Навіть після найстрашнішого випробування в своїй національній історії українці залишилися народом повстань. Події останніх десятиліть вітчизняної історії, обидва Майдани, вітчизняна війна проти російських окупантів свідчать про це з усією ясністю. Якби Сталін якимось дивом опинився б серед нас на Майдані 2013-2014 років, якби він побачив нащадків тих, кого він намагався заморити голодом – він би зрозумів, що безнадійно програв.

http://www.radiosvoboda.org/a/28140546.html

Брюссельский обком

Саммит Украина – ЕС, который прошел вчера в Брюсселе – кажется, первое такое событие, после которого украинскую власть не обвиняют в затягивании сроков предоставления безвизового режима. Кажется, даже самые преданные сторонники "брюссельского обкома" начинают понимать, что дело – не в Украине. Дело – в системном кризисе самого Европейского Союза. Поэтому нашей стране так трудно сейчас даётся европейская интеграция. Ничего трагического в этом нет. Интеграционные процессы не сопровождаются исключительно взаимопониманием и удачами. И трудности могут подстерегать не только Украину с ее экономическими проблемами. Власти высокоразвитого Сингапура, на авторитарный режим которого так любят равняться многие наши реформаторы – куда в большем отчаянии из-за возможного отказа нового американского президента от режима Транстихоокеанского партнерства. Грузия со всеми ее хваленными реформами и с куда меньшим населением – в не лучшем положении с безвизом, что и мы. И в западных СМИ куда больше пишут о грузинских ворах в Европе, чем об украинской коррупции.

Но когда я пишу о "брюссельском обкоме", я не оговариваюсь. Политическое мышление украинцев не сильно меняется. Еще вчера хорошим тоном было во всем оглядываться на Москву. Президенты принимали решения после телефонных звонков российским коллегам. Украинские министры бегали с жалобами друг на друга в резиденцию российского посла. А теперь появились два новых обкома – вашингтонский и брюссельский. То есть появились не на самом деле, а в желаниях и фантазиях части украинцев. Политики, журналисты, активисты соперничают друг с другом за внимание мелких клерков и рыбы покрупнее, борются за должности, положительные отзывы и гранты и, похоже, даже не подозревают, как мерзко выглядят в глазах окружающих – включая и тех, перед кем они пресмыкаются. Выглядят теми, кем они есть на самом деле – циниками, дикарями и невежами. Только циник может во всех проблемах всегда обвинять собственную страну, не замечая проблем у соседей и партнеров. Только дикарь готов променять собственное достоинство на пластмассовые бусы из багажа доброго барина. Только невежа не понимает, что трудности случаются у каждой страны, у каждой структуры – и в этом смысле Украина ничем не отличается от стран Европейского Союза. Более того – и это нужно сказать со всей определённостью: Украина сегодня развивается в правильном направлении.

А многие страны Европейского Союза – нет.

http://rus.newsru.ua/columnists/25Nov2016/obkom.html

Latest Month

Tags

Syndicate

RSS Atom
Powered by LiveJournal.com
Designed by chasethestars